ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 квітня 2022 року м. Київ № 640/1779/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Маруліної Л.О., вирішивши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві

про визнання протиправним та скасування наказу від 23.12.2019, поновлення на посаді, стягнення заробітку,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (далі також - відповідач), в якому просить:

- визнати незаконними (протиправними) дії (бездіяльність) Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві після видання наказу від 23.10.2019 року №854-к;

- визнати протиправним та скасувати наказ ГУ ПФ України в місті Києві від 23.12.2019 року №1092-к (додаток 4) про звільнення позивача з роботи, з яким її ознайомлено 24.12.2019 року;

- поновити ОСОБА_1 на роботі у Головному управлінні Пенсійного фонду України в місті Києві з 24.12.2019 року на рівнозначній посаді згідно з штатним розписом відповідача;

- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві всі суми, що мають бути виплачені позивачу;

- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві 100 000 грн. на відшкодування моральної шкоди, завданої його протиправними діями.

Крім того, позивачем в позовній заяві заявлено клопотання щодо витребування доказів у відповідача та клопотання щодо об`єднання розгляду даної позовної заяви із справою №826/12592/14, яка розглядається за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві і предметом позову у якій є стягнення заробітку за період вимушеного прогулу з 14.08.2014 року.

Адміністративний позов обґрунтовано тим, що на виконання постанови Верховного Суду від 09.10.2019 року у справі №826/12592/14 наказом Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві від 23.10.2019 року №854-к ОСОБА_1 поновлено на посаді головного спеціаліста відділу контролю за правильністю призначення пенсій управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі міста Києва з 14.08.2014 року.

Разом з тим, 24.10.2019 року позивача повідомлено про наступне вивільнення та запропоновано посади державної служби нижчі за ту, на якій поновлено позивача, що позивач вважає протиправним, оскільки рівнозначні посади в порушення статті 87 Закону України «Про державну службу» позивачу не запропоновано.

Також, позивач не погоджується, що після поновлення перебувала «поза штатом», зокрема, робочим місцем позивача також не забезпечено.

Крім того, звільнивши позивача оскаржуваним наказом від 23.12.2019 №1092-к, відповідачем не здійснено розрахунок належних працівнику сум при звільненні станом на 24.12.2019 року.

Протиправність дій відповідача позивач також вбачає у тому, що у Довідці від 15.01.2020 року №01-01-11, виданої позивачу після звільнення за її запитом, в порушення статті 49 Кодексу законів про працю України, не міститься жодної інформації про спеціальність, кваліфікацію і розмір заробітної плати позивача.

Враховуючи викладене, позивач вважає звільнення протиправним, та просить позовні вимоги задовольнити, оцінивши завдання відповідачем останній моральної шкоди протиправним звільненням у 100 000 грн.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.02.2020 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін. У задоволенні клопотання позивача щодо об`єднання розгляду даної позовної заяви з розглядом справи №826/12592/14 відмовлено. Витребувано у Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві: належним чином завірену копію довідки про роботу ОСОБА_1 в установах Пенсійного фонду України із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи та розміру заробітної плати; належним чином завірену копію довідки про розмір вихідної допомоги, передбаченої пунктом 4 статті 87 Закону України «Про державну службу», пунктом 2 наказу №1092-к, з повідомленням загальної суми середньомісячної заробітної плати з розшифровкою за видами виплат (складових середньомісячної заробітної плати); належним чином завірену копію довідки про розмір середньомісячного заробітку головного спеціаліста відповідача; належним чином завірену копію довідки про штатний розпис Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві і його зміни з дати наказу від 23.10.19 №854-к.

Через канцелярію суду 17.03.2020 року відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позову заперечує з наступних підстав.

Позивач із наказом про наступне вивільнення ознайомлена, зокрема, останній запропоновано перелік посад для переведення у Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві.

Так, враховуючи обставини реорганізації пенсійних органів, посада, яку обіймала позивач до звільнення, а саме, головного спеціаліста відділу контролю за правильністю призначення пенсій управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі міста Києва, у новій штатній структурі реорганізованого органу не передбачено.

Крім того, у попереджені про вивільнення позивача повідомлено про право останньої на участь у конкурсі.

Відповідачем також зауважено, що посада, на якій поновлено позивача не є рівнозначною до посади головного спеціаліста у Головному управлінні Пенсійного фонду України в місті Києві, як помилково вважає позивач, про що свідчать схеми посадових окладів на посадах державної служби за групами оплати праці з урахуванням юрисдикції державних органів на 2019 рік (у коефіцієнтах), встановлених відповідними постановами Кабінету Міністрів України.

Водночас, позивачем згоди на переведення на одну з запропонованих посад або про участь у конкурсі заяв не подано, що є підставою для звільнення позивача у зв`язку із скороченням посади.

Зокрема, позивачу нараховано згідно з наказом від 23.12.2019 року №31092-К вихідну допомогу при звільненні, про що останню повідомлено листом від 11.01.2020 року.

Враховуючи викладене, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову.

У системі «Електронний суд» 16.03.2020 року позивачем сформовано клопотання про об`єднання справ №640/1779/20 та №826/12592/14 в одне провадження.

У системі «Електронний суд» 09.02.2021 року позивачем сформовано відповідь на відзив.

У системі «Електронний суд» 10.02.2021 року позивачем сформовано клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін.

Ознайомившись із клопотаннями позивача, сформованими через систему «Електронний суд», суд дійшов наступних висновків.

Частиною першою статті 166 Кодексу адміністративного судочинства України будь-яка письмова заява, клопотання, заперечення повинні містити: 1) повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) особи, яка подає заяву чи клопотання або заперечення проти них, її місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України; 2) найменування суду, до якого вона подається; 3) номер справи, прізвище та ініціали судді (суддів), якщо заява (клопотання, заперечення) подається після постановлення ухвали про відкриття провадження у справі; 4) зміст питання, яке має бути розглянуто судом, та прохання заявника; 5) підстави заяви (клопотання, заперечення); 6) перелік документів та інших доказів (за наявності), що додаються до заяви (клопотання, заперечення); 7) інші відомості, які вимагаються цим Кодексом.

Відповідно до частин восьмої, дев`ятої статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України Процесуальні документи в електронній формі мають подаватися учасниками справи до суду з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

У разі подання до суду документів в електронній формі учасник справи зобов`язаний надати доказ надсилання листом з описом вкладення іншим учасникам справи копій поданих до суду документів.

Згідно з частиною другою статті 167 Кодексу адміністративного судочинства України якщо заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої цієї статті і ці недоліки не дають можливості її розглянути, або якщо вона є очевидно безпідставною та необґрунтованою, суд повертає таку заяву (клопотання, заперечення) заявнику без розгляду.

З огляду на те, що позивачем не надано суду підтверджень надіслання клопотань, поданих через систему «Електронний суд» відповідачу, що свідчить про недотримання позивачем пункту 7 частини першої статті 166 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку про повернення клопотань, поданих позивачем через систему «Електронний суд» без розгляду.

Через канцелярію суду 11.04.2022 року відповідачем подано додаткові пояснення, які направлено останнім на адресу позивача 23.02.2022 року, та до яких в якості додатку долучено копію штатного розпису Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві на 2019 рік.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.

Постановою Верховного Суду від 09.10.2019 року у справі №640/12592/14 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 10.02.2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12.04.2017 року скасовано. Прийнято нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі м. Києва від 14.08.2014 року №155/к «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу контролю за правильністю призначення пенсій управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі м. Києва з 14.08.2014 року.

Наказом Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві від 23.10.2019 року на виконання постанови Верховного Суду від 09.10.2019 року у справі №640/12592/14 поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу контролю за правильністю призначення пенсій управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі м. Києва з 14.08.2014 року.

24.10.2019 року Головним управлінням Пенсійного фонду України в місті Києві ознайомлено ОСОБА_1 із Попередженням про наступне вивільнення у зв`язку із скороченням посади головного спеціаліста відділу контролю за правильністю призначення пенсій управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі м. Києва з підстав реорганізації управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі м. Києва та його правонаступника - Лівобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві.

Попередження містить перелік запропонованих посад для переведення та роз`яснення права на участь у конкурсі на зайняття посад державної служби в Головному управлінні Пенсійного фонду України в місті Києві із посиланням на сайт Єдиного порталу вакансій державної служби.

Повідомлено про необхідність подання відповідної заяви у разі згоди на переведення та роз`яснено наслідки не подання заяви про переведення на запропоновані посади відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Наказом Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві від 23.12.2019 року №1092-к звільнено ОСОБА_1 24.12.2019 року з посади головного спеціаліста відділу контролю за правильністю призначення пенсій управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі м. Києва у зв`язку із скороченням посади на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Зокрема, наказано виплатити вихідну допомогу у розмірі середньомісячної заробітної плати.

15.01.2020 року Головним управлінням Пенсійного фонду України в місті Києві видано Довідку №01-01-11 ОСОБА_1 про те, що остання працювала на відповідних посадах в управлінні Пенсійного фонду України у Дніпровському районі м. Києва та звільнена з займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Вважаючи наказ від 23.12.2019 року №1092-к протиправним, а процедуру звільнення з посади порушеною, позивач звернулася до суду за захистом своїх прав шляхом поновлення на посаді.

Всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, пояснення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, врегульовані Законом України від 10.12.2015 року №889-VIII «Про державну службу» (далі також - Закон №889, у редакції, чинній на день виникнення спірних правовідносин).

Частиною першою статті 5 Закону №889 встановлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Частинами другою, третьою статті 5 Закон №889 передбачено, що відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом; дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

У відповідності до пункту 4 частини першої статті 83 Закону №889 державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення.

В пункті 1 частини першої статті 87 Закону №889 зазначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Відповідно до абзацу 2 частини третьої статті 87 Закону №889 державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 року №8-рп/202 зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.

Пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі також - КЗпП України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 частини першої цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до частин першої, третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Частиною першою статті 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Аналізуючи норми частин першої, третьої статті 49-2 КЗпП України суд зауважує, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Вимоги даної статті вважаються виконаними в повній мірі, коли працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення, оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору.

З матеріалів справи судом встановлено, що позивача поновлено на посаді головного спеціаліста відділу контролю за правильністю призначення пенсій управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі міста Києва з 14.08.2014 року наказом Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві від 23.10.2019 року №854-к.

В той же час, матеріалами справи також підтверджується, що з посади, на якій поновлено позивача, останню звільнено наказом Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві від 23.12.2019 року №1092-к у зв`язку з скороченням посади на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» в внаслідок реорганізації пенсійного органу.

Так, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 року № 1055 «Деякі питання функціонування територіальних органів Пенсійного фонду України» управління Пенсійного фонду України в Дніпровському районі міста Києва реорганізовано шляхом злиття з управлінням Пенсійного фонду України в Дарницькому районі міста Києва та управлінням Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Києва (код ЄДРПОУ 26063541) в Лівобережне об`єднане управління Пенсійного фонду України в місті Києві (код ЄДРПОУ 40379527).

31.05.2016 року відбулося припинення управління Пенсійного фонду України в Дніпровському районі міста Києва, як юридичної особи, 30.03.2016 року утворено нову юридичну особу - Лівобережне об`єднане управління Пенсійного фонду України в місті Києві.

27.04.2018 року Лівобережне об`єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві припинено як юридичну особу, та 27.04.2018 року, у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 29.03.2017 року № 203 «Про утворення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві», утворено нову юридичну особу - Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві (код ЄДРПОУ 42098368) шляхом злиття Лівобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, Правобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві та Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві.

Відповідно до копії Штатного розпису Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві на 2019 рік, посада головного спеціаліста відділу контролю за правильністю призначення пенсій управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі міста Києва на момент видання наказу від 23.10.2019 року №854-к про поновлення та наказу від 23.12.2019 року №1092-к в структурі Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві відсутня.

Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року №6 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснено: «Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

У випадках зміни власника підприємства (установи, організації) чи його реорганізації (злиття з іншим підприємством, приєднання до іншого підприємства, поділу підприємства, виділення з нього одного або кількох нових підприємств, перетворення одного підприємства в інше, наприклад, державного підприємства в орендне підприємство або підприємства в господарське товариство) дія трудового договору працівника продовжується (ч. 3 ст. 36 КЗпП в редакції від 19 січня 1995 року). При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п. 1 ст. 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.».

З аналізу частини першої статті 49-2 КЗпП України вбачається персоналізований характер попередження працівників про наступне вивільнення, виключаючи його знеособленість. Дана вимога вказана законодавцем для забезпечення правового захисту працівників від незаконного звільнення, недотримання двомісячного строку попередження.

У матеріалах справи міститься Попередження Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про наступне вивільнення ОСОБА_1 , із яким останню ознайомлено 24.10.2019 року.

Зокрема, враховуючи відсутність посади головного спеціаліста відділу контролю за правильністю призначення пенсій, а також реорганізації, які відбулися в 2016 та в 2018 роках, 24.10.2019 року ОСОБА_1 запропоновано переведення на наступні посади: спеціаліст відділу обслуговування громадян №1 (сервісний центр) управління обслуговування громадян з посадовим окладом 3 810 грн. (на період відсутності основного працівника ОСОБА_2 ); спеціаліст відділу обслуговування громадян №3 (сервісний центр) управління обслуговування громадян з посадовим окладом 3 810 грн.; спеціаліст відділу обслуговування громадян №5 (сервісний центр) управління обслуговування громадян з посадови окладом 3 810 грн. (на період відсутності основного працівника ОСОБА_3 ); спеціаліст відділу обслуговування громадян №8 (сервісний центр) управління обслуговування громадян з посадови окладом 3 810 грн. (на період відсутності основного працівника ОСОБА_4 ); спеціаліст відділу обслуговування громадян №9 (сервісний центр) управління обслуговування громадян з посадови окладом 3 810 грн.; провідний спеціаліст відділу з питань виплати пенсії №1 управління з питань виплати пенсій з посадовим окладом 4 690 грн.; провідний спеціаліст відділу з питань виплати пенсії №2 управління з питань виплати пенсій з посадовим окладом 4 690 грн.; провідний спеціаліст відділу з питань виплати пенсії №2 управління з питань виплати пенсій з посадовим окладом 4 690 грн. (на період відсутності основного працівника ОСОБА_5 ); провідний спеціаліст відділу з питань виплати пенсії №3 управління з питань виплати пенсій з посадовим окладом 4 690 грн.; робітник з комплексного обслуговування й ремонту будинків відділу господарського обслуговування та матеріально-технічного забезпечення управління адміністративного забезпечення (2 посади) з посадовим окладом 2 454 грн.

Також в попередженні про наступне вивільнення ОСОБА_1 запропоновано взяти участь у конкурсі на зайняття посад державної служби в Головному управлінні Пенсійного фонду України в місті Києві, інформація про проведення конкурсу розміщена на Єдиному порталі вакансій державної служби https://career.gov.ua.

Частиною другою статті 41 Закону №889 визначено, що переведення здійснюється лише за згодою державного службовця.

Згідно із змістом Попередження про наступне вивільнення, Головним управління Пенсійного фонду України в місті Києві запропоновано ОСОБА_1 у разі згоди на переведення на одну із запропонованих посад подати відповідну заяву (зразок якої було додано до попередження) до управління.

Проте, ОСОБА_1 до пенсійного органу з питань працевлаштування не зверталася.

В свою чергу, позивач вважає, що відповідачем протиправно запропоновано останній лише нижчі посади, в той час, як рівнозначні, які, на переконання позивача, є посадами головного спеціаліста, запропоновано не було.

Водночас, згідно із пунктом 6 частини першої статті 2 Закону №889 рівнозначна посада - посада державної служби, що належить до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу.

Відповідно до статті 51 Закону №889 посади державної служби з метою встановлення розмірів посадових окладів поділяються на 9 груп оплати праці. До кожної з груп належать відповідні посади. Прирівняння посад державної служби проводиться Кабінетом Міністрів України під час затвердження схеми посадових окладів на посадах державної служби за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері трудових відносин, погодженим із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Перелік посад державної служби, що прирівнюються до відповідних груп оплати праці, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 року № 15.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 06.02.2019 року № 102 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо впорядкування структури заробітної плати працівників державних органів, судів, органів та установ системи правосуддя у 2019 році» затверджено схему посадових окладів на посадах державної служби за групами оплати праці з урахуванням юрисдикції державних органів на 2019 рік (у коефіцієнтах), в якій визначено, що коефіцієнт співвідношень до мінімального розміру посадового окладу головного спеціаліста державного органу, юрисдикція якого поширюється на територію одного району складає - 1,39, а коефіцієнт співвідношень до мінімального розміру посадового окладу головного спеціаліста державного органу, юрисдикція якого поширюється на територію однієї або кількох областей, м. Києва та м. Севастополя, складає - 1,45.

Так, позивача поновлено на посаді головного спеціаліста державного органу, юрисдикція якого поширюється на територію одного району, в той час, як юрисдикція відповідача у справі - Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, поширюється на територію міста Києва.

Враховуючи викладене, суд вважає обґрунтованими доводи відповідача щодо не відповідності посади головного спеціаліста управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі міста Києва та головного спеціаліста Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві.

З огляду на викладене, твердження позивача щодо пропозиції останній для переведення у Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві лише на нижчі посади, є помилковим.

Суд зауважує, що однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Скорочення штату - це зміна штатного розпису у бік зменшення, яка може бути здійснена шляхом ліквідації деяких посад.

При цьому, звільняються працівники, які займали посади, що ліквідуються без можливості згодом прийняти на ці посади інших працівників.

Суд звертає увагу на те, що позивача із дотриманням строку визначеного в статтею 49-2 КЗпП України, повідомлено про скорочення її посади та надано перелік посад, для прийняття рішення щодо подальшого працевлаштування.

Разом з тим, позивач не надала відповіді щодо переведення її на іншу посаду.

Враховуючи викладене, у суду відсутні підстави вважати процедуру вивільнення позивача з займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889 та статті 49-2 КЗпП України порушеною.

Інші доводи позивача не спростовують встановленого судом.

Таким чином, у суду відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування наказу про звільнення позивача та поновлення останньої на роботі.

Крім того, суд зауважує, що доводи позивача про незабезпечення останньої робочим місцем після видання наказу про поновлення позивача на посаді не оцінюються, оскільки такі обставини підлягають доказуванню у межах судового контролю за виконанням рішення суду у справі №826/12592/14 в порядку, визначеному статтями 382, 383 цього Кодексу адміністративного судочинства України.

Щодо доводів позивача про недотримання процедури розрахунку вихідної допомоги при звільненні та не виплати належної останній суми вихідної допомоги, суд зазначає наступне.

Згідно з частиною четвертою статті 87 Закону №889 у разі звільнення з державної служби на підставі пункту 1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

З матеріалів справи судом встановлено, що 26.12.2019 року позивач звернулася із заявою до відповідача за вх.№Щ-7259/1 про розмір вихідної допомоги.

Листом від 11.01.2020 року відповідачем повідомлено позивача, що вихідну допомогу при звільнені, нараховану згідно з наказом від 23.12.2019 року №1092-к, одержано ОСОБА_1 27.12.2019 року відповідно до видаткового касового ордеру від 26.12.2019 року №131.

Так, при одержанні коштів позивачу надано розрахунковий листок, в якому вказано всі суми утримань, проведені з вихідної допомоги.

Зазначені обставини позивачем підтверджено та не заперечуються.

Таким чином, відповідачем дотримано строки виплати вихідної допомоги, встановлені статтею 116 КЗпП України.

Щодо розміру вихідної допомоги, виплаченої позивачу.

Відповідно до пункту «є» підпункту 14.1.54. пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України дохід з джерелом їх походження з України - будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому числі від будь-яких видів їх діяльності на території України (включаючи виплату (нарахування) винагороди іноземними роботодавцями), її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні, у тому числі, але не виключно, доходи у вигляді: заробітної плати, інших виплат та винагород, виплачених відповідно до умов трудового та цивільно-правового договору.

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (із змінами і доповненнями) (далі також - Порядок №100).

Відповідно до змісту пункту 2 розділу ІІ Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. (абзац перший пункту 2 в редакції Постанови Кабінету Міністрів України №185 ( 185-97-п ) від 24.02.1997 року).

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. (абзац другий пункту 2 із змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету Міністрів України №1398 (1398-99-п ) від 30.07.1999 року).

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. (абзац третій пункту 2 із змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету Міністрів України №1266 (1266-2001-п ) від 26.09.2001 року).

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку. (абзац четвертий пункту 2 із змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету Міністрів України №1398 (1398-99-п ) від 30.07.1999 року).

Згідно з абзацом пункту 4 Розділу ІІІ Порядку №100 (із змінами, внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів України №1398 (1398-99-п) від 30.07.1999 року, №1266 (1266-2001-п) від 26.09.2001 року), в інших випадках, коли нарахування проводяться виходячи із середньої заробітної плати, працівник не мав заробітку, не з вини працівника, розрахунки проводяться виходячи з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.

Статтею 129 КЗпП України передбачено, що не допускаються відрахування з вихідної допомоги, компенсаційних та інших виплат, на які згідно з законодавством не звертається стягнення.

В той же час, з аналізу Податкового кодексу України висновується, що вихідна допомога у зв`язку із звільненням працівника, в тому числі при його виході на пенсію, оподатковується податком на доходи фізичних осіб за ставкою 18% та військовим збором за ставкою 1,5% на загальних підставах адже доходи, нараховані (виплачені) у формі заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат або виплат і винагород, які надаються платнику у зв`язку з трудовими відносинами та за цивільно-правовими договорами, відповідно до пункту 167.1 статті 167 Податкового кодексу України, оподатковуються ПДФО за зазначеною ставкою.

Згідно з розрахунковим листком по заробітній платі за грудень 2019 року, відповідачем нараховано вихідної допомоги ОСОБА_1 у розмірі 1 218,00 грн., з якої утримано: військового збору 18,27 грн., прибуткового податку 46,35 грн. Так, позивачу фактично виплачено вихідної допомоги у сумі 1 153,30 грн.

Відповідно до змісту додаткових пояснень відповідача, останнім зазначено, що розрахунок вихідної допомоги позивачу здійснено з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2014 року №110 «Питання оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери», якою встановлено посадовий оклад головного спеціаліста відділу контролю за правильністю призначення пенсій Управління Пенсійного фонду України в Дніпровському районі міста Києва у розмірі 1 218, 00 грн.

Таким чином, вихідну допомогу ОСОБА_1 розраховано за наступним алгоритмом:

(1218, 00 + 1218,00)/43=56,65 грн. - середньомісячний розмір заробітної плати;

56,65*(43/2)=1218, 00 грн. - розмір вихідної допомоги.

Згідно з підпунктом 169.4.1 пункту 169.4 статті 169 Податкового кодексу України податкова соціальна пільга застосовується до доходу, нарахованого на користь платника податку протягом звітного податкового місяця як заробітна плата (інші прирівняні до неї відповідно до законодавства виплати, компенсації та винагороди), якщо розмір його місячної заробітної плати не перевищує суми, що дорівнює місячному прожитковому мінімуму діючого для працездатної особи на 1 січня звітного податкового року, помноженого на 1, 4 та округленого до найближчих десяти гривень та згідно з підпунктом 169.1.1. пункту 169.1 статті 169 Податкового кодексу України у розмірі, що дорівнює 50 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року, - для будь-якого платника податку.

Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2019 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з 1 січня 2019 року становив 1 921,00 грн.

Таким чином:

1921,00*50%=960,50 грн. - розмір податкової соціальної пільги;

1218,00 - 960,50=257, 50 грн. - сума до якої застосовується податок на доходи фізичних осіб;

257, 50*18%=46, 35 грн. - сума податку на доходи фізичних осіб;

1218, 00*1,5%=18, 27 грн. - військовий збір;

1218,00-46,35-18,27=1153,30 грн. - розмір вихідної допомоги після утримання податку на доходи фізичних осіб та військового збору.

Враховуючи викладене, з огляду на те, що згідно з підпунктом 14.1.54 Податкового кодексу України вихідна допомога є одним з видів доходу, відповідачем правомірно розраховано вихідну допомогу ОСОБА_1 утримавши податок на доходи фізичних осіб та військовий збір, що не є порушенням статті 129 Кодексу законів про працю України, як-то помилково вважає позивач.

Позаяк позовні вимоги про стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві всіх сум, що мають бути виплачені позивачу, задоволенню не підлягають.

Щодо доводів позивача про невідповідність виданої позивачу Довідки від 15.01.2020 року №01-01-1 статті 49 Кодексу законів про працю України, суд дійшов наступних висновків.

Згідно із статтею 49 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний видати працівникові на його вимогу довідку про його роботу на даному підприємстві, в установі, організації із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати.

Дослідивши Довідку від 15.01.2020 року №01-01-1, видану ОСОБА_1 Головним управлінням Пенсійного фонду України в місті Києві, судом встановлено, що остання містить лише назви посад, які обіймала позивач протягом періоду роботи в управлінні Пенсійного фонду України у Дніпровському районі, та підстави звільнення (поновлення) останньої на відповідних посадах.

Разом з тим, у вказаній Довідці відсутні відомості щодо спеціальності, кваліфікації та розміру заробітної плати ОСОБА_1 .

Враховуючи викладене, суд зазначає наступне.

Згідно з частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частини другої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З прохальної частини позовної заяви встановлено, що позивач просить суд, зокрема, визнати незаконними (протиправними) дії (бездіяльність) Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві після видання наказу від 23.10.2019 року №854-к «Про поновлення на посаді ОСОБА_1 ».

Серед підстав позову позивачем зазначено про протиправність складеної відповідачем Довідки від 15.01.2020 року №01-01-11, невідповідність якої статті 49 КЗпП України встановлено й у судовому порядку.

Враховуючи викладене, з метою забезпечення права позивача на судовий захист, суд дійшов висновку про обрання іншого способу захисту порушеного права позивача шляхом визнання протиправними дій Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, які полягають у неналежному оформленні довідки ОСОБА_1 про роботу, оформленої 15.01.2020 року за №01-01-11, та зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві виготовити та видати ОСОБА_1 належно оформлену відповідно до вимог статті 49 Кодексу законів про працю України довідки про роботу (із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати).

Вирішуючи питання про наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, суд виходить з наступного.

Згідно зі статтею 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 1167 Цивільного кодексу України (далі також - ЦК України) моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно з положеннями статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» зазначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих відносин через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Разом з тим, як зазначено у пунктах 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. Отже, факт заподіяння моральної шкоди повинен довести Позивач.

У пункті 5 вказаної постанови зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» визначено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 440 і 450 ЦК шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.

Суд зауважує, що позивачем не доведено жодними доказами заподіяння останній моральної шкоди, а саме, наявності душевних переживань, погіршення стану здоров`я тощо, наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями (бездіяльністю) відповідача та заподіянням позивачеві шкоди, з яких міркувань він виходить, визначаючи розмір моральної шкоди тощо.

Водночас, сам по собі факт протиправної поведінки відповідача не свідчить про завдання позивачеві моральної шкоди.

За таких обставин, в задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди слід відмовити.

Згідно статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За приписами статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно положень статті 75 Кодексу адміністративного судочинства України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень статті 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Разом з тим, твердження позивача щодо порушення його прав також мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях та суб`єктивній думці останнього.

Згідно з пунктом 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Крім того, судом враховується, що згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також доводи позивача та відповідача щодо заявлених позовних вимог, суд дійшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову в межах встановленого судом порушеного права позивача шляхом обрання іншого способу захисту, ніж заявлено позивачем.

Керуючись статтями 6, 9, 73-80, 241, 245, 246, 250, 255, 295, 353 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, які полягають у неналежному оформленні довідки ОСОБА_1 про роботу, оформленої 15.01.2020 року за №01-01-11.

3. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві виготовити та видати ОСОБА_1 належно оформлену відповідно до вимог статті 49 Кодексу законів про працю України довідки про роботу (із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати).

4. В решті відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими статті 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочиснтва України.

Відповідно до пункту 4 частини п`ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України:

Позивач: ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 );

Відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві (код ЄДРПОУ 42098368, адреса: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16).

Повне рішення суду складено 18.04.2022 року.

Суддя Л.О. Маруліна