ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 липня 2022 року
м. Київ
Справа № 199/8324/19
Провадження № 14-212цс21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Штелик С. П.
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-банк» на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2020 року у складі судді Руденко В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року у складі колегії суддів Макарова М. О., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-банк», державного реєстратора виконавчого комітету Іларіонівської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області Скороход Олени Олександрівни про визнання протиправними рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, скасування записів про державну реєстрацію права власності та
ВСТАНОВИЛА:
Короткий зміст позовних вимог та заперечень
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Акціонерного товариства «Альфа-банк» (далі - АТ «Альфа-банк»), державного реєстратора виконавчого комітету Іларіонівської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області Скороход О. О. (далі - державний реєстратор) про визнання протиправними рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, скасування записів про державну реєстрацію права власності.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 був власником житлового будинку та земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:01:517:0021, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .
13 жовтня 2018 року державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за індексним номером 43484887, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на вищевказаний житловий будинок за Акціонерним товариством «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк»).
20 жовтня 2018 року державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за індексним номером 43589764, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на вищевказану земельну ділянку за АТ «Укрсоцбанк».
Підставою виникнення права власності АТ «Укрсоцбанк» на нерухоме майно був іпотечний договір № 3352, посвідчений 26 червня 2006 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шрамко О. Ю. (далі - іпотечний договір), та повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки №13-08/84 від 22 лютого 2018 року.
Правонаступником АТ «Укрсоцбанк» є АТ «Альфа-банк».
Позивач вважав, що зазначені рішення державного реєстратора прийнято з грубими порушенням та всупереч вимогам Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV). Посилався на те, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя між іпотекодержателем та іпотекодавцем не укладався, а іпотечний договір не містить відповідного застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Крім того, держаним реєстратором порушено вимоги пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок № 1127), згідно з яким державний реєстратор повинен був пересвідчитися у тому, що подані документи дають змогу встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження, що іпотекодавцю була направлена вимога про усунення порушення, що така вимога була отримана іпотекодавцем та з моменту її отримання пройшло не менше 30 днів, а також що відсутні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно.
ОСОБА_1 звернув увагу на те, що 24 квітня 2015 року постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області Ванжею О. В. (далі - державний виконавець) накладено арешт на нерухоме майно, яке йому належить.
У зв`язку з викладеним позивач просив:
- визнати протиправним і скасувати рішення про державну реєстрацію прав власності та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 13 жовтня 2018 року за індексним номером 43484887, прийняте державним реєстратором про державну реєстрацію за АТ «Укрсоцбанк» права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 1666739312101 та скасувати запис про право власності 28363401 від 11 жовтня 2018 року;
- визнати протиправним і скасувати рішення про державну реєстрацію прав власності та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 20 жовтня 2018 року за індексним номером 43589764, прийняте державним реєстратором про державну реєстрацію за АТ «Укрсоцбанк» права власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 1671822512101 та скасувати запис про право власності 28460672 від 18 жовтня 2018 року.
У відзиві АТ «Альфа-банк» заперечувало проти позову, вказувало, зокрема, що у спірному випадку взагалі відсутні підстави для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем за наявної інформації про державну реєстрацію обтяжень - арешту нерухомого майна.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
06 липня 2020 року рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Скасовано запис про право власності 28363401, здійснений державним реєстратором 11 жовтня 2018 року, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1666739312101) за АТ «Укрсоцбанк».
Скасовано запис про право власності 28460672, здійснений державним реєстратором 18 жовтня 2018 року, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:01:517:0021 у АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1671822512101) за АТ «Укрсоцбанк».
В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Судові рішення мотивовані тим, що за наявності в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (далі - Єдиний реєстр заборон) запису про заборону відчуження спірного майна державний реєстратор не мав права здійснювати реєстраційних дій, поки таке обтяження не буде зняте.
Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
У грудні 2020 року АТ «Альфа-банк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року в частині задоволення позовних вимог та ухвалити в цій частині нову постанову про відмову в задоволенні цих вимог.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтована тим, що наявність арешту не є безумовною підставою для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень. Чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку. Для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку. Суди не врахували пункт 61 Порядку № 1127, який чітко вказує, що обтяження не є підставою для відмови у реєстраційних діях. Таким чином, у суду не було підстав для задоволення позовних вимог, до того ж суди не врахували позиції Верховного Суду з указаного питання.
Зміст касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються у частині задоволення позовних вимог про скасування записів про право власності 28363401 та 28460672. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.
Рух справи в суді касаційної інстанції
29 березня 2021 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі.
01 листопада 2021 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу призначено до судового розгляду.
01 грудня 2021 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду постановила ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на пункт 7 частини першої розділу ХІІІ «Перехідні положення», частини четверту, п`яту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), вбачаючи підстави для відступу від висновків щодо застосування норми права в раніше ухвалених постановах Верховного Суду України та постанові Великої Палати Верховного Суду, а також наявність виключної правової проблеми.
Колегія суддів вказала, що в судовій практиці Верховного Суду України та Верховного Суду існують різні та взаємовиключні підходи у вирішенні питання про те, чи є обтяження (арешт чи заборона відчуження) безумовною перешкодою для державної реєстрації права власності.
Так, у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року (справа № 21-357а14) викладено правову позицію, що обтяження (арешт чи заборона відчуження) є безумовною перешкодою для державної реєстрації права власності, у тому числі й за іпотекодержателем. Верховний Суд України з цього приводу зазначив, що у справі, що розглядається, суди встановили, що рішення про державну реєстрацію права власності на спірну будівлю за банком прийнято 05 квітня 2013 року - у момент, коли в Єдиному реєстрі заборон були наявні записи про заборону відчуження нерухомого майна на підставі постанови слідчого Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ України від 17 серпня 2012 року. Наявність в Єдиному реєстрі заборон запису про заборону відчуження майна є перешкодою для здійснення державним реєстратором реєстраційних дій до того часу, поки таке обтяження не буде зняте.
У постанові Верховного Суду України від 19 травня 2015 року (справа № 21-121а15) зазначено, що відмова державного реєстратора у державній реєстрації права власності на квартиру обумовлювалася наявністю у Єдиному реєстрі заборон запису від 05 травня 2014 року № 5542195 про заборону відчуження нерухомого майна Приватного акціонерного товариство «Авіакомпанія «Аеросвіт» на підставі постанови державного виконавця від 22 квітня 2014 року. Наявність у Єдиному реєстрі заборон запису про заборону відчуження майна є перешкодою для здійснення державним реєстратором реєстраційних дій до того часу, поки таке обтяження не буде зняте.
Натомість у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15 (провадження № 12-33зг18) без відступу від висновків Верховного Суду України підсумовано, що наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.
Проте без відступу від свого попереднього висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 квітня 2019 року в справі № 755/5072/17 (провадження № 14-100цс19) зазначила, що згідно з пунктом 6 частини першої статті 24 Закону № 1952-IV у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено в разі, якщо заяву про державну реєстрацію прав, пов`язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтований висновок про те, що за наявності в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису про заборону відчуження спірного майна державний реєстратор не мав права здійснювати реєстраційних дій, поки таке обтяження не буде зняте.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (провадження № 14-181цс20) зроблено висновок, що обтяження предмета іпотеки, зареєстровані після державної реєстрації іпотеки за банком або іншою фінансовою установою, не є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержателем та для державної реєстрації за ним (зокрема і за новим кредитором, який набув прав іпотекодержателя від банку чи іншої фінансової установи) права власності на цей об`єкт у порядку, встановленому статтею 37 Закону України від 05 червня 2003 року№ 898-IV«Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV).
Колегія суддів зазначила, що підставам відмови в державній реєстрації прав присвячена стаття 24 Закону № 1952-IV. Її тлумачення дозволяє стверджувати, що в цій статті встановлено: загальне правило про недопустимість проведення державної реєстрації права власності за наявності зареєстрованого обтяження (пункт 6 частини першої); виняток із загального правила (частина четверта), коли державна реєстрація здійснюється навіть за наявності зареєстрованого обтяження.
До таких винятків належить державна реєстрація: речових прав на нерухоме майно на підставі рішення суду щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно; права власності на нерухоме майно з відкриттям розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) та перенесенням щодо такого права власності обтяження, державну реєстрацію якого проведено у спеціальному розділі Державного реєстру прав; права власності на нерухоме майно, що набувається у результаті його примусової реалізації відповідно до закону.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду звернула увагу на те, що за своєю суттюнабуття права власності іпотекодержателем на предмет іпотеки на підставі застереження в іпотечному договорі є зверненням стягнення на предмет іпотеки. Таке звернення стягнення на предмет іпотеки є примусовим відчуженням майна без волі власника. Конструкцією «звернення стягнення» цілком охоплюється виняток, встановлений у пункті 3 частини четвертої статті 24 Закону № 1952-IV, коли державна реєстрація здійснюється навіть за наявності зареєстрованого обтяження.
На думку колегії суддів, редакції законів № 1952-IV та № 898-IV, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин, дозволяють зробити висновок, що державна реєстрація права власності за іпотекодержателем допустима на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, якщо обтяження виникло пізніше іпотеки.
Враховуючи викладене, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вбачає підстави для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі № 21-357а14 та від 19 травня 2015 року у справі № 21-121а15, та від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2019 року в справі № 755/5072/17 (провадження № 14-100цс19). Вважає, що необхідно вказати, що наявність у державному реєстрі запису про арешт, який виник після іпотеки, не може бути перешкодою для реалізації прав іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки; державна реєстрація права власності за іпотекодержателем допустима на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, якщо обтяження виникло пізніше іпотеки.
22 грудня 2021 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято до розгляду справу та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
Розгляд справи Великою Палатою Верховного Суду
Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності, виданого виконавчим комітетом Амур-Нижньодніпровської районної ради м. Дніпропетровська на підставі рішення виконавчого комітету Амур-Нижньодніпровської районної ради м. Дніпропетровська від 23 липня 1999 року НОМЕР_2 та державного акта на право приватної власності на землю серії Р2 № 207243, зареєстрованого в книзі актів на право власності на землю 24 березня 2003 року № 040683, ОСОБА_1 був власником житлового будинку загальною площею 299 кв. м і житловою площею 133,7 кв. м та земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 1210100000:01:517:0021, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .
26 червня 2006 року між ОСОБА_1 та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк»), перейменованим в АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-банк», укладено договір про надання невідновлювальної кредитної лінії № 1692, за яким позивачу надано кредит зі сплатою 12,5 % річних та комісій у межах максимального ліміту заборгованості до 37 200 доларів США (а. с. 110, 111, т. 1).
На забезпечення виконання договору про надання невідновлювальної кредитної лінії 26 червня 2006 року між ОСОБА_1 та АКБСР «Укрсоцбанк», перейменованим в АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-банк», укладено іпотечний договір № 549, за яким в іпотеку банку передано належне позивачу нерухоме майно: житловий будинок загальною площею 299 кв. м і житловою площею 133,7 кв. м, земельна ділянка площею 0,1000 га з кадастровим номером 1210100000:01:517:0021, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 112-115, т. 1).
При цьому сторони погодили у пункті 1.12, що одночасно з нотаріальним посвідченням цього договору нотаріус накладає згідно із чинним законодавством України заборону відчуження предмета іпотеки.
Згідно з пунктом 4.1 іпотечного договору в разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем та/або позичальником зобов`язань за основним зобов`язанням іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Пунктом 4.6 іпотечного договору передбачено, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань у порядку, встановленому статтею 37 Закону № 898-IV.
13 жовтня 2018 року державний реєстратор прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за індексним номером 43484887, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на вказаний житловий будинок за АТ «Укрсоцбанк» (а. с 122, т. 1).
20 жовтня 2018 року державний реєстратор прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за індексним номером 43589764, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на вказану земельну ділянку за АТ «Укрсоцбанк» (а. с. 164, т. 1).
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон щодо об`єкта нерухомого майна № 181722797 від 19 вересня 2019 року підставою виникнення права власності АТ «Укрсоцбанк» на нерухоме майно є іпотечний договір та повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки № 13-08/84 від 22 лютого 2018 року.
Згідно з інформаційною довідкою № 181722797 від 19 вересня 2019 року Державний реєстр прав містить актуальну інформацію про державну реєстрацію обтяжень - арешт нерухомого майна, яке належить ОСОБА_1 , на підставі постанови державного виконавця від 24 квітня 2015 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження у виконавчому провадженні № 47323429.
Правова позиція Великої Палати Верховного Суду
Предметом касаційного перегляду є рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2020 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року в частині задоволення позовних вимог про скасування записів про державну реєстрацію права власності.
Суди попередніх інстанцій вважали наявними підстави для скасування записів про право власності, здійснених державним реєстратором 11 та 18 жовтня 2018 року, оскільки на час вчинення оспорюваних реєстраційних дій зареєстроване обтяження речових прав на нерухоме майно, яке належить ОСОБА_1 , що унеможливлювало будь-які реєстраційні дії щодо такого майна.
На розгляд Великої Палати Верховного Суду поставлені питання:
- чи є наявність у державному реєстрі запису про арешт, який виник після іпотеки, перешкодою для реалізації прав іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки;
- чи допустима державна реєстрація права власності за іпотекодержателем на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, якщо обтяження виникло пізніше іпотеки;
- чи підлягає застосуванню в спірних правовідносинах виняток, встановлений у пункті 3 частини четвертої статті 24 Закону № 1952-IV, який передбачає, що відмова в державній реєстрації прав з підстави, зазначеної у пункті 6 частини першої статті 24 Закону № 1952-IV, не застосовується у разі державної реєстрації права власності на нерухоме майно, що набувається у результаті його примусової реалізації відповідно до закону.
Мотиви та джерела права, які враховує Велика Палата Верховного Суду при ухваленні постанови
За хронологією події у цій справі відбувалися таким чином.
26 червня 2006 року між Банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір.
26 червня 2006 року на забезпечення виконання кредитного договору укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавцем виступав ОСОБА_1 , а іпотекодержателем - АКБСР «Укрсоцбанк».
Сам договір іпотеки (пункт 1.12) передбачав одночасне з його нотаріальним посвідченням накладення заборони відчуження предмету іпотеки.
26 червня 2006 року така заборона внесена до Єдиного реєстру заборон.
24 квітня 2015 року постановою державного виконавця у виконавчому провадженні № 47323429 накладено арешт на нерухоме майно, яке належить ОСОБА_1 , та оголошено заборону на його відчуження.
13 та 20 жовтня 2018 року прийнято державним реєстратором рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за АТ «Укрсоцбанк».
Як на час укладення договору іпотеки, так і на час внесення запису про право власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем відповідно до частин першої, другої та сьомої статті 3 Закону № 898-IV іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Взаємні права і обов`язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.
Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації.
Відповідно до частини першої статті 51 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернено у разі, якщо:
1) право застави виникло після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника коштів;
2) вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю;
3) наявна письмова згода заставодержателя.
В інших випадках звернути стягнення на заставлене майно не можна.
У вказаній справі іпотека виникла до ухвалення постанови державного виконавця про накладення арешту та заборони на предмет іпотеки та відсутні докази того, що вартість предмета іпотеки перевищує розмір заборгованості боржника.
Тобто у разі існування застави, підвидом якої є іпотека, звернути стягнення на предмет іпотеки можна лише на задоволення вимог стягувача, яким є іпотекодержатель.
Питання вчинення реєстраційних дій урегульовано у Законі № 1952-IV та у Порядку № 1127.
У частині першій статті 24 Закону № 1952-IV передбачено визначений перелік підстав для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень: 1) заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) заява про державну реєстрацію прав подана неналежною особою; 3) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; 4) подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; 5) наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; 6) наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно; 7) заяву про державну реєстрацію обтяжень щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем; 8) після завершення строку, встановленого частиною третьою статті 23 цього Закону, не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав; 9) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію; 10) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка згідно із законодавством не має повноважень подавати заяви в електронній формі; 11) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене речове право, обтяження вже зареєстровано у Державному реєстрі прав; 12) заявник звернувся із заявою про державну реєстрацію права власності щодо майна, що відповідно до поданих для такої реєстрації документів відчужено особою, яка на момент проведення такої реєстрації внесена до Єдиного реєстру боржників, зокрема за виконавчими провадженнями про стягнення аліментів за наявності заборгованості з відповідних платежів понад три місяці.
За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав. Рішення про відмову в державній реєстрації прав повинне містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття (частина друга статті 24 Закону № 1952-IV).
Закон № 1952-IV містить і винятки із перелічених у статті 24 підстав.
Згідно із частиною четвертою статті 24 Закону № 1952-IV відмова в державній реєстрації прав з підстави, зазначеної у пункті 6 частини першої цієї статті, не застосовується у разі: 1) державної реєстрації речових прав на нерухоме майно на підставі рішення суду щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно; 2) державної реєстрації права власності на нерухоме майно з відкриттям розділу в Державному реєстрі прав та перенесенням щодо такого права власності обтяження, державну реєстрацію якого проведено у спеціальному розділі Державного реєстру прав, чи в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, що є невід`ємною архівною складовою частиною Державного реєстру прав; 3) державної реєстрації права власності на нерухоме майно, що набувається у результаті його примусової реалізації відповідно до закону; 4) державної реєстрації інших обтяжень речових прав на нерухоме майно; 5) державної реєстрації речових прав на нерухоме майно за наявності згоди іпотекодержателя або контролюючого органу на відчуження або передачу на іншому речовому праві такого майна - у разі якщо обтяженням є заборона відчуження нерухомого майна, що виникла на підставі договору, або податкова застава; 6) державної реєстрації права власності на нерухоме майно на підставі свідоцтва про право на спадщину.
Відмова в державній реєстрації прав з підстав, не передбачених частиною першою цієї статті, заборонена (частина п`ята статті 24 Закону № 1952-IV).
Стаття 24 Закону № 1952-IV в редакції на час прийняття державним реєстратором оскаржуваних рішень від 13 та 20 жовтня 2018 року чітко передбачала таку підставу для відмови вдержавній реєстрації прав та їх обтяжень, як наявність зареєстрованих обтяжень речових прав на нерухоме майно.
У статті 48 Закону № 1404-VIII вказано, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.
Відповідно до частин четвертої та сьомої статті 51 Закону № 1404-VIII реалізація заставленого майна здійснюється в порядку, встановленому цим Законом. Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється виконавцем з урахуванням положень Закону № 898-IV.
Порядок реалізації майна, на яке звернуто стягнення, закріплений у статті 61 Закону № 1404-VIII, у частині першій якої вказано, що реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом проведення електронних аукціонів або за фіксованою ціною.
З наведеного можна зробити висновок, що виняток, який міститься в пункті 3 частини четвертої статті 24 Закону № 1952-IV, стосується саме випадків державної реєстрації права власності на нерухоме майно, яке набувається у результаті його примусової реалізації на торгах чи аукціонах відповідно до Закону № 1404-VIII.
Разом з тим у цій справі підставою виникнення права власності АТ «Укрсоцбанк» на спірне нерухоме майно є іпотечний договір та повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки № 13-08/84 від 22 лютого 2018 року, тобто іпотекодержатель скористався позасудовим способом звернення стягнення та за ним зареєстровано право власності на предмет іпотеки на підставі статті 37 Закону № 898-IV.
Також слід зазначити, що 03 липня 2018 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 2478-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» (далі - Закон № 2478-VIII). Згідно з пунктом 10 розділу І цього Закону частину четверту статті 24 Закону № 1952-IV доповнено пунктом 7 про те, що відмова в державній реєстрації прав з підстави, зазначеної у пункті 6 частини першої цієї статті, не застосовується у разі державної реєстрації права власності на нерухоме майно іпотекодержателем - фінансовою установою в порядку, передбаченому статтями 33-38 Закону № 898-IV. Наявність зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки обтяжень, інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.
У пунктах 1, 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2478-VIII передбачено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію через три місяці з дня набрання чинності цим Законом. Цей Закон застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, крім частини четвертої статті 36 Закону № 898-IV, що застосовується виключно до договорів і угод, укладених після введення в дію цього Закону.
Закон № 2478-VIII опублікований 03 листопада 2018 року, набрав чинності 04 листопада 2018 року та введений в дію 04 лютого 2019 року, тому його приписи не застосовуються до спірних правовідносин.
Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що законодавство України, складаючись з окремих законодавчих актів, становить єдину цілісну систему. Тому законодавчий акт та його окремі положення мають застосовуватись не окремо, а в сукупності як з іншими положеннями того ж законодавчого акта, так і з положеннями інших законодавчих актів. Тлумачення законодавства судам слід здійснювати системно, враховувати правову природу спірних відносин, загальну спрямованість законодавства та права України в цілому, а результат тлумачення законодавства має бути розумним та справедливим (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)). Національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 815/1226/18 (провадження № 11-1206апп19, пункт 80)).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону № 1952-ІV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру прав. Державна реєстрація речових прав виконує важливу функцію інформування третіх осіб про права та обтяження на майно, а у випадках, встановлених законом, з такою реєстрацією пов`язується виникнення прав на нерухоме майно (абзац третій частини другої статті 331 ЦК України). Хоча державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13)).
Тому загальна спрямованість Закону № 1952-ІV полягає у забезпеченні достовірності та несуперечливості відомостей Державного реєстру прав. Механізм реалізації цього фундаментального підходу закріплений, зокрема, у пункті 5 частини першої статті 24 Закону № 1952-ІV, яким встановлено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями. Отже, інші положення цього Закону повинні застосовуватись у сукупності з нормою цього пункту.
Наприклад, якщо зареєстроване право іпотеки на нерухоме майно, але власник майна вважає іпотеку нечинною і звернувся до суду з позовом про визнання права іпотеки відсутнім з метою подальшої державної реєстрації припинення права іпотеки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.14)), а суд наклав арешт на таке майно на забезпечення цього позову, то такий арешт накладений на користь власника майна. За таких умов звернення стягнення на це майно (у тому числі державна реєстрація права власності за іпотекодержателем) суперечило б зареєстрованому обтяженню - арешту майна на користь власника майна, а тому така реєстрація згідно з пунктом 5 частини першої статті 24 Закону № 1952-ІV не допускається.
Наявна зареєстрована заборона відчуження майна, здійснена на користь самого іпотекодержателя, не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем, адже в такому випадку державна реєстрація права власності за іпотекодержателем не свідчить про суперечність уже зареєстрованому обтяженню (подібні висновки містяться у пункті 5.49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15).
При ухваленні рішення, яке є підставою для державної реєстрації, суд вирішує питання щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно. Це положення кореспондує положенням ЦПК України і Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), відповідно до яких під час ухвалення рішення суд вирішує питання, зокрема: які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин (пункт 3 частини першої статті 264 ЦПК України), яка правова норма підлягає застосуванню до спірних правовідносин (пункт 4 частини першої статті 264 ЦПК України, пункт 3 частини першої статті 237 ГПК України). У мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, зміст спірних правовідносин (пункт 1 частини четвертої статті 265 ЦПК України), чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду (пункт 4 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пункт 6 частини четвертої статті 238 ГПК України).
Відповідно при вирішенні такого спору судам насамперед необхідно з`ясувати питання щодо того, про захист яких саме прав особи йдеться та чи порушені ці права.
Щодо розгляду справи по суті заявлених вимог
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (статті 15, 16 ЦК України).
За змістом частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи за зверненням фізичних чи юридичних осіб у межах заявлених ними вимог.
У частині другій статті 16 ЦК України законодавець визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, а також зазначив, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За своїм призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Першочергово захист цивільних прав та інтересів полягає в з`ясуванні того, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.
Згідно зі статтею 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але які породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є об`єкти права інтелектуальної власності, завдання майнової (матеріальної та моральної) шкоди іншій особі та інші юридичні факти. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених згаданими актами або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Із статті 6 Конвенції вбачається, що доступ до правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту), кожен чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому ефективним слід розуміти спосіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
При зверненні до практики Європейського суду з прав людини (рішення від 19 лютого 2009 рокуу справі «Марченко М. В. проти України», заява № 4063/04) у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; мова повинна йти про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.
Тобто підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Отже, суд першочергово перевіряє, чи були порушені права позивача, яким способом вони мають бути поновлені і чи є відповідні позовні вимоги у справі.
Спірні правовідносини виникли з приводу того, що у зв`язку з неналежним виконанням позивачем укладеного з банком кредитного договору утворилася заборгованість. На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором банк звернув стягнення на предмет іпотеки, право власності на яке за банком зареєстроване державним реєстратором.
Вирішуючи спір, Велика Палата Верховного Суду керується таким
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Згідно зі статтею 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.
В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 ЦК України).
Відповідно до статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв`язку із пред`явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.
При цьому у статті 575 ЦК України наведено окремі види застав та вказано, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Отже, іпотека є особливим видом застави, за яким виконання зобов`язань забезпечується виключно нерухомим майном. Іпотека регулюється не лише загальним законодавством - ЦК України, Законом України від 02 жовтня 1992 року № 2654-XII «Про заставу», а й спеціальним - Законом № 898-ІV.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 898-IV іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
У частині першій статті 12 Закону № 898-IV вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
У частинах першій, третій статті 33 цього Закону передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Згідно з положеннями частин першої - третьої статті 36 Закону № 898-IV сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
У позовній заяві ОСОБА_1 посилався на те, що договір про задоволенні вимог іпотекодержателя між іпотекодержателем та іпотекодавцем не укладався, а іпотечний договір не містить відповідного застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.
Однак у пункті 1.12 іпотечного договору сторони погодили, що одночасно з нотаріальним посвідченням цього договору нотаріус накладає згідно з чинним законодавством України заборону відчуження предмета іпотеки.
За пунктами 2.4.3, 2.4.4 іпотечного договору іпотекодержатель має право у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем та (або) позичальником зобов`язань за основним зобов`язанням задовольнити звернення стягнення на предмет іпотеки. У разі невиконання іпотекодавцем хоча б одного зі своїх обов`язків згідно з пунктами 2.1.1-2.1.11 цього договору, має право вимагати дострокового виконання іпотекодавцем та (або) позичальником зобов`язань за основним зобов`язанням та задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Іпотекодержатель має право за рахунок коштів, отриманих від реалізації предмета іпотеки, відповідно до чинного законодавства України забезпечити свої забезпечені іпотекою вимоги; у разі виникнення права звернення стягнення на предмет іпотеки, реалізувати його відповідно до приписів чинного законодавства України (пункти 2.4.6, 2.4.7 іпотечного договору).
У пунктах 4.1, 4.6 іпотечного договору передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем та/або позичальником зобов`язань за основним зобов`язанням іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань у порядку, встановленому статтею 37 Закону № 898-IV (а. с. 6, 7, т. 1).
Відповідно до частини першої статті 37 Закону № 898-IV іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.
Зазначені вище пункти іпотечного договору містять відповідне застереження, яке прирівнюється до договору, згідно з яким іпотекодавець засвідчує, що він надає згоду на набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержателем за власним одноосібним письмовим рішенням.
На підставі іпотечного договору, яке містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя та повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, 13 та 20 жовтня 2018 року державним реєстратором прийнято оскаржувані рішення про реєстрацію права власності на нерухоме майно (предмет іпотеки) за АТ «Укрсоцбанк».
Відповідно до частини другої статті 37 Закону № 898-IV рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді, що є для іпотекодавця гарантією дотримання іпотекодержателем вимог закону щодо підстав та процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку.
Відносини, пов`язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулює Закон № 1952-IV, у частині другій статті 18 якого зазначено, що перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
У пунктах 6, 7 Порядку № 1127 (тут і далі - в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб`єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком. Для державної реєстрації прав заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документ, що підтверджує сплату адміністративного збору за державну реєстрацію прав.
Відповідно до пункту 12 Порядку № 1127 розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який встановлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на таке майно, відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями, а також наявність підстав для проведення державної реєстрації прав, зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав.
Згідно з пунктами 18, 23 Порядку № 1127 за результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації. За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, що визначені Законом № 1952-IV, державний реєстратор приймає відповідне рішення, яке повинне містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття, з відповідним обґрунтуванням їх застосування.
У частині першій статті 24 Закону № 1952-IV перелічено підстави для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень.
За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав. Рішення про відмову в державній реєстрації прав повинне містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття (частина друга статті 24 Закону № 1952-IV).
Також у статті 24 Закону № 1952-IV визначено перелік обставин, за яких відмова в державній реєстрації прав з підстав, зазначених у частині першій цієї статті, не застосовується.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.
Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19) та багатьох інших.
При цьому відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав.
Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для відновлення його права (пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)).
Задоволення позову про витребування майна є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).
Такий позов ОСОБА_1 не був заявлений, а одним з основних принципів цивільного судочинства є принцип диспозитивності, що передбачено у пункті 5 частини третьої статті 2 та статті 13 ЦПК України, за яким суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 1952-IVправо власності підлягає державній реєстрації.
Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі прав у частині належності права власності на спірне майно.
Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру прав має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову (пункт 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)).
У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про те, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача права володіння майном; відсутність або наявність в особи права володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.
Підстави припинення іпотеки передбачені у статті 17 Закону № 898-IV. Зокрема,іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її; з інших підстав, передбачених цим Законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.
З позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що позивач вимог про визнання іпотеки припиненою не заявляє, не спростовує невиконання ним умов кредитного договору та наявності кредитної заборгованості. Відповідно до умов укладеного ним іпотечного договору, який ним не оспорено ні в цілому, ні в частині, передбачено, зокрема, можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому статтю 37 Закону № 898-IV.
ОСОБА_1 у своєму позові заявляє, що його права порушено державною реєстрацією права власності на нерухоме майно за банком та внесення записів за останнім про державну реєстрацію права власності, не заперечуючи права іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з неналежним виконанням основного зобов`язання, що спричинило наявність заборгованості.
Державна реєстрація права власності за іпотекодержателем не свідчить про суперечність зареєстрованому обтяженню - арешту майна на користь самого іпотекодержателя та не є порушенням пункту 6 частини першої статті 24 Закону № 1952-ІV у сукупності з пунктом 5 цієї ж частини.
З урахуванням установлених судами попередніх інстанцій обставин справи, а саме наявності невиконаного основного зобов`язання, існування чинного договору іпотеки, умови якого позивачем не оспорюються, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права позивача не порушено, оскільки іпотека виникла до ухвалення державним виконавцем постанови про накладення арешту та заборони на предмет іпотеки, заборона на предмет іпотеки також була вже накладена на предмет іпотеки для забезпечення прав іпотекодержателя, який і задовольнив свої вимоги за рахунок заставленого майна.
Заявлені позивачем вимоги про визнання протиправними рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, скасування записів про державну реєстрацію права власності не впливають і не можуть вплинути на права позивача щодо права на предмет іпотеки.
Тому в позові необхідно відмовити.
Щодо відступу від висновку, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду
Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду порушено питання про відступ від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі № 21-357а14 та від 19 травня 2015 року у справі № 21-121а15, та від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2019 року в справі № 755/5072/17 (провадження № 14-100цс19).
Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень (пункт 49) зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застарілий характер внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
За змістом ЦПК України Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у конкретних справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ та фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами в подібних суспільних правовідносинах.
З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.
Відмінність фактичних обставин справи, яка розглядається, у порівнянні з фактичними обставинами справи, у якій висловлена правова позиція Великою Палатою Верховного Суду, за відсутності різних підходів судів до вирішення подібної правової проблеми з такими ж фактичними обставинами не є підставою для уточнення висновків Великої Палати Верховного Суду.
Такі висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21), у якій суд, зокрема, зазначив, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.
Спільність, подібність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин, якими є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, тобто взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Тому для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вживається термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 (пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України; пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України) та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України (пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України; пункту 5 частини першої статті 339 КАС України), таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
Оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників є основним, а два інші - додатковими, на що вказує, зокрема, частина дев`ята статті 10 ЦПК України щодо можливості застосування аналогії закону, якщо правовідносини подібні саме за змістом.
Подібність спірних правовідносин, виявлену одночасно за трьома критеріями, можна кваліфікувати як тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього), що не вимагає процесуальний закон.
Якщо вважати подібними лише ті правовідносини, у яких тотожними (однаковими) є предмети та підстави позову, встановлені судами обставини, а також матеріально-правове регулювання, то такий підхід звузив би роль Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики (частина третя статті 125 Конституції України, частина перша статті 36 Закону України від 02 червня 2016 року№ 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»).
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, та порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій). Лише у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, установити суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20)).
Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути: вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40).
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав на необхідність відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі № 21-357а14 та від 19 травня 2015 року у справі № 21-121а15, а також від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 755/5072/17 (провадження № 14-100цс19), вказавши, що наявність у державному реєстрі запису про арешт, який виник після іпотеки, не може бути перешкодою для реалізації прав іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки; державна реєстрація права власності за іпотекодержателем допустима на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, якщо обтяження виникло пізніше іпотеки.
У постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі № 21-357а14 встановлено, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно за банком вчинена державним реєстратором на підставі рішення суду про визнання права власності на вказане нерухоме майно, однак до ухвалення такого рішення на спірне нерухоме майно накладено арешт слідчим Головного управління Міністерства внутрішніх справ України. Верховний Суд України послався на пункт 9 розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року № 4651-VI, яким передбачалося, що запобіжні заходи, арешт майна, відсторонення від посади, застосовані під час дізнання та досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжують свою дію до моменту їх зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
Зроблено висновок, що наявність запису про заборону відчуження майна саме у контексті її накладення у порядку кримінального судочинства є перешкодою для здійснення державним реєстратором дій до того часу, поки таке обтяження не буде зняте.
Тобто у вказаній справі обставини накладення заборони та вчинення реєстраційних дій з реєстрації права власності не є подібними з обставинами справи, що перебуває на розгляді у Великій Палаті.
У постанові Верховного Суду України від 19 травня 2015 року у справі № 21-121а15 зроблено висновок про передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції з тих підстав, що заяву про державну реєстрацію прав, пов`язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, визначених частиною дев`ятою статті 15 Закону № 1952-IV.
Тобто обставини справ не є подібними.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2019 року в справі № 755/5072/17 (провадження № 14-100цс19) вирішувалося питання щодо правомірності вчинення реєстраційних дій у разі існування запису про заборону відчуження спірного нерухомого майна, яка накладена судом на забезпечення позову в цивільній справі за позовом іпотекодавця. Велика Палата Верховного Суду керувалася законодавством, яке діяло на час виникнення спірних правовідносин, зокрема відповідним пунктом частини першої статті 24 Закону № 1952-IV, у якому вказано, що в державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо заяву про державну реєстрацію прав, пов`язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна. З урахуванням вказаного зроблено висновки про те, що наявність в Єдиному реєстрі заборон запису про заборону відчуження спірного майна є перешкодою для здійснення державним реєстратором реєстраційних дій, поки таке обтяження не буде зняте.
Тобто обставини цієї справи не є подібними до обставин справи, що перебуває на розгляді.
Підстав для відступу від цих висновків не встановлено.
Верховний Суд не наділений повноваженнями встановлювати нові норми чи не застосовувати існуючі закони, за винятком, передбаченим у частинах шостій та восьмій статті 10 ЦПК України.
Вказаним висновкам Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду не суперечать висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15 (провадження № 12-33зг18) та від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (провадження № 14-181цс20).
Так, у справі № 916/5073/15 Велика Палата Верховного Суду вирішувала питання щодо звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб визнання права власності та зробила висновок про те, що такий спосіб звернення стягнення є позасудовим. Натомість у справі, що розглядається, предметом позову є визнання протиправними рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, скасування записів про державну реєстрацію права власності. Отже, справи № 199/8324/19 та № 916/5073/15 не є подібними.
Крім того, у справі № 916/5073/15 (провадження № 12-33зг18) Велика Палата Верховного Суду не вбачала підстав для задоволення позову у зв`язку з обранням неправильного способу захисту, лише роз`яснила позивачу інші шляхи захисту порушених прав, зокрема можливість звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього, а також можливість набуття права власності на предмет іпотеки у порядку, визначеному в Законі № 1952-IV, та навела при цьому в постанові положення статей 3, 18 зазначеного Закону та пункти 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку № 1127.
Речення у пункті 5.49 постанови не є висновком Великої Палати Верховного Суду, а є цитуванням пункту 57 Порядку № 1127. Жодного власного висновку щодо застосування норм Закону № 1952-IV, Порядку № 1127 та того, чи є заборона відчуження нерухомого майна підставою для відмови в здійсненні державної реєстрації прав, Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи № 916/5073/15 (провадження № 12-33зг18) не робила, і таке питання не було предметом спору та дослідження його судами.
У постанові від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (провадження № 14-181цс20) за позовом про звільнення майна з-під арешту Велика Палата Верховного Суду вирішувала, зокрема, питання, чи є арешт квартири, зареєстрований у Державному реєстрі прав після того, як банк зареєстрував за собою предмет іпотеки, підставою для відмови позивачці, яка є новим іпотекодержателем за договором іпотеки, у державній реєстрації права власності на предмет іпотеки. При цьому суди попередніх інстанцій не встановили, що позивачка зверталася до нотаріуса з метою реалізації іпотечного застереження та реєстрації за нею права власності на квартиру. Вона звернулася до суду у березні 2019 року з метою захисту свого права іпотекодержателя щодо реєстрації права власності на квартиру як предмет іпотеки, не обґрунтувавши станом на момент звернення наявності перешкод у реалізації такого права, оскільки після введення в дію 04 лютого 2019 року Закону № 2478-VIII наявність обтяження речових прав на нерухоме майно не могла бути підставою для відмови у державній реєстрації права власності на таке майно у порядку, встановленому статтею 37 Закону № 898-IV. Така підстава для відмови існувала до моменту введення в дію 04 лютого 2019 року Закону № 2478-VIII.
Вказане свідчить про узгодженість та сталість правової позиції Великої Палати Верховного Суду в питанні про те, чи є наявність у Єдиному реєстрі заборон запису про заборону відчуження спірного майна перешкодою для здійснення державним реєстратором реєстраційних дій.
Відповідь на це питання залежить від того, коли зверталося стягнення на майно -до моменту введення в дію 04 лютого 2019 року Закону № 2478-VIII чи після вказаної дати.
Законодавче обмеження в оформленні права власності на обтяжене нерухоме майно власне було спрямоване на унеможливлення порушення прав обтяжувача та виникнення суперечностей між записами у державному реєстрі.
Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі № 21-357а14 та від 19 травня 2015 року у справі № 21-121а15, а також від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2019 року в справі № 755/5072/17 (провадження № 14-100цс19), оскільки у вказаній справі Велика Палата Верховного Суду при прийнятті рішення про відмову в позові застосувала інші норми права, ніж ті, які були підставою для висновків Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду при розгляді попередніх справ.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Згідно зі статтею 412 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про задоволення касаційної скарги, скасування рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволення позовних вимог про скасування запису про право власності на житловий будинок та земельну ділянку за АТ «Укрсоцбанк», у цій частині позову вирішила відмовити, в іншій частині позовних вимог судові рішення залишити без змін.
Щодо розподілу судових витрат
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
ОСОБА_1 звернувся до суду у жовтні 2019 року з двома позовними вимогами немайнового характеру.
Відповідно до підпункту 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України від 08 липня 2011 року№ 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI) за подання позовної заяви фізичною особою немайнового характеру ставка судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» у статті 7 установлено у 2019 році прожитковий мінімум для працездатних осіб: з 01 січня - 1 921 грн.
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги частково, стягнув з АТ «Альфа-банк» на користь позивача судовий збір у розмірі 1 536,80 грн за дві немайнові вимоги.
Суд апеляційної інстанції судове рішення залишив у силі.
Велика Палата Верховного Суду скасовує постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог немайнового характеру, в іншій частині судові рішення залишає без змін.
Відповідно до підпунктів 6, 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону № 3674-VIза подання апеляційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви; за подання касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.
З огляду на пропорційність задоволення позовних вимог з позивача на користь АТ «Альфа-банк» слід відшкодувати судовий збір за касаційний перегляд у розмірі 3 073,60 грн та 1 152,60 грн за здійснення апеляційного перегляду за вимоги немайнового характеру.
Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 410, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-банк» задовольнити.
Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 листопада 2020 рокускасувати в частині позовних вимог про:
- скасування запису про право власності 28363401, здійсненого державним реєстратором 11 жовтня 2018 року, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1666739312101) за Акціонерним товариством «Укрсоцбанк».
- скасування запису про право власності 28460672, здійсненого державним реєстратором 18 жовтня 2018 року, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:01:517:0021 у АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1671822512101) за Акціонерним товариством «Укрсоцбанк».
Ухвалити нове рішення, яким у цій частині в позові відмовити.
В іншій частині позовних вимог рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь Акціонерного товариства «Альфа-банк» (м. Київ, вул. Велика Васильківська, 100, код ЄДРПОУ 23494714) судові витрати в розмірі 3 073,60 грн (три тисячі сімдесят три гривні шістдесят копійок) за касаційний перегляд та 1 152,60 грн (одну тисячу сто п`ятдесят дві гривні шістдесят копійок) за здійснення апеляційного перегляду.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. М. Ситнік
Судді: Т. О. Анцупова Г. Р. Крет
В. В. Британчук К. М. Пільков
Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
І. В. Григор`єва Л. І. Рогач
Д. А. Гудима В. М. Сімоненко
Ж. М. Єленіна І. В. Ткач
І. В. Желєзний О. С. Ткачук
Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик
