Єдиний державний реєстр судових рішень
н\п 2/490/1544/2022 Справа № 490/1060/22
Центральний районний суд м. Миколаєва
__________________________________________________________________
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"21" липня 2022 р. м.Миколаїв
Центральний районний суд м. Миколаєва в складі: головуючого суддіГуденко О.А., за участю секретаряСавенко Є.В., без участі сторін,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Акціонерного Товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Одеська залізниця» про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку,-
ВСТАНОВИВ:
09.02.2022 року Адвокат Істоміна Катерина В`ячеславівна, яка діє в інтересах Позивачки ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідаач, в якому просила визнати протиправним та скасувати наказ від 31.01.2022 р. №ДН5-01/34 про відсторонення ОСОБА_1 , - диспетчера маневрового залізничної станції Миколаїв-Вантажний (табл. №1729) від роботи з 31.01.2022 р. без нарахування заробітної плати, зобов`язати відповідача АТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Одеська залізниця» нарахувати та виплатити їй середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 31.01.2022 року до часу фактичного виконання судового рішення та вирішити питання щодо розподілу судових витрат.
В своєму позові позивач зазначає, що ОСОБА_1 , працює у виробничому підрозділі «Дирекція залізничних перевезень з організації взаємодії портів та припортових станцій», на посаді диспетчера маневрового залізничної станції Миколаїв-Вантажний. 31.01.2022 року вона була ознайомлена із наказом за підписом начальника дирекції від 31.01.2022 року №ДН5-01/34 «Про відсторонення від роботи». Вказаним наказом її відсторонено від роботи з 31.01.2022 року, не допущено її до робочого місця, на час відсторонення від роботи нарахування заробітної плати не здійснювалося. Наказ виданий на підставі ст. 46 КЗпП України, ч. 2 ст. 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказом Міністерства охорони здоров`я України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 р. №2153, пунктом 416 Постанови КМУ від 09.12.2020 р. №1236. При чому жодних письмових попереджень про можливе відсторонення вона не отримувала. Вважає вказаний наказ протиправним, з огляду на порушення ст. 46 КЗпП України.
Устатті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 року N 1645-IIIяк обов`язкові і такі, що включені до календаря щеплень, визначені профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу. Але, працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до: зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. У пункті 416Постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» на керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій покладено забезпечення: 1) контролю за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженимнаказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 р. N 2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно достатті 46 Кодексу законів про працю України, частини другоїстатті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я. Відповідно достатті 43 Конституції Україникожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другоїстатті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов`язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці. Незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника. Не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об`єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписівКонституції Українита міжнародних правових актів (абзаци перший і п`ятий підпункту 2.2 пункту 2, абзац дванадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідностіКонституції України(конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України від 4 вересня 2019 року № 6-р(II)/2019). Підставою для відсторонення мене від роботи є посилання на акт від 31.01.2022 р. №89/ТВ, в якому вказано, що я не надала документ, який підтверджує вакцинацію проти COVID-19 однією чи кількома дозами вакцини, або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, з посиланням на ст. 46 КЗпП, ст. 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказу Міністерства охорони здоров`я України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 р. №2153, пунктом 416 Постанови КМУ від 09.12.2020 р. №1236. При цьомуустатті 12Закону України«Про захистнаселення відінфекційних хвороб»чітко визначено,що працівникиокремих професій,виробництв таорганізацій,діяльність якихможе призвестидо зараженняцих працівниківта (або)поширення нимиінфекційних хвороб,відсторонюються відвиконання зазначенихвидів робіту разівідмови абоухилення відобов`язковихпрофілактичних щепленьу порядку,встановленому законом.Тобто відмовацих працівниківвід обов`язковихпрофілактичних щепленьмає відбутисьсаме утакому порядку,який встановленийзаконом.Порядок відмовивід здійсненняобов`язковихпрофілактичних щепленьвизначений утій жесамійстатті 12Закону України«Про захистнаселення відінфекційних хвороб»у частинішостій,де зазначено,якщо особата (або)її законніпредставники відмовляютьсявід обов`язковихпрофілактичних щеплень,лікар маєправо взятиу нихвідповідне письмовепідтвердження,а вразі відмовидати такепідтвердження -засвідчити цеактом уприсутності свідків.Іншого порядкувідмови відобов`язковихпрофілактичних щепленьані цей,ані будь-якийінший законне містять.Не міститьцей законі іншоїпідстави длявстановлення юридичногофакту відмовиособи відобов`язковихпрофілактичних щеплень,аніж відібранелікарем письмовепідтвердження особивід вакцинаціїабо акт,складений лікарему присутностісвідків,про відмовускласти особоютаке письмовепідтвердження.
Враховуючи це, посилання відповідача у наказі № ДН5-01/34 від 31.01.2022 як на підставу для відсторонення позивачки від роботи на акт від 31.01.2022 р. №89/ТВ (форма якого взагалі нічим не передбачена), є порушенням вимог частин другої та шостоїстатті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». І навпаки, наказ № ДН5-01/34 від 31.01.2022 про відсторонення мене від роботи не містить відомостей на підтвердження моєї відмови здійснити щеплення у порядку, встановленому частиною шостоюстатті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Крім того, підставою відсторонення від роботи є саме ненадання документів, які підтверджують вакцинацію проти COVID-19 однією чи кількома дозами вакцини, або висновок лікаря щодо наявності протипоказань. Але прошу суд зауважити, що Європейська хартія прав пацієнтів у статті 6 гарантує кожному право на конфіденційність особистої інформації, включаючи інформацію про свій стан здоров`я і можливі діагностичні чи терапевтичні процедури, а також на захист своєї приватності під час проведення діагностичних оглядів.Конституція України(статті 32 і 34) та статті285і286 Цивільного кодексу Українигарантують ці ж права на національному рівні. Основи законодавства України про охорону здоров`я(Закон України від 19.11.1992 р. (статті 391, 40, 78 («г») стверджують, що пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта. За визначенням устатті 11 Закону України «Про інформацію»не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження. Враховуючи приведені нормативно-правові акти, визначення терміну «профілактичні щеплення», приведеного устатті 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», вважаю, що під діюстатті 11 Закону України «Про інформацію»підпадають будь-які медичні відомості/втручання/маніпуляції/діагнози тощо. Конституція Україниустатті 19визначає, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
За таких обставин, вимога відповідача надати відомості, що стосуються наявності профілактичного щеплення від COVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, є грубим порушенням вимогстатті 19 Конституції України, мої права на конфіденційність та повагу до мого приватного життя. Крім того, в п.п.3.2 п.3Рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 р. №10-р/2020в справі № 1-14/2020(230/20), Суд зазначає, що згідно зістаттею 64 Конституції Україниконституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбаченихКонституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями24, 25, 27,28,29,40,47,51,52,55,56,57,58,59,60,61,62,63 Конституції України. Конституційний Суд України наголошує, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначенихКонституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям1,3,6,8,19,64 Конституції України.
Згідно ізст.2-1 КЗпП України, забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці.
Також зазначає, що Кодексом законів про працю Українине врегульоване питання про матеріальну компенсацію працівникові часу невиконання ним трудових обов`язків у зв`язку з його незаконним відстороненням від роботи. За умови відсутності у наказі № ДН5-01/34 від 31.01.2022 кінцевого терміну його дії, поєднання умов повернення до виконання трудових обов`язків позивачем із фактом здійснення ним щеплення від COVID-19, від якого вона на підставістатті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»маю право відмовитись на законних підставах, у зв`язку з чим відсторонення від роботи може тривати невизначений проміжок часу, що по своїй суті є аналогічним звільненню, в даній ситуації за аналогією закону вважає можливим застосувати положеннястатті 235 Кодексу законів про працю України. З метою ефективного захисту порушених прав Позивача, вважає необхідним зобов`язати відповідача виплатити їй середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з часу відсторонення 31 січня 2022 року до часу фактичного виконання судового рішення, обрахованої відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995 року.
Оскільки рішення про відсторонення працівників прийнято у формі Постанови КМУ та в спосіб, що не відповідає вимогам пункту 1статті 92 Конституціїта статті 12 Закону, і поза межами конституційних повноважень Кабінету Міністрів України, можна прийти висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин положень Постанови КМУ та необхідність вирішення спору на підставі норм статей43,92 Конституції, з огляду на те, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти COVID-19. За таких обставин, вважає, що вимоги про визнання протиправним і скасування наказу відповідача від 31.01.2022 р. № ДН5-01/34, в частині відсторонення мене від роботи без збереження заробітної плати, а також про зобов`язання відповідача виплатити заробітну плату за час незаконного відстороненняпідлягають задоволенню.
21.07.2022 року Представник відповідача ОСОБА_3 подав відзив на позов, в якому просив відмовити в задоволенні позову повністю. Свій відзив мотивував тим, що оскаржуваний наказ видавався на виконання ст 46 КЗпП України, яким передбачено можливість відсторонення працівників від роботи лише у випадках, прямо передбачених законодавством, ст.12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб»працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. Відповідно до статті 27 Закону України «Про забезпечння санітарного та епідемічного благополуччя населення» в Україні обов`язковими є профілактичні щеплення проти туберкульозу, поліомієліту, дифтерії, кашлюка, правця та кору. Згідно переліку, затвердженогонаказом МОЗ від 4 жовтня 2021 р. № 2153, обов`язковим профілактичним щепленням підлягають зокрема працівники АТ «Укрзалізниця». Вказав, що цим наказом передбачається, що щеплення є обов`язковим в разі відсутності абсолютних протпоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних показань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ України від 16.09.2011 року №595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.10.2011 року за №1161/19899 (у редакції наказу МОЗ України від 11.10.2019 року №2070). Відповідач вважає, що видаючи оскаржуваний наказ він діяв в рамках діючого в Україні правового поля на підставі нормативно-правових актів, які є чинними та нескасованими як на момент прийняття наказу, так і на час розгляду справи, оскільки засосував відсторонення позивача від роботи, оскільки це прямо передбаачено на рівні чинног законодавства України, при цьому посилався на п. а, б ст. 10 ЗУ «Основи законодавства України про охорону здоров`я», ч. 1 ст. 46 КзПП України. Так, позивачка є працівником АТ «Укзалізниця», ухилилалася та/або відмовилася від профілактичного щеплення, є працівником професії, виробництв та органзації, для яких таке щеплення є обовьязковим, отже керівник відповідача зобов`язаний був відповідно до діючого законодавства України відсторонити позивача від роботи. Також представник Відповідача послався на практику ЄСПЛ , відповідно до якої, обов`язкова вакцинація певної категорії громадян від COVID-19 як особливо небезпечної інфекційної хвороби задля попередження його пошщирення серед населення є виправданим та таким, що не прушує ст. 8 Конвенції про захист прав людини. Враховуючи вищевикладене, Відповідач вважає, що ним правомірно прийнято рішення про відсторонення Позивачки 31.01.2022 року від роботи, як особу, що ухиляється від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гостроїреспіратоної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, не надала медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти Ковід-19 та не пред`явила електронний Ковід-сертифікат про одуження з мобільного застосунку «Дія», до моменту усунення Позивачем причин відсторонення. Щодо позовних вимог Позивачки про необхідність проходження нею обов`язкового медичного огляду перед проведенням щеплення та додаткового медичного огляду для визначення необхідності проведення вакцинації за станом здоровья, то Відповідач вважає, що позивачкою не надано доказів щодо його звернення та подальшого небажання роботодавця можливості пройти медичний огляд, із збреженням заробітної плати та місця роботи, згідно якого лікарська коміссія визначилась щодо необхідності проведення йому вакцинації за станом здоров`я. Вказує, що Позивачка проходила своєчасно періодичний медичний огляд, жодних заперечень про порушення Відповідачем його прав при проходженні зазначеного огляду Позивачкою не було зявлено. Таким чином, Відповідач вважає, що отримання висновку лікаря про протипоказання до вакцинації Ковід-19 не розповсюджується Галузеву угоду. Щодо вимог Позивачки про поновлення на роботі, Відповідач вважає, що серед визначених законом підстав для поновлення на роботі не значиться відсторонення від роботи, отже вимогу Позивачки про поновлення його на роботі не грунтується на правових підставах, а тому вважає такою, що не підлягає задоволенню. Щодо позовних вимог про зобов`язання Відповідача виплатити Позивачці невиплачену заробітну плату за час незаконного його відсторонення від виконання посадових обовьязків по день поновлення, то Відповідач стверджує, що оскаржуваний наказ втратив свою чинність, а Позивача допущено до роботи з 01.03.2022 року згідно наказу № ДН5-01\68 від 01.03.2022 року, таким чином натепер між сторонами відсутній спір в частині скасування данного наказу, а тому вимоги Позивачки в частині скасування наказу є такми, що не підлягають задоволенню. Відповідач вважає, що вимоги Позивачки про визнання незаконним та скасування наказу є необгрунтованою та такою, що на думку Відповідача не підлягає задоволенню, а відсторонення від роботи Позивачки здійснено з чітким дотриманням норм чинного законодавства України, в тому числі ст. 46 КЗпП України, як похідна, не підлягає до задоволенню вимога про стягненя з Відповідача на користь Позивачки заробітна плата за час незконного відсторонення.
21.07.2022року представникПозивача адвокат ІстомінаК.В.подала досуду відповідьна відзив,в якомувказала,Позивач вважає,що аргументи,викладені увідзиві,не можутьзаслуговувати наувагу суду,а позовнівимоги єповністю обґрунтованими,виходячи зтакого. Щодо порушення порядку відсторонення від роботи. В своєму відзиві відповідач вказує, що відсторонення позивача від роботи відбулось у відповідності із законодавством, а тому немає підстав для скасування оскаржуваного наказу. З такою позицією категорично неможна погодитись. Як вказано в ст. 46 КЗпП відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством. Крім того, в ст. 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачені випадки відсторонення працівника від роботи в разі відмови або ухилення його від профілактичних щеплень, а саме: Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. Обов`язковими профілактичними щепленнями є щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу, і які включені до календаря щеплень. У відповідності до Положення про організацію та проведення профілактичних щеплень, затвердженого Наказом МОЗ України від 16.09.2011 р. № 595 (в редакції Наказу МОЗ України від 11.08.2014 р. №551), а саме п. 5: Щеплення дозволяється проводити тільки зареєстрованими в Україні вакцинами/анатоксинами згідно з Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 серпня 2014 року № 551), та інструкціями із застосування вакцини або анатоксину, затвердженими в установленому порядку. З цього можна зробити висновок, що в України не дозволено проводити щеплення вакцинами, які не включені до Календаря профілактичних щеплень. Календар профілактичних щеплень в України - це нормативно-правовий акт центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, яким встановлюються перелік обов`язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення. Цей Календар включає обов`язкові профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на дифтерію, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз. Інші обов`язкові щеплення встановлюються відповідно до цього Календаря для груп населення: за віком; щеплення дітей з порушенням цього Календаря; щеплення ВІЛ-інфікованих осіб; за станом здоров`я; щеплення дітей після алло/ауто-ТСГК (трансплантація стовбурових гемопоетичних клітин); щеплення на ендемічних і ензоотичних територіях та за епідемічними показаннями. Згідно з п. 4 Календаря Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на ендемічних та ензоотичних територіях приймають головний державний санітарний лікар України, головні державні санітарні лікарі Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями головним санітарним лікарем не приймалось.
За такого, враховуючи, що щеплення проти Ковід-19 не включено до обов`язкових профілактичних щеплень, відсторонення позивача від роботи на підставі ст. 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» є протиправним. Крім того, у наказі про відсторонення позивача від роботи зазначено як підставу акт від 31.01.2022 р. №89/ТВ. Вказаний акт складений особами працівниками роботодавця, які своїми підписами засвідчили факт, що позивачка станом на 31.01.2022 р. не надала документ, що підтверджує вакцинацію проти Ковід-19 або висновок лікаря щодо наявності протипоказань. Працівник надав пояснення, що сумнівається в якості вакцини. Звертає увагу суду, що форма вказаного акту ніяким нормативно-правовим актом не передбачена. Навпаки, Положенням про організацію та проведення профілактичних щеплень» у п. 17 передбачено, що факт відмови від щеплень з позначкою про те, що медичним працівником надані роз`яснення про наслідки такої відмови, оформлюється заформою № 063-2/о, підписується як громадянином (при щепленні неповнолітніх - батьками або іншими законними представниками, які їх замінюють), так і медичним працівником. Таким чином, факт відмови від проведення щеплення має бути зафіксований в передбаченому законодавством документі. В порушення вказаних приписів, відповідачем на свій власний розсуд здійснено засвідчення факту відмови позивача від щеплення. Відповідач виніс оскаржуваний наказ про відсторонення на підставі акту від 31.01.2022 р. №89/ТВ, однак вказаний акт складений працівниками підприємства та не містить позначки, який факт встановлено відмова від проходження обов`язкового щеплення чи ухилення. Окрім цього, цей акт сам по собі не створює жодних юридичних наслідків та не засвідчує юридичного факту відмови чи ухилення позивача від обов`язкового профілактичного щеплення, оскільки не відповідає ч. 6 ст. 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб». Отже, винесення відповідачем оскаржуваного наказу лише на підставі акту є порушенням вимог ч. 2 та ч. 6 ст. 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб». Відсторонивши позивача від роботи з порушенням вимог законодавства, відповідач порушив законне право позивача на працю.
Крім того, позивачку ніхто не повідомляв заздалегідь про можливе відсторонення від роботи внаслідок відмови від проведення щеплення. Так, 31.01.2022 р. позивачка була викликана керівництвом, їй надали акт №89/ТВ та наказ про відсторонення. Жодних попереджень вручено не було. Відповідач у відзиві вказує, що «позивачу було доведено список пунктів щеплень та центрів масової вакцинації, зазначено про необхідність отримання ними обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, та про необхідність пред`явлення безпосередньому керівнику не пізніше 08.12.2021 документу, який підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією чи кількома дозами вакцини, або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19 (форма № 028-1/о), виданого закладом охорони здоров`я. В наведеному листі-ознайомлення попереджено працівників відповідача про те, що відмова або ухилення від обов`язкового проведення профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 може бути підставою для відсторонення від роботи з 09.12.2021). Про ознайомлення 29.11.2021 з наведеними вище нормативними документами та інформацією, викладеною в Листі-ознайомленні, свідчить особистий підпис Позивача в журналі для проведення інструктажів». Також відповідач надає копію журналу інструктажів, в якому ОСОБА_1 начеб то поставила підпис під тим, що вона повідомлена про необхідність щеплення проти ковід-19 та можливе відсторонення від роботи. Але позивачка категорично заперечує вказану обставину, виходячи з наступного. Так, журнал інструктажів не є документом, в якому може фіксуватись попередження про необхідність щеплень та повідомлення про відсторонення від роботи. Також прошу суд звернути увагу, що у відзиві вказано про ознайомлення позивачки із вказаними нормативними документами 29.11.2021 року. Натомість Наказ МОЗ України від 01.11.2021 р. №2393, яким професію позивача внесено до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, набрав чинності тільки 09.12.2021 року. Отже, незрозуміло яким чином відповідач міг попереджувати про обов`язковість щеплення проти ковід-19 позивачку 29.11.2021 року, якщо в цей час Наказ №2393 ще не набрав чинності. Ці обставини свідчать про можливе службове підроблення, про що позивачем обов`язково будуть подані відповідні заяви. Аналізуючи вищевикладене, можна прийти до висновку, що порядок відсторонення від роботи позивачки, без сумніву був порушений відповідачем, що має наслідком визнання протиправним наказу про відсторонення від роботи. Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Відповідно до п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 р. №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» Якщо буде встановлено, що на порушення ст.46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст.235 КЗпП).
Окрім зазначеного в позові, просить суд врахувати також такі важливі аспекти. Жодна з вакцин проти ковід-19, які зареєстровані в Україні, не пройшли процедури клінічних випробувань та їх ефективність належним чином не доведена, не вивчені побічні ефекти. Отже, на переконання позивача, застосування вакцини проти COVID-19 є нічим іншим, як медичним експериментом. Відповідно до частини 2 статті 28 Конституції України жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Право на повагу до приватного життя та свободу думки закріплено статтями 8 та 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (є частиною національного законодавства), що надає право особі відмовитися від вакцинації.Резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи №2361(2021) від 27 січня 2021 р. «Вакцини проти COVID-19: етичні, правові та практичні міркування» Асамблея закликала держави-члени і рекомендувала державам-членам ЄС: - забезпечити, щоб ніхто не піддавався дискримінації за те, що не пройшов вакцинацію; - інформувати громадян про те, що вакцинація не є обов`язковою, що ніхто не може зазнавати політичного, соціального чи іншого тиску для проходження вакцинації. Відповідно до статті 5 Конвенції про права людини та біомедицину, будь-яке втручання у сферу здоров`я може здійснюватися тільки після добровільної та свідомої згоди на нього відповідної особи. Такій особі заздалегідь має бути надана відповідна інформація про мету і характер втручання, а також про його наслідки та ризики. Стаття 281 Цивільного кодексу України передбачає, що медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до статті 44 Основ законодавства України про охорону здоров`я у медичній практиці застосовуються методи профілактики, діагностики, лікування та лікарські засоби, дозволені до застосування центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. Нові методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарські засоби, які знаходяться на розгляді в установленому порядку, але ще не допущені до застосування, та незареєстровані лікарські засоби можуть використовуватися в інтересах вилікування особи лише після отримання її письмової згоди. При отриманні згоди на застосування нових методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів, які знаходяться на розгляді в установленому порядку, але ще не допущені до застосування, та незареєстрованих лікарських засобів особі та (або) її законному представнику повинна бути надана інформація про цілі, методи, побічні ефекти, можливий ризик та очікувані результати. Дорожньою картою з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках (наказ МОЗ від 24.12.2020 N 3018 передбачено, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для усіх груп населення та професійних груп. Враховуючи вищевикладене можна зазначити, що примусове проведення вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, суперечить чинному законодавству України. Все вищевикладене в своїй сукупності свідчить про те, що відсторонення позивача від роботи без збереження заробітку, відбулось з порушенням вимог закону, його трудових прав, що має наслідком визнання цих дій протиправними. Адвокат Істоміна К.В. просила суд, позов задовольнити повністю.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.02.2022 року визначено головуючого по справі суддю Гуденко О.А.
10.02.2022 року матеріали справи передані на розгляд судді Гуденко О.А.
Ухвалою судді від 10.02.2021 року прийнято дорозгляду та відкрито провадження у вказаній справі. Постановлено розгляд справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження. Судове засідання для розгляду справи по суті було призначено на 10.03.2022 року на 16:30 год. в приміщенні Центрального районного суду м. Миколаєва з повідомленням (викликом) сторін.
В зв`язку з неявкою сторін 10.03.2022 року до судового засідання, судовий розгяд було відклаено на 22.06.2022 р. на 12.00 годин.
14.06.2022 року представник Позивача адвокат Істоміна К.В. подала до суду заяву про розгляд справи за відсутності сторін, підтримала повністю позов та просила задовольнити позовні вимоги, а судове засідання проводити за відсутності сторін.
Ухвалою Суду від 22 червня 2022 року, в строк до 18.07.2022 року Відповідача було зобов`язано надати до суду завірені наледним чином наступні документи: посадову інструкцію диспетчера маневрового залізничної станції, довідку про середню заробітну плату, особову справу ОСОБА_1 та наказ від 31.01.2022 року №ДН5-01/34. Судом було надано Відповідачу додатковий 15-денний строк для надання відзиву на позов. Судове засідання було відкладено на 21.07.2022 року на 14.00 годин.
05.07.2022 року представник Позивача адвокат Істоміна К.В. подала до суду клопотання про долучення до матеріалів справи документів: копію супровідного листа від 17.02.2022 року ; довідку про доходи від 14.02.2022 року, копію наказу від 31.01.2022 року про відсторонення від роботи №ДН5-01/34, копія акту від 31.01.2022 р. №89/ТВ.
18.07.2022 року представником Відповідача ОСОБА_3 було подано до суду заяву про розгляд справи за його відсутності.
21.07.2022 року до суду представником Позивача адвокатом Істоміною К.В. було подано заяву про розподіл судових витрат та долучення відповідних доказів, в якій вона просила Суд стягнути з Відповідача витрати на правову допомогу в розмірі 3000 грн. та долучити копію договору №08/02-01 про надання правової допомоги від 08.02.2022 р., копія акту виконаних робіт від 20.07.2022 р. та квитанції до прибуткового касового ордеру №19 від 08.02.2022 року.
21.07.2022 року Представник відповідача ОСОБА_3 разом з відзивом на позовну заяву подав до суду довідку середній заробіток від 08.07.2022 року № ДН5-07/223 з додатком, копію акту № 89/1В від 31.01.2022 року, копію витягу журналу інструктажів, копію наказу від 01.03.2022 року № ДН5-01/68 «Про допуск до роботи», копія особової карти працівника типової форми та копію посадової інструкції .
За змістомст.279 ЦПК України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. При розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Учасники судового процесу та їх представники подали до суду заяви про розгляд справи за їх відсутності.
Згідно ч. 5ст. 279 ЦПК України, зважаючи на наявність клопотань сторін щодо розгляду справи у судовому засіданні за їх відсутності та незначну складність спору, суд не вбачає підстав для проведення судового засідання, а тому справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження за наявними у справі матеріалами.
У зв`язку з неявкою позивача відповідача, наяність відзиву на позовну заяву, та відповіді на відзив суд вважає за можливе провести розгляд справи у відсутності сторін та ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, що відповідає положеннямст. 279 ЦПК України.
У відповідності до вимог ч. 2ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Суд, вивчивши матеріали справи та оцінивши зібрані докази, встановив наступні фактичні обставини.
Щодо визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи.
03.11.2021 року ОСОБА_1 згідно наказу (розпорядження) №464/ос прийнята на роботу до Виробничого підрозділу Миколаїв-Вантажний «Дирекції залізничних перевезень з організації взаємодії портів та припортових станцій» на посаду диспетчера маневровий залічничної станції.
Середня заробітна плата становить 12 369,66 грн на місяць, що підтверджується довідкою № ДН5-07/223 від08.07.2022 року та додатком до довідки.
31 січня 2022 року відносно ОСОБА_1 було складено Акт №89/ТВ про ненадання документів, які підтверджують вакцинацію COVID-19 однією чи кількома дозами вакцини, або висновок лікаря.
31 січня 2022 року Відповідачем було прийнято Наказ №ДН5-01/34 про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ..
Як зазначено в наказі, він виданий на підставіНаказу МОЗ "Про затвердженя переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням" від 04.10.2021 року № 2153,ст. 46 КЗпП, ч.2 ст. 12 ЗУ "Про захист населення від інйекційних хвороб", пунктом 41-6Постанови КМУ № 1236 від 09.12.2020 року.
Інформовано також, що період відсторонення від роботи нарахування заробітної плати (середнього заробітку) не здійснюватимесь.
Як визначено вст. 8 Конституції Українив Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Згідностатті 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України.
За змістомстатті 22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цієюКонституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Частиною першою та другоюстатті 24 Основного Закону Українивстановлюють норми конституційного права, згідно з якими громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
В силуст. 129 Основного Закону Українисуддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
Трудовий спір, який у даному цивільному процесі розглядається судом, стосується встановлення законності наказу про відсторонення від роботи працівника закладу загальної середньої освіти й правомірності невиплати відповідному працівнику заробітної плати.
Суд, вирішуючи питання щодо вимоги позивача про визнання незаконним та скасування Наказу від 31.01.2022 р. №ДН5-01/31 про відсторонення її від роботи, виходить із наступних норм права та мотивів їх застосування
Відповідно достатті 43 Конституції Україникожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другоїстатті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об`єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписівКонституції Українита міжнародних правових актів (рішення Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою щодо відповідностіКонституції України(конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України від 4 вересня 2019 року № 6-р(II)/2019).
Статтею 1 Кодексу законів про працювизначено, що цей Кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Статтею 2 вказаного Кодексувизначено поняття права громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об`єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби або реабілітації, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.
Підстави відсторонення від роботи визначеніст. 46 КЗпП, відповідно до якої відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.
Наказ про відсторонення позивача мотивованийстаттею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»згідно ч. 1, 2 якої профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.
Наказом МОЗ України від 04.10.2021 Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням , відповідно до статті 10 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я",статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", пункту 8 Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267(в редакціїпостанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), та з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, затверджено «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням».
Згідно Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням до вказаного переліку увійшли працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів, закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ ( дл яких відноситься підприємство відповідача ) незалежно від типу та форми власності.
Самнаказ МОЗ України від 04.10.2021 № 2153не містить положень про обов`язковість профілактичних щепленнь проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а лише затверджує «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням»( в подальшому Переліком)
Обов`язковість профілактичних щепленнь проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, визначено відповідним Переліком, який підписаний Генеральним директором Директорату громадського здоров`я та профілактики захворюваності і який відповідно не уповноважений визначати окремі професії, виробництва та організації, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб.
Тобто фактично обов`язковість профілактичних щепленнь проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2наказом МОЗ України від 04.10.2021 № 2153для певних професій, виробництв та організацій не визначена, а затверджено лише «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням».
Відповідно до п. 41-6Постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби "COVID-19", спричиненої корона вірусом SARS-CoV-2" (зі змінами та доповненнями) керівники державних органів (державної служби), керівники підприємств, установ та організацій мають забезпечити:
1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженимнаказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 № 2153;
2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно достатті 46 Кодексу законів про працю України, частини другоїстатті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб"та частини третьоїстатті 5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;
3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першоїстатті 94 Кодексу законів про працю України, частини першоїстатті 1 Закону України «Про оплату праці»та частини третьоїстатті 5 Закону України «Про державну службу»;
відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються.
Статтею 46 КЗпП Українивизначено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.
Під визначеними «передбачених законодавством» випадками слід розуміти: закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови КМУ, прийняті в межах їх повноважень та відповідно доКонституції Україниі законів України.
Тобто прийняті постанови, укази, накази, тощо, не повинні суперечитиКонституціїта законам України (див.рішення Конституційного Суду України від 09.07.1998 р. № 12-рп/98, щодо офіційного тлумачення терміну «законодавство»).
Якщо підзаконні нормативні акти суперечать актам вищої юридичної дії, застосуванню та виконанню підлягають останні.
Конституція Україниє законом найвищої юридичної сили. Закони і інші нормативно-правові акти повинні відповідатиКонституції.
Конституціяє законом прямої дії (ст.8 Конституції України).
В зазначених тезах узагальнений зміст верховенства права, яке забезпечується шляхом встановлення юридичної сили нормКонституції, зокрема щодо прав людини і громадянина, як домінуючими над змістом інших законів і нормативно-правових актів (постанов уряду, наказів міністерств тощо). Тобто, якщо норма закону чи нормативно-правового акта суперечить норміКонституції України, для правильного правозастосування слід використовувати нормуКонституції.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України (ст. 19 Конституції).
Відповідно до ст.147та п.2 ст.150 Конституції України, повноваження тлумачити змістКонституції Українита вирішувати питання відповідності законів України Конституції України, належить виключно Конституційному Суду України.
Відтак, будь-які органи чи посадові особи держави, крім Конституційного Суду України, не мають повноважень тлумачити зміст законодавства.
Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ст.19 Конституції України). Ніхто не зобов`язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази.
За змістом ст.14Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка згідно з частиною першоюстатті 9 Конституції Україниє частиною національного законодавства України, та яка визначає, що користування правами та свободами, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Відповідно дост.22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цієюКонституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Згідно з резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) від 27.01.21р. за № 2361 (2021)«Вакцини проти Covid-19: етичні, юридичні та практичні міркування» та профільним законодавством України, щеплення проти СОVID-19 не є обов`язковим.
Так, зокрема, у даній резолюції ПАРЄ зазначено: «Вакцини проти СОVID-19: етичні, правові і практичні питання»: «Забезпечити, щоб громадяни були проінформовані про те, що вакцинація не є обов`язковою і що ніхто не піддається політичному, соціальному чи іншого тиску з метою зробити собі вакцинацію, якщо вони не хочуть робити це самі» (ст. 7.3.1); «Гарантувати, що ніхто не піддаватиметься дискримінації за те, що він не був вакцинований, через можливі ризики для здоров`я або небажання пройти вакцинацію» (ст.7.3.2).
Отже виходячи із наведених норм національного законодавства, актів міжнародного права слід дійти висновку, що право працівника на працю є домінантним над не обов`язковою вакцинацією.
Резюмуючи наведене, суд доходить висновку, що підстав для відсторонення позивача, в розумінністатті 46 КЗпП України, немає, позаяк така підстава як: не вакцинація особи від хвороби COVID-19, яка до того ж не є обов`язковоюне передбачена чинним трудовим законодавством.
Згідно ч. 5-7 ст. 12 Закону УкраїниЗакону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»медичні працівники, які проводять профілактичні щеплення, повинні мати відповідну підготовку з питань їх проведення та зобов`язані надати об`єктивну інформацію особам, яким проводиться щеплення, або їх законним представникам про ефективність профілактичних щеплень та про можливі поствакцинальні ускладнення.
Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.
Згідно з частинами першою, другоюстатті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»(даліЗакон), на яку відповідач посилається в наказі як на підставу відсторонення позивача від роботи, профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.
Отже, статтею 12 Закону до обов`язкових віднесено щеплення лише проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця та туберкульозу; щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 за статтею 12 Закону не є обов`язковим. Нормами цієї статті також передбачено запровадженні інших обов`язкових щеплень, проте виключно в порядку, встановленому законом.
Частинами третьою, четвертою статті 12 Закону встановлено, що в разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями. Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.
Аналіз наведених положень Закону дає підстави для висновку, що ухвалення рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень на відповідних територіях віднесено до виключної компетенції головного державного санітарного лікаря України, головного державного санітарного лікаря Автономної Республіки Крим, а також головних державних санітарних лікарів областей, міст Києва та Севастополя та за умови наявності відповідних епідемічних показань.
В будь-якому випадку, відповідно до п.4 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, яке затвердженеНаказом Міністерства охорони здоров`я України 16.09.2011 № 595(у редакціїнаказу Міністерства охорони здоров`я України 11.08.2014 № 551) щеплення дозволяється проводити тільки зареєстрованими в Україні вакцинами/анатоксинами згідно з Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженимнаказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 року № 595(у редакціїнаказу Міністерства охорони здоров`я України від 11.08.2014 № 551), та інструкціями із застосування вакцини або анатоксину, затвердженими в установленому порядку. Профілактичні щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 до вказаного Календаря профілактичних щеплень в Україні не включені.
Право на працю та право заробляти працею на життя, яке гарантованестаттею 43 Конституції, включено дорозділу ІІ Конституціїі належить до основних прав і свобод людини та громадянина.
Пунктом 1статті 92 Конституціївстановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.
Суд констатує, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1статті 92 Конституціїтаке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать Постанова КМУ і Наказ МОЗ.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламентВерховна Рада України (ст. 76 Конституції).
Відповідно до пункту 2статті 116 КонституціїКабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянами, втім цей орган не наділений повноваженнями ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.
Частинами другою, третьою, шостоюстатті 10 ЦПК Українивстановлено, що суд розглядає справи відповідно доКонституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановленіКонституцієюта законами України; якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечитьКонституції України, суд не застосовує цей закон чи інший правовий акт, а застосовує нормиКонституції Українияк норми прямої дії,
Оскільки рішення про відсторонення працівників прийнято у формі Постанови КМУ та в спосіб, що не відповідає вимогам пункту 1статті 92 Конституціїта статті 12 Закону, суд доходить висновку про необхідність вирішення спору саме на підставі норм статей43,92 Конституції, з огляду на те, що як на час винесення оспорюваного наказу, так і на час вирішення справи судом - законодавчим органом держави не внесено відповідних змін до Законів Ураїни , які встановлюють обов`язковість щеплення населення проти COVID-19, та к як наслідок передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти COVID-19.
Положення п.5 ч. 1ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»зобов`язують, а не надають право підприємствам, установам і організаціям усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.
Отже, другою підставою для визнання наказу №ДН5-01/34 від 31.01.2022 р. протиправним є факт недотримання відповідачами процедури відсторонення позивача від роботи. Тобто в даному випадку відсторонення позивача від роботи, за наказом роботодавця, мало б бути оформлено на підставі подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про таке усунення (відсторонення). Однак в матеріалах справи такого документа не міститься, з чого суд робить висновок, про відсутність вищенаведеного подання.
Враховуючи відсутність в оспорюваному наказі посилання, як на підставу його винесення, подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про відсторонення позивача від роботи, він однозначно є безпідставним та підлягає скасуванню.
Посилання в оспорюваному наказі відповідача на п. 41-6постанови КМ України від 09.12.2020 №1236, зі змісту якої, серед іншого, вбачається, що керівникам слід забезпечити відсторонення від роботи працівників, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком занаказом МОЗ України від 04.10.2021 №2153та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно дост. 46 КЗпП України, ч. 2 ст. 12 Закону УкраїниПро захист населення від інфекційних хвороб, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, не може будь- яким чином змінити процедуру відсторонення визначену п.5 ч. 1ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», оскільки дана Постанова КМУ є підзаконним нормативним актом, тобто має нижчу силу і не може змінювати правове регулювання визначене законом.
Згідно ч. 2ст. 113 Конституції УкраїниКабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цієюКонституцієюта законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно доКонституціїта законів України, а відтак п. 41-6постанови КМ України від 09.12.2020 №1236слід розуміти не як надання повноважень для відсторонення працівників, а як наголошення необхідності дотримання закону, зокрема п.5 ч. 1ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», яка і регулює процедуру такого відсторонення. В іншому випадку з метою правової визначеності та враховуючи принцип належного урядування КМУ в даній постанові мав би зазначити про це.
В п.п.3.2п.3РішенняКонституційного СудуУкраїни від28.08.2020р.№10-р/2020всправі №1-14/2020(230/20),Суд зазначає,що згіднозістаттею 64Конституції Україниконституційніправа ісвободи людиниі громадянинане можутьбути обмежені,крім випадків,передбаченихКонституцією України;в умовахвоєнного абонадзвичайного стануможуть встановлюватисяокремі обмеженняправ ісвобод іззазначенням строкудії цихобмежень;не можутьбути обмеженіправа ісвободи,передбачені статтями24,25,27,28,29,40,47,51,52,55,56,57,58,59,60,61,62,63 Конституції України.
Конституційний Суд України наголошує, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначенихКонституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям1,3,6,8,19,64 Конституції України.
Також судом враховано роз`яснення , викладені у листі Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24.12.2021 р № 3223/0/208-21 стсоовно надання методичної інформації про застосуванняст. 46 КЗпП Українищодо відсторонення від роботи працівника у зв`язку з відсутністю щеплення від Ковід-19.
Так, ВС зазначив що відсторонюючи працівника, керівник повинен діяти в спосіб та в межах повноважень, передбачених законом. Водночас повідомив, що законодавстом про працю не передбачена така підстава для звільнення , як відсутність у працівника щеплення від хвороби COVID-19, або відмова від вакцинації.
КЦС ВС рекомендував судам враховувати викладене у листі від 24.12.2021 р. при здійсненні правосуддя, з урахуванням обставин конкретної справи.
Відповідно до рішень від 15.03.2012 року у справі "Соломахін проти України" , від 08.04.2021 року у справі "Вавражичка та інші проти Чеської Республіки", ЄСПЛ вкотре зазначив, що обов`язковість щеплень є втручанням у право на повагу до приватного життя, яке гарантовано ст. 8 Конвенції. Разом із цим, щоб визначити , чи призвело таке втручання до порушень ст. 8 конвенції, суд повинен обгрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до абзацу другого цієї статті, тобто встановити : чи є втручання виправданим відповідно до закону, чи має воно на меті законні цілі, чи були вони виправданими в демократичному суспільстві. Як зазначає ЄСПЛ , оспорюване втручання мало б опиратися на національне законодавство. Водночас закони повинні бути як адекватно доступними , так і сформульованими з достатньою точністю .
Вирішуючи даний спір, на думку суду, необхідно перевірити чи дотрималась держава негативних обов`язків покладених на неїКонвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, який полягає в тому, що обов`язок держави утримуватися від втручання з метою поваги до прав людини. У разі ж якщо таке втручання відбувається, воно має бути на підставі закону, переслідувати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві.
Наказ відповідача порушує права позивача гарантованіКонституцією, суд зазначає наступне. Так, відповідач прийнявши одразу Наказ про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення від COVID-19, фактично покладає на нього обов`язок вчинити дії, які не визнані державою як примусові, чим порушено його права, гарантовані Конвенцією про захист прав та основоположних свобод.
Разом з тим, обов`язковою та єдиною підставою для визначення додаткових профілактичних щеплень є діяльність, яка може призвести до зараження працівників та/або поширення ними інфекційних хвороб (ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).
Із посадової інструкції складача-поїздів щодо специфіки діяльності підприємства, яке є фактично закритою територією, не вбачається, що діяльність відповідача та відповідно позивача відноситься до діяльності, яка може призвести до зараження інших осіб -що переважно і береться до уваги судом при вирішення даної конкретної справи.
За такого, недопуск позивача до робочого місця не може розглядатись як легітимна мета для обмеження позивача в праві заробити собі на життя та на повагу до його приватного життя, яке полягає у праві вибору не робити те, що не визнано обов`язковим для всіх жителів України.
Чи було обмеження прав позивача пропорційним поставленій меті? Відповідаючи на це питання суд зазначає, що відповідач не зміг переконливо довести, що обмежувальний захід, у виді відсторонення ОСОБА_1 від роботи, і який мав для позивачки негативні наслідки, сприяв досягненню заявленої державними органами метизапобіганню зараженню вірусом населення України ( адже до вищезгаданого Переліку не внесено членів родин вказаних працівників, з якими останні спілкються постійно, не заборонено цим працівникам відвідувати установи сфери послуг та торгівлі, працівників яких не зобов`язано до обов`язкового щеплення).
З огляду на це, оспорюваний Наказ ро відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності вакцинації від COVID-19, на думку суду, суперечить статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 (право на приватне життя) та ст.1 Протоколу №1.
За таких обставин, вимоги позивача про визнання незаконним наказу відповідача від 31.01.202 р № ДН5-01/34, в частині відсторонення позивачки від роботипідлягають задоволенню.
Разом з тим, суд враховує, що наказом № ДН5-01/68 від 01 березня 2022 року "Про допуск до роботи" позивача в зв`язку з зупиненням дії Наказу Міністерства охорони здоров`я від 04.10.2021 № 2153 - допущено до роботи з 01 березня 2022 року.
За такого, вимоги позову про скасування оспорюваного наказу задоволенню не підлягають за відсутністю предмету спору у вказаній частині на час вирішення справи в суді.
Щодо вимоги позивача про стягнення середнього заробітку, суд зазначає таке.
Так, оскільки суд прийшов до висновку про неправомірність та скасування наказу, яким позивача було відсторонено від роботи, вважає за необхідне для належного захисту конституційних прав позивача зобов`язати Акціонерне Товариство «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Українська залізниця» відповідно до ч.2ст. 235 КЗпП Українипри винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
При обчисленні розміру заробітної плати за час вимушеного прогулу суд виходить з пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100, та на підставі довідки про доходи ОСОБА_1 .
Так, на момент відсторонення позивачки від роботи 31 січня 2022 року заробітна плата за два місяці, які передували її відстороненню від роботи, становила: за грудень 2021 р. 12 459,94 грн., січень 2022 р. 16 483,39 грн., а середньоденний заробіток становить:71,09 грн за годину, середня норма годин:348 годин:2=174 годин, середня зарплата складає: 12369, 66 грн. ( 71,09 грн.* 174 годин). \
Проте, з наданої представником позиваач довідки вбчається, що середня зарплата ОСОБА_1 за попередні два місяці, що передували відстороненню складає 14 471 грн 66 коп ( 12459,94 за грудень 2021 + 16483,39 за січень 2022 ), в той час, як відповідачем порахована середня заробітна плата за листопад-грудень 2021 року, що не відповідає вимогам вищевказаної постанови.
Таким чином, оскільки період вимушеного прогулу позивача з 01.02.2022 року по 01.03 .2022 року, складає рівно один місяць з АТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Одеська залізниця» на користь позивачки підлягає стягненню заробітна плата в розмірі 14 471 грн 66 коп. без вирахування податків, зборів та обов`язкових платежів.
Враховуючи положенняст. 430 ЦПК України, суд допускає негайне виконання рішення в стягнення середнього заробітку за один місяць .
Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне.
За положеннями ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, серед іншого, належать і витрати на професійну правничу допомогу.
Статтею 137 ЦПК України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з ч.8 ст.141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
До складу витрат на правничу допомогу включаються: гонорар адвоката за представництво в суді; інша правнича допомога, пов`язана з підготовкою справи до розгляду; допомога, пов`язана зі збором доказів; вартість послуг помічника адвоката; інша правнича допомога, пов`язана зі справою.
Витрати на правничу допомогу визначаються сукупністю таких документів: договором про надання правничої допомоги та відповідними доказами щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.
Частина 3 статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» визначає, що при встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Як вбачається з матеріалів справи, інтереси позивача на підставі договору про надання правової допомоги №08/12-01 від 08.02.2022 року, представляв адвокат Істоміна Катерина В`ячеславівна, відповідно до п. 3.2 сума гонорару склала 3000 (три тисячі) гривень, відповідно до акту иконаних робіт від 20.07.2022 року ОСОБА_4 прийняв від адвоката адвокатські послуги на суму 3000 грн., доказом оплати гонорару також підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордеру №19 від 08.02.2022 року.
За встановлених обставин, суд дійшов висновку про доведеність витрат позивача на правничу допомогу в сумі 3000 грн., вважає їх співмірними зі складністю та об`ємом виконаної роботи, такою, що підтверджена належними та допустимими доказами розрахунку таких витрат.
Отже, відповідно до ст.141 ЦПК України, в звьязку з повним задоволенням позовних вимог, з Відповідача на користь Позивача підлягають стягненню понесені судові витрати по оплаті судового збору в розмірі 992 грн. 40 коп, судові витрати на правничу допомогу у розмірі 3000 грн.
Керуючись ст.ст.12-13, 79-81, 141, 258-259,263-265,268, 279 ЦПК України, суд
УХВАЛИВ:
Позов ОСОБА_1 до Акціонерного Товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Одеська залізниця» про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення серднього заробітку - задовольнити частково.
Визнати протправним наказ № ДН5-01/34 від 31 січня 2022 року Акціонерного Товариста «Українська залізниця», в особі регіональної філії «Одеська залізниця» про відсторонення від роботи ОСОБА_1 без нарахування заробітної плати (середнього заробітку).
Стягнути з Акціонерного Товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Одеська Залізниця» (код ЄДРПОУ 40081200, вул. Пентелеймонівська, 19, м. Одеса, 65012) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 01.02.2022 року по 01.03.2022 року в розмірі 14 471 грн 66 коп. без вирахування податків, зборів та обов`язкових платежів.
Стягнути з Акціонерного Товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Одеська залізниця» на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 992 грн. 40 коп . та витрати на правовову допомогу в ромірі 3000 (три тисячі) грн.
Рішення в частині стягнення середнього заробітку за один місяць підлягає негайному виконанню.
Рішення може бути оскаржене до Миколаївського апеляційного суду протягом тридцяти днів.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення суду складено 27.07.2022 року
Суддя О.А. Гуденко
