Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 липня 2022 року Справа№200/10433/21

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Кравченко Т.О.,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання бездіяльності протиправною, визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії та відшкодування моральної шкоди,

встановив:

17 серпня 2021 року до Донецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (далі відповідач, ГУ ПФУ в області), надісланий на адресу суду , в якому позивач просив:

- визнати протиправною та дискримінаційною бездіяльність ГУ ПФУ в області щодо не поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 ;

- визнати протиправним та дискримінаційним і скасувати рішення про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 , викладене в листі ГУ ПФУ в області від 23 червня 2021 року № 0500-15-2-8/22956;

- визнати протиправними та дискримінаційними дії ГУ ПФУ в області щодо відмови поновити виплату пенсії ОСОБА_1 ;

- зобов`язати ГУ ПФУ в області вчинити певні дії поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 01 квітня 2016 року на вказаний ним банківський рахунок, з нарахуванням індексації та компенсації втрати частини доходів відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»;

- стягнути з ГУ ПФУ в області кошти в сумі 100000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої йому протиправними та дискримінаційними рішеннями, діями та бездіяльністю, в результаті яких ГУ ПФУ в області відмовило у поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 .

Заяви, клопотання учасників справи. Процесуальні дії у справі.

25 серпня 2021 року суд постановив ухвалу про залишення позовної заяви без руху.

Позивач усунув недоліки позовної заяви.

07 вересня 2021 року суд постановив ухвалу про прийняття позовної заяви та відкриття провадження в адміністративній справі; вирішив розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (в письмовому провадженні); встановив строк для подання відзиву на позовну заяву.

Питання дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду, а в разі, якщо такий строк пропущено, поважності причин його пропуску та наявності підстав для його поновлення, вирішити на стадії судового розгляду після встановлення відповідних фактичних обставин.

Цією ж ухвалою суд витребував у відповідача пенсійну справу ОСОБА_1 з усіма наявними у ній документами; витяг ІКІС ПФУ: Підсистема призначення та виплати пенсії з інформацією про нарахування та виплату позивачу пенсії за період з квітня 2016 року по вересень 2021 року; всі інші докази, які стали підставою для допущення спірної бездіяльності, вчинення спірних дій та прийняття рішень.

Про прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі сторони повідомлені в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України (далі КАС).

Відповідно до ч. 1 ст. 262 КАС розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи за правилами загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.

Розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження у випадках, визначених ст. 263 цього Кодексу, розпочинається через п`ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі (ч. 2 ст. 262 КАС).

13 липня 2022 року суд постановив ухвалу, якою повторно витребував у відповідача докази; запропонував позивачу подати додаткові докази щодо предмета доказування.

Крім того, цією ж ухвалою суд звернув увагу відповідача на те, що відзив на позовну заяву, який отримав позивач, до суду не надходив.

Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначив, що право громадян України, які постійно проживають за кордоном, на отримання пенсійних виплат однозначно встановлено рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009, яким були визнані неконституційними положення Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі Закон № 1058), що забороняли виплату пенсії при виїзді на постійне місце проживання за кордон.

Позивач стверджував, що має право на поновлення виплати пенсії з 01 квітня 2016 року, оскільки 07 жовтня 2009 року рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 були скасовані дискримінуючі положення законодавства, що забороняли виплату пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

11 червня 2021 року з метою реалізації свого права на поновлення пенсійних виплат через свого представника позивач звернувся до Бахмутсько-Лиманського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (далі Бахмутсько-Лиманське ОУ ПФУ) з заявою про поновлення виплати пенсії з 01 квітня 2016 року, яка була засвідчена нотаріально в Державі Ізраїль та апостильована у відповідності до Гаазької Конвенції.

Однак, Бахмутсько-Лиманське ОУ ПФУ рішенням від 23 червня 2021 року № 0500-1502-8/22956 відмовило позивачу в поновленні пенсійних виплат.

Вважаючи бездіяльність, дії та рішення пенсійного органу протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Позивач зазначає, що він є громадянином України. 01 листопада 2014 року виїхав на постійне місце проживання до Держави Ізраїль, де прийнятий на консульський облік. До виїзду за межі України постійно проживав в м. Донецьк. З 27 листопада 1986 року йому призначена пенсія за віком, яка виплачувалась до 01 березня 2016 року.

Позивач стверджує, що з 01 березня 2016 року і по теперішній час пенсійні виплати не отримує, чим порушується його право на пенсійне забезпечення та право на майно.

Суд зауважує, що станом на 21 липня 2022 року відзив на позовну заяву від відповідача не надходив.

Однак позивач надав відповідь на відзив, в якій вказав, що у відзиві на позовну заяву пенсійний орган стверджує, що позивач є внутрішньо переміщеною особою і повинен надати про це відповідну довідку; що пенсія позивача не поновлена і не нарахована з 01 квітня 2017 року у зв`язку з тим, що позивач особисто не звернувся до пенсійного орану.

З цього приводу позивач зазначив, що він не є внутрішньо переміщеною особою, оскільки 01 листопада 2014 року виїхав з України до Держави Ізраїль на постійне місце проживання, де був прийнятий на консульський облік і де проживає на теперішній час.

Стверджував, що місце його проживання в Державі Ізраїль підтверджено заявою про поновлення виплати пенсії та довіреністю, яка видана, зокрема, на підставі його ізраїльського посвідчення особи, що містить дані про місце його реєстрації, які відображені в довіреності. Особа позивача верифікована, а подані документи перевірені ізраїльським нотаріусом.

З приводу твердження відповідача про те, що пенсія не поновлена з 01 квітня 2016 року, оскільки вона призупинена з 01 квітня 2017 року, а на вимоги позивача не поширюються приписи ст. 46 Закону № 1058, позивач зауважив, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 20 травня 2020 року по справі № 815/1226/18, серед іншого, зазначила, що пенсія за віком призначається особі один раз та виплачується державою протягом всього життя пенсіонера, крім виняткових випадків, що можуть бути встановлені законом.

З огляду на викладене позивач наполягав на задоволенні позову, з підстав, викладених у позовній заяві, та з урахуванням його відповіді на відзив.

Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. Докази відхилені судом, та мотиви їх відхилення.

На виконання вимог ст. 90 КАС суд оцінив докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні; оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, виходячи з того, що жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 77 КАС кожна особа повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

За правилами абз. 1 ч. 2 ст. 77 КАС в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З`ясовуючи чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, а також чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, суд встановив наступне.

Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що встановлено на підставі паспорта громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 , видного 15 лютого 2013 року строком дії до 15 лютого 2023 року; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 .

ОСОБА_1 виїхав до Держави Ізраїль на постійне місце проживання 01 листопада 2014 року, де був прийнятий на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль, і де проживає на теперішній час.

До виїзду за межі України позивач постійно проживав в м. Донецьку.

З 27 листопада 1986 року позивачу призначена пенсія за віком.

Відповідач Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (ідентифікаційний код: 13486010) зареєстроване як юридична особа, про що свідчать відомості Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі ЄДР).

09 лютого 2021 року ОСОБА_1 , який мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , видав довіреність, якою уповноважив низку осіб, в тому числі ОСОБА_2 , бути його представником з усіма необхідними повноваженнями в судах будь-яких інстанцій по всім категоріям справ, а при виникненні такої необхідності також в органах Пенсійного фонду України, по всім без виключення питанням, що стосуються реалізації, у тому числі оформлення та захисту його прав на соціальне і пенсійне забезпечення, зокрема, але не виключно призначення, поновлення, нарахування, перерахування, отримання належних йому соціальних, пенсійних та будь-яких інших виплат, компенсацій, пільго тощо.

Довіреність видана строком на три роки та є чинною до 09 лютого 2024 року.

09 лютого 2021 року довіреність посвідчена нотаріусом Вадимом Меламедом (№ 027/2021, апостиль від 09 березня 2021 року).

Того ж дня, перебуваючи в Державі Ізраїль, ОСОБА_1 склав заяву до пенсійного органу, в якій просив поновити йому виплату пенсії з моменту припинення з 01 квітня 2016 року, пенсію виплачувати на його банківський рахунок, відкритий в АТ «Ощадбанк».

Підпис ОСОБА_1 на заяві про поновлення виплати пенсії від 09 лютого 2021 року засвідчив нотаріус Вадим Меламед.

11 червня 2021 року адвокат Меламед В.Б., який діяв від імені ОСОБА_1 , звернувся до Бахмутсько-Лиманського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області, правонаступником якого є ГУ ПФУ в області.

Разом з заявою від 11 червня 2021 року адвокат Меламед В.Б., який діяв від імені ОСОБА_1 , надав пенсійному органу належним чином засвідчені копії паспорта громадянина України для виїзду за кордон, що належить ОСОБА_1 , та довідки про присвоєння позивачу ідентифікаційного номера, свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, ордер про надання правової допомоги, а також апостильовану особисту заяву ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії.

Докази прийняття відповідачем будь-якого рішення за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії суду не надані.

Пенсійний орган розцінив заяву адвоката Меламеда В.Б. як адвокатський запит.

Листом від 23 червня 2021 року № 0500-1502-8/22956 ГУ ПФУ в області повідомило представнику позивача, що ОСОБА_1 є одержувачем пенсії за віком відповідно до Закону № 1058 як внутрішньо переміщена особа, що підтверджено довідкою, виданою відповідно до Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509.

Реалізація права, зокрема, на пенсійне забезпечення, осіб, які перебували на обліку в органах Пенсійного фонду України на тимчасово неконтрольованій території Донецької та Луганської областей, здійснюється відповідно до Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», постанов Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (зі змінами) та від 08 червня 2016 року № 365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам».

ГУ ПФУ в області вказувало, що зазначеними нормативно-правовими актами передбачено, що отримати пенсію на контрольованій українською владою території зазначені особи можуть за умови реєстрації їх як внутрішньо переміщених осіб. Переведення пенсійних виплат здійснюється у спрощеному порядку за матеріалами електронних пенсійних справ.

Враховуючи зазначене, електронна пенсійна справа ОСОБА_1 на підставі його особистої заяви була переведена до Управління Пенсійного фонду України в м. Красний Лиман Донецької області та взята на облік з 01 січня 2015 року.

На підставі відомостей, які пенсійний орган отримав в березні 2017 року щодо ОСОБА_1 в порядку обміну інформацією між органами державної влади та місцевого самоврядування щодо внутрішньо переміщених осіб, з 01 квітня 2017 року до з`ясування місця фактичного проживання.

Постановою Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (із змінами) установлено, що призначення, відновлення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам здійснюється територіальними органами Пенсійного фонду України за особистим зверненням на підставі відомостей, що містяться в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб, та через рахунки АТ «Ощадбанк».

На цих підставах ГУ ПФУ в області стверджувало, що для відновлення виплати пенсії ОСОБА_1 необхідно особисто звернутися до структурного підрозділу, який здійснює прийом та обслуговування громадян, органів Пенсійного фонду України з документами, які посвідчують особу, надати актуальну довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та заяву про виплату пенсії через банківську установу АТ «Ощадбанк».

Крім того, листом від 20 липня 2021 року № 7598-9065/М-15/8-0500/21 ГУ ПФУ в області повідомило адвокату Меламеду В.Б., що його звернення на вебпорталі Пенсійного фонду України за № ВЕБ-05001-Ф-С-21-053146 від 11 червня 2021 року розглянуто відповідно до Закону України «Про звернення громадян».

Пенсійний орган вказував на те, що докладну відповідь на звернення від 11 червня 2021 року щодо поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 надав листом від 23 червня 2021 року № 0500-1502-8/22956.

Заявнику роз`яснено право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності пенсійного органу в адміністративному або судовому порядку.

Ухвалою від 13 липня 2022 року суд повторно витребував у ГУ ПФУ в області пенсійну справу (копію матеріалів електронної пенсійної справи) ОСОБА_1 з усіма наявними в ній документами; витяг ІКІС ПФУ: Підсистема призначення та виплати пенсії з інформацією про нарахування та виплату пенсії ОСОБА_1 за період з березня 2016 року по липень 2022 року включно; рішення (інший розпорядчий акт) пенсійного органу, на підставі якого ОСОБА_1 припинені пенсійні виплати; докази наявності у ОСОБА_1 статусу внутрішньо переміщеної особи, про що ГУ ПФУ в області зазначило в листі від 23 червня 2021 року № 0500-1502-8/22956, адресованому адвокату Меламеду В.Б.; докази нарахування та виплати ОСОБА_1 пенсії в період з березня 2016 року по березень 2017 року включно, про що зазначено в листі ГУ ПФУ в області від 23 червня 2021 року № 0500-1502-8/22956, адресованому адвокату Меламеду В.Б.; заяву ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії від 09 лютого 2021 року та всі документи, що були подані разом з нею; рішення про поновлення виплати пенсії або про відмову у поновленні виплати пенсії, прийняте пенсійним органом за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії від 09 лютого 2021 року, (якщо таке рішення не приймалося письмово повідомити про це суд).

Витребувані докази відповідач суду не надав, про причини, що унеможливили їх подання, не повідомив.

Суд зауважує, що належні та допустимі докази набуття позивачем статусу внутрішньо переміщеної особи, докази нарахування та виплати йому пенсії з 01 квітня 2016 року, зокрема в період з 01 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року, суду не надані.

На час розгляду справи докази поновлення позивачу пенсійних виплат відповідачем також не надані.

Будь-які інші докази щодо предмета доказування учасники справи не надали.

Норми права, які застосував суд, мотиви їх застосування.

Висновки суду по суті позовних вимог.

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. ст. 22 та 64).

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року (далі Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (п. 23 частини І).

Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов`язаннями України.

Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об`єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов`язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.

Згідно із ч. 3 ст. 25 Конституції України Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Ст. 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Крім того, суд зазначає, що пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених ч. 4 ст. 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Поряд з цим, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Порядок нарахування та виплати пенсії регламентовано Законом України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі Закон № 1058) та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 3 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року №16/98-ВР право на забезпечення за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням згідно з цими Основами мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно з п. 1 ч. 1 та ч. 4 ст. 8 Закону № 1058 право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб члени їхніх сімей, зазначені у ст. 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Аналізуючи зазначені норми права, суд приходить до висновку, що, за загальним правилом, право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України незалежно від місця проживання та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.

Зазначений підхід узгоджується з позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 30 січня 2020 року по справі № 489/5194/16-а та від 30 вересня 2021 року по справі № 540/4060/20.

Ст. 1 Закону № 1058 встановлено, що пенсія це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом.

Ст. 5 Закону № 1058 передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону № 1058 виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України;

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Згідно зі ст. 51 Закону № 1058 у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 п. 2 ч. 1 ст. 49, друге речення ст. 51 Закону № 1058 щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058 втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Відповідно до ст. 24 Конституції України не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

З огляду на викладене суд дійшов висновку, що позивач, незалежно від його проживання в Державі Ізраїль, вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, в тому числі правом на пенсійне забезпечення, а тому за відсутності законодавчих перешкод відповідач зобов`язаний відновити йому виплату пенсії.

Таке правозастосування відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним в низці його постанов, зокрема в постанові від 18 травня 2022 року по справі № 160/5259/20.

В п. 3.3. Рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 зазначено, що оспорюваними нормами Закону № 1058 держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Тобто, виходячи із чинного пенсійного законодавства, особа має право на отримання заробленої та призначеної пенсії незалежно від місця її проживання.

Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв`язку з дійсним місцем проживання особи також кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в п. 52 рішення у справі №10441/06 «Пічкур проти України» від 07 лютого 2014 року.

Також, в п. 3 Рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року зазначено, що п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону № 1058 створено правову ситуацію, у якій громадяни, які працювали на території України, сплачували страхові внески і отримали право на пенсію, але обрали постійним місцем проживання державу, з якою Україна не уклала міжнародний договір щодо виплати громадянам України пенсій, зароблених в Україні, позбавлені можливості їх одержувати. При цьому наголошується, що вказані положення Закону суперечать приписам Конституції України щодо неможливості скасування конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав і свобод громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права громадян на соціальний захист у старості.

Отже, виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія в Україні чи за її межами, що також передбачено в ст. 46 Конституції України.

Зазначена позиція неодноразово була висловлена Верховним Судом за подібних обставин, зокрема, в постанові від 14 лютого 2019 року по справі № 766/15025/16-а. У вказаній справі Верховний Суд сформулював наступні висновки:

1) право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою, і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України;

2) іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж обов`язки, як і громадяни України за винятками, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України;

3) держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами;

4) громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом;

5) право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, застраховані згідно із Законом № 1058 та які досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку, мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб члени їхніх сімей, зазначені в ст. 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом;

6) іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачене міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України;

7) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи за межами України або її відсутність (спірність) не може бути умовою для обмеження реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (перегляду, відтермінування тощо);

8) не може бути привілеїв чи обмежень у механізмі реалізації конституційного права на соціальний захист, зокрема, за ознаками етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.

В подальшому, Верховний Суд підтверджував вказану позицію в постановах від 13 червня 2019 року по справі № 204/1134/17 (2а/204/91/17), від 30 вересня 2019 року по справі № 475/164/17, від 01 жовтня 2019 року по справі № 804/3646/18 та від 30 вересня 2021 року по справі № 540/4060/20.

Суд зауважує, що бездіяльність суб`єкта владних повноважень це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих і обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Отже, за встановлених фактичних обставин та відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС суд дійшов висновку, що бездіяльність ГУ ПФУ в області, яка полягає не поновленні ОСОБА_1 виплати пенсії за віком, підлягає визнанню протиправною, оскільки порушує конституційне право позивача на соціальний захист, в тому числі право на пенсійне забезпечення, та є дискримінаційною по відношенню до позивача, оскільки припинення пенсійних виплат пов`язане з його місцем проживання.

Визнання протиправною бездіяльності пенсійного органу охоплює позовні вимоги в частині визнання протиправними його дій щодо відмови поновити виплату пенсії.

Водночас не підлягають задоволенню позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування рішення про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 , викладеного в листі ГУ ПФУ в області від 23 червня 2021 року № 0500-15-2-8/22956.

Суд зауважує, що згаданий лист є відповіддю ГУ ПФУ в області, наданою за наслідками розгляду заяви представника позивача адвоката Меламеда В.Б., який діяв від імені ОСОБА_1 , тобто не є рішенням суб`єкта владних повноважень, а тому не створює для позивача правових наслідків.

З приводу вимог позивача про поновлення виплати пенсії з 01 квітня 2016 року суд зазначає наступне.

Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» затверджений постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22- (у редакції постанови правленні Пенсійного фонду України від 07 липня 2014 року № 13-1), зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за № 1566/11846 (далі Порядок № 22-1).

Пенсія за віком призначається конкретній особі на підставі наявного страхового стажу та розміру заробітної плати, яку вона отримувала, та відповідно до відрахувань до спеціального фонду один раз та виплачується державою протягом всього життя пенсіонера, крім виняткових випадків, що можуть бути встановлені законом. Водночас пенсія стає «нарахованою» в момент призначення пенсії і залишається такою («нарахованою») до її чергової зміни.

У свою чергу, спеціальне законодавство у сфері соціального захисту, а саме ст. 46 Закону № 1058, визначає, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Аналіз положень ст. 46 Закону № 1058 свідчить, що в Україні не існувало та не існує на сьогодні жодного строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини держави в особі її компетентних органів.

Таким чином, у разі, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах до тих пір, поки такі виплати передбачено законодавством. Конституція України та Закон № 1058 гарантують всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій.

При первинному встановленні розміру пенсії орган Пенсійного фонду діє на підставі звернення громадянина із заявою про призначення йому пенсії. У випадках поновлення раніше призначеної пенсії органи Пенсійного фонду діють на підставі цієї ж заяви пенсіонера у строки, встановлені ст. 49 Закону № 1058.

При цьому законодавцем чітко встановлено, що поновлення виплати пенсії проводиться протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

П. 3 резолютивної частини Рішення від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 Конституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.

Проте, відповідні зміни до законодавства до цього часу не внесені.

Відсутність чіткого, визначеного законодавством, механізму відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, призвело до ситуації, за якої громадяни України були позбавлені можливості отримувати належні їм пенсійні виплати, або створювалися умови за яких пенсіонерам, які проживають за межами України, для отримання належних їм пенсійних виплат необхідно було докласти значних зусиль, зокрема, звертатись до суду.

Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 20 травня 2020 року по справі № 815/1226/18.

Суд зауважує, що відповідач не навів жодних доказів того, що:

- відповідачем або іншими суб`єктами владних повноважень України розроблялися та були прийняті акти, спрямовані на врегулювання ситуації, яка виникла після ухвалення Конституційним Судом України рішення від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009;

- наявна вина позивача в припиненні виплати пенсії;

- підстава, яка зумовила припинення пенсії, була правомірною (конституційною);

- існують положення закону, який зобов`язує позивача вживати будь-які дії (подавати заяви, ініціювати позови до суду тощо) для поновлення виплати пенсії, виплата якої була йому припинена Пенсійним фондом України на підставі, яка в подальшому була визнана компетентним органом (Конституційним Судом України) неконституційною.

Суд встановив, що представник позивача адвокат Меламед В.Б., який діяв від імені ОСОБА_1 , подав до пенсійного органу особисту заяву позивача про поновлення пенсії.

При цьому суд зауважує, що згідно з п. 2.8 Порядку № 22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

Відповідно до п. 1.2 та п. 1.5 Порядку № 22-1 заява про поновлення виплати раніше призначеної пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.

Таким чином, пенсіонер наділений правом вибору щодо особистого звернення до органу, що призначає пенсію, або через свого представника.

Зазначені висновки суду узгоджуються із позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 11 липня 2019 року по справі № 812/564/18, від 01 жовтня 2019 року по справі № 826/3943/16, від 31 жовтня 2019 року по справі № 160/7699/18, від 30 січня 2020 року по справі № 489/5194/16-а, від 05 лютого 2020 року по справі № 501/28/17 та від 31 березня 2020 року по справі №826/14837/16.

З огляду на викладене суд дійшов висновку, що позивач вжив активні дії з метою поновлення виплати пенсії, проте фактично йому було відмовлено в такому поновленні.

Наведе свідчить, що поведінка держави в особі її компетентних органів по відношенню до пенсіонера, який є громадянином України та проживає за її межами, не відповідає принципу належного урядування, зміст якого розкритий у багатьох рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема, у рішенні від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України».

Очевидно, що державні органи, відповідальні за виконання рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009, не діяли вчасно та послідовно з метою його виконання.

Зважаючи на те, що нарахування пенсії в повному обсязі («правильному» розмірі) покладається на відповідний територіальний орган Пенсійного фонду, непроведення відповідачем поновлення виплати пенсії свідчить, що така бездіяльність призвела до триваючого порушення права позивача на отримання пенсійних виплат.

За таких обставин обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим. Відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення Конституційним Судом України рішення від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками, про що зазначив Верховний Суд, зокрема, в постанові від 18 травня 2022 року по справі № 160/5259/20.

Оскільки припинення пенсійних виплат ОСОБА_1 мало місце вже після того як відповідні положення Закону № 1058 були визнані неконституційними та втратили чинність, позивач має право на поновлення виплати пенсії з моменту її припинення без обмеження будь-яким строком.

ОСОБА_1 через свого представника звернувся до пенсійного органу з заявою про поновлення виплати пенсії з 01 квітня 2016 року.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Відповідач не спростував твердження позивача про те, що пенсійні виплати припинені з 01 квітня 2016 року, зокрема не надав належні та допустимі докази виплати ОСОБА_1 пенсії по березень 2017 року включно.

Отже, порушене право позивача має бути поновлено шляхом покладання на ГУ ПФУ обов`язку поновити ОСОБА_1 виплату пенсії за віком з моменту її припинення, тобто з 01 квітня 2016 року.

Щодо вимог позивача про зобов`язання відповідача провести поновлення виплати пенсії індексацією, суд зазначає наступне.

Механізм індексації грошових доходів населення з метою підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України встановлений Законом України від 03 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» (далі Закон № 1282) та Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078 (далі Порядок № 1078).

Згідно зі ст. 1 Закону № 1282 індексація грошових доходів населення встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону № 1282 індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, пенсії.

Згідно зі ст. 4 Закону № 1282 індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсотка (з урахуванням змін, внесених Законом України від 24 грудня 2015 року № 911-VІІІ, 103 відсотка). Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону. Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті. У разі якщо грошові доходи населення підвищено з урахуванням прогнозного рівня інфляції випереджаючим шляхом, при визначенні обсягу підвищення грошових доходів у зв`язку із індексацією враховується рівень такого підвищення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 6 Закону № 1280 у разі виникнення обставин, передбачених ст. 4 цього Закону, у встановленому законом порядку здійснюється перегляд розмірів у тому числі пенсій. Перегляд зазначених у частині першій цієї статті гарантій здійснюється у розмірах, що визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін.

Згідно з абз. 1 п. 5 Порядку № 1078 у разі підвищення розмірів мінімальної заробітної плати, пенсії, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, стипендій, а також у разі зростання грошових доходів населення без перегляду їх мінімальних розмірів місяць, в якому відбулося підвищення, вважається базовим при обчисленні індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення. Індексація грошових доходів, отриманих громадянами за цей місяць, не провадиться. З наступного місяця здійснюється обчислення наростаючим підсумком індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації.

Відповідно до абз. 6 п. 4 Порядку № 1078 сума індексації грошових доходів, визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків.

Таким чином, у разі відсутності перевищення індексом споживчих цін порогу індексації, встановленого у розмірі 101 відсотка, (а в редакції з 1 січня 2016 року 103 відсотків), підстав для проведення індексації грошових доходів населення немає, сума індексації грошових доходів залишається фіксованою.

При цьому, при підвищенні грошового доходу (пенсії) позивача необхідно керуватись нормами ст. 4 Закону № 1282 та зразком нарахування індексу споживчих цін для проведення індексації, наведеним у Додатку № 1 Порядку № 1078, згідно з яким не проводиться індексація в місяці, в якому здійснено підвищення грошових доходів громадян.

Приймаючи до уваги наведені норми, суд дійшов висновку, що питання визначення базового місяця, наявності факту перевищення індексом споживчих цін порогу індексації, у взаємозв`язку з розміром пенсії, що має виплачуватись позивачу, належить до повноважень (обов`язку) пенсійного органу при поновленні пенсії, нарахуванні та виплаті відповідних сум.

При цьому у разі незгоди з діями відповідача щодо визначення розміру індексації, позивач не позбавлений права звернутися до суду з заявою в порядку, визначеному ст. 383 КАС.

Такі висновки суду узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у подібних правовідносинах в постанові від 20 травня 2020 року по справі № 815/1226/18 (п. 87), а також в постанові Верховного Суду від 18 травня 2022 року по справі № 160/5259/20.

Отже, позовні вимоги у цій частині є передчасними та не можуть бути задоволені.

Стосовно позовної вимоги про зобов`язання відповідача провести виплату пенсії з компенсацією втрати частини доходів, суд зазначає таке.

Ч. 2 ст. 46 Закону № 1058 передбачено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (далі Закон № 2050) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Згідно з ч. ч. 1-2 ст. 2 Закону № 2050 компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством), сума індексації грошових доходів громадян.

Враховуючи зазначені вище норми та обставини цієї справи, суд дійшов висновку, що оскільки непроведення виплати пенсії позивачу відбулося з вини держави в особі її компетентних органів, то поновлення виплати пенсії має проводитися без обмеження будь-яким строком та з нарахуванням компенсації втрати частини доходів відповідно до ч. 2 ст. 46 Закону № 1058.

Зазначені висновки суду узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 20 травня 2020 року по справі № 815/1226/18, та Верховного Суду, викладеними в постановах від 30 липня 2020 року по справі № 461/5775/16-а, від 30 липня 2020 року по справі № 802/798/18-а, від 24 вересня 2020 року по справі № 0240/3646/18-а, від 24 вересня 2020 року по справі № 806/1754/18, від 18 травня 2022 року по справі № 160/5259/20.

При цьому суд враховує, що в постанові від 10 липня 2018 року по справі № 404/6317/16-а Верховний Суд дійшов висновку про «відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині виплати позивачу компенсації втрати частини доходів, та вважав їх передчасними, оскільки відповідно до ст. 4 Закону № 2050 виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Враховуючи відсутність підстав вважати, що право на отримання компенсації при відновленні виплати пенсії буде порушено відповідачем, задоволення позову в цій частині буде свідчити про вирішення спору, який ще відсутній, тобто на майбутнє, що суперечить засадам адміністративного судочинства та його принципам».

Водночас Велика Палата Верховного Суду в постанові від 20 травня 2020 року по справі № 815/1226/18 та Верховний Суд в постановах від 30 липня 2020 року по справі № 461/5775/16-а, від 30 липня 2020 року по справі № 802/798/18-а, від 24 вересня 2020 року по справі № 0240/3646/18-а та від 24 вересня 2020 року по справі № 806/1754/18 у правовідносинах, подібних тим, які є спірними у справі № 640/21066/18, дійшли висновку про необхідність задоволення позовних вимог про поновлення виплати пенсії без обмеження будь-яким строком та з нарахуванням компенсації втрати частини доходів відповідно до ч. 2 ст. 46 Закону № 1058, оскільки непроведення виплати пенсії позивачу відбулося з вини держави в особі її компетентних органів.

Суд зауважує, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30 січня 2019 року по справі № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

З урахуванням викладеного, враховуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду, висловлену в постанові від 20 травня 2020 року по справі № 815/1226/18, суд дійшов висновку, що належним та ефективним способом відновлення порушеного права позивача є зобов`язання ГУ ПФУ в області поновити ОСОБА_1 виплату раніше призначеної пенсії за віком на вказаний ним банківський рахунок з моменту її припинення, тобто з 01 квітня 2016 року, з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Щодо вимог позивача в частині відшкодування моральної шкоди в сумі 100000,00 грн суд зазначає таке.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави […] моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, […], їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно зі ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній […] особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч. 2 цієї статті.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, […] та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені ст. ст. 1173 та 1174 Цивільного кодексу України, згідно яким така шкода відшкодовується державою, […] незалежно від вини цих органів або відповідної особи.

Отже, підставою для відшкодування моральної шкоди є: 1) факт неправомірних дій певного органу чи його посадових або службових осіб; 2) наявність шкоди; 3) причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.

Відповідно до ч. 2 ст. 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (ч. 3 ст. 23 Цивільного кодексу України).

При цьому, суд зауважує, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках від статі, віку та стану здоров`я потерпілого.

За приписами п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Таким чином, обов`язок доведення спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, яка звертається до суду з таким позовом.

Разом з тим, позивачем не наведено належного обґрунтування для стягнення відшкодування моральної шкоди, у тому числі у заявленому розмірі, не надано жодних доказів заподіяння йому або членам його сім`ї душевних страждань протиправною бездіяльністю відповідача, зокрема, доказів погіршення стану здоров`я або настання інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, що настали внаслідок протиправної бездіяльності відповідача.

В цій частині позовних вимог позивач обмежився цитуванням законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, висновків Верховного Суду, практики Європейського Суду з прав людини, однак належного обґрунтування спричинення саме йому моральної шкоди протиправною бездіяльністю пенсійного органу не навів.

Розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. Крім зазначеного, суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Саме по собі твердження позивача про заподіяння йому моральної шкоди не є підставою для стягнення на його користь 100000,00 грн в якості її відшкодування, оскільки позивачем доводиться, а судом оцінюється наявність та розмір такої шкоди в кожному окремому випадку.

Позивачем не надано жодних доказів погіршення стану його здоров`я (медичних довідок, висновків тощо). Відсутні у розпорядженні суду і докази настання у позивача інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, які у розумінні ст. 23 Цивільного кодексу України є підставою для відшкодування моральної шкоди.

Позивачем не зазначено конкретних фактів, які б у системному зв`язку з протиправною бездіяльністю відповідача утворювали підстави для відшкодування моральної шкоди.

Крім того, позивач не обґрунтовує розмір відшкодування моральної шкоди в сумі 100000,00 грн.

Враховуючи те, що позивач належним чином не довів факт заподіяння відповідачем моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, позовні вимоги про стягнення 100000,00 грн на відшкодування моральної шкоди не підлягають задоволенню.

Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 04 липня 2019 року по справі № 823/628/17.

Щодо посилання пенсійного органу на те, що позивач є внутрішньо переміщеною особою, а тому поновлення пенсійних виплат має здійснюватися із застосуванням законів та підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують соціальні виплати внутрішньо переміщеним особам, суд зауважує таке.

Згідно зі ст. 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі Закон № 1706) внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Облік внутрішньо переміщених осіб регламентований ст. 4 Закону № 1706.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону № 1706 факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Ст. 7 Закону № 1706 установлено, що Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

Статус внутрішньо переміщеної особи не визначений у жодному міжнародному договорі, за яким Україна мала б зобов`язання. Поняття внутрішньо переміщеної особи міститься в рекомендаційному акті Організації Об`єднаних Націй «Керівні принципи з питання переміщення осіб всередині країни» (документ ООН E/CN.4/1998/53/Add.2 (1998)).

Визначення поняття внутрішньо переміщеної особи за національним правом міститься у ст. 1 Закону № 1706, який набрав чинності 22 листопада 2014 року.

Це визначення має описовий характер та охоплює три види конституційно-правового статусу людини (громадянин України, іноземець та особа без громадянства). З огляду на визначення, внутрішньо переміщена особа це особа, яка: перебуває на території України на законних підставах; має право на постійне проживання в Україні; була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Отже, спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи.

Проте реєстрація особи як внутрішньо переміщеної надає можливість державним органам врахувати її особливі потреби. Серед таких особливих потреб доступ до належного житла та правової допомоги, доступ до спеціальних державних програм, зокрема адресних програм для внутрішньо переміщених осіб, тощо. Очевидно, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або «інші права», як це зазначено у ст. 9 Закону № 1706), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації.

Суд зауважує, що Закон № 1706 спрямований на встановлення додаткових гарантій дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, а не на звуження їх прав, закріплених в інших законодавчих актах України, зокрема в Законі № 1058.

Відповідач не довів належними та допустимими доказами твердження про те, що ОСОБА_1 набув статус внутрішньо переміщеної особи.

Крім того, навіть за наявності у особи статусу внутрішньо переміщеної особи, така особа не може бути позбавлена чи обмежена в її конституційних правах, в тому числі в праві на соціальний захист, та в праві на пенсійне забезпечення, яке є його складовою.

До того ж, як свідчить аналіз положень Закону № 1058, припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених ст. 49 цього Закону.

При цьому згідно з п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

Особливу увагу варто звернути на те, що у преамбулі до Закону № 1058 зазначено, що зміна умов і норм загальнообов`язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

Суд зазначає, що не підтвердження фактичного місця проживання, відсутність довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи тощо не є передбаченими законом підставами для припинення виплати пенсії, а постанови Кабінету Міністрів України, що регламентують соціальні виплати внутрішньо переміщеним особам, є підзаконними нормативно-правовими актами, які обмежують встановлене законодавством право на отримання пенсії.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 371 КАС негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів у межах суми стягнення за один місяць.

Присуджені позивачу виплати є пенсією, а тому рішення суду підлягає негайному виконанню у межах суми стягнення за один місяць.

Щодо строку звернення до суду.

За загальним правилом, встановленим КАС, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч. 2 ст. 122 КАС).

Згідно з ч. 1 ст. 122 КАС адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Зміст наведеної норми свідчить, що КАС є загальним законом, яким врегульовані строки звернення до адміністративного суду за захистом прав. Водночас відносини щодо строків звернення до адміністративного суду регулюються не тільки нормами КАС України, а й іншими законами України.

Спеціальним законом, яким врегульовано правовідносини щодо пенсійного забезпечення громадян, строки та порядок перерахунку пенсій є Закон № 1058.

Відповідно до ч. 2 ст. 46 Закону № 1058 нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.

Оскільки ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про поновлення виплати пенсії, право на яку відповідачем не заперечується, однак було піддано формальним обмеженням, з підстав та у спосіб, які суперечать вимогам Конституції та законів України, згідно ч. 2 ст. 46 Закону № 1058 виплата пенсії позивачу підлягає поновленню з моменту її припинення.

Розподіл судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з ч. 3 ст. 139 КАС при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Позивачем документально підтверджені судові витрати по сплаті судового збору в сумі 908,00 грн (квитанція від 12 серпня 2021 року).

Докази здійснення інших судових витрат позивач не надав.

Визначаючи кількість вимог немайнового характеру, заявлених позивачем, суд враховує, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, зобов`язання прийняти рішення, вчинити дії чи утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дій чи бездіяльності є однією вимогою.

Суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, а тому на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ПФУ в області підлягає стягненню судові витати по сплаті судового збору в сумі 908,00 грн.

Керуючись ст. ст. 2, 12, 241, 242, 243, 244, 245, 246, 250, 251, 255, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_3 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України у Донецькій області (ідентифікаційний код: 13486010, місцезнаходження: 84122, Донецька обл., м. Слов`янськ, пл. Соборна, буд. 3) про визнання бездіяльності протиправною, визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії та відшкодування моральної шкоди задовольнити частково.

2. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, яка полягає не поновленні ОСОБА_1 виплати пенсії за віком.

3. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецької області поновити ОСОБА_1 виплату раніше призначеної пенсії за віком на вказаний ним банківський рахунок з моменту її припинення, тобто з 01 квітня 2016 року, з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

4. В іншій частині позовних вимог відмовити.

5 Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Донецької області на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 908 (дев`ятсот вісім) гривень 00 копійок.

6. Рішення суду в частині присудження виплати пенсії підлягає негайному виконанню в межах суми стягнення за один місяць.

7. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

8. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

9. Повне судове рішення складено 21 липня 2022 року.

Суддя Т.О. Кравченко