ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/1626/20 Суддя першої інстанції: Клименчук Н.М.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 липня 2022 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Пилипенко О.Є.
суддів - Глущенко Я.Б. та Собківа Я.М.,
при секретарі - Ткаченко В.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 листопада 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарата Верховної Ради України про стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку,
В С Т А Н О В И Л А :
У січні 2020 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Апарата Верховної Ради України про стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку, в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 13.05.2020 року, просив:
- бездіяльність апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки за період роботи з 01 квітня 2008 року по 29 серпня 2019 року визнати протиправною;
- стягнути з Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану відпустку в сумі 17 421,46 грн.;
- зобов`язати Апарат Верховної Ради України виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 листопада 2021 року адміністративний позов задоволено.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач - Апарат Верховної Ради України подав апеляційну скаргу в якій просив суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення було неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено норми матеріального та процесуального права.
26 травня 2022 року, відповідно до штампу вхідної кореспонденції суду Вх.№ 147632, від ОСОБА_1 до суду надійшов відзив, відповідно до змісту якого позивач повністю заперечує проти задоволення апеляційної скарги відповідача, вважає її необґрунтованою, наголошує, що чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті одноразової грошової допомоги за дострокове припинення повноважень народного депутата України у зв`язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників - консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.
Відповідно до ч.ч.1, 2, 3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до ст.. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що обмежене фінансування не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на отримання виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника - консультанта народного депутата України, у зв`язку з чим невикористані дні щорічної основної відпустки підлягають компенсації в розмірі, що передбачений постановою Кабінетом Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 про затвердження Порядку обчислення щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, додаткової відпустки працівника, які мають дітей, або виплати їм компенсації за невикористані відпустки, крім того, враховуючи невиплату відповідачем позивачу компенсації за невикористану відпустку в день його звільнення за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, та, як наслідок, не проведення повного розрахунку під час звільнення, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про зобов`язання відповідача виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку підлягають задоволенню, у розмірі, пропорційному сумі невиплачених належних позивачу коштів.
Колегія суддів вважає вказаний висновок суду обґрунтованим, з огляду на наступне.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України № 4559 від 15.04.2008 року, № 3316 від 26.06.2014 року, № 8509 від 20.12.2014 року, № 1310 від 01.09.2017 року ОСОБА_1 зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України.
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України № 1067 від 17.03.2010 року, № 7212 від 26.11.2014 року, № 561-к від 28.03.2016 року, № 1305-к від 27.08.2019 року ОСОБА_1 звільнено з займаних посад.
Після звільнення 06.12.2019 року позивач звернувся до відповідача з заявою про надання інформації щодо кількості днів невикористаної ним відпустки.
Відповідно до листа-відповіді №20-24/3768 від 19.12.2019 року кількість календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки позивача становить:
- з 01 квітня 2008 року по 11 березня 2010 року - 28,5 календарні дні;
- з 23 червня 2014 року по 27 листопада 2014 року - 13 календарні дні;
- з 28 листопада 2014 року по 25 березня 2016 року - 40 календарних днів;
- з 04 вересня 2017 року по 29 серпня 2019 року - 40,5 календарних днів.
24.12.2019 року при звільненні позивач подав заяву про виплату належної йому суми компенсації за невикористану частину щорічної відпустки.
Однак, листом від 14.01.2020 року № 15/26-90(8134) Апарат Верховної Ради України відмовив у виплаті грошової компенсації за невикористану відпустку в зв`язку з відсутністю коштів.
Вважаючи, що вказану відмову протиправною, а також те, що відповідачем протиправно не виплачено середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні, позивач звернуся до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції, доводам апелянта, враховуючи правові висновки Верховного Суду, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Згідно частини третьої статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.
Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов`язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
Згідно з частиною сьомою статті 1.1 Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року № 379/95-ВР (далі - Положення) помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Відповідно до частини другої Положення на помічників-консультантів народного депутата України, які прикріплені для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, поширюється дія розділів III, VI та VII Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників Апарату Верховної Ради України.
Згідно із статтями 3.1, 3.2 Положення персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.
Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, які встановлюються йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України.
Відповідно до статті 4.1. Положення розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.
У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
Окрім того, колегія суддів зазначає, що згідно з підпунктом першим пункту першого Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769 Апарат Верховної Ради України (далі - Апарат) є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.
Підпунктами першим та другим пункту десятого Положення про Апарат Верховної Ради України визначено, що Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Аналіз викладених норм дає підстави для висновку, що саме на Апарат Верховної Ради України покладені повноваження як кадрового так і фінансового забезпечення прикріплених помічників-консультантів народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі. Тобто, саме Апарат Верховної Ради України здійснює виплату заробітної плати та інших виплат таким помічникам-консультантам, а народні депутати України здійснюють виключно визначення кількості помічників-консультантів, з огляду на розмір загального фонду, які встановлюються для оплати праці, та розподіл (не виплату) їх місячного фонду заробітної плати, яка не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату.
Отже, доводи апеляційної скарги про те, що Апарат Верховної Ради України не є належним відповідачем у даній справі колегія суддів відхиляє.
За правилами частини першої та третьої статті 4.4 Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.
За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України «Про відпустки».
Відповідно до частини першої, четвертої статті 24 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.
Наведені положення частини першої та четвертої статті 24 Закону № 504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин першої та четвертої статті 83 КЗпП.
Статтею 3 Закону № 504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
У разі звільнення працівника у зв`язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.
Отже, як вірно вказав суд першої інстанції, підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення особи з вказаної посади.
Як зазначалося, відповідно до розпорядження Керівника Апарату Верховної Ради України № 1067 від 17.03.2010 року, № 7212 від 26.11.2014 року, № 561-к від 28.03.2016 року, № 1305-к від 27.08.2019 року ОСОБА_1 звільнено з посади помічника - консультанта народного депутата України.
За таких обставин, невикористані позивачем дні основної щорічної відпустки підлягають компенсації відповідачем, на фінансовому забезпеченні якого і перебував позивач.
Однак, як вбачається зі змісту листа Апарату Верховної Ради України від 14.01.2020 року № 15/26-90(8134) така компенсація не була виплачена позивачу у зв`язку із відсутністю на момент звільнення (економії фонду оплати праці помічників-консультантів народних депутатів України ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ).
Водночас, колегія суддів відхиляє доводи відповідача про відсутність бюджетних призначень на виплату спірної компенсації.
Відповідно до частин першої, другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» (заява №63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.
Отже, обмежене фінансування державних органів жодним чином не впливає на наявність чи відсутність в особи права на отримання гарантованої законом виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні, у тому числі з посади помічника-консультанта народного депутата України.
Виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону № 504/96-ВР та КЗпП та не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.
Нормами Закону України «Про статус народного депутата України» визначено право народного депутата України визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, проте, не надано права позбавляти їх соціальних гарантій, що встановлені законом.
Отже, суд першої інстанції вірно вказав про те, що чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв`язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.
За таких обставин, колегія суддів підтримує висновок суду першої інстанції про те, що відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні грошову компенсацію за невикористані дні відпустки.
Порядок обчислення щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або виплати їм компенсації за невикористані відпустки регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі по тексту - Порядок №100).
Відповідно до пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Згідно з пунктом 7 Порядку №100, нарахування виплат за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки.
Відповідно до листа-відповіді №20-24/3768 від 19.12.2019 року кількість календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки позивача становить:
- з 01 квітня 2008 року по 11 березня 2010 року - 28,5 календарні дні;
- з 23 червня 2014 року по 27 листопада 2014 року - 13 календарні дні;
- з 28 листопада 2014 року по 25 березня 2016 року - 40 календарних днів;
- з 04 вересня 2017 року по 29 серпня 2019 року - 40,5 календарних днів.
Керуючись постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» компенсація за невикористану додаткову відпустку за період з 2008 по 2019 роки складає 17 421 грн. 46 коп., виходячи з розрахунку (456,00 грн. + 732,68 грн. + 6 903,20 грн. + 9 329,58 грн. = 17 421,46 грн.):
1) згідно довідки Управління справами Апарату Верховної Ради України про доходи № 9-1-15/1321 від 18.12.2019 заробітна плата позивача за період березня 2009 - лютого 2010 року складає 5 840,00 грн.;
5 840,00 грн. : 365 = 16,00 грн.;
16,00 грн. х 28,5 дн. = 456,00 грн.
2) згідно довідки Управління справами Апарату Верховної Ради України про доходи № 9-1-15/1345 від 28.12.2019 заробітна плата позивача за період липня 2014 - листопада 2014 року складає 20 571,87 грн.
20 571,87 грн. : 365 = 56,36 грн.;
56,36 грн. х 13 дн. = 732,68 грн.
3) згідно довідки Управління справами Апарату Верховної Ради України про доходи № 9-1-15/1346 від 28.12.2019 заробітна плата позивача за період березня 2015 - лютого 2016 року складає 63 166,00 грн.
63 166,00 грн. : 366 = 172,58 грн.;
172,58 грн. х 40 дн. = 6 903,20 грн.
4) згідно довідки Управління справами Апарату Верховної Ради України про доходи № 9-1-15/1323 від 17.12.2019 заробітна плата позивача за період серпня 2018 - липня 2019 року складає 84 081,70 грн.
84 081,70 грн. : 365 = 230,36 грн.;
230,36 грн. х 40,5 дн. = 9 329,58 грн.
Враховуючи викладене, розмір компенсації за невикористані дні щорічних відпусток, що підлягає стягненню з відповідача становить 17 421,46 грн.
Щодо саме такого порядку розрахунку та суми, що підлягає компенсації за невикористані дні відпустки апелянтом у справі не заперечено.
Щодо позовної вимоги про зобов`язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, варто зазначити наступне.
Статтею 47 Кодексу законів про працю України встановлено обов`язок власника або уповноваженого ним органу провести розрахунок з працівником і видати йому трудову книжку.
Так, частиною першою зазначеної статті визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно із статтею 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Разом з тим, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Як вже встановлено вище, відповідно до розпоряджень керівника Апарату Верховної Ради України № 1067 від 17.03.2010 року, № 7212 від 26.11.2014 року, № 561-к від 28.03.2016 року, № 1305-к від 27.08.2019 року ОСОБА_1 звільнено з займаних посад, станом на дату звільнення позивачеві належала грошова компенсація за невикористані дні відпустки, яка не була виплачена позивачу у зв`язку із відсутністю на момент звільнення економії фонду оплати праці помічників-консультантів народних депутатів України ОСОБА_2 ,Ю ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .
Таким чином, враховуючи невиплату відповідачем позивачу грошової компенсації за невикористану основну щорічну відпустку в день його звільнення за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, та, як наслідок, не проведення з ним повного розрахунку під час звільнення, чим порушено майнові права та інтереси позивача на отримання всіх сум, що належать йому від роботодавця, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції щодо обґрунтованості позову в цій частині та наявність підстав для його задоволення.
Відповідно до ч.1 ст.116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною 1 ст.117 КЗпП встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з ч.2 ст.117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
ЄСПЛ трактує поняття «якість закону» таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. Bulgaria", заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), "Олександр Волков проти України" ("Oleksandr Volkov v. Ukraine", заява № 21722/11, § 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах "Кантоні проти Франції" від 11 листопада 1996 року "Cantoni v. France", заява № 17862/91, § 31-32, "Вєренцов проти України" від 11 квітня 2013 року "Vyerentsov v. Ukraine", заява № 20372/11, § 65).
Отже, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).
Як вбачається із рішення ЄСПЛ, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд ЄСПЛ, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата. Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, пункт 54, ЄСПЛ 1999-I).
Відповідно за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).
Разом з тим ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, постановах Верховного Суду від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18, від 16 липня 2020 року у справі № 812/1259/17, від 16 липня 2020 року у справі № 825/1540/17, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, від 13 серпня 2020 року у справі № 808/610/18.
Аналіз наведених правових норм та висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду дає підстави для висновку, що у разі несвоєчасної виплати належних звільненому працівникові сум, таких як заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, індексація грошового забезпечення тощо, працівник має право на відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці працівників органів прокуратури, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на спірні правовідносини.
Саме такої позиції дотримується Верховний Суд у своїх постановах від 31 травня 2018 року у справі №823/1023/16, від 30 січня 2019 року у справі №807/3664/14, від 26 червня 2019 року у справі №826/15235/16, від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19.
Так, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, при звільненні ОСОБА_1 , останньому не нараховано та не виплачено усі належні до виплати суми, зокрема, не нараховано та не виплачено компенсацію за невикористані дні відпустки, з огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що остаточний розрахунок із позивачем вчинено із порушенням строків, встановлених ст. 116 КЗпП України, а відтак у відповідності до ст. 117 КЗпП України це є підставою для стягнення середнього заробітку за весь час затримки фактичного розрахунку.
Разом з тим, колегією суддів враховано, що остаточний розрахунок із позивачем лише буде проведено на виконання даного рішення суду, а тому у суду як першої так і апеляційної інстанції відсутня можливість здійснити розрахунок стягнення середнього заробітку за весь час затримки фактичного розрахунку, адже суду невідомо дату фактичного розрахунку.
Щодо решти аргументів сторін, суд звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права. У зв`язку з цим суд вважає необхідним апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 листопада 2021 року - без змін.
Керуючись ст..ст. 241, 242, 308, 310, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, -
П О С Т А Н О В И Л А:
Апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 листопада 2021 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя: О.Є.Пилипенко
Суддя: Я.Б.Глущенко
Я.М.Собків
Повний текст виготовлено 19 липня 2022 року.
