Номер провадження: 22-ц/813/2276/22

Справа № 512/502/18

Головуючий у першій інстанції Бростовська Н. О.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.06.2022 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Таварткіладзе О.М.,

суддів: Погорєлової С.О., Заїкіна А.П.,

за участю секретаря судового засідання: Дубрянської Н.О.,

розглянувши відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Субботіної Людмили Валентинівни на заочне рішення Савранського районного суду Одеської області від 27 січня 2020 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних, стягнення грошових коштів, витрачених на лікування, та стягнення грошових коштів на придбання протезу, -

ВСТАНОВИВ:

11.07.2018 року ОСОБА_1 звернувся до Савранського районного суду Одеської області з вказаним позовом до ОСОБА_2 , обґрунтовуючи вимоги тим, що 14.12.1994 року о 18 год. 50 хв. в м. Одесі по вул. Краснова, навпроти будинку №5, ОСОБА_2 , керуючи автомобілем ВАЗ-2103, реєстраційний номер НОМЕР_1 , рухаючись з боку Адміральського проспекту в напрямку пл.Толбухіна, скоїв наїзд на пішохода ОСОБА_1 , який знаходився в районі роздільної смуги, внаслідок чого ОСОБА_1 відлетів на зустрічну смугу дорожнього руху, де на нього скоїв наїзд автомобіль РАФ-ЗЗП, реєстраційний номер НОМЕР_2 , що рухався у зустрічному напрямку.

Внаслідок вказаної ДТП позивач отримав тяжкі тілесні ушкодження, що призвело до ампутації лівої ноги на рівні середньої третини стегна. Позивач вказує, що постановою Київського районного суду м. Одеси від 13.03.2009 року ОСОБА_2 було звільнено від кримінальної відповідальності згідно Закону України «Про амністію» від 19.04.2007 року, яка ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 21.07.2009 року залишена без змін.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 13.12.2011 року з ОСОБА_2 на користь позивача було стягнуто матеріальну шкоду в сумі 22187 грн. та моральну шкоду в сумі 204816 грн., яке рішенням Апеляційного суду Одеської області від 19.03.2012 року змінено в частині стягнення моральної шкоди, а саме з ОСОБА_2 стягнуто моральну шкоду в сумі 100 000 грн., в іншій частині рішення залишено без змін, а всього з відповідача на користь позивача стягнуто 122187,00 грн.

Рішення суду за період з 19.03.2012 року по 12.06.2018 року відповідач не виконує, у зв`язку з чим позивачем на вказану суму заборгованості нараховано відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України втрати від інфляції в сумі 167518,38 грн. та три проценти річних в сумі 22 879,56 грн., а всього 190397,94 грн; крім того, за цей період позивач просить стягнути з відповідача додаткову матеріальну шкоду в сумі 105856,93 грн., яка складається з вартості протезу в сумі 90072,09 грн та вартості ліків в сумі 15784,84 грн., а також витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5000 грн.

Заочним рішенням Савранського районного суду Одеської області від 27 січня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних, стягнення грошових коштів, витрачених на лікування, та стягнення грошових коштів на придбання протезу відмовлено в повному обсязі.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що позивачем не подано суду достатньо доказів, про які йдеться у позовній заяві, і на які він посилається як на підставу своїх вимог.

Не погоджуючись з рішенням суду, 15.02.2021 року представником ОСОБА_1 адвокатом Субботіною Л.В. подано апеляційну скаргу, відповідно до вимог якої апелянт просить суд скасувати рішення Савранського районного суду від 27.01.2020 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних, стягнення грошових коштів, витрачених на лікування, та стягнення грошових коштів на придбання протезу.

Апеляційна скарга подана з підстав порушення і неправильного застосування матеріального і процесуального права, які є підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.

В обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначає, що ним було надано суду першої інстанції докази в обґрунтування позовних вимог разом з позовною заявою 15.06.2018 року, крім того, ОСОБА_1 звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що позов було прийнято до провадження суду, та не залишено без руху з підстав не завірення доказів належним чином, або з зазначенням про відсутність заявлених у переліку додатків.

Враховуючи встановлені законом норми, позивач вважає, що взагалі не мав доводити обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, з огляду на те, що вони не підлягають доказуванню при розгляді іншої справи. Позовні вимоги стосувалися стягнення інфляційного збільшення суми заборгованості та 3% річних, де суму заборгованості встановлено рішенням суду, що набрало законної сили.

Позивач зазначає, що по відношенню до нього ОСОБА_2 скоїв злочин, передбачений ч. 2 статті 286 КК України, завдав потерпілому як майнової, так і моральної шкоди, оскільки наслідком злочину стало те, що він залишився інвалідом і пересувається лише за допомогою протезу, втратив змогу достойно працевлаштуватися, вести спосіб життя повноцінного члена суспільства.

Кожні 3 роки, починаючи з 1995 року, апелянту необхідно сплачувати вартість протезу на відсутню ногу, щоб пересуватися.

За період з 1995 року по 2018 рік (23 роки) ОСОБА_1 сплачена вартість 5-ти протезів. Вартість одного становить 22187 грн, відповідно 5-ти 110935 грн., що складало загальну суму матеріальної шкоди. Враховуючи вищезазначене, в 2010 році позивач звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, спричиненої каліцтвом (справа № 2-531/11)

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 13.12.2011 року, згідно якого з ОСОБА_2 на користь позивача стягнуто матеріальну шкоду в сумі 22187 грн. та моральну шкоду в сумі 204816 грн., завдану внаслідок кримінального правопорушення, рішенням Апеляційного суду Одеської області від 19.03.2012 року змінено в частині стягнення моральної шкоди, а саме стягнуто моральну шкоду в сумі 100000 грн., в іншій частині рішення залишено без змін, а всього з відповідача на користь позивача стягнуто 122187,00 грн.

Виконавчий лист, який було видано апелянту на підставі рішення Київського районного суду м.Одеси від 13.12.2011 року та Апеляційного суду Одеської області від 19.03.2012 року, був поданий до Другого Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, але відповідачем до цього часу рішення судів не виконане.

ОСОБА_1 наголошує на тому, що ОСОБА_2 на його користь не було сплачено жодної копійки. Позивач вказує, що з огляду на те, що на момент звернення до суду в черговий раз йому необхідно міняти протез. Згідно відповіді Одеського казенного протезно-ортопедичного підприємства №01-239 від 06.05.2015 року його вартість на сьогодні складає 90072,09 грн.

Апелянт звертає увагу суду також на той факт, що відповідач своєю бездіяльністю та небажанням сплачувати визначені судом суми грошових коштів, тим самим усугубив стан здоров`я позивача, що дає підстави для звернення в суд з проханням стягнути з відповідача матеріальну шкоду на придбання протезу та оплату лікування, які виникли внаслідок каліцтва у ДТП.

Крім того, апелянт зазначає, що маючи намір звернутися з даним позовом до суду, скористався допомогою адвоката, який надав йому консультаційні послуги та послуги з підготовки та подачі позову до суду. Вартість послуг адвокатської допомоги склала 5000 грн. Квитанція про сплату послуг та розрахунок вартості додано до уточненої позовної заяви, з огляду на що ОСОБА_1 просить суд вимоги щодо стягнення витрат на правничу допомогу задовольнити в повному обсязі.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддям головуючим суддею по справі визначено суддю Таварткіладзе О.М.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 15.03.2021 року під головуванням судді Таварткіладзе О.М апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Субботіної Людмили Валентинівни на заочне рішення Савранського районного суду Одеської області від 27 січня 2020 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення матеріальної шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення, втрат від інфляції та трьох процентів річних, було відкрито.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 15.03.2021 року призначено розгляд справи у приміщені Одеського апеляційного суду за адресою: м.Одеса, вул. Івана та Юрія Лип, 24-а на 10серпня 2021 року на 15 годину 00 хвилин.

Ухвалами Одеського апеляційного суду від 10.08.2021 року було витребувано:

-з Другого Київського відділу ДВС у м. Одесі Південного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Одеса) інформацію про виконання (невиконання, часткове виконання) рішення апеляційного суду Одеської області від 19.03.2012 року з відображенням точної дати і розміру погашеної заборгованості боржником ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) та залишку непогашеної заборгованості;

-з Комунальної установи «Обласний центр обліку бездомних громадян» завірені копії документів, на підставі яких ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , був взятий на облік, як бездомна (безхатна) особа (особисте звернення особи або її виявлення відповідними спеціалізованими закладами, що створюються органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади), а також завірені копії документів, які були подані для реєстрації місця проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 ;

-від Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України інформацію щодо перетину кордону України громадянином ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_3 , із зазначенням мети виїзду з України та на підставі яких документів відбувався перетин кордону України за період з 19.03.2012 року по теперішній час.

Розгляд справи було неодноразово відкладено.

Будучи в розумінні ч.8 ст. 128 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи на 07 червня 2022 року на 15 годину 30 хвилин, сторони в судове засідання не з`явилися, заяв про відкладення судового засідання з повідомленням про причини неявки або про розгляд справи в режимі відеоконференції не подали.

Відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно із ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. ст. 1, 3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

Згідно п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4)яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано доказів в обґрунтування позовних вимог.

Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції, та вважає за необхідне зазначити наступне.

Судом встановлено, що постанову Київського районного суду м. Одеси від 13.03.2009 року, згідно якої ОСОБА_2 було звільнено від кримінальної відповідальності згідно Закону України «Про амністію» від 19.04.2007 року, ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 21.07.2009 року залишено без змін. Згідно цієї постанови позивач стверджує, що ОСОБА_2 свою вину у вчиненні інкримінуємого йому злочину визнав і заявив клопотання про застосування до нього акта амністії.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 13.12.2011 року, згідно якого з ОСОБА_2 на користь позивача стягнуто матеріальну шкоду в сумі 22187 грн. та моральну шкоду в сумі 204816 грн., завдану внаслідок кримінального правопорушення, яке рішенням Апеляційного суду Одеської області від 19.03.2012 року змінено в частині стягнення моральної шкоди, а саме стягнуто моральну шкоду в сумі 100000 грн., в іншій частині рішення залишено без змін, а всього з відповідача на користь позивача стягнуто 122187,00 грн.

Виконавчий лист, який було видано йому на підставі рішення Київського районного суду м.Одеси від 13.12.2011 року та Апеляційного суду Одеської області від 19.03.2012 року, апелянт стверджує, що подав до Другого Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, але відповідачем до цього часу рішення судів не виконане.

У відповідь на ухвалу Одеського апеляційного суду від 10.08.2021 року про витребування доказів, 28.04.2022 року державним виконавцем Другого Київського ВДВС у м. Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Валентиною Гуменюк надано відповідь, згідно якої повідомлено, що на примусовому виконанні у Відділі знаходяться виконавчий лист, виданий Київським районним судом м. Одеси по справі №2-531/11 від 14.05.2012 року, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 122187,00 грн.

22.11.2019 року по виконавчому провадженню № 60678951 ухвалено постанову про відкриття виконавчого провадження та направлено її сторонам. Станом на 28.04.2022 рік, грошових коштів щодо погашення заборгованості та повідомлення про сплату боргу від стягувача на рахунок Відділу не надходило.

Також, на виконання ухвали Одеського апеляційного суду від 10.08.2021 року відповідь надано Головним центром обробки спеціальної інформації Державної Прикордонної Служби України щодо перетину кордону ОСОБА_3 , з якого вбачається, що відповідачем було здійснено перетинання кордону України з 2016 по 2019 рік 11 разів.

Крім того, від Комунальної установи «Обласний центр обліку бездомних громадян» до суду надійшла інформація, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся до КУ«ОЦОБГ» за допомогою в отриманні реєстрації за юридичною адресою центру, оскільки після розлучення був вимушений знятись з реєстрації та не мав можливості зареєструватись, оскільки власного житла в нього не має.

Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.

Отже, завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов`язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов`язання воно може бути грошовим або негрошовим.

Згідно частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Предметом позову у цій справі є стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України, у зв`язку з неналежним виконанням судових рішень про стягнення грошових коштів.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Положення зазначеної норми права передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також з угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України), а тому її приписи поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 14-16цс18 (686/21962/15-ц) щодо необхідності відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України).

Згідно п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України №3 від 31.03.1989 року «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, стягнення безпідставно нажитого майна» (з наступними змінами) та абз.1 п. 2 постанови Пленуму ВС України № 6 від 27.03.1992 року «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» вбачається, що шкода, заподіяна злочином, підлягає відшкодуванню особою, яка її заподіяла, в повному обсязі за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи.

Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.

З матеріалів справи вбачається, що рішення Київського районного суду м. Одеси від 13.12.2011 року, згідно якого з ОСОБА_2 на користь позивача стягнуто матеріальну шкоду в сумі 22187 грн. та моральну шкоду в сумі 204816 грн., завдану внаслідок кримінального правопорушення, рішенням Апеляційного суду Одеської області від 19.03.2012 року змінено в частині стягнення моральної шкоди, а саме стягнуто моральну шкоду в сумі 100000 грн., в іншій частині рішення залишено без змін, а всього з відповідача на користь позивача стягнуто 122187,00 грн.;

Також, судом встановлено, що виконавчий лист, який було видано на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 13.12.2011 року та Апеляційного суду Одеської області від 19.03.2012 року, було подано до Другого Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, але відповідачем до цього часу рішення судів не виконане.

Частинами 4, 6 ст.82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Саме такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладений у постанові від 01 жовтня 2014 року у справі № 6-113цс14, з якою погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, провадження № 14-16цс18.

З огляду на матеріали справи, предметом позову у даній справі є стягнення на підставі частини 2 статті 625 ЦК України інфляційних втрат та 3 % річних, за невиконання грошового зобов`язання щодо відшкодування майнової шкоди, підтвердженого судовим рішенням.

Таким чином, відповідач має грошове зобов`язання перед позивачем, що підтверджується рішенням Київського районного суду м. Одеси від 13.12.2011 року та Апеляційного суду Одеської області від 19.03.2012 року.

З огляду на те, що відповідач порушив вказане грошове зобов`язання, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України.

Інфляція - це знецінення грошей, зниження їхньої купівельної спроможності, дисбаланс попиту і пропозиції.

Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» визначено правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг. Індекс споживчих цін (індекс інфляції) - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс споживчих цін обчислюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.

При цьому іншого порядку компенсації грошей (грошових коштів) у зв`язку з їх знеціненням, окрім встановленого індексу інфляції (індексу споживчих цін), чинним законодавством України не передбачено.

Зволікання відповідачів з виконанням судового рішення, що набрало законної сили, призвело до девальвації (знецінення) грошових коштів, стягнутих з них судовим рішенням, та інших втрат, а отже, позивач вправі вимагати від відповідачів сплати не тільки суми боргового зобов`язання, що набуло грошового виразу, а й з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох процентів річних.

Інфляція - це знецінювання грошей і безготівкових коштів, що супроводжується ростом цін на товари і послуги (п.2 Методологічних положень щодо організації статистичних спостережень за змінами цін (тарифів) на спожиті товари (послуги) і розрахунку індексу споживчих цін, що затверджені наказом Державного комітету статистики України від 14 листопада 2006 року № 519). Показником, який характеризує рівень інфляції, є індекс споживчих цін. Індекс споживчих цін характеризує зміни у часі загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Він є показником зміни вартості фіксованого набору споживчих товарів та послуг у поточному періоді у порівнянні з базовим.

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Тобто приписи цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Зазначене відповідає правовому висновку, наведеному у постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-1946цс15, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), у постановах Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 459/3560/15-ц, від 11 липня 2018 року у справі №753/23612/15-ц, від 05 вересня 2018 року у справі № 461/479/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 761/43507/16-ц.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі №910/10156/17 вказала, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 01 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, за змістом якого грошове зобов`язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема і з факту завдання шкоди особі.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачу було відомо про грошове зобов`язання, в рахунок відшкодування матеріальної шкоди, та відповідно порушено вказане грошове зобов`язання, з огляду на що у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України.

Оскільки на підставі судового рішення між сторонами виникло грошове зобов`язання, то його невиконання зумовлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України.

Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року № 6-1946цс15, постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, провадження № 14-16цс18.

Чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.

Ці висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

Права та інтереси стягувача у випадку невиконання боржником рішення суду про стягнення коштів забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання будь-якого грошового зобов`язання.

Саме таку правову позицію щодо застосування положень статті 625 ЦК України висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, провадження № 14-16цс18, яку відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України правильно врахував суд першої інстанції.

Таким чином, висновок суду першої інстанції щодо необґрунтованості підстав для стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат на грошові кошти за неналежне виконання судового рішення, не узгоджується зі встановленими обставинами та зазначеними вище нормами матеріального права.

Апеляційний суд приймає до уваги наданий позивачем розрахунок суми заборгованості, яким враховано, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції розраховується на підставі індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був у певний період індекс інфляції менший одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція), а також, що індекси інфляції розраховуються на підставі інформації, опублікованої центральним органом виконавчої влади з питань статистики в газеті «Урядовий кур`єр».

З огляду на що, позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення з ОСОБА_2 інфляційних втрат та 3% річних підлягають задоволенню в загальній сумі 190397,94 грн. за період з 19.03.2012 року по 15.06.2018 року, яка складається з 167518,38 грн. інфляційних втрат та 22879,56 грн. 3% річних.

Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача матеріальної шкоди, що складається з вартості протезу та ліків, то вони задоволенню не підлягають з огляду на наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 18.10.2010 року звертався до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди спричиненої каліцтвом. Відповідно рішення Київського районного суду м. Одеси від 13.12.2011 року з ОСОБА_2 на користь позивача стягнуто матеріальну шкоду в сумі 22187 грн. та моральну шкоду в сумі 204816 грн., завдану внаслідок кримінального правопорушення, яке рішенням Апеляційного суду Одеської області від 19.03.2012 року змінено в частині стягнення моральної шкоди, а саме стягнуто моральну шкоду в сумі 100000 грн., в іншій частині рішення залишено без змін, а всього з відповідача на користь позивача стягнуто 122187,00 грн.

Як вбачається з вищевказаних рішень суду, що вступили в законну силу, позивач ОСОБА_1 відповідно до висновку судово-медичної експертизи №2297 від 13.06.1995 року отримав тяжкі тілесні ушкодження та потребує протезування. Позивач вказував, що протез підлягає заміні кожні 3 роки використання і за 15 років з моменту ДТП та настання каліцтва, які спливли на час звернення до суду з позовом у 2010 році, ОСОБА_1 використав 5 протезів, вартість яких склала 110935 грн. (22187*5). З огляду на те, що ОСОБА_1 не надав доказів, які б підтверджували придбання ним протягом 15 років саме 5 протезів, а фактично доведено реальну потребу у придбанні одного протезу, судом було постановлено стягнути з ОСОБА_2 в якості матеріальної шкоди на придбання протезу, яка на той час складала його вартість. При цьому інші додаткові витрати викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків позивачем не заявлялися. Також позивачем не ставилося питання про відшкодування заробітку (доходу), втраченого ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності.

Тобто судом було визначено та стягнуто з відповідача розмір матеріальної шкоди, що включав додаткові витрати викликані необхідністю придбання протезу (протезування) у вигляді вартості одного протезу та відмовлено у стягненні решті матеріальної шкоди, яка була заявлена позивачем і складалася з вартості 4-х протезів через не надання позивачем доказів про їх придбання протягом 1994-2010 років.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 рішення суду в частині стягнення на користь ОСОБА_1 матеріальної шкоди у вигляді вартості одного протезу в сумі 22187 грн. не виконав.

Заявляючи вимоги про стягнення додаткових витрат на придбання протезу у розмірі 90072,09 грн. позивач не надав висновку про необхідність заміни протезу, яким він фактично користувався на час звернення до суду з позовом та під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції, через його (протезу) зношеність, відомостей про час (дата, місяць рік) придбання протезу, яким він фактично користується.

У листі Одеського казенного експериментального протезно-ортопедичного підприємства промислового об`єднання «Урпротез» Міністерства соціальної політики України від 06.05.2015 року, який доданий позивачем до позовної заяви, вбачається, що гранична ціна протезу даної групи, що видається інвалідам за рахунок коштів державного бюджету складає 77271 грн. (т .1 а. с. 7).

Відповідно до Порядку забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації і формування відповідного державного замовлення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1652 від 29.11.2006 року у редакції постанови Кабінету Міністрів України № 1015 від 12.11.2008 року: -

- цей Порядок визначає механізм:

безоплатного забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації;

формування, розміщення та фінансування державного замовлення на виготовлення, постачання і ремонт технічних та інших засобів реабілітації.

Дія цього Порядку не поширюється на осіб, інвалідність яких пов`язана з трудовим каліцтвом, що настало внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, порядок забезпечення яких технічними та іншими засобами реабілітації встановлюється правлінням Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань (п.1);

- до технічних та інших засобів реабілітації належать:

засоби для пересування;

спеціальні засоби для самообслуговування та догляду;

спеціальні засоби для орієнтування, спілкування та обміну інформацією;

протезні вироби (включаючи протезно-ортопедичні вироби, ортопедичне взуття) (п.2);

- інваліди та інші особи забезпечуються технічними та іншими засобами реабілітації за рахунок коштів державного бюджету, передбачених Фонду соціального захисту інвалідів на зазначену мету.

У разі коли є потреба у складному протезуванні, вартість протезно-ортопедичних виробів, перелік яких затверджує Мінпраці, сплачується за рахунок коштів, що надійшли в результаті застосування адміністративно-господарських санкцій Фонду соціального захисту інвалідів. Питання відшкодування вартості виготовленого для інваліда виробу вирішується керівником територіального відділення зазначеного фонду у межах кошторисних призначень шляхом укладення договору з підприємством (п.6 ).

- облік інвалідів та інших осіб, які мають право на безоплатне забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації (далі облік), ведуть органи праці та соціального захисту населення районної, районної у м. м. Києві та Севастополі держадміністрації, виконкому міської, районної у місті ради (далі місцеві органи праці та соціального захисту населення) за місцем реєстрації проживання осіб.

Місцевий орган праці та соціального захисту населення має право як виняток взяти на облік в установленому Мінпраці порядку інваліда та іншу особу не за місцем реєстрації їх проживання (п.16);

Для взяття на облік до місцевого органу праці та соціального захисту населення подається заява, заповнена інвалідом та іншою особою або їх законним представником за формою, що затверджується Мінпраці (далі заява про взяття на облік).

Разом із заявою про взяття на облік пред`являються такі документи інваліда чи іншої особи:

паспорт або свідоцтво про народження (для осіб віком до 16 років);

висновок МСЕК про встановлення інвалідності для інвалідів (для дітей-інвалідів висновок ЛКК) у разі, коли особа вперше звертається до місцевих органів праці та соціального захисту населення або змінюється група і причина інвалідності;

індивідуальна програма реабілітації (для інваліда та дитини-інваліда) або висновок ЛКК щодо забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації (для інших осіб, інвалідів, група інвалідності яких встановлена до 1 січня 2007 року як безстрокова або строк дії якої не закінчився);

посвідчення про взяття на облік (для бездомних громадян);

довідка про присвоєння ідентифікаційного номера для осіб, які досягли 18-річного віку (за наявності номера). Особам, які через релігійні переконання відмовилися від присвоєння ідентифікаційного номера, необхідно пред`явити паспорт з позначкою про наявність права здійснювати платежі без нього;

довідка про реєстрацію місця проживання для дітей-інвалідів, дітей віком до 16 років та осіб, паспорти яких не містять відомостей про реєстрацію місця проживання (крім бездомних громадян);

посвідчення, яке підтверджує статус особи, що має право на пільги відповідно до законодавства (для ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і ветеранів державної пожежної охорони).

Законний представник інваліда чи іншої особи подає документи, що підтверджують його особу та повноваження законного представника (п. 17).

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є інвалідом 2-ї групи довічно на підставі посвідчення серії НОМЕР_4 , виданого 28.07.2011 року (т.1 а. с. 129).

Позивач в суді першої та апеляційної інстанцій не надав доказів, що він не скористався державною програмою підтримки інвалідів і не отримував (отримав) протезний виріб за рахунок коштів державного бюджету, тобто безоплатно.

Одночасно позивач не зазначив у позові та апеляційній скарзі про неможливість скористатися зазначеною державною програмою.

Враховуючи наведене, висновок районного суду про не надання позивачем належних і достатніх доказів на підтвердження заявлених вимог про стягнення додаткових витрат, викликаних необхідністю протезування (придбання або заміни протезу) відповідає встановленим у справі обставинам і не спростований позивачем при поданні апеляційної скарги.

Крім того, позивач просив стягнути матеріальну шкоду, завдану каліцтвом у вигляді додаткових витрат, які викликані необхідністю придбання ліків для післяопераційного лікування пахової грижі, видаленої позивачу у 2014 році, яка є наслідком отриманої позивачем у ДТП травми.

Проте позивач не надав належних і достатніх доказів, що:

-пахова грижа є наслідком травми, яка отримана позивачем внаслідок ДТП 1994 року;

-відбулась медична операція з видалення позивачу пахової грижі у 2014 році із зазначенням найменування ліків та медичних препаратів, медичних процедур та періоду їх вживання та виконання,

внаслідок чого суд першої інстанції вірно зазначив, що вимоги позивача про стягнення 15784 грн. 84 коп. матеріальної шкоди, завданої каліцтвом у вигляді додаткових витрат, які викликані необхідністю придбання ліків для лікування з 2009 по 2014 рік та післяопераційного лікування пахової грижі, видаленої позивачу у 2014 році, яка є наслідком отриманої позивачем у ДТП 1994 року травми, є необґрунтованими.

Тому висновок районного суду про відмову у зазначених вимогах через недоведеність позивачем зазначених вимог відповідає обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги в цій частині висновок районного суду не спростовують і зведені до незгоди з самим висновком без надання належних і достатніх доказів, які б спростовували такий висновок.

З огляду на вищезазначене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні додаткової матеріальної шкоди, яка складається з вартості протезу 90072,09 грн. та ліків в сумі 15784,84 грн., підлягає зміні в редакції цієї постанови.

Колегія суддів вважає прийнятними доводи апелянта щодо доведеності розміру витрат на правову допомогу заявлених в суді першої інстанції виходячи з наступного.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07 вересня 2020 року у справі № 910/4201/19 вказано, що:1) договір про надання правової допомоги є підставою для надання адвокатських послуг та, зазвичай, укладається в письмовій формі (виключення щодо останнього наведені в частині 2 статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»; 2) за своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, крім цього, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 ЦК України; 3) як будь-який договір про надання послуг, договір про надання правової допомоги може бути оплатним або безоплатним. Ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару; 4) адвокатський гонорар може існувати в двох формах фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв; 5) адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Вказане передбачено як приписами цивільного права, так і Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»; 6) відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару. Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково. Аналогічну правову позицію наведено у постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 922/1163/18. При цьому, договір про надання правової допомоги та подані на підтвердження його виконання докази, повинні бути пов`язаними з розглядом конкретної судової справи.

Чинне процесуальне законодавство не встановлює чіткого переліку доказів, які необхідно надати суду на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу. Утім, як свідчить практика Верховного Суду, обов`язковим переліком документів на підтвердження відповідних витрат, незалежно від юрисдикції спору, є: договір про надання правової допомоги (договір-доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок витрат на правничу допомогу.

Матеріалами справи підтверджується факт отримання позивачем послуг адвоката та понесення ним витрат в суді першої інстанції; квитанцію про сплату послуг та розрахунок вартості додано до уточненої позовної заяви.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374, п. п. 3, 4 ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги скасовує судове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення при невідповідності висновків суду обставинам справи, з порушенням норм процесуального права або неправильному застосуванні норм матеріального права.

Оскільки висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, судом порушено норми процесуального права, неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи в частині відмови у вимогах про стягнення заборгованості відповідно до ч. 2 статті 625 України у загальному розмірі 190397,94 грн. за період з 19.03.2012 року по 15.06.2018 року, яка складається з 167518,38 грн. інфляційних втрат та 22879,56 грн. 3% річних, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення цих вимог .

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 12, частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу для своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, при з`ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов`язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, у тому числі, питання щодо розподілу між сторонами судових витрат.

Згідно ч. 1 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до змісту ч. 2 ст. 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи у разі задоволення позову покладаються на відповідача, у разі відмови в позові на позивача.

Оскільки рішення оскаржено повністю, внаслідок перегляду справи в апеляційному порядку апеляційним судом ухвалено нове судове рішення про задоволення вимог на суму 190397,94 грн., що становить 64% від заявлених вимог на загальну суму 296254,87 грн., а позивач звільнений від сплати судового збору при зверненні до суду, з відповідача в дохід держави підлягає стягненню судовий збір за подання позову до суду та за подання апеляційної скарги до апеляційного суду (2 962,54 + 4443,81) *64% = 4 740,06 грн.

Також апеляційний суд стягує з відповідача на користь позивача витрати на правову допомогу пропорційно задоволеним вимогам 3200 грн. (5000 * 64%).

На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383 ЦПК України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну представника ОСОБА_1 адвоката Субботіної Людмили Валентинівни задовольнити частково.

Заочне рішення Савранського районного суду Одеської області від 27 січня 2020 року в частині відмови у вимогах про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення .

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість відповідно до ч. 2 статті 625 України у загальному розмірі 190397,94 грн за період з 19.03.2012 року по 15.06.2018 року, яка складається з 167518,38 грн. інфляційних втрат та 22879,56 грн. 3% річних.

Рішення суду в мотивувальній частині щодо підстав та обґрунтувань відмови у вимогах про стягнення грошових коштів, витрачених на лікування, та стягнення грошових коштів на придбання протезу змінити та викласти її в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 3 200 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави витрати по сплаті судового збору за подачу позову та апеляційної скарги в розмірі 4740,06 грн.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено: 01.07.2022 року

Головуючий: О.М. Таварткіладзе

Судді: С.О. Погорєлова

А.П. Заїкін