Окрема думка судді від 08.06.2022 по справі № 2-591/11 Велика Палата Верховного Суду

open

Головна
Судові рішення
Окрема думка судді
Окрема думка судді від 08.06.2022 по справі № 2-591/11 Велика Палата Верховного Суду

скопійовано

Документ має містити точну фразу

Документ не має містити наступного терміну

Документ має містити один з двох термінів

Документ має містити обидва терміни

Замінює символ або декілька символів наприкінці терміну

* Правила використання інтелектуального пошуку

скопійовано

вп

Справа № 2-591/11

Картка справи

Справа № 2-591/11

Картка справи

ОКРЕМА ДУМКА

Суддів Великої Палати Верховного Суду

Ткачука О.С., Британчука В.В., Гриціва М.І., Прокопенка О.Б.

на постанову від 08 червня 2022 року у цивільній справі № 2-591/11 (провадження № 14-31цс21)

за поданням відділу державної виконавчої служби м. Львова, про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, за касаційною скаргою на ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року.

Відповідно до ч. 3 ст. 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, який не погоджується з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

23 квітня 2013 року Шевченківським районним судом м. Львова ухвалено рішення про стягнення з однієї фізичної особи на користь іншої фізичної особи 311 002,95 грн. Станом на 12 лютого 2019 року борг не сплачений, боржник не вживає жодних заходів для сплати боргу. Шевченківським відділом державної виконавчої служби міста Львова встановлено майно, яке набуто боржником за час шлюбу та є спільним сумісним майном подружжя. З огляду на викладене, 13 лютого 2019 року відділ державної виконавчої служби звернувся до суду з поданням і просив суд визначити частку у майні боржника, а саме нерухомого майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Суди першої та апеляційної інстанції визначили частку у майні боржника у спільному нерухомому майні. 8 червня 2022 року Велика Палата Верховного Суду вказані рішення судів скасувала, подання залишила без розгляду. Рішення мотивовано тим, що у даній справі вбачається спір про право, а відтак її потрібно розглядати у позовному провадженні, якщо відділ виконавчої служби звернеться до суду з відповідним позовом.

З таким рішенням Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося, обґрунтування такого рішення та мотиви прийняття рішення, на наше переконання, не відповідають нормам матеріального і процесуального права.

1. Маючи на меті сформувати чітку структуру і логіку правил судочинства в Україні, законодавець кодифікував норми цивільного процесуального права таким чином, щоб максимально обмежити випадки, коли сторони чи суд мають діяти за традиціями чи усувати прогалини закону на власний розсуд.

Разом із тим, працюючи над новою редакцією ЦПК (Проект Закону «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів») автори передбачали введення для судової практики процесуальної аналогії.

Так, після першого читання у Верховній Раді України ч. 3 ст. 3 проекту ЦПК України (реєстр. № 3455) звучала наступним чином: «У разі відсутності в процесуальному праві норми, яка регулює відносини, що виникли в ході провадження у цивільній справі, суд застосовує норму, яка регулює подібні відносини, а за відсутності такої норми - суд виходить із загальних засад здійснення судочинства в Україні». При цьому була закладена і матеріально-правова аналогія в ч. 7 ст. 9 проекту ЦПК України. Однак при другому та третьому читаннях зазначеного Закону народні депутати фактично погодились із зауваженням до проекту і не включили до нього відповідну норму.

У той же час частина 9 статті 10 діючого ЦПК України вказує - у випадку, коли спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Тобто аналогію закон дозволяє застосувати лише щодо норм матеріального права. Прогалина в законодавстві означає повну або часткову відсутність норм права стосовно відносин, які входять до сфери правового регулювання. І в усякому разі застосування аналогії не має супроводжуватися судовою нормотворчістю. На наш погляд, неприпустимо у судовому рішенні стверджуючи, що норма права неякісна, не достатньо гарна, щоб її застосовувати та тлумачити, і, натомість, судовим рішенням створювати нову правову конструкцію, називаючи її аналогією права чи закону. Подібний підхід, якщо він санкціонований Верховним Судом, відкриває можливості для його застосування не тільки касаційними, але й місцевими та апеляційними судами у кожному випадку, коли суд вважатиме за потрібне. Така процесуальна діяльність може створити загрозу для забезпечення верховенства права та його складової - принципу правової визначеності, єдності судової практики. У всякому разі, застосування аналогії повинно вписуватись у загальну логіку цивільного процесу для того, аби ухвалене процесуальне рішення неможливо було охарактеризувати як непередбачене для учасників процесу. Для судової практики важливо, щоб застосування процесуальної аналогії не призводило до негативних наслідків, щоб під прикриттям необхідності застосування процесуальної аналогії не взяла гору свобода суддівської сваволі (суддівського розсуду), щоб суд не виходив за межі своїх повноважень. При цьому, навіть у разі застосування аналогії, слід обов`язково в процесуальному акті обґрунтувати такі дії і це можливо, якщо дійсно існує прогалина в процесуальному праві, а не його видимість. Тому, застосовуючи закон за аналогією, суд повинен тлумачити його так само, як і при звичайному застосуванні цієї норми. Недопустимо пристосування правової норми до аналогічних правовідносин шляхом деякого іншого її тлумачення, так як застосування аналогії закону здійснюється не за допомогою тлумачення норми права, а шляхом переносу норми, яка застосовується, у площину інших правовідносин.

2. На нашу думку, Велика Палата у своєму рішенні легітимізувавши процесуальну аналогію, занадто широко використала можливості суддівського розсуду і вдалася до дифузії процесуальної форми. Намагання таким чином створити новий механізм забезпечення виконання судових рішень через поширення на виконавче провадження норм права, які характерні для позовного та окремого провадження, виходить за межі повноважень Великої Палати Верховного Суду, суперечить теорії Цивільного процесуального права, а також засадам цивільного судочинства.

Так, відповідно до частини 2 статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку:

а) наказного провадження; б) позовного провадження (загального або спрощеного); в) окремого провадження.

Умови кодифікації процесуального закону та структура ЦПК передбачають, зокрема, види, форми і стадії судочинства. Для кожного з них передбачено свої правила, процедури, права і обов`язки, повноваження суду.

Вирішення процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), регламентовано розділом VI ЦПК.

На кожній стадії процесу, суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У той же час, не можна вважати обґрунтованим перенесення процедури позовного, наказного чи окремого провадження на стадію виконання судових рішень. Проте, саме так мотивовано Великою Палатою необхідність усунення прогалин в законі. Більше того, Велика Палата, вказуючи на те, що правила статті 443 ЦПК України не забезпечують учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів, вважала можливим застосувати правила про аналогією.

Не зважаючи на таке мотивування, складно сприймається логіка застосування Великою Палатою у цій справі (подання виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами) положень частини 6 статті 294 ЦПК. Як відомо ця норма вказує, що у тому випадку, коли під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

3. Свою позицію Велика Палата у цій справі і в багатьох інших обґрунтовує необхідністю забезпечити сторонам ефективний спосіб захисту. Звісно, частина 2 статті 5 ЦПК вказує, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Тобто закон надав повноваження суду самостійно вжити заходів для того, щоб у справі були досягнуті завдання судочинства, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту.

Проте такі повноваження не дають суду право відмовити стороні у судовому захисті, чи право відійти від принципу диспозитивності. Принцип диспозитивності передбачає зменшення активної ролі суду на користь посилення активної ролі сторін, як заінтересованих учасників процесу, тобто, визначає реальну можливість особи розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними суб`єктивними правами, а також можливість осіб, за ініціативою яких може бути відкрите провадження у справі, визначати матеріальні і процесуальні межі судового захисту.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Проте у цій справі Велика Палата Верховного Суду фактично зобов`язала виконавця, за наявності, на думку суду, спору про право, звертатися до суду саме з позовною заявою. Хоча, на нашу думку, права виконавця в даному випадку не порушені, а процесуального права чи обов`язку захищати інтереси стягувача, виступаючи від його імені в позовному провадженні, державний виконавець не має. У цьому випадку і подібних справах Велика Палата Верховного Суду фактично сформувала нове правило, яке нівелює право державного виконавця на звернення до суду з поданням про визначення частки майна боржника.

Стверджуючи, що стаття 443 ЦПК не забезпечує можливість дотримання статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Велика Палата ухвалила рішення відповідно до якого існує ймовірність того, що вказана норма застосовуватися не буде. Таким чином створено ще одну перешкоду для належного виконання судових рішень.

До того ж, відповідно до ЦПК, при вирішенні обґрунтованості подання виконавця питання ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, відповідно до викладеної в позові вимоги (частина 2 статті 5 ЦПК) взагалі не повинно вирішуватися. По-перше, тому, що така особа права, свободи чи інтереси, якої зачіпаються до суду не звертається. Виконавець не є такою особою. По-друге, в порядку статті 443 ЦПК виконавець звертається не з позовом, а з поданням. А, по-третє, подібна «активність» суду чи учасників справи може призвести до ревізії рішення суду, що набрало сили закону і підлягає примусовому виконанню.

4. Розгляд подання державного виконавця у порядку глави VI ЦПК України не порушує прав виконавця, боржника, стягувача чи інших заінтересованих осіб, оскільки забезпечується процесуальними гарантіями та спрямований на забезпечення виконання рішення суду чи іншого виконавчого документа.

Натомість, позивач - це юридична чи фізична особа, яка звертається до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорених суб`єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів, а також особа, в інтересах якої поданий позов.

Введення такого процесуального правила, коли позов пред`являє виконавець фактично в інтересах боржника, який, по суті, у подальшому займає процесуальне становище позивача, ускладнює процес і не узгоджується з положеннями процесуального закону про представництво інших осіб, оскільки частина четверта статті 42 ЦПК України вимагає для цього наявності відповідної вказівки про це в законі. У Законі України «Про виконавче провадження» відповідної процесуальної норми немає.

Більше того, звертаючись до суду, виконавець діє не у своїх власних інтересах, його права у даному випадку ніким не порушені, він діє виключно задля виконання виконавчого документа. Таким чином державний виконавець не наділений необхідним обсягом прав і повноважень, які притаманні позивачеві.

Наведеного Велика Палата Верховного Суду при ухваленні постанови не врахувала та фактично визначила інший алгоритм дій виконавця, зокрема через подання ним позову про визнання того чи іншого договору недійсним, хоча такі договори прав виконавця жодним чином не порушують.

5. «Рекомендуючи» виконавцю звертатися до суду з позовом, Велика Палата покладає на нього обов`язок при пред`явленні такого позову сплатити відповідний судовий збір. Хоча при відсутності у нього матеріального-правового інтересу, він не може бути «матеріальним позивачем». Це також вимагає від позивача, тобто виконавця, подання до суду відповідних доказів, якими він не володіє у силу різних об`єктивних причин.

При цьому, жодним нормативно-правовим актом України (ані ЦПК України, ані Законом України «Про виконавче провадження», ані Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів») не передбачено повноваження виконавця на звернення у позовному провадженні із позовною заявою про визначення частки боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.

Враховуючи те, що і спеціальний нормативний акт, яким є Закон України «Про виконавче провадження» і Цивільний процесуальний кодекс України встановлюють спеціальний порядок звернення виконавця для визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, єдиним можливим способом звернення виконавця до суду з цією метою є подання виконавця у порядку визначеному Розділом VI, тобто подання виконавця не у позовному провадженні, а в окремій процедурі, пов`язаній з виконанням судових рішень (стаття 443 ЦПК України).

На нашу думку, звернення державного виконавця із питанням про визначення частки майна боржника у майні, яким останній володіє спільно з іншими особами, не може бути викладено у формі позову.

У той же час, необґрунтованість подання державного виконавця у зв`язку з недоведеністю обставин належності боржнику майна у спільній власності з іншими особами, є підставою відмови у задоволенні подання, а не залишення його без розгляду.

Звернення виконавця з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в порядку позовного провадження зводиться до реалізації повноважень представника звертатися до суду в інтересах інших осіб, тобто функціями представництва, які відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» заборонені для виконавця.

З огляду на наведені у постанові в справі № 2-24/494-2009 (провадження № 12-4гс20) мотиви, для забезпечення єдності судової практики щодо вирішення питання про визначення частки майна боржника у спільній власності у межах виконавчого провадження, вважаємо, що Великій Палаті Верховного Суду необхідно було відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року у справі № 2-24/494-2009 (провадження № 12-4гс20) про те, що виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний; водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким поданням (позовною заявою) в порядку позовного провадження.

Вважаємо за необхідне відступити від висновків Великої палати Верховного Суду, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року у справі № 2-24/494-2009 (провадження № 12-4гс20), та визначити, що порядок, передбачений статтею 443 ЦПК України, не відноситься до визначених кодексом самостійних видів проваджень (позовне, наказне, окреме), але випливає із наданих суду допоміжних функцій у виконавчому провадженні, які існують поряд із контрольними.

Процесуальна правосуб`єктність осіб, передбачених статтею 56 ЦПК України, не розповсюджується на виконавців, оскільки процесуальні норми виконавчого провадження, та норми, що визначають статус виконавця, не наділяють виконавця правом звертатись до суду з позовом про визначення частки у майні в інтересах кредитора-стягувача. Єдиною допустимою законом формою звернення виконавця до суду за вирішенням питання про визначення частки боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, є звернення з поданням.

6. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 червня 2022 року розтлумачила поняття фраундаторного правочину та вказала не недоречність оскарження такого правочину кредитором. Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Питання оскарження фраундаторного правочину у цій справі судами попередніх інстанцій не розглядалося, у доводах касаційної скарги посилання на такий правочин теж відсутні, а отже Велика Палата Верховного Суду вийшла за межі розгляду касаційної скарги.

7. У даній справі Велика Палата своєю правовою позицією ускладнила судову практику в частині вирішення питань, пов`язаних з виконанням судових рішень. Велика Палата вийшла за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, за межі предмету доказування у даній справі та створила правову конструкцію, яка суперечить принципам і завданням цивільного процесу та не відповідає повноваженням ВП ВС. Залишаючи без розгляду питання, з котрим виконавча служба звернулася до суду, касаційний суд справу фактично не вирішив.

8. Предметом дослідження судів у подібних справах мають бути документи, що підтверджують право власності боржника та осіб, які володіють майном спільно з боржником, та частки у цьому майні, які подаються виконавцем суду за правилами подання доказів. Боржник та заінтересовані особи мають право подати заперечення з відповідними доказами на їх підтвердження. В процедурі розгляду клопотання виконавця діють універсальні процесуальні норми, які застосовуються в усіх провадженнях і процедурах (mutatis mutandis, про права і обов`язки, докази і доказування, повідомлення, тощо). Як вже вказувалося вище, суд також має дотримуючись принципу диспозитивності, забезпечити рівність сторін та змагальність, які є засадничими принципами цивілістичного процесу. Завдяки такому підходу в цій процедурі має забезпечуватись належний рівень реалізації учасниками розгляду їх процесуальних прав відповідно до стандартів права на справедливий суд. Крім того, передбачена можливість апеляційного і касаційного оскарження ухвали суду: згідно з п. 32 ч. 1 ст. 353 ЦПК ухвала суду першої інстанції щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду; у касаційному порядку можна оскаржити ухвалу суду першої інстанції, вказану, зокрема, у пункті 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку. Однак це не означає, що за наявності правового спору суд має його вирішити в зазначеній процедурі. Вирішення правового спору виходить за межі юрисдикційної діяльності суду у виконавчому провадженні, в процедурі розгляду, яку виокремлено в ЦПК як «Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)». Виконавче провадження - це за усталеною і в доктрині, і в судовій практиці позицією - завершальна стадія судового провадження, що не дозволяє розгляд правових спорів всередині цієї стадії. Якщо вважати протилежне, що під час виконання рішення всередині виконавчого провадження відкривається ще одне позовне провадження, це може поставити під сумнів законну силу судового рішення, впливатиме на правову визначеність у правовідносинах. Суд з огляду на це не вирішує питання про виділ частки, про поділ майна, що є спільною власністю, а лише про фіксування, підтвердження відповідного правового стану на підставі наявних документів. Якщо між співвласниками існує спір про розмір часток у спільній власності (або взагалі заперечується право спільної власності), суд повинен відмовити у визначенні часток у майні, щодо якого виконавець подав клопотання, вважаючи його спільною власністю. Така відмова не позбавляє права виконавця повторно звернутись до суду щодо визначення частки боржника у спільному майні після вирішення спірних питань. Виділ частки у майні - це позов кредитора про виділ частки у майні в натурі для звернення стягнення на неї (ч. 1 ст. 366 ЦК). Також кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред`явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї, крім випадків, установлених законом (ч. 1 ст. 371 ЦК). Зазначеним способам захисту прав кредитора у відносинах з боржником, який має майно у спільній власності, не може бути альтернативою звернення виконавця з відповідним цивільним позовом, перш за все, через те, що процесуальні норми виконавчого провадження, та норми, що визначають статус виконавця, не наділяють виконавця правом звертатись до суду з позовом про визначення частки у майні в інтересах кредиторастягувача. Також доречно в загальному контексті проблеми, що розглядається, згадати про спеціальний спосіб захисту прав власності у виконавчому провадженні, в тому числі особи, яка володіє майном спільно з боржником. Відповідно до статті 59 Закону «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт з такого майна знімається згідно з постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. Отже, законодавець сконструював такий спосіб захисту, який враховує специфіку процедури та суб`єктного складу учасників правовідносин виконавчого провадження і застосування якого, на відміну від речово-правових способів захисту, встановлених нормами ЦК, призводить до ефективного відновлення порушеного права. Приводом для такого позову слугує факт накладання арешту на майно власника в межах виконавчого провадження, в якому власник майна, підданого арешту, не є боржником. Крім того, юридична доля арештованого майна не залежить від волевиявлення боржника і стягувача, а визначається діями (рішеннями) виконавця, які регулюються законодавством про виконавче провадження. Як правило, порушення прав власника обумовлюється діями виконавця, який достеменно не встановив дійсного власника майна при накладанні арешту. Тому в предмет доказування у справі за таким позовом включається факт належності майна позивачу на праві власності. При цьому такий позов не має права подавати власник, який є відповідачем та боржником у виконавчому провадженні.

9. Оскільки виконавець має право звертатися до суду виключно у порядку визначено Розділом VI Цивільного процесуального кодексу України, у випадку звернення виконавця до суду з позовом, позовна заява має бути повернута на підставі п. 1 ч. 4 ст. 185 ЦПК України.

10. Судове рішення, з приводу якого виконавець звернувся до суду не виконується більше дев`яти років. Після ухвалення рішення Великою Палатою створені додаткові перепони для можливого виконання судового рішення взагалі. Це не відповідає завданням цивільного судочинства і статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як свідчать дані Єдиного державного реєстру судових рішень, у провадженні судів є тисячі подібних справ. Правова позиція Великої Палати Верховного Суду у цій справі призведе до зміни судової практики та негативно вплине на однакове застосування вже вирішених справ і справ, що перебувають у провадженні судів, а також на дотримання розумних строків вирішення цивільних справ.

Судді Великої Палати Верховного Суду

Ткачук О.С.,

Британчук В.В.,

Гриців М.І.,

Прокопенко О.Б.

Джерело: ЄДРСР 105012108

скопійовано

Замовити платну консультацію

Відновити пароль

Авторизація

Реєстрація

Реєстрація

Навчальні відео: Як користуватись системою

Ця функція стане доступною в повній версії продукту

Зберегти в обраному

Надіслати на вказаний адрес

Шановний користувач!