КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №760/3582/20 Головуючий у 1 інстанції: Усатова І.А.

провадження №22-ц/824/3161/2022 Головуючий суддя: Олійник В.І.

ПОСТАНОВА

Іменем України

15 червня 2022 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:

Головуючого судді: Олійника В.І.,

суддів: Сушко Л.П., Суханової Є.М.,

при секретарі: Панчошній К.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 - представника ОСОБА_2 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів за договором позики, -

в с т а н о в и в :

У лютому 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_4 заборгованість у розмірі 33 660 313 грн 09 коп., з яких:

- 60 000 доларів США, що за курсом НБУ на день підписання останньої додаткової угоди становило 1 538 856 грн. заборгованості за договором позики від 15.05.2016 року;

- 980 061 грн 55 коп. - заборгованості за процентами за користування грошовими коштами за період 15.05.2015-31.01.2019 роки;

- 125 342 грн 98 коп. - 3% річних від простроченої суми за весь час прострочення;

- 515 926 грн 65 коп. - інфляційні витрати;

- 30 500 125 грн 92 коп. - заборгованість за неустойкою;

Посилається в позові на те, що 15.05.2015 року між ним та відповідачем був укладений договір позики.

За умовами договору позивачем надано відповідачу позику у розмірі 1 234 158 грн., що на момент укладення договору становило еквівалент 60 000 доларів США за курсом НБУ, які відповідач зобов`язався повернути позивачу не пізніше 15.06.2015 року.

Зазначає, що останньою додатковою угодою до вказаного вище договору строк запозичених коштів було змінено, позичальник взяв на себе зобов`язання повернути отримані в позику кошти у розмірі 60 000 доларів США, що за курсом НБУ на день підписання цієї додаткової угоди становило 1 538 856 грн, не пізніше 15.05.2016 року, про що між сторонами було укладено додаткову угоду від 15.04.2016 року до договору позики від 15.05.2015 року.

Вказував, що на забезпечення виконання вказаного договору позики 15.05.2015 року було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною Л.Д., про що внесено запис в реєстр за №403, за умовами якого іпотекодавець передав в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме: незавершене будівництво, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 0,145 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 3222485200:06:002:0007.

Крім того, зазначав, що на виконання договору іпотеки 15.05.2015 року було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною Л.Д. про що внесено запис в реєстр за №405.

Зазначав, що свої зобов`язання за договором позики від 15.05.2015 року ОСОБА_3 виконав в повному обсязі, про що свідчить відповідна боргова розписка, складена відповідачем власноручно.

Вказував, що позичальником взяті на себе зобов`язання за цим договором не виконані і на теперішній час запозичені грошові кошти за договором позики та розпискою в встановлений договором строк не повернуті.

У зв`язку з цим 18 травня 2016 року позивач направив відповідачу за адресою місця реєстрації заяву-вимогу про повернення всієї суми коштів, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною Л.Д.

Вказував, що 18.05.2016 року відповідач отримав вимогу від ОСОБА_3 про повернення всієї суми коштів, про що відповідачем складено відповідну заяву, яка посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною Л.Д. та зареєстрована в реєстрі за №519. В даній заяві ОСОБА_4 зазначав, що борг він визнає, але оплатити його в даний час не має можливості, у зв`язку з чим заява-вимога була залишена без виконання.

З врахуванням договору позики від 15.05.2015 року та змісту розписки просив стягнути з відповідача суму позики у розмірі 60 000 доларів США, що за курсом НБУ на день підписання останньої додаткової угоди становило 1 538 856 грн., які відповідач не повернув у термін до 15.05.2016 року.

Посилаючись на ст.1048 ЦК України просив стягнути з відповідача проценти за користування позикою за період від 15.05.2015 року до 31.01.2019 року у сумі 980 061 грн 55 коп.

Також посилаючись на ст.625 ЦК України просив стягнути з відповідача 3% річних від простроченої суми за період від 16.05.2016 року до 31.01.2019 року у розмірі 125 342 грн 98 грн., а також інфляційні втрати за період від 16.05.2016 року до 31.01.2019 року у розмірі 515 926 грн 65 коп.

Посилаючись на ст.ст.549, 550 ЦК України просив стягнути з відповідача неустойку у розмірі 2% від суми позики за кожен день прострочки, за період від 16.05.2016 року до 31.01.2019 року у розмірі 30 500 125 грн 92 коп.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 15.05.2015 року у розмірі 2 831 924 грн 67 коп., з яких:

- 60 000 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 07.07.2020 становить 1 627 614 грн;

- 979 047 грн 17 коп - заборгованість за процентами за користування грошовими коштами за період від 16.05.2015 року до 31.01.2019 року;

- 125 263 грн 50 коп. - 3% річних від простроченої суми за період від 16.05.2015 року до 31.01.2019 року;

- 100 000 грн - заборгованість за неустойкою.

В іншій частині вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 9 605 грн.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 - представника ОСОБА_2 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції.

Скаргу обґрунтовано тим, що як вбачаться зі змісту оскаржуваного судового рішення сам позивач та його адвокати, що представляли його інтереси, випадково забули повідомити суд про наявність вже стягнутого у 2016 році майна, щодо якого за вказаним рішенням відкрито виконавче провадження, про наявність дітей, які проживають у будинку і разом з якими даний будинок був переоформлений для продажу, про наявність судових рішень щодо скасування та визнання недійсним договору іпотеки, про наявність стягнення аліментних зобов`язань з ОСОБА_4 на утримання дітей, порушення прав дітей через позбавлення їх єдиного житла.

Вказує, що на момент судового провадження вказаним представникам було достеменно відомо, про продаж майна за ціну вище ніж передбачено договором та реалізацію права позикодавця на повернення коштів в більшому розмірі в позасудовому порядку.

Проте, ні сам позивач, ні адвокати - Ковеза А.І., ні Фадєєва Н . І. про вказані факти суд не повідомили, як і про наявність судових рішень, за якими договір іпотеки було визнано судом недійсними.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_7 , а рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 07 липня 2020 року у справі №760/3582/20 залишити без змін.

Вказує, що розписка містить інформацію достатню для ідентифікації позичальника та позикодавця, а також суму позики та строк її повернення, засвідчує фактичне передання грошових коштів у позику від позивачки відповідачу, а тому з огляду на зміст ст.ст.1046, 1047 ЦК України є достатнім підтвердженням факту укладення договору позики між сторонами та наявності підстав для стягнення коштів відповідно до законодавства, яким регулюється позика.

Зазначає, що з огляду на зазначене та з урахуванням змісту розписки та Договору позики відповідач мав би повернути їй за Договором позики 60 000 доларів США в термін до 15.05.2016 року, однак свого обов`язку він не виконав.

Також, вказує, що відповідно до рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 07 липня 2020 року у справі №760/3582/20, яким частково задоволено позовні вимоги суду, яке набрало законної сили, було отримано виконавчий лист №760/3582/19 від 20.11.2020 року та передано на виконання приватному виконавцеві Турчину Андрію Івановичу, який в свою чергу згідно з вимогами ЗУ «Про виконавче провадження» виніс Постанову про відкриття виконавчого провадження №66673094, а також провів відповідні дії щодо арешту майна, яке перебуває у власності Боржника ОСОБА_4 , а не апелянта ОСОБА_2 .

Під час укладання договору позики та іпотеки ОСОБА_4 було надано прововстановлюючі документи, оформлені на його ім`я, у паспорті ОСОБА_4 , який було надано, був відсутній штамп про укладення шлюбу та ним повідомлено про відсутність прав третіх осіб на майно, що підтверджується нотаріальною заявою, враховуючи вищевикладене, порушень зі сторони суду першої інстанції під час винесення рішення від 07 липня 2020 року у справі №760/3582/20 не було. Спір розглянуто по суті та предмету спору з дотриманням норм матеріального та процесуального прана та вивченням усіх необхідних документів для винесення рішення по суті.

Також зазначав, що суд чітко встановив фактичні обставини, а ОСОБА_2 не оскаржувала рішення суду про відмову її у залученні третьої особи.

ОСОБА_8 - представник ОСОБА_4 також подав відзив на апеляційну скаргу, в якому також просить відмовити повністю у задоволенні апеляційної скарги, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Зазначає, що зміст і доводи апеляційної скарги жодним чином не спростовують зобов`язання, які виникли за Договором позики від 15 травня 2015 року, та не впливають на процес виконання чи невиконання вказаного зобов`язання, а тому не можуть бути підставою для скасування або невизнання рішення суду першої інстанції.

Крім того, апеляційна скарга не містить доказів, які б спростовували заборгованість ОСОБА_4 за Договором позики від 15 травня 2015 року, а її вимоги є незрозумілими, тому неможливо встановити, які саме дії суд апеляційної інстанції має зробити щодо рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості позовних вимог, які підлягали до часткового задоволення.

Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За правилами ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно з ч.1 ст.1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Судом встановлено, що 15.05.2015 року між сторонами укладено договір позики, за умовами якого відповідач отримав у борг 1 234 158 гривень, що на момент укладення договору становило еквівалент 60 000 доларів США за курсом НБУ.

Одночасно встановлено, що згідно розписки від 15.05.2015 року відповідач ОСОБА_4 отримав згідно договору позики від 15.05.2015 року від позивача ОСОБА_3 суму в розмірі 60 000 доларів США, купюрами по 100 доларів.

Відповідно до пункту 3 договору позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві всю суму позики в строк до 15.06.2015 включно.

За п.4 договору у разі прострочення позичальником термінів повернення позики він зобов`язаний сплатити позикодавцю суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також неустойку в розмірі 2% від суми позики за кожен день прострочення починаючи з першого дня.

Як встановлено судом, між сторонами укладались додаткові угоди до договору позики від 15.05.2015 року, а саме: додаткова угода від 11.06.2015 року, від 14.07.2015 року, від 11.08.2015 року, від 15.09.2015 року, від 15.10.2015 року, від12.11.2015 року, від 15.12.2015 року, від 15.01.2016 року, від 15.02.2016 року, від 15.03.2016 року, від 15.04.2016 року, згідно яких заборгованість позичальника в 60 000 доларів США змінювалась в залежності від курсу НБУ на день підписання цих додаткових угод, також змінювався строк повернення позичальником суми позики (а.с.10-20).

Так, згідно останньої додаткової угоди від 15.04.2016 року до договору позики від 15 травня 2015 року, укладеної між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 вбачається, що сума заборгованості по договору позики від 15.05.2015 року на 15.04.2016 складала 60 000 (шістдесят тисяч) доларів США, що за курсом НБУ на день підписання додаткової угоди становило 1 538 856 гривень. Зазначену суму грошей позичальник зобов`язався повернути позикодавцеві готівкою в строк до 15 травня 2016 року (а.с.20).

18 травня 2016 року позивач направив відповідачу за адресою його реєстрації вимогу про повернення суми позики (а.с.30).

Того ж дня відповідач отримав вимогу ОСОБА_3 про повернення суми за договором позики, про що склав заяву, яка посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною Л.Д. (реєстровий №519). У заяві ОСОБА_4 зазначив, що суму боргу визнає, але повернути її не має можливості (а.с.31-32).

Вимога ОСОБА_3 про повернення суми за договором позики ОСОБА_4 не виконана.

Позичальником взяті на себе зобов`язання за договором позики не виконані, грошові кошти за договором позики та розпискою у встановлений договором строк не повернуті.

Згідно з положеннями ч.1 ст.1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

У той же час, з точки зору закону в разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

На підтвердження укладеного з відповідачем договору позики та передачу йому грошових коштів представник позивача надав до суду засвідчені у порядку ст.95 ЦПК України копію договору позики та копію розписки відповідача, та пред`явив оригінали вказаних документів у судовому засіданні, наявність яких у нього є свідченням як укладення між сторонами договору позики, так і невиконання відповідачем умов договору позики.

Так як відповідачем невиконані зобов`язання за договором позики, то суд прийшов до вірного висновку про обґрунтованість вимог позивача та їх задоволення.

За ч.1 ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За ч.1 статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

З розписки відповідача про отримання грошових коштів вбачається, що ним було отримано в борг 60 000 доларів США.

З договору позики від 15.05.2015 року вбачається, що позичальник ОСОБА_4 позичив (взяв у борг) у позикодавця ОСОБА_3 1 234 158 гривень, що на момент укладення договору за курсом НБУ становило еквівалент 60 000 доларів США.

Відпловідно до ч.1 ст.1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Отже, відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Згідно правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові в справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) від 16 січня 2019 року, відповідно до ст.524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.

Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Статтею 533 (ч.1, 2) ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Велика Палата прийшла до висновку, що гривня, як національна валюта, є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Звертаючись до суду позивач просив стягнути з відповідача суму боргу в національній валюті - гривні і таку позицію підтримала у судовому засіданні представник позивача.

Виходячи з наведеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вимоги позивача є обґрунтованими та вірно вважав за необхідне стягнути з відповідача борг в національній валюті України - гривні, згідно умов договору позики від 15.05.2015 року у сумі 1 627 614 грн. згідно офіційного курсу НБУ на день ухвалення рішення.

За статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

З розрахунку позивача вбачається, що розмір 3% річних від простроченої суми позики складає 125 342,98 грн. за період прострочення від 16.05.2016 року до 31.01.2019 року.

Проте, прострочення зобов`язання за договором позики від 15.05.2015 року відраховується з наступного дня, якому передувало зобов`язання відповідача повернути суму позики згідно додаткової угоди від 15.04.2016 року, тобто прострочення зобов`язання 3% річних від простроченої суми слід відраховувати від 16.05.2016 року, що складає 125 263 грн. 50 коп.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов вірного висновку про часткове задоволення позовних вимог позивача в цій частині.

Що стосується стягнення індексації інфляційних втрат, то відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом статті 1 Закону України від 03 липня 1991 року №1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові ВС від 22 червня 2020 року у справі № 752/10525/16-ц.

Виходячи з того, що кошти передавалися в доларах, захищені виплатою суми боргу до офіційного курсу валюти на день ухвалення рішення, у вказаній вимозі суд вірно відмовив.

Так як ч.1 статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, - на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому вказана норма, та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.

Крім того, прострочення зобов`язання за договором позики від 15.05.2015 року відраховується з наступного дня, якому передувало виникнення такого зобов`язання - від 16.05.2015 року, тобто стягнення процентів за користування позикою слід відраховувати від 16.05.2015 року до 31.01.2019 року, отже сума процентів за користування позикою за період від 16.05.2015 року до 31.01.2019 року становить 979 047 грн. 17 коп. з розрахунку за кожен місяць і до повернення позики.

З врахуванням викладеного, суд дійшов вірного висновку про часткове задоволення позовних вимог позивача в цій частині.

За ст.549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Окрім того, у певних випадках розмір неустойки може визначатися законом, але у всіх інших випадках, він встановлюється за домовленістю сторін.

Відповідно до ст.611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Правові наслідки порушення зобов`язання настають тільки у випадках, коли це передбачено законом або договором. Покладення на сторону договору відповідальності за невиконання зобов`язання, яка не встановлена договором або законом, є порушенням ст.611 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року у справі №6-111цс13).

Пунктом 4 договору позики від 15.05.2015 зазначено, що у разі прострочення позичальником термінів повернення позики він зобов`язаний сплатити позикодавцю суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також неустойку в розмірі 2% від суми позики за кожен день прострочення починаючи з першого дня.

Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи, зокрема, завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними і публічними інтересами, особливості предмета спору, ціни позову (стаття 11 ЦПК України).

Частиною третьою статті 551 ЦК України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Тому положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховний Суд України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1120цс15 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).

Отже, суд вірно зазначив, що можливо зменшити розмір неустойки за договором позики від 15.05.2015 року від 30 500 125 грн. 92 коп. до 100 000 грн, оскільки це відповідатиме принципу пропорційності у цивільному судочинстві.

Суд дійшов вірного висновку, що вимоги позивача в цій частині підлягали частковому задоволенню.

За таких підстав, з відповідача підлягала до стягнення на користь позивача заборгованість за договором позики від 15.05.2015, а саме:

-60 000,00 (шістдесят тисяч) доларів США 00 центів, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 07.07.2020 становить 1 627 614 (один мільйон шістсот двадцять сім тисяч шістсот чотирнадцять) грн. 00 коп.;

-979 047,17 (дев`ятсот сімдесят дев`ять тисяч сорок сім) грн. 17 коп. - заборгованість за процентами за користування грошовими коштами за період 16.05.2015 - 31.01.2019;

-125 263,50 (сто двадцять п`ять тисяч двісті шістдесят три) грн. 50 коп. - 3% річних від простроченої суми за період 16.05.2015 - 31.01.2019;

-100 000,00 (сто тисяч) грн. 00 коп. - заборгованість за неустойкою, а всього: 2 831 924 грн. 67 коп.

Судом вірно зазначено, що подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок з доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст.43 ЦПК України). Отже, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Судом надана правова оцінка доводів відповідача проти позову, та суд вірно вважав, що останні не заслуговують на увагу, були розцінені судом як такі, що спрямовані на уникнення від виконання зобов`язання, оскільки докази ним на спростування частини позовних вимог не надані, тому такі заперечення не могли бути прийняті судом та покладені в основу рішення як такі, що спростовуються доказами, наданими позивачем по справі.

Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.

Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.

Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.

Оскільки ухвалою Київського апеляційного суду від 03 травня 2022 року ОСОБА_2 , було відстрочено сплату судового збору за подання апеляційної скарги на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року до ухвалення судового рішення у справі, суд вважає за необхідне стягнути з неї на користь держави судовий збір у розмірі 14 4017 грн 50 коп.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 14 407 грн 50 коп.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 21 червня 2022 року.

Головуючий:

Судді: