Справа № 560/871/22

РІШЕННЯ

іменем України

26 травня 2022 рокум. Хмельницький

Хмельницький окружний адміністративний суд головуючого-судді Блонського В.К. Козачок І.С. , Майстера П.М.

за участю:секретаря судового засідання Троян О.А. представника відповідача-Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України Дмитришиної В.В. розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України , Державної казначейської служби України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся в суд з позовом до відповідача в якому просить:

-визнати протиправними дії та бездіяльність держави Україна щодо ОСОБА_1 , засудженого до довічного позбавлення волі;

-стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі одного мільйона гривень.

Обгрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що вироком апеляційного суду Одеської області від 13.04.2005 року його визнали винним у вчиненні злочинів, та засуджено до довічного позбавлення волі.

Під час відбування покарання, позивач 21.04.2016 року звернувся до суду за місцем відбування покарання з клопотанням про умовно-дострокове звільнення та заміну покарання у вигляді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на певний строк.

Ухвалою Ізяславського районного суду від 24.02.2017 року позивачу відмовлено у задоволенні клопотання.

Ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Хмельницької області від 18 квітня 2017 року апеляційна скарга позивача залишена без задоволення, а ухвала Ізяславського районного суду без змін.

20.09.2017 року позивач звернувся в Європейський суд з прав людини.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 01.01.2021 року у справі "Фарзієв та інші проти України" констатовано факт порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв`язку з тим, що покарання у виді довічного позбавлення волі є покарання без перспективи звільнення.

Рішенням Конституційного Суду України від 16 вересня 2021 року № 6-р(II)/2021 встановлено, що покарання у вигляді довічного позбавлення волі, передбачене Кримінального кодексу України є покаранням без перспективи звільнення та не відповідає вимогам Конституції України.

Позивач вважає, що порушення відповідачами його прав, гарантованих законом, принижує його гідність, тому виходячи із засад розумності та справедливості, обставин справи, позивач оцінює моральну шкоду в один мільйон гривень, в зв`язку із чим звернувся до суду.

Ухвалою Хмельницького окружного адміністративного суду від 24 січня 2022 року відкрито провадження у справі та вирішено розглянути її за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 22.02.2022 року.

Ухвалою Хмельницького окружного адміністративного суду від 05 травня 2022 року підготовче провадження закрито, призначено справу до судового розгляду на 26.05.2022 року.

Представник відповідача-Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України подала до суду відзив на позовну заяву, в якому відповідач позовні вимоги не визнав, у задоволенні позову просить відмовити.

В підтвердження своєї позиції відповідач вказав, що за змістом позовної заяви позивач не стверджує, що моральну шкоду завдав Кабінет Міністрів України, також не зазначає у чому саме полягає бездіяльність відповідача.

Відповідач вважає, що дана справа не підсудна адміністративному суду, тому необхідно закрити провадження у справі.

Кабінет Міністрів України є колегіальним органом, але позивач не вказує яким саме органом порушено його права.

Позивач стверджує, що моральна шкода завдана йому засудженням до довічного позбавлення волі без перспективи дострокового звільнення на підставі Кримінального кодексу України, який грунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

Згідно із статтею 75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент-Верховна Рада України.

До основних повноважень Кабінету Міністрів України не відноситься законотворчість, тобто створення та вдосконалення національного законодавства.

В даному випадку відсутній факт протиправної поведінки Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, відсутній причинний зв`язок між протиправною поведінкою відповідача і заподіяною позивачу шкодою, оскільки відсутні винні дії Уряду.

З врахуванням викладеного, відповідач вважає, що позовні вимоги ОСОБА_2 , задоволенню не підлягають.

Представник відповідача-Державної казначейської служби України подала відзив на позовну заяву, в якому відповідач позовні вимоги не визнав, у задоволенні позову просить відмовити.

В обгрунтування заперечень позову, представник відповідача вказала, що Державна казначейська служба України лише виконує рішення суду про стягнення коштів з Державного бюджету України, а не відповідає за зобов`язаннями Держави.

Жодними законодавчим актом, нормативно-правовим актом не передбачено покладення відповідальності на органи Державної казначейської служби України за дії інших юридичних осіб та Держави України.

У позовній заяві не обгрунтовано та не доведено яку саме шкоду, протиправні дії чи бездіяльність Казначейство завдало позивачу.

Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 , є безпідставними, тому у задоволенні позовних вимог необхідно відмовити.

Позивач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, в судове засідання не з`явився в зв`язку із перебуванням в місцях позбавлення волі, та подав додаткові письмові пояснення у справі від 09.03.2022 року, а також заяву про розгляд справи за його відсутності.

Представник відповідача-Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України в судовому засіданні позовні вимоги не визнала, надала пояснення за змістом відзиву на позовну заяву.

Представник відповідача-Державної казначейської служби України в судове засідання не з`явилася, хоча відповідач був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання.

Суд, заслухавши пояснення представника відповідача-Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, дослідивши матеріали справи, при вирішенні спору враховує такі обставини.

В судовому засіданні судом встановлено, що вироком апеляційного суду Одеської області від 13.04.2005 року позивача визнали винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною 2 статті 115, пунктами 1, 6 частини 3 статті 185, частиною 4 статті 187 Кримінального кодексу України, та засуджено до визначеної міри покарання-довічного позбавлення волі.

Під час відбування покарання, позивач 21.04.2016 року звернувся до суду за місцем відбування покарання, а саме до Ізяславського районного суду Хмельницької області з клопотанням про умовно-дострокове звільнення та заміну покарання у вигляді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на певний строк.

Ухвалою Ізяславського районного суду від 24.02.2017 року, позивачу відмовлено у задоволенні клопотання про умовно-дострокове звільнення та заміну покарання у вигляді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на певний строк.

Ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Хмельницької області від 18 квітня 2017 року постановлено ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 24 лютого 2017 року, якою відмовлено в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_1 про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та заміну покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на певний строк, залишити без зміни, апеляційну скаргу засудженого без задоволення.

20.09.2017 року позивач та інші заявники, перелік яких та відповідні деталі заяв наведені в таблиці у додатку до рішення Європейського суду з прав людини від 01.01.2021 року, звернувся в Європейський суд з прав людини.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 01.01.2021 року у справі "Фарзієв та інші проти України" постановлено:

-оголошено заяви прийнятними;

-заяви свідчать про порушення статті 3 Конвенції;

-встановлення порушення само по собі становить справедливу сатисфакцію.

Рішення Європейського суду з прав людини від 01.01.2021 року у справі "Фарзієв та інші проти України" базується на тому, що встановлено факт порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки покарання у виді довічного позбавлення волі є покаранням без перспективи звільнення засудженого, а також і можливості перегляду призначеного покарання.

Крім того рішенням Конституційного Суду України від 16 вересня 2021 року № 6-р(II)/2021, справа № 3-349/2018 (4800/18, 1328/19, 3621/19, 6/20) за конституційними скаргами ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 81, частини першої статті 82 Кримінального кодексу України, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 82 Кримінального кодексу України та за конституційною скаргою ОСОБА_6 щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 81 Кримінального кодексу України, вирішено:

1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), частину першу статті 81, частину першу статті 82 Кримінального кодексу України в тім, що вони унеможливлюють їх застосування до осіб, яких засуджено до відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

2. Зобов`язати Верховну Раду України невідкладно привести нормативне регулювання, установлене статтями 81, 82 Кримінального кодексу України, у відповідність до Конституції України та цього Рішення.

Позивач вважає, що порушення відповідачами його прав принижує його гідність, тому виходячи із засад розумності та справедливості, обставин справи, оцінює моральну шкоду в один мільйон гривень, в зв`язку із чим звернувся в суд із даним позовом до відповідачів.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Частиною 1, пунктом 9 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Згідно із статтею 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Відповідно до статті 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до статті 1173 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно із статтею 113 та статтею 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Кабінет Міністрів України:

1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

1-1) забезпечує реалізацію стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об`єктами державної власності відповідно до закону;

6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

9-1) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

9-2) призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем`єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України;

10) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.

Відповідно до статтей 75, 85 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

До повноважень Верховної Ради України належить:

-внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції;

-прийняття законів.

Крім того, організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України визначає Закон України "Про кабінет Міністрів України" від 27 лютого 2014 року № 794-VII (далі Закон № 794-VII).

Згідно із частиною 1 статті 1 Закону № 794-VII, Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Основні завдання та повноваження Кабінету Міністрів України визначені статтею 2, та статтею 20 Закону № 794-VII.

Статтею 6 Конституції України встановлено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Аналіз змісту наведених норм права Конституції України, ЦК України, Закону № 794-VII, дає суду право зробити дійти таких висновків:

-кожна особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав;

-у разі завдання моральної шкоди органом державної влади, вона відшкодовується незалежно від його вини, достатньо встановлення факту порушення прав та інтересів особи, наслідків такого порушення, зокрема і наявності спричинення моральної шкоди, та встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою чи бездіяльністю відповідача і заподіяною особі шкодою;

-Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади;

-єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України;

-державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

-органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Позивач у позовній заяві вказав відповідачем Державу Україна в особі Кабінету Міністрів України та вважає, що протиправними діями та бездіяльністю Держави Україна яку представляє орган виконавчої влади, йому завдана моральна шкода.

Підставами моральної шкоди позивач зазначає те, що він засуджений до довічного позбавлення волі без права на умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, тобто перспективи звільнення.

Конституційний Суд України у пункті 4 мотивувальної частини рішення від 16 вересня 2021 року № 6-р(II)/2021, справа № 3-349/2018 (4800/18, 1328/19, 3621/19, 6/20), вказав (пряма цитата):

"Відповідно до частини першої статті 81 та частини першої статті 82 Кодексу (Кримінального кодексу України-ремарка суду), обидва інститути кримінального права-умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та заміна невідбутої частини покарання більш м`яким - може бути застосовано, зокрема, до осіб, що відбувають покарання у вигляді позбавлення волі.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосовано після фактичного відбуття засудженим, зокрема, не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин (пункт 3 частини третьої статті 81 Кодексу).

Заміна невідбутої частини покарання більш м`яким можлива після фактичного відбуття засудженим не менше половини строку покарання, призначеного судом, зокрема, за умисний тяжкий злочин (пункт 2 частини четвертої статті 82 Кодексу).

Досліджуючи питання можливості застосування до осіб, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі, інститутів умовно-дострокового звільнення від відбування покарання та/або заміни невідбутої частини покарання більш м`яким покаранням, Конституційний Суд України виходить із того, що поняття "довічне позбавлення волі" означає строк позбавлення волі, що триває до завершення життя. Строк відбуття покарання у вигляді довічного позбавлення волі охоплює проміжок часу між двома подіями в часі: перша - момент набуття вироком юридичної сили, друга - яка неминуче коли-небудь настає - смерть. Тому визначити певну частину строку відбування покарання особи, засудженої до довічного позбавлення волі, з метою застосування до неї статей 81, 82 Кодексу неможливо. Статті 81, 82 Кодексу не містять особливого та належного порядку дострокового звільнення від відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі, відповідно до якого особу, засуджену до цього виду покарання, можна було б достроково звільнити від його відбування, зважаючи на принципи домірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення та вимоги справедливості в кримінальному праві. До того ж поширення статей 81, 82 Кодексу на осіб, котрих засуджено до довічного позбавлення волі, без визначення для них особливого та належного порядку їх дострокового звільнення від відбування цього покарання спричинить юридичну невизначеність у правозастосуванні зазначених статей. Унаслідок цього унеможливлено досягнути мету покарання, як її визначено в частині другій статті 50 Кодексу, а саме таких її складових елементів, як виправлення особи, котру засуджено до довічного позбавлення волі, та ресоціалізацію такої особи. Наведене також свідчить про невиконання державою її позитивного обов`язку сприяти в підготовленні засудженої до довічного позбавлення волі особи до її можливої ресоціалізації/реінтеграції в суспільство. Отже, засуджена до довічного позбавлення волі особа позбавлена можливості реалізувати право довести своє виправлення та право на ресоціалізацію, а відповідно й можливості перегляду її покарання з метою оцінювання процесу змін, які відбулися в особистості такої засудженої особи, та ступеня її небезпеки для суспільства як передумови її повернення до суспільства. Потреба в такому перегляді випливає з частини другої статті 65 Кодексу, згідно з якою особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, що є потрібним і достатнім для її виправлення та попередження нових злочинів.

Незастосовність до осіб, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі, інституту умовно-дострокового звільнення від відбування такого покарання, який унормовано статтею 81 Кодексу, та/або інституту заміни невідбутої частини покарання більш м`яким, як його передбачено в статті 82 Кодексу, в системному зв`язку з іншими приписами Кодексу, якими врегульовано питання покарання довічним позбавленням волі, свідчить про відсутність будь-якої перспективи звільнення таких осіб. У контексті українського законодавства такий вид покарання, як довічне позбавлення волі, має наслідком довічне виключення особи з суспільства, що має суто каральну функцію.

Конституційний Суд України вважає, що довічне позбавлення волі як вид кримінального покарання не суперечить приписам частини першої статті 3, статті 23, частини другої статті 28 Конституції України, якщо засудженому до такого виду покарання на законодавчому рівні гарантовано право на дострокове звільнення від відбування такого покарання та/або заміну невідбутої частини покарання більш м`яким покаранням.

Водночас довічне позбавлення волі особи без подальшої можливості її звільнення означає урівняння строку довічного позбавлення волі з позбавленням волі до завершення природнього життя людини, а отже, заперечує не тільки мету покарання, а й саму сутність людської гідності, ставить під сумнів її абсолютний характер та становить порушення позитивного обов`язку держави захищати гідність людини, а отже, не відповідає частині першій статті 3, статті 23, частині другій статті 28, частині третій статті 63 Конституції України.

З метою реалізації статей 3, 23, 28 Конституції України та приведення Кодексу у відповідність до Конституції України, а також з огляду на міжнародні зобов`язання, що їх взяла на себе Україна шляхом набуття членства в Раді Європи, обов`язком Верховної Ради України є законодавчо забезпечити реалістичну перспективу звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, від подальшого відбування такого покарання шляхом унормування порядку заміни довічного позбавлення волі більш м`яким покаранням або умовно-дострокового звільнення. При цьому потрібно враховувати, що заміна невідбутої частини покарання у вигляді довічного позбавлення волі більш м`яким покаранням не має бути передумовою умовно-дострокового звільнення. Окрім того, Конституційний Суд України вважає, що особі, котру засуджено до довічного позбавлення волі, має бути також, за її потреби, забезпечено безперешкодне надання безоплатної правничої допомоги з метою належного підготовлення документів, що потребуються, та захисту її інтересів під час розгляду питання про умовно-дострокове звільнення та/або заміну невідбутої частини покарання більш м`яким покаранням шляхом судового перегляду".

Дослідження змісту мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України, дає суду право вважати, що порушення права осіб, засуджених до довічного позбавлення волі на умовно-дострокове звільнення від відбування кримінального покарання здійснюється внаслідок недосконалості та відсутності належних правових норм у Кримінальному кодексі України, тому саме Верховна Рада України як орган законодавчої влади зобов`язана законодавчо забезпечити реалістичну перспективу звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, від подальшого відбування такого покарання шляхом унормування порядку заміни довічного позбавлення волі більш м`яким покаранням або умовно-дострокового звільнення.

Із змісту рішення Європейського суду з прав людини від 01.01.2021 року у справі "Фарзієв та інші проти України" вбачається, що особи, засуджені до довічного позбавлення волі скаржилися на відсутність перспективи звільнення, внаслідок чого Європейський суд з прав людини прийшов до висновку про порушення Україною статті 3 Конвекції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки таке звільнення не передбачене чинним законодавством України для вказаної категорії осіб, тобто засуджених до довічного позбавлення волі.

Крім того Європейський суд з прав людини вказав, що з огляду на наявні в нього документи та свою практику вважає, що встановлення порушення само по собі становить справедливу сатисфакцію.

У пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Позивач у позові не вказав, а також не надав до суду жодних доказів того, що саме відповідачем йому завдана моральна шкода і якщо так, то якими діями чи бездіяльністю вона завдана.

Для ефективного поновлення порушеного права (якщо встановлено факт такого порушення), необхідно щоб існував чіткий зв`язок між правопорушенням та наслідками такого правопорушення, а також способом захисту права.

Підсумовуючи викладене, аналізуючи все в сукупності, суд вважає, що Кабінет Міністрів як представник Держави Україна, за визначенням позивачем у даному позові, не є законодавчим органом влади, тому не вправі приймати закони, вносити до них зміни та доповнення, в зв`язку із чим у його діях та бездіяльності відсутні будь-які ознаки протиправності відносно позивача як особи, засудженої до довічного позбавлення волі без права на умовно-дострокове звільнення від відбування покарання на підставі чинного законодавства, яке не містить правових норм, щодо можливості застосування вітчизняними судами інституту умовно-дострокового звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.

Саме тому Конституційний Суд України рішенням від 16 вересня 2021 року № 6-р(II)/2021, справа № 3-349/2018 (4800/18, 1328/19, 3621/19, 6/20) зобов`язав Верховну Раду України як єдиний орган законодавчої влади України, якому надано право приймати закони, невідкладно привести нормативне регулювання, установлене статтями 81, 82 Кримінального кодексу України, у відповідність до Конституції України та цього Рішення.

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади в свою чергу зобов`язаний здійснювати свої повноваження тільки у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України.

За таких обставин суд приходить до висновку, що відсутні правові підстави для того щоб визнати протиправними дії та бездіяльність держави Україна щодо ОСОБА_1 , засудженого до довічного позбавлення волі та стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі одного мільйона гривень, тому у задоволенні позову необхідно відмовити.

Також за таких же обставин відсутні правові підстави і для задоволення позову відносно Державної казначейської служби України.

Згідно із частиною 1 статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 244, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,-відмовити.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складене 06 червня 2022 року

Позивач:ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - Відповідач:Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України (вул. Михайла Грушевського, буд. 12/2,Київ 8,01008 , код ЄДРПОУ - 00031101) Державна казначейська служба України (вул. Бастіонна, 6,Київ 14,01014 , код ЄДРПОУ - 37567646)

Головуючий суддя В.К. Блонський І.С. Козачок П.М. Майстер