ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2022 року

м. Київ

справа №460/6537/20

провадження № К/9901/44095/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Данилевич Н. А., Шевцової Н. В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні справу

за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Державної установи «Центр охорони здоров`я державної кримінально - виконавчої служби України», Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, визнання протиправною відмови та стягнення моральної шкоди, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2021 року (судді Бруновська Н. В., Матковська З. М., Шавель Р. М.) і

в с т а н о в и в:

1. У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом до Міністерства юстиції України, Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально - виконавчої служби України» (далі також - ЦОЗ ДКВС України), Державної казначейської служби України, в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Міністерства юстиції України щодо не затвердження наказом від 29 січня 2020 року № 427 К «Про затвердження структури Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» лікувально-профілактичного закладу для надання медичної допомоги персоналу, пенсіонерам та ветеранам Державної кримінально-виконавчої служби України;

- зобов`язати Міністерство юстиції України визначити своїм наказом лікувально-профілактичний заклад для надання медичної допомоги персоналу, пенсіонерам та ветеранам Державної кримінально-виконавчої служби України;

- визнати протиправною відмову від 14 квітня 2020 року № 2014/02-20 ЦОЗ ДКВС України та Міністерства юстиції України в наданні медичної допомоги;

- стягнути з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України через Державну казначейську службу України моральну шкоду в розмірі 100000,00 грн.

2. Позовні вимоги обґрунтував тим, що впродовж тривалого часу безуспішно намагається отримати безоплатну медичну допомогу на пільгових умовах в профільному лікарняному закладі ЦОЗ ДКВС України як пенсіонер і колишній працівник Державної кримінально-виконавчої служби України. Пояснив, що частково втратив працездатність та його захворювання пов`язане з проходженням служби в органах Державної кримінально-виконавчої служби України, тож має, з його погляду, право на медичне забезпечення в закладі охорони здоров`я зазначеного відомства на пільгових умовах.

3. Обставини, які встановили суди попередніх інстанцій, можна викласти так.

ОСОБА_1 проходив службу в органах Державного департаменту з питань виконання покарань, що входили в структуру Державної кримінально-виконавчої служби України.

З 22 грудня 2008 року позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Рівненській області як особа, що отримує пенсію за вислугу років, призначену відповідно до Закону України від 09 квітня 1992 року № 2262-XII «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Закон № 2262-XII), що підтверджується довідкою № 827/03 від 11 серпня 2020 року.

Згідно з довідкою Рівненської міської МСЕК РВН № 000549 від 23 січня 2009 року ОСОБА_1 встановлена ступінь втрати працездатності у відсотках (30 %) через захворювання, пов`язане з проходженням служби в органах Державного департаменту з питань виконання покарань.

Згідно з медичною довідкою № 23 від 14 лютого 2020 року ОСОБА_1 страждає на атеросклеротичний кардіосклероз, стенокардію, ішемічну хворобу серця, фібріляцію передсердя та гіпертонічну хворобу.

Суди попередніх інстанцій зазначили, що позивач неодноразово звертався до Міністерства юстиції України, ЦОЗ ДКВС України з приводу надання йому медичної допомоги (безоплатно, на пільгових умовах) як пенсіонеру Державної кримінально-виконавчої служби України.

Зокрема, у відповідь на звернення позивача від 03 лютого 2019 року ЦОЗ ДКВС України листом від 12 березня 2019 року № 1495/02-19 повідомив, що питання надання безоплатної медичної допомоги ветеранам та пенсіонерам Державної кримінально-виконавчої служби України в лікарняних закладах на пільгових умовах не вирішено. Для забезпечення лікування цієї категорії до адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України надіслано лист від 01 березня 2019 року № 1336/09-19 щодо надання відповідної інформації для подальшого формування кошторису з метою забезпечення медичного обслуговування.

09 березня 2020 року позивач звернувся до Міністерства юстиції України щодо надання медичної допомоги на пільгових умовах як пенсіонерові Державної кримінально-виконавчої служби України.

Не отримавши відповіді на це звернення, позивач, за текстом судових рішень, 15 квітня 2020 року, 18 травня 2020 року і 19 червня 2020 року звертався на урядову «гарячу лінію» з цього приводу.

Відтак Міністерство юстиції України повідомило ОСОБА_1 , що порушені у його зверненнях питання (які надійшли на «гарячу лінію») розглянуло ЦОЗ ДКВС України, про результати розгляду теж повідомило.

Як можна зрозуміти зі змісту судових рішень, йдеться про лист ЦОЗ ДКВС України від 14 квітня 2020 року № 2014/02-20, у якому зазначено, що питання організації надання безоплатної медичної допомоги ветеранам та пенсіонерам Державної кримінально-виконавчої служби України в лікарняних закладах на пільгових засадах не вирішено. У структурі ЦОЗ ДКВС України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 29 січня 2020 року № 427/К, немає лікувально-профілактичного закладу для надання медичної допомоги персоналу, пенсіонерам та ветеранам Державної кримінально-виконавчої служби України. Медична допомога цим категоріям надається відповідно до наказів Міністерства охорони здоров`я № 503 та № 504 від 19 березня 2020 року, якими врегульовано порядок вибору сімейного лікаря.

Отримана відповідь позивача не задовольнила, відтак він звернувся до суду з цим позовом.

Рішення судів першої і апеляційної інстанцій

4. Рівненський окружний адміністративний суд рішенням від 26 листопада 2020 року позов задовольнив частково.

Визнав протиправною бездіяльність Міністерства юстиції України і ЦОЗ ДКВС України, внаслідок якої ОСОБА_1 був позбавлений пільг, гарантованих пунктами 1-5 частини першої статті 6 Закону України від 24 березня 1998 року № 203/98-ВР «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист» (далі - Закон № 203/98-ВР), дія якого поширюється на нього, як на звільнену зі служби особу рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби, в силу вимог частини третьої статті 23 Закону України від 23 червня 2005 року № 2713-IV «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» (далі - Закон № 2713-IV).

Стягнув солідарно з Міністерства юстиції України та ЦОЗ ДКВС України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду, завдану внаслідок протиправною бездіяльністю, в сумі 30000,00 гривень.

У решті позовних вимог - відмовив.

Крім того, стягнув до спеціального фонду Державного бюджету України судовий збір: з Міністерства юстиції України - у розмірі 570,40 грн; з ЦОЗ ДКВС України - у розмірі 570,40 грн.

5. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, проаналізувавши положення статті 23, частини першої статті 14 Закону № 2713-IV, зазначив, що частина сьома статті 23 Закону № 2713-IV поширює свою дію лише на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби та на інших працівників кримінально-виконавчої служби, які в нинішній час проходять службу або працюють в Державній кримінально-виконавчій службі України. До тих осіб, які звільнилися зі служби або з роботи в цьому відомстві з будь-яких причин, зазначена правова норма не застосовується.

З цих мотивів суд першої інстанції зробив висновок про помилковість доводів позивача, який переконував у тому, що на нього поширюється дія частин п`ятої, сьомої статті 23 Закону № 2713-IV та, у цьому зв`язку, частина восьма статті 95 Закону України від 02 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580-VIII).

Водночас цей суд, покликаючись на частину третю статті 23 Закону № 2713-IV, зазначив, що позивач отримує пенсію за вислугу років, призначену йому при звільненні з органів Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Закону № 2262-XII. Отож, за текстом рішення суду, позивач проходив службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України саме як особа рядового або начальницького складу кримінально-виконавчої служби, тому він користується усіма правовими і соціальними гарантіями, передбаченими Законом України від 24 березня 1998 року № 203/98-ВР «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист» (далі - Закон № 203/98-ВР). На основі наведеного суд першої інстанцій виснував, що позивач безсумнівно має гарантоване статтею 6 Закону № 203/98-ВР право на безоплатне користування закладами охорони здоров`я центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

Далі суд першої інстанції, аналізуючи Положення про Міністерство юстиції України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228 (зокрема пункт 1, підпункт 95 2 пункту 4, підпункт 13 1 пункту 12 цього Положення), виснував, що саме на Мін`юст покладений обов`язок створення закладів охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби та визначення напрямків їх діяльності, зокрема й таких профільних закладів, які повинні надавати безоплатну медичну допомогу ветеранам Державної кримінально-виконавчої служби України, для забезпечення передбачених статтею 6 Закону України № 203/98-ВР соціальних гарантій.

Відтак зауважив, що Кабінет Міністрів України, за пропозицією Міністерства юстиції України, розпорядженням від 13 вересня 2017 року № 684-р утворив ЦОЗ ДКВС України. Цим розпорядженням Мін`юст зобов`язане забезпечити утримання зазначеної державної установи в межах наявної чисельності органів і установ Державної кримінально-виконавчої служби України та видатків, що передбачені на їх утримання у Державному бюджеті України на відповідний рік.

На виконання цього розпорядження Міністр юстиції України видав наказ від 02 листопада 2017 року № 3394/5 «Про утворення Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України», яким затвердив Положення про ЦОЗ ДКВС України.

Суд першої інстанції звернув увагу на зміст розділу ІІІ зазначеного Положення (основні завдання), зазначив про структуру і штатну чисельність зазначеної державної установи, яку затвердило Міністерство юстиції України наказом від 22 листопада 2017 року № 4610/к, після чого виснував, що в структурі Державної кримінально-виконавчої служби України фактично створено заклад охорони здоров`я, який повинен організовувати, в тому числі, і надання медичної допомоги персоналу ДКВС України, їх профілактичного оздоровлення та реабілітації.

Однак, за текстом рішення суду, створена Мін`юстом ЦОЗ ДКВС України та її відокремлені структурні підрозділи на сьогодні фактично надають медичну допомогу лише засудженим та особам, взятим під варту. Як підтвердження свого висновку суд першої інстанції зазначив про згаданий вище лист-відповідь ЦОЗ ДКВС України від 14 квітня 2020 року № 2014/02-20.

На основі наведеного цей суд ствердив, що позбавлення ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби, зокрема позивача, соціальних гарантій, прямо передбачених статтею 6 Закону № 203/98-ВР, зумовлено протиправною бездіяльністю як Мін`юсту, так і створеної ним з відповідною метою державної установи.

З уваги на висловлені мотиви суд першої інстанції визнав протиправною бездіяльність як Мінюсту, так і ЦОЗ ДКВС України, яка, з погляду цього суду, спричинилася до того, що позивач був позбавлений пільг, гарантованих пунктами 1-5 частини першої статті 6 Закону № 203/98-ВР, дія якого поширюється на нього, як на звільнену зі служби особу рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби, згідно з частиною третьою статті 23 Закону № 2713-IV.

Окрім того, суд першої інстанції задовольнив вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди, однак вважав, що справедливим і співмірним розміром відшкодування буде 30000,00 грн.

6. Восьмий апеляційний адміністративний суд скасував рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 26 листопада 2020 року і ухвалив нове, яким відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 повністю.

7. Суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_1 не має статусу ветерана [Державної кримінально-виконавчої служби України] чи учасника бойових дій, тому не належить до кола суб`єктів, на яких поширюється дія Закону № 203/98-ВР. Тому, пояснив цей суд, висновки суду першої інстанції в цій частині є помилкові.

Далі, з посиланням на частину шосту статті 23 Закону № 2713-IV, апеляційний суд зазначив, що позивач отримує пенсійне забезпечення відповідно до Закону № 2262-ХІІ; крім того позивач не належить до пільгової категорії пенсіонерів Державної кримінально-виконавчої служби України, яка має право отримувати безоплатну медичну допомогу у лікарняних закладах ЦОЗ ДКВС України. Водночас додав, що позивач може отримати безкоштовну медичну допомогу у закладах медичного обслуговування населення відповідно до наказу Міністерства охорони здоров`я України від 19 березня 2018 року № 504 «Про затвердження Порядку надання первинної медичної допомоги» та наказу Міністерства охорони здоров`я України від 19 березня 2018 року № 503 «Про затвердження Порядку вибору лікаря, який надає первинну медичну допомогу та форми декларації про вибір лікаря, який надає первинну допомогу».

Суд апеляційної інстанції зазначив також про те, що судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах. Для відновлення порушеного права у зв`язку із прийняттям рішення суб`єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав. Зрештою наголосив, що звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

На думку цього суду, позивач не довів яким чином дії Міністерства юстиції України, ЦОЗ ДКВС України порушують його права та інтереси, тобто породжують, змінюють або припиняють його права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин.

Позаяк стягнення моральної шкоди опосередковувалося вимогами про визнання протиправною бездіяльності відповідачів, для задоволення яких суд апеляційної інстанції не знайшов підстав, ці вимоги теж не мають підстав для задоволення.

Касаційне оскарження

8. У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції в цій справі.

Касаційну скаргу її автор подав з підстави, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) й пояснив, що наразі немає висновку Верховного Суду щодо застосування статті 23 Закону № 2713-IV стосовно звільнених зі служби осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України. Зокрема скаржник акцентує на застосуванні Закону № 203/98-ВР, до якого відсилає згадана стаття 23 Закону № 2713-IV, надто статті 5, яка, як вважає скаржник, обмежує його право на соціальний захист.

Щодо останнього, то позивач вбачає тут колізію, адже стаття 23 Закону № 2713-IV надає йому, як він вважає, безумовне право користуватися пільгами і гарантіями, які передбачені Законом № 203/98-ВР. Водночас стаття 5 цього Закону, зважаючи на правовий статус позивача, його в цьому обмежує (позивач підтвердив, що не має статусу ветерана Державної кримінально-виконавчої служби України). На думку позивача, підхід до вирішення цього питання, який обрав суд апеляційної інстанції, є помилковий. Переконує, що на підставі частини третьої статті 23 Закону № 2713-IV він має безумовне право на соціальний захист відповідно до статті 6 Закону № 203/98-ВР, безвідносно до приписів статті 5 цього Закону, яка визначає коло суб`єктів (які визнаються ветеранами), які мають право на пільги, передбачені у статті 6 Закону № 203/98-ВР. Пояснив цей підхід тим, що Закон № 2713-IV у часі прийнятий пізніше, а отже має перевагу у застосуванні.

Ухвалою від 25 січня 2022 року Верховний Суд відкрив провадження у справі з наведених підстав.

9. Міністерство юстиції України надіслало відзив на касаційну скаргу, у якому просить відмовити у її задоволенні і залишити постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідач зазначив, що колізії, про яку мовить ОСОБА_1 , не існує. Пояснив, що частина третя статті 23 Закону № 2713-IV (в частині, яка передбачає надання особам рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби при звільненні право користування гарантіями відповідно до Закону № 203/98-ВР) відсилає до іншого нормативно-юридичного акта, тобто Закону № 203/98-ВР, який регулює відповідну сферу правовідносин.

Закон № 203/98-ВР встановлює статус ветеранів, зокрема, Державної кримінально-виконавчої служби України і визначає належні їм гарантії. Позаяк позивач не має статусу ветерана Державної кримінально-виконавчої служби України, він не має права на пільги, передбачені статтею 6 Закону № 203/98-ВР для цієї категорії осіб. Натомість, за правилами частини шостої статті 23 Закону № 2713-IV, позивач отримує пенсійне забезпечення і соціальний захист відповідно до Закону № 2262-ХІІ.

Окрім того, у значенні статті 23 Закону № 2262-ХІІ позивач не належить до категорії осіб, які мають право на безоплатну медичну допомогу у закладах ЦОЗ ДКВС України, проте може її отримати у закладах медичного обслуговування населення, уклавши декларацію з сімейним лікарем.

Релевантні джерела права

10. Відповідно до частини першої статті 14 Закону № 2713-IV (тут і далі - в редакції, яка діяла на час виникнення спірних відносин) до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі - працівники кримінально-виконавчої служби).

11. Відповідно до частини першої статті 23 Закону № 2713-IV держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України.

Згідно з частиною третьою статті 23 Закону № 2713-IV пенсійне забезпечення осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби здійснюється відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». При звільненні зі служби особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист».

Відповідно до частини шостої, сьомої статті 23 Закону № 2713-IV пенсійне забезпечення та соціальний захист працівників кримінально-виконавчої служби здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, державну службу, соціальний захист.

Персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України гарантується безоплатне медичне забезпечення, яке здійснюється в закладах охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України.

12. За текстом преамбули Закону № 203/98-ВР цей Закон встановлює статус ветеранів військової служби, <…>, ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби України, <…>, визначає основні засади державної політики щодо соціального захисту громадян, звільнених з військової служби, служби в органах внутрішніх справ, <…>, Державній кримінально-виконавчій службі України, <…>, та членів їх сімей, визначає гарантії, які забезпечують їм гідне життя, активну діяльність, шану та повагу в суспільстві.

Згідно з частиною першою статті 41 Закону № 203/98-ВР дія цього Закону поширюється на громадян України, які віднесені до категорій ветеранів військової служби, <…>, ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби України, <…> відповідно до цього Закону і які постійно проживають на території України.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 203/98-ВР ветеранами військової служби, <…>, ветеранами Державної кримінально-виконавчої служби України, <…> визнаються громадяни України:

1) які бездоганно прослужили на військовій службі, в органах внутрішніх справ, Національній поліції, податковій міліції, державній пожежній охороні, Державній кримінально-виконавчій службі України, органах і підрозділах цивільного захисту, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України 25 і більше років у календарному або 30 та більше років у пільговому обчисленні (з яких не менше 20 років становить вислуга у календарному обчисленні) і звільнені в запас або у відставку відповідно до законодавства України або колишнього Союзу РСР чи держав СНД;

2) особи з інвалідністю I та II групи, інвалідність яких настала внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, пов`язаних з виконанням обов`язків військової служби, служби у військовому резерві під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, чи при виконанні службових обов`язків по охороні громадського порядку, боротьбі із злочинністю та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;

3) особи з інвалідністю I та II групи, інвалідність яких настала внаслідок захворювання, одержаного в період проходження військової служби і служби в органах внутрішніх справ, <…>, Державній кримінально-виконавчій службі України, <…>, і які мають вислугу військової служби і служби в органах внутрішніх справ, Національній поліції, державній пожежній охороні, Державній кримінально-виконавчій службі України, органах і підрозділах цивільного захисту, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України 20 років і більше;

4) військові пенсіонери, нагороджені медаллю «Ветеран Збройних Сил СРСР» за законодавством колишнього Союзу РСР;

5) які бездоганно прослужили на військовій службі 20 і більше років у календарному або 25 та більше років у пільговому обчисленні і звільнені з військової служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України.

За текстом статті 6 Закону № 203/98-ВР ветеранам військової служби, <…>, ветеранам Державної кримінально-виконавчої служби України, <…> надаються такі пільги:

1) безоплатне користування закладами охорони здоров`я Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, інших центральних органів виконавчої влади та військових формувань; <…>.

13. Відповідно до пункту 2 Порядку видачі посвідчення і вручення нагрудного знака "Ветеран військової служби"», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999 року № 1601 посвідчення «Ветеран військової служби» є документом, що підтверджує статус ветерана військової служби і його право на отримання відповідних пільг згідно із Законом України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист», іншими актами законодавства.

Висновки Верховного Суду

10. В аспекті порушеного у касаційній скарзі питання та в обсязі встановлених обставин справи і відповідних спірних правовідносин колегія суддів зазначає, що наведені положення частини третьої статті 23 Закону № 2713-IV є бланкетними, адже відсилають до іншого нормативно-правового акта (Закону № 203/98-ВР), який визначає соціальний захист ветеранів і їхній правовий статус. Тому для застосування приписів частини третьої статті 23 Закону № 2713-IV в окресленій частині потрібно в цілому керуватися приписами Закону № 203/98-ВР, тобто не тільки статтею 6 (у якій зазначено про пільги), але й іншими статтями цього Закону, зокрема статтею 5, яка визначає коло суб`єктів, на яких поширюється соціальний захист, гарантований цим Законом (статтею 6).

11. З уваги на написане, положення частини третьої статті 23 Закону № 2713-IV, які в частині надання правових і соціальних гарантій особам рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби при звільненні їх зі служби відсилають до іншого нормативно-юридичного акта, тобто Закону № 203/98-ВР, треба розуміти так, що умови, підстави, обставини, за яких особи рядового і начальницького складу, звільнені з Державної кримінально-виконавчої служби України (зокрема й на пенсію), мають право на соціальний захист відповідно до статті 6 Закону № 203/98-ВР, визначає безпосередньо Закон № 203/98-ВР. Приписи цієї статті передбачають, що пільги надаються особам, які мають статус ветерана, зокрема, Державної кримінально-виконавчої служби України. Водночас, особи, які визнаються ветеранами, з-поміж інших і зазначеного відомства, визначає стаття 5 Закону № 203/98-ВР, приписами якої й потрібно керуватися при з`ясуванні того, чи має особа [рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби], звільнена з Державної кримінально-виконавчої служби України, право на пільги, які передбачає Закон № 203/98-ВР (стаття 6).

Зважаючи на обсяг викладу юридичної норми у частині третій статті 23 немає підстав для висновку про суперечність чи неузгодженість приписів вказаної статті з приписами статті 5 Закону № 203/98-ВР, адже її не слід інтерпретувати так, що вона надає усім звільненим особам начальницького і рядового складу кримінально-виконавчої служби соціальний і правовий захист відповідно до (статті 6) Закону № 203/98-ВР.

12. Повертаючись до обставин цієї справи зауважимо, що з цим позовом позивач звернувся після того, як ЦОЗ ДКВС України (куди Міністерство юстиції України скерувало звернення позивача для розгляду по суті) повідомило про те, що ветерани та особи, які звільнилися на пенсію з Державної кримінально-виконавчої служби України (як-от позивач) не мають права на отримання безоплатної медичної допомоги у лікувально-профілактичних закладах ЦОЗ ДКВС України.

Як можна зрозуміти в обсязі встановлених обставин справи, позивачеві відмовили у безоплатному лікуванні у лікувально-профілактичних закладах ЦОЗ ДКВС України, позаяк він не належить до кола суб`єктів, яким ці послуги надаються на таких умовах.

У контексті наведеного варто додати, що неврегульованість певних аспектів правовідносин чи невідповідність цього регулювання очікуванням/бажанням особи (осіб) не може однозначно свідчити про наявність ознак протиправної бездіяльності компетентного органу, до відання якого віднесено вирішення, регулювання певного обсягу питань. Нормотворча діяльність компетентних державних органів за певних обставин може піддаватися судовому контролю у порядку адміністративного судочинства (стаття 264 КАС України). Водночас мовиться про ревізію законності чинних правових актів й за умови, що особа, яка звертається за захистом своїх прав, свобод чи інтересів, обґрунтує їх порушення внаслідок прийняття оспореного нормативно-правового акта.

13. З уваги на наведене нормативно-правове регулювання у зіставленні з встановленими обставинами цієї справи, немає підстав вважати, що позивачеві повідомили неправдиву інформацію чи безпідставно відмовили у лікуванні, якщо цю відповідь трактувати таким чином. Якщо позивач не має статусу ветерана Державної кримінально-виконавчої служби України, то немає й підстав для надання йому пільг, передбачених Законом № 203/98-ВР (у статті 6).

14. Відповідно до частини першої, другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

15. За частиною четвертою статті 350 КАС України у суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Переглянувши постанову суду апеляційної інстанції в межах заявлених вимог і доводів касаційної скарги колегія суддів дійшла висновку, що підстав для задоволення касаційної скарги немає.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

п о с т а н о в и в :

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2021 року у справі № 460/6537/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді Н. А. Данилевич

Н. В. Шевцова