ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 травня 2022 рокуЛьвівСправа № 380/15029/21 пров. № А/857/2964/22Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючий-суддя Довга О.І.,

суддя Глушко І.В.,

суддя Запотічний І.І.

розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02 грудня 2021 року (головуючий суддя Грень Н.М., м.Львів) у справі № 380/15029/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Львівського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

08.09.2021 позивач звернувся в суд першої інстанції з адміністративним позовом до Львівського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, в якому просив: визнати протиправною бездіяльність Львівського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо нездійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 на день звільнення компенсації за невикористані дні додаткової відпустки передбаченої ст. 19 Закону України «Про відпустки» та ст. 182-1 Кодексу законів про працю України за 2016 - 2020 роки; зобов`язати Львівський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст. 19 Закону України «Про відпустки» та ст. 182-1 Кодексу законів про працю України за 2016 - 2020 роки.

Позов обґрунтовує тим, що станом на день прийняття наказу про виключення її зі списків особового складу відповідач не провів з нею розрахунків щодо виплати грошової компенсації за невикористані в період з 2016 по 2020 роки календарні дні додаткової соціальної відпустки як одинокій матері дитини, передбаченої ч.1 ст.19 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 № 504/96-ВР. Також зазначає, що у відповіді на адвокатський запит відповідач повідомив, що на час її звільнення зі Збройних Сил України грошова компенсація за ненадані під час особливого періоду дні додаткових і соціальних відпусток (у т.ч. як одинокій матері) не виплачується. Вважаючи у зв`язку з цим свої права порушеними, позивач звернулася до суду з даним позовом.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 02 грудня 2021 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушенням норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що єдиного встановленого зразка документа, який би засвідчував статус одинокої матері немає. Вказує, що суд залишив поза увагою обставини того, що її статус одинокої матері підтверджується матеріалами її особової справи, з яких у відповідача була можливість встановити наявність у неї такого статусу.

У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС), суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на наступні підстави.

Судом встановлені наступні обставини.

Наказом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 (по особовому складу) від 31.08.2020 №20-РС старшого солдата ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас на підставі пп. «а» (у зв`язку із закінченням строку контракту) п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», та наказом військового комісара Галицько-Франківського об`єднаного районного військового комісаріату м. Львова (по особовому складу) від 08.09.2020 №134 виключено зі списків особового складу, усіх видів забезпечення Галицько-Франківського об`єднаного районного військового комісаріату м. Львова з13.09.2020.

Відповідно до послужного списку ОСОБА_1 у період з 09.09.2016 по 13.09.2020 вона проходила службу в Галицько-Франківському об`єднаному районному військовому комісаріаті м. Львова.

Згідно з відповіддю Галицько-Франківського об`єднаного районного військового комісаріату м. Львова від 16.12.2020 №378 старший солдат ОСОБА_1 перебувала на фінансовому забезпеченні у Львівському обласному центрі комплектування та соціальної підтримки.

Позивач вважає себе одинокою матір`ю. Так, згідно зі Свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до рішення Турківського районного суду Львівської області від 23.10.2012 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано.

15.10.2015 ОСОБА_2 змінила прізвище на ОСОБА_1 , що підтверджується Свідоцтвом про зміну імені серії НОМЕР_2 від 15.10.2015.

10.03.2021 в інтересах ОСОБА_1 до Львівського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки було подано адвокатський запит щодо інформації стосовно надання позивачу за період 2016-2020 роки додаткової відпустки, передбаченої ст. 19 Закону України «Про відпустки» та п. 8 ст.10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (як одинокій матері) або проведення останній при звільненні виплати компенсації за вказану відпустку.

У відповіді від 15.03.2021 Львівський обласний ТЦК та СП проінформував, що на час звільнення позивача з лав Збройних Сил України грошова компенсація за ненадані під час особливого періоду дні додаткових і соціальних відпусток (у т.ч. як одинокій матері) не виплачується.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач, як суб`єкт владних повноважень довів ті обставини, на яких ґрунтуються його заперечення.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком з огляду на наступне.

За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Порядок надання військовослужбовцям відпусток визначений ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року №2011-XII.

Відповідно до ч. 8 ст. 10-1 Закону України від 20.12.1991 року №2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

Згідно з ст. 19 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 року №504/96-ВР жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України).

Зазначені положення кореспондуються із приписами ст. 182-1 КЗпП України (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин), згідно яких жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, матері інваліда з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або інваліда з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або інваліда з дитинства підгрупи А I групи, надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 цього Кодексу).

За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 17 календарних днів.

Зазначена у частині першій цієї статті відпустка надається понад щорічні відпустки, передбачені статтями 75 і 76 цього Кодексу, а також понад щорічні відпустки, встановлені іншими законами та нормативно-правовими актами, і переноситься на інший період або продовжується у порядку, визначеному статтею 80 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 року №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічні положення закріплені в абз. 3 п. 14 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року №2011-XII, згідно якого у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Водночас, відповідно до п.п. 17, 18 Закону України від 20.12.1991 року №2011-XII в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.

Згідно із п. 19 вказаної статті Закону України від 20.12.1991 року №2011-XII надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

Пунктом 21 ст. 10-1 Закону України від 20.12.1991 року №2011-XII визначено, що у разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв`язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об`єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об`єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів.

При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року №3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та від 06 грудня 1991 року №1932-XII «Про оборону України».

За визначенням статті 1 Закону №3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Стаття 1 Закону №1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Крім того, в статті 1 Закону №3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак, Законом №2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби. Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі. Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 19 Закону України «Про відпустки». Поряд з цим, для констатації протиправної бездіяльності відповідача суд повинен встановити наявність у позивача права на таку відпустку, а також дослідити докази, які б безумовно вказували на те, що відповідачу було подано усі необхідні документи, на підставі яких він міг встановити наявність у позивача такого права.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про охорону дитинства», статті 2 Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми», статті 6 Сімейного Кодексу України дитина - це особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно із законом, застосованого до неї, вона не набуває прав повнолітньої особи раніше.

Аналіз статей 18-1-18-3 Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми» дає підстави для висновку, що одинокою матір`ю є особа, яка не перебуває у шлюбі з батьком дитини, виховує дитину без батька. Цей статус за одинокою матір`ю зберігається і у тому разі, коли вона уклала шлюб не з батьком дитини за умови, якщо діти не були усиновлені чоловіком (дружиною).

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року N9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" визнано, що одинокою матір`ю слід вважати жінку, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама.

Пункт 5 частини тринадцятої статті 10 Закону України «Про відпустки» визначає одиноку матір як таку, яка виховує дитину без батька.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03 липня 2019 року по справі № 328/391/16-ц.

На виконання доручення Прем`єр-міністра України було дано роз`яснення стосовно неузгодженості деяких норм трудового законодавства листом Міністерства праці та соціальної політики України від 26 липня 2010 року №2650/0/10-10/13, яким встановлено наступне. Відтак, право на додаткову відпустку мають наступні одинокі матері: жінка, яка не перебуває в шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері; вдова; жінка, що виховує дитину без батька (у тому числі і розлучена жінка, що виховує дитину без батька). Якщо жінка дійсно є самотньою матір`ю, тобто не перебуває в шлюбі і у свідоцтві про народження дитини відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблений в установленому порядку за її вказівкою, або вдовою, то вона має право на вищезгадану відпустку.

Колегія суддів вказує, що чинне законодавство не містить конкретного переліку документів, які слід пред`явити жінці, що виховує дитину без батька, для отримання додаткової соціальної відпустки. Тому для підтвердження права на вказану відпустку в даному випадку працедавцеві має бути пред`явлений будь-який офіційно складений, оформлений і засвідчений в установленому порядку документ, в якому з достатньою достовірністю підтверджується відсутність участі батька у вихованні дитини. Зокрема, такими документами, можуть бути: рішення суду про позбавлення відповідача батьківських прав; ухвала суду або постанова слідчого про розшук відповідача у справі за позовом про стягнення аліментів; акт складений соціально-побутовою комісією, створеною первинною профспілковою організацією або будь-якою іншою комісією, створеною на підприємстві, в установі, організації, або акт дослідження комітетом самоорганізації населення, в якому із слів сусідів (за наявності їх підписів в акті) підтверджується факт відсутності участі батька у вихованні дитини; довідка з школи про те, що батько не бере участь у вихованні дитини (не спілкується з учителями, не забирає дитину додому, не бере участь у батьківських зборах) і т. п. Для набуття права на таку відпустку працівник зобов`язаний подати роботодавцеві докази про наявність дитини, про те, що такий працівник є одинокою матір`ю та що така мати виховує дитину без участі батька. При цьому, слід звернути увагу, що для надання пільг і гарантій, установлених трудовим законодавством щодо відпусток, факт утримання (аліменти) значення не має, бо в пункті 5 частини дванадцятої статті 10 Закону визначено одиноку матір як таку, яка без батька дитину лише виховує.

Оглядаючи матеріали справи, апеляційний суд зазначає, що апелянт не надала суду доказів про те, що відповідач мав належну інформацію про наявність у ОСОБА_1 статусу одинокої матері, що на час проходження служби позивач сповістила роботодавця про свій статус одинокої матері. Також суд апеляційної інстанції зазначає, що позивач не зверталася до відповідача з заявами (рапортами) про надання такої відпустки у період проходження військової служби чи грошову компенсацію за невикористані дні такої відпустки.

Щодо посилань апелянта на те, що обов`язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб`єкта владних повноважень, апеляційний суд зазначає наступне.

Критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

З положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності за стандартом доказування - «поза будь-яким розумним сумнівом», у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - «баланс вірогідностей».

Разом із тим, колегія суддів вважає, що саме лише не спростування владним суб`єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через не спростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що суд першої інстанції, зробивши системний аналіз положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позову, а тому апеляційну скаргу слід відхилити.

В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та прийняв рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02 грудня 2021 року у справі № 380/15029/21 без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя О. І. Довга судді І. В. Глушко І. І. Запотічний