Номер провадження: 22-ц/813/4880/22

Номер справи місцевого суду: 522/10371/21

Головуючий у першій інстанції Свячена Ю. Б.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.05.2022 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Дришлюка А.І., Громіка Р.Д.,

при секретарі: Павлючук Ю.В.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради» за довіреністю, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 вересня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради», третя особа без самостійних вимог на предмет спору: т.в.о. генерального директора Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Грицкевич О.В., про скасування наказу та поновлення на роботі,-

в с т а н о в и в:

07 червня 2021 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» ООР», третя особа без самостійних вимог на предмет спору: т.в.о. генерального директора Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Грицкевич О.В., у якому просила суд:

- визнати незаконним і скасувати наказ від 05 квітня 2021 №104-к/тр про звільнення ОСОБА_2 з посади лікаряофтальмолога офтальмологічно-хірургічного відділення КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради» з 06 травня 2021 року у зв`язку із скороченням штату, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України;

- визнати незаконним і скасувати наказ №143к/тр від 06 травня 2021 року про звільнення ОСОБА_2 з посади лікаря-офтальмолога офтальмологічно-хірургічного відділення КНП «Одеський обласний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради» з 06 травня 2021 року у зв`язку із скороченням штату, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України;

- поновити ОСОБА_2 на посаді лікаря-офтальмолога офтальмологічно-хірургічного відділення КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради».

Позов обґрунтовано тим, що наказом №143-к/тр від 06 травня 2021 року ОСОБА_2 звільнена з посади лікаря офтальмолога офтальмологічно-хірургічного відділення КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради з 06 травня 2021 року у зв`язку із скороченням штату, на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» у разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників за скороченням штату, він повинен завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати первинним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів, а також інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень.

Всупереч ст. 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», відповідач надав подання до профспілкової організації 09 лютого 2021 року, тобто пізніше ніж за три місяці до фактичного звільнення ОСОБА_2 ..

Однак відповідач 03 лютого 2021 року, тобто до звернення до профспілкової організації, повідомив про наступне звільнення у зв`язку із скороченням штату.

Первинна профспілкова організація надала згоду про звільнення ОСОБА_2 22 лютого 2021 року.

Позивачка у позові посилається також на те, що вдруге, 06 травня 2021 року, вона звільнена з тієї ж посади згідно із п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП на підставі наказу №143-к/тр від 06 травня 2021 року, а наказ №104-к/тр від 05 квітня 2021 року відповідачем не скасований.

ОСОБА_1 в інтересах відповідача, КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради», за довіреністю, надала суду відзив на позовну заяву, де зазначила, що 02 лютого 2021 року КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради» видало наказ №6-ОД «Про попередження працівників про звільнення». 03 лютого 2021 року позивачку повідомлено про її наступне звільнення. Яке планується 12 квітня 2021 року, тобто не пізніше ніж за 2 місяці та з наданням переліку вакантних посад. Від підписання попередження позивачка відмовилась, про що складено акт від 03 лютого 2021 року. Твердження позивачки що її двічі звільнено не відповідає дійсності, оскільки 05 квітня 2021 року видано наказ №104-к/тр про звільнення позивачки 12 квітня 2021 року у зв`язку із скороченням штату, згідно п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, однак ОСОБА_2 06 квітня 2021 року не приступила до роботи через тимчасову непрацездатність, тому наказом №119-к/тр від 09 квітня 2021 року було перенесено дату звільнення ОСОБА_2 з 12 квітня 2021 року на дату першого робочого дня після закінчення тимчасової непрацездатності ОСОБА_2 ..

У судове засідання 28 вересня 2021 року з`явилися позивачка ОСОБА_2 , її представник ОСОБА_3 за довіреністю, та ОСОБА_1 в інтересах відповідача, КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради» за довіреністю.

Позивачка ОСОБА_2 , у судовому засіданні підтримала позовну заяву у повному обсязі та просила її задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_1 позов не визнала, просила у задоволенні позовних вимог відмовити.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28 вересня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_2 до Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради», третя особа без самостійних вимог на предмет спору: т.в.о. генерального директора Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Грицкевич О.В., про скасування наказу та поновлення на роботі задоволено.

Суд визнав незаконним та скасував наказ від 05 квітня 2021 року №104-к/тр про звільнення ОСОБА_2 з посади лікаря-офтальмолога офтальмологічно-хірургічного відділення Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради» з 06 травня 2021 року у зв`язку із скороченням штату, згідно з пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України;

визнав незаконним та скасував наказ від 06 травня 2021 року №143-к/тр про звільнення ОСОБА_2 з посади лікаря-офтальмолога офтальмологічно-хірургічного відділення Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради» з 06 травня 2021 року у зв`язку із скороченням штату, згідно з пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України;

поновив ОСОБА_2 на посаді лікаря-офтальмолога офтальмологічно-хірургічного відділення Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради» (код ЄДРПОУ 01998555, адреса: м. Одеса, вул. Леонтовича, 2);

стягнув з Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради» (код ЄДРПОУ 01998555, адреса: м. Одеса, вул. Леонтовича, 2) на користь держави 2270 (дві тисячі сімдесят) гривень 00 копій витрати по сплаті судового збору;

допустив негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 в інтересах відповідача, Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради», за довіреністю, просила рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

На підставі ст. 29 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», на виконання рішень зборів суддів Одеського апеляційного суду від 02.03.2022р. та 16.03.2022р., узв`язку із введенням на території України воєнного стану відповідно до Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022р.,керуючисьстаттею 26 ЗУ «Про правовий режим воєнного стану», враховуючи рішенняРади суддів України №9від24.02.2022р. та рекомендації Ради суддів України від 02.03.2022р. щодо роботи судів в умовах воєнного стану,з метоювжиття невідкладних заходів для забезпечення безперебійного функціонування Одеського апеляційного суду, головою суду видано Розпорядження №1 від 02 березня 2022 року, до якого внесені зміни розпорядженням №2 від 16 березня 2022 року, відповідно до п.п. 3-4 якого:

Зважаючи на те, що велика кількість учасників судових процесів не завжди мають змогу подати заяву про відкладення розгляду справи через задіяння до функціонування критичної інфраструктури, вступ до лав Збройних сил України, підрозділів територіальної оборони, добровольчих воєнних формувань та інших форм протидії збройної агресії проти України, або не можуть прибути в суд у зв`язку з небезпекою для життя, розгляд цивільних справ продовжитибез участі учасників провадженняв приміщенні Одеського апеляційного суду.

Справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи.

Згідно із ч. 2 ст.372ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Сторони по справі сповіщені належним чином, при цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою.

Відповідно до ч. 5 ст.268ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Повне судове рішення виготовлене 05 травня 2022 року.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 в інтересах відповідача Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради», за довіреністю, задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

У частинах1та 2статті 367ЦПК Українизазначено,що судапеляційної інстанціїпереглядає справуза наявнимив нійі додатковоподаними доказамита перевіряєзаконність іобґрунтованість рішеннясуду першоїінстанції вмежах доводівта вимогапеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що,здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 5-1 КЗпП Українивизначено гарантії забезпечення права громадян на працю. Так, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (пункт 6 частини 1статті 5-1 КЗпП України).

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно зі статтею 36 КЗпП Українипідставами припинення трудового договору є, зокрема, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41), або на вимогу профспілкового, чи іншого органу, уповноваженого на представництво трудовим колективом (стаття 45).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органомлише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства,установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно із частиною другою статті 40 КЗпПУкраїни звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмовипрацівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

За приписами статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України може бути проведено лише за попередньою згодою первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Судом першої інстанції встановлено, що 02 лютого 2021 КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» ООР» видано наказ №5-ОД про скорочення штату працівників, згідно якого т.в.о. генерального директора ОСОБА_4 наказав провести скорочення штату працівників шляхом внесення змін до штатного розпису КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» ООР», скоротивши штат працівників на 3,0 посади лікаря-офтальмолога, з яких 1,0 посада є вакантною, 1,0 посаду обіймає ОСОБА_5 , 1,0 посаду обіймає ОСОБА_2 , утримання яких у зв`язку зі зменшенням навантаження на офтальмологічно-хірургічне відділення є нераціональним та затвердити перелік виключених з 13 квітня 2021 року зі штатного розпису підприємства посад і професій у зв`язку із скороченням штату.

02 лютого 2021 року відповідачем видано наказ №6-ОД про попередження у зв`язку із скороченням штату, у тому числі лікаря офтальмолога ОСОБА_2 , про звільнення з роботи 12 квітня 2020 року відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

ОСОБА_2 відмовилась від ознайомлення з наказами №5-ОД від 02 лютого 2021 року «Про скорочення штату працівників» та з наказом №6-ОД від 02 лютого 2021 року «Про попередження про звільнення у зв`язку із скороченням штату», про що складено акт від 03 лютого 2021 року.

05 лютого 2021 року відповідачем на адресу ОСОБА_2 надіслано рекомендований лист з описом вкладних документів: наказ №5-ОД від 02 лютого 2021 року, перелік посад і професій, наказ №6-ОД від 02 лютого 2021 року, попередження про звільнення, список вакантних посад, який було повернуто відправнику як такий, що не був отриманий за закінченням терміну зберігання.

22 лютого 2021 року на засіданні профспілкового комітету Первинна профспілкова організація КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» ООР» надала згоду на розірвання трудового договору з лікарем-офтальмологом офтальмологічно-хірургічного відділення ОСОБА_2 з 13 квітня 2021 року у зв`язку зі скороченням посади за п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Наказом КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» ООР» від 05 квітня 2021 року №104-к/тр звільнено ОСОБА_2 з займаної посади лікаря-офтальмолога офтальмологічного відділення 12 квітня 2021 року, у зв`язку із скороченням штату, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Підстави звільнення: наказ по підприємству «Про скорочення штату працівників» від 02 лютого 2021 року №5-ОД; попередження від 03 лютого 2021 року про скорочення посади лікаря-офтальмолога офтальмологічного відділення; ст. 44 КЗпП України.

Наказом КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» ООР» від 09 квітня 2021 року №119-к/тр перенесено дату звільнення ОСОБА_2 у зв`язку із перебуванням її на лікарняному на дату першого робочого дня після закінчення тимчасової непрацездатності.

Наказом КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» ООР» від 06 травня 2021 №143-к/тр звільнено ОСОБА_2 з займаної посади лікаря-офтальмолога офтальмологічно-хірургічного відділення 06 травня 2021 року, у зв`язку із скороченням штату, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Підстави звільнення: наказ по підприємству «Про скорочення штату працівників» від 02 лютого 2021 року №5-ОД; попередження від 03 лютого 2021 року про скорочення посади лікаря-офтальмолога офтальмологічно-хірургічного відділення; наказ від 05 квітня 2021 №104-к/тр про звільнення ОСОБА_2 12 квітня 2021 року; наказ від 06 квітня 2021 №114-к/тр про тимчасову непрацездатність ОСОБА_2 з 06 квітня 2021 року; наказ від 09 квітня 2021 №119-к/тр про перенесення дати звільнення ОСОБА_2 ; наказ від 06 травня 2021 №140-к/тр про те, що ОСОБА_2 приступила до роботи 06 травня 2021 року після тимчасової непрацездатності.

Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» у разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв`язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності підприємства, установи, організації, він повинен завчасно,не пізніше як за три місяцідо намічуваних звільнень надати первинним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

На підтвердження дотримання зазначеної норми відповідачем надано лист від 31 грудня 2020 №187, адресований Голові профспілкового комітету КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» ОСОБА_6 , в якому зазначено, що для розширення та забезпечення необхідного обсягу та якості надання спеціалізованої медичної допомоги хворим в умовах зростання видатків та бюджетного дефіциту Адміністрація КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» ООР» інформує про проведення оптимізації організації надання медичної допомоги шляхом внесення змін до структури та штатного розкладу закладу, а саме: скорочення 4,0 ставки лікаря-офтальмолога та вводу 4,0 ставки інших спеціалістів.

Проте вказаний лист не містить штампу з зазначенням вхідного номеру та дати, водночас відповідачем не надано доказів направлення зазначеного листа профспілці, тому суд не вважає цей лист належним доказом звернення відповідача до профспілки з метою звільнення позивача 31 грудня 2020 року.

Як вбачається з протоколу від 22 лютого 2021 року №3, яким первинною профспілковою організацією надано згоду на розірвання трудового договору з позивачем зазначено, що 09 лютого 2021 року до профкому надійшло подання т.в.о. генерального директора КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради» Грицкевич О.В. про надання згоди на звільнення ОСОБА_2 за п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Зважаючи на те, що подання до профспілки з метою надання згоди на звільнення ОСОБА_2 не зазначає вхідної дати отримання, датою звернення є саме 09 лютого 2021 року. Однак, як вбачається з наказу відповідача від 02 лютого 2021 року №5-ОД про скорочення штату працівників, повідомлення ОСОБА_2 про звільнення та з наказу відповідача від 05 квітня 2021 року №104-к/тр вбачається, що запланованою датою звільнення ОСОБА_2 є 12 квітня 2021 року, що свідчить про звернення відповідачем до профспілки пізніше як за три місяці до наміченої дати звільнення, тобто відповідачем не дотримано вимоги ч. 3 ст. 22 «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Позивач у судовому засіданні зазначив, що відповідачем йому були запропоновані посади для заміщення, проте вони не відповідали її досвіду роботи та фаху.

Згідно із наданого відповідачем штатного розпису станом на 01 січня 2021 року у штаті відповідача перебувало 7 посад лікаря-офтальмолога, а всього 191,50 посад, згідно штатного розпису станом на 13 квітня 2021 року 4 посади лікаря-офтальмолога, а всього 191,50 посад. Таким чином, загальна кількість працівників у штаті КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» ООР» не змінилася.

Станом на 01 серпня 2021 року у штаті відповідача перебуває 1 посада лікаря-офтальмолога, а всього 199,00 посад, тобто загальна чисельність штату відповідача збільшилася.

Згідно із ч. ч. 5, 8ст. 43 КЗпП України,виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) повідомляє власника або уповноважений ним орган про прийняте рішення у письмовій формі в триденний строк після його прийняття. У разі пропуску цього строку вважається, що виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) дав згоду на розірвання трудового договору.Власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір не пізніш як через місяць з дня одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Задовольняючи позов в повному обсязі, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що скорочення штату або чисельності працівників при звільненні позивача у даному випадку не відбувалось, штатна чисельність працівників установи лише збільшилися. Згоду первинної профспілкової організації на розірвання трудового договору з позивачем, відповідачем отримано 22 лютого 2021 року, проте звільнено позивача із займаної посади лікаря-офтальмолога лише 06 травня 2021 року, тобто вказана згода профспілкового органу на момент звільнення позивача вичерпала свою дію за часом, що свідчить про порушення відповідачем вимог ч. 8 ст. 43 КЗпП України. Аналогічний правовий висновок наведено в постанові Верховного Суду від 20.01.2021 у справі №577/3997/15-ц.

Таким чином, при перенесенні дати запланованого вивільнення роботодавцю необхідно повторно звернутись до профспілки для отримання згоди на звільнення, навіть за наявності згоди за первинним зверненням.

Отже, позивач ОСОБА_2 була звільнена із займаної посади лікаря-офтальмолога офтальмологічно-хірургічного відділення КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради» без законної підстави та в порушення встановленого законом порядку звільнення, що є підставою для поновлення позивача на попередній посаді.

Посилання ОСОБА_1 в інтересах Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради» в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд безпідставно не враховано, що позивачка ОСОБА_2 звільнена із займаної посади у встановленому законом порядку, не приймається до уваги, виходячи з наступного.

Згідно ізчастинами 1-4статті 10ЦПК України,суд прирозгляді справикерується принципомверховенства права. Суд розглядає справи відповідно доКонституції України,законів України,міжнародних договорів,згода наобов`язковість якихнадана ВерховноюРадою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановленіКонституцієюта законамиУкраїни. Суд застосовує при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно достатті 8Конституції Українив Українівизнається ідіє принципверховенства права.Конституція Українимає найвищуюридичну силу.Закони таінші нормативно-правовіакти приймаютьсяна основіКонституції Україниі повиннівідповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, щопроцесуальні гарантії, викладені устатті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися досуду зпозовом щодо своїх цивільних прав таобов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право насуд», вякому право надоступ досуду, тобто право ініціювати всудах провадження зцивільних питань становить один зйого аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року усправі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп.2836, Series A№18). Крім того, порушення судового провадження саме пособі незадовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, якіє практичними та ефективними, а нетеоретичними абоілюзорними. Право надоступ досуду включає всебе нелише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було білюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати досуду цивільний позов без гарантії того, щосправу буде вирішено остаточним рішенням всудовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було бнеможливо детально описувати процесуальні гарантії, якінадаються сторонам усудовому процесі провадженні, яке єсправедливим, публічним ташвидким, негарантувавши сторонам того, щоїхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення усправах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003 року, та«Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Частинами 1та 2статті 13ЦПК Українипередбачено,що судрозглядає справи не інакшеяк зазверненням особи,поданим відповіднодо цьогоКодексу,в межахзаявлених неювимог іна підставідоказів,поданих учасникамисправи абовитребуваних судому передбаченихцим Кодексомвипадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістомстатей 12та 81ЦПК України,цивільне судочинствоздійснюється назасадах змагальностісторін. Учасникисправи маютьрівні праващодо здійсненнявсіх процесуальнихправ таобов`язків,передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У статті76ЦПК Українизазначено,що доказамиє будь-якідані,на підставіяких судвстановлює наявністьабо відсутністьобставин (фактів),що обґрунтовуютьвимоги і запереченняучасників справи,та іншихобставин,які маютьзначення длявирішення справи. Цідані встановлюютьсятакими засобами: 1)письмовими,речовими іелектронними доказами; 2)висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними єдокази,які містятьінформацію щодопредмета доказування. Предметомдоказування єобставини,що підтверджуютьзаявлені вимогичи запереченняабо маютьінше значеннядля розглядусправи іпідлягають встановленнюпри ухваленнісудового рішення. Сторонимають правообґрунтовувати належністьконкретного доказудля підтвердженняїхніх вимогабо заперечень. Судне бередо розглядудокази,що нестосуються предметадоказування. Суд небере доуваги докази,що одержаніз порушеннямпорядку,встановленого законом. Обставинисправи,які зазаконом маютьбути підтвердженіпевними засобамидоказування,не можутьпідтверджуватися іншимизасобами доказування. Достовірнимиє докази,на підставіяких можнавстановити дійсніобставини справи. Достатнімиє докази,які усвоїй сукупностідають змогудійти висновкупро наявністьабо відсутністьобставин справи,які входятьдо предметадоказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленомустаттею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_2 доведено належним чином підстав позову, саме, скорочення штату або чисельності працівників при звільненні позивача у даному випадку не відбувалось, штатна чисельність працівників установи лише збільшилися. Згода профспілкового органу від 22 лютого 2021 року на момент звільнення позивача вичерпала свою дію за часом, що свідчить про порушення відповідачем вимог ч. 8 ст. 43 КЗпП України. Й, навпаки, відповідачем не надано суду достатніх та безспірних доказів на підтвердження заперечень проти позову.

Так, відповідно до частини 1 статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимогЗакону України«Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Усуваючи розбіжності у застосуванні норм матеріального права, а саме, п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, Верховний Суд України у постанові від 11 липня 2012 року у справі №6-65цс12, дійшов наступного правового висновку: «Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі, ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Зі змісту зазначеної норми вбачається, що вона передбачає декілька самостійних підстав для розірвання з ініціативи власника трудового договору з працівником, як ліквідацію; реорганізацію; банкрутство; перепрофілювання підприємства, установи, організації; скорочення чисельності працівників; скорочення штату працівників.

Вживані у цій нормі поняття: «ліквідація», «реорганізація», «перепрофілювання», «банкрутство», «скорочення чисельності або штату працівників» стосуються саме підприємств, установ, організацій як юридичних осіб, а не їх структурних підрозділів.

Визначення юридичної особи, поняття та порядок ліквідації чи реорганізації юридичної особи містяться в ст. ст. 80, 104 - 111 ЦК України, ст. ст. 62-66, 79-92 ГК України, ст. ст. 1-22 Закону України «Про господарські товариства».

Згідно з цими нормами підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. Підприємство може складатися з виробничих або функціональних структурних підрозділів (виробництв, відділень, цехів, управлінь, бюро, служб тощо) та створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи.

Філії та представництва, як і інші структурні підрозділи підприємства, установи, організації не мають статусу юридичних осіб і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством (ст. 95 ЦК України, ч. 4 ст. 64 ГК України).

Відтак підставою для розірвання з працівником трудового договору у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України може бути ліквідація або реорганізація саме підприємства, установи, організації як юридичної особи.

Відповідно до ч. 2 ст. 104 ЦК України юридична є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Ліквідація ж структурного підрозділу юридичної особи зі створенням чи без створення іншого структурного підрозділу не є ліквідацією або реорганізацією юридичної особи, а свідчить лише про зміну внутрішньої (організаційної) структури юридичної особи. На відміну від ліквідації чи реорганізації юридичної особи, ця обставина може бути підставою для звільнення працівників цього структурного підрозділу згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України лише з підстав скорочення чисельності або штату працівників у зв`язку з такими змінами при умові дотримання власником вимог ч. 2 ст. 40, ст. ст. 42, 43, 492 КЗпП України.

Встановивши у справі, яка переглядається, факт внутрішньої реорганізації юридичної особи ВАТ «Укрнафта» (шляхом впровадження змін в організаційній структурі підприємства), а не її ліквідації, касаційний суд дійшов правильного висновку про незаконність звільнення працівника структурного підрозділу підприємства на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв`язку з ліквідацією цього структурного підрозділу при недоведеності власником факту скорочення чисельності або штату працівників у зв`язку з такими змінами у структурі підприємства та факту дотримання власником вимог ч. 3 ст. 36, ч. 2 ст. 40, ст. ст. 42, 43, 492 КЗпП України при звільненні працівника».

Верховний Суд у постанові від 06 травня 2020 року у справі №487/2191/17 (провадження №61-38337св18) зробив висновок про те, що «Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці,зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ниморганом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої

статті 40, частини третьої статті49-2 КЗпП Українищодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Таким чином, однією з гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі№800/538/17, провадження№11-431асі18.

Суди встановили, що відповідач своєчасно та належним чином повідомив позивача про наступне вивільнення, але не виконав обов`язок щодо надання пропозицій про всі наявні на підприємстві вакансії, які з`явилися на підприємстві протягом двох місяців і які існували на день звільнення.

Встановивши, що позивачу не були запропоновані усі наявні на підприємстві вакансії, включаючи 15 відокремлених підрозділів ДП «Адміністрація морських портів України», суди дійшли обґрунтованого висновку про порушення відповідачем вимогстатті 49-2 КЗпП України.

Доводи касаційної скарги щодо дотримання відповідачем положень статті

49-2 КЗпП України, є необґрунтованими, оскільки, у наданих актах відмови в ознайомленні з вакансіями та долученими до них списками вакансій у ДП «Адміністрація морських портів України» не зазначено з якими саме вакансіями відповідач мав намір ознайомити позивача».

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правова позиція Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захистправ людиниі основоположнихсвобод та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції з достовірністю та об`єктивністю встановлено, що позивач ОСОБА_2 була звільнена із займаної посади лікаря-офтальмолога офтальмологічно-хірургічного відділення КНП «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради» без законної підстави та в порушення встановленого законом порядку звільнення, що є підставою для поновлення позивача на попередній посаді.

Позивач ОСОБА_2 має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, та у даному випадку в судовому засіданні позивачем доведено належним чином, що відповідач порушує його права. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його право підлягає судовому захисту.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Доводи представника відповідача в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції неправильно визначив розмір судового збору при ухвалення судового рішення 2 270,00 грн. замість 908 грн., не приймаються до уваги за таких підстав.

Суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір»позивачка звільнена від сплати судового збору, тому судові витрати підлягають стягненню з відповідача в дохід держави і складаються із судового збору, розмір якого відповідно до ст. 4 Закону України «Про судовий збір» становить 2 270,00 грн..

Частиною 3 статті 6 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що, У разі коли у позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Оскільки у даному випадку в позовній заяві об`єднано три вимоги немайнового характеру, суд визначив розмір судового збору при ухваленні судового рішення правильно.

Отже,суд першоїінстанції всебічно,повно таоб`єктивно з`ясувавобставини,які маютьзначення дляправильного вирішеннясправи,дослідив всудовому засіданніусі докази,які єу справі,з урахуваннямїх переконливості,належності ідопустимості,на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та вірно виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову в повному обсязі.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11Конвенції(див. вищепункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Гамандій Наталії Василівни в інтересах Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний очний шпиталь інвалідів війни» Одеської обласної ради» за довіреністю, залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 05 травня 2022 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

А.І. Дришлюк

Р.Д. Громік