Постанова

Іменем України

26 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 501/1664/19

провадження № 61-17791св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - служба у справах дітей Чорноморської міської ради Одеської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 17 грудня 2019 року у складі судді Пушкаровського Д. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 29 липня 2021 року у складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Комлевої О. С., Сегеди С. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа - служба у справах дітей Чорноморської міської ради Одеської області, про усунення перешкод у здійсненні права власності на житло шляхом виселення та зняття з реєстраційного обліку.

Позовну заяву мотивовано тим, що за життя ОСОБА_5 та з її згоди, яка була власником на квартири

АДРЕСА_1 , відповідачі вселились в зазначену квартиру та зареєструвались за своїм місцем проживання.

Після смерті ОСОБА_5 , в порядку спадкування за заповітом, право власності на вказане житло перейшло до неї.

Після зміни власника спірної квартири відповідачі проживають в ній без будь-яких правових підстав, обмежують її у володінні, користуванні і розпорядженні своєю власністю, чим порушують право власності на квартиру, гарантоване Конституцією та законами України.

Посилаючись на викладене та статті 391, 405 ЦК України, 156 ЖК України, ОСОБА_1 просила суд усунути їй перешкоди у здійсненні права власності на квартиру АДРЕСА_1 , шляхом виселення та зняття з реєстраційного обліку ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 без надання іншого жилого приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 17 грудня

2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - служба у справах дітей Чорноморської міської ради Одеської області, про усунення перешкод у здійсненні права власності на житло шляхом виселення та зняття з реєстраційного обліку відмовлено в повному обсязі.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, враховуючи положення Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», СК України та Закону України «Про охорону дитинства», суд дійшов висновку про те, що чинне законодавство України вимагає здійснення контролю за збереженням житлових та майнових прав дітей, забороняє зменшення житлової площі або погіршення умов проживання дітей. Кожній дитині гарантується захист гідності та найкраще забезпечення її інтересів.

Іншого житла ОСОБА_2 не має, пропозицій від ОСОБА_1 щодо укладання будь-яких договорів найму вказаного житла не було. У разі виселення, вона з дітьми, один з яких малолітній, залишиться на вулиці.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 29 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 17 грудня

2019 року залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції врахував вимоги позивачки про припинення права користування відповідачами спірною квартирою на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції.

Суд дійшов висновку про те, що припинення права користування відповідачами спірним житлом не відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що позивачка забезпечена житлом, а квартира АДРЕСА_1 є єдиним місцем проживання відповідачів котрі постійно в ній проживають понад 13 років, окрім спірної квартири іншого житла не мають та ОСОБА_2 змушена забезпечити належні умови не лише для себе, але і для малолітніх дітей, які проживають разом з нею. Окрім цього в цій квартирі зареєстрований і батько дітей.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У листопаді 2021 року до Верховного Суду через засоби поштового зв`язку ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 17 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 29 липня 2021 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, вказує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 180/1388/17-ц, від 10 жовтня 2018 року у справі

№ 711/10808/16-ц, від 07 червня 2018 року у справі № 610/3565/16-ц,

від 28 березня 2018 року у справі № 489/2478/17-ц, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що твердження про те, що спірну квартиру було придбано за програмою «Молодіжного будівництва», що й стало підставою для суду першої інстанції для відмови у позові, є таким, що не відповідає матеріалам справи. Заявник вказує, що із самого початку її з відповідачкою ОСОБА_2 спілкування у них відносини не склалися, постійно існувала та існує неприязнь, проживали окремо та не є членами однієї сім`ї.

Виселятися із спірної квартири або укладати договір найму відповідачі відмовляються, таким чином обмежуючи заявницю у праві володіння, користування і розпорядження її власністю, чим порушують її право власності на квартиру, яке гарантоване Конституцією та законами України. Враховуючи те, що відповідачі зареєстровані у спірній квартирі за згодою її колишньої власниці ОСОБА_5 , право власності якої припинено та новим власником житлового приміщення стала заявниця, а відповідачі не є членами сім`ї нового власника, й між ними не був укладений договір найму житла, то з втратою права власності на квартиру її матері відповідачі втратили право користуватись нею, оскільки право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на квартиру в особи, членами сім`ї якого вони є, а тому відповідачі підлягають виселенню з належної їй квартири, без надання іншого житлового приміщення.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

У січні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2022 року справу за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа - служба у справах дітей Чорноморської міської ради Одеської області, про усунення перешкод у здійсненні права власності на житло шляхом виселення та зняття з реєстраційного обліку призначено до розгляду.

Відзив на касаційну скаргу до суду не надійшов

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_4 померла мати ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , якій на праві власності належала квартира

АДРЕСА_1 .

Після смерті ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , її дочка ОСОБА_1 на підставі заповіту, посвідченого приватним нотаріусом Чорноморського міського нотаріального округу Одеської області 13 червня 2016 року зареєстрованого у реєстрі за № 1581 є спадкоємцем зазначеного в заповіті майна матері ОСОБА_5 , а саме квартири

АДРЕСА_1 . Після смерті матері, ОСОБА_1 стала одноосібним власником цілої частини вказаного нерухомого майна.

За відомостями відділу реєстрації обліку осіб виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстровані: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , малолітній ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 .

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та її діти малолітні ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , є колишньою невісткою та онуками померлої, та на час звернення до суду з цим позовом проживають в зазначеній квартирі.

ОСОБА_2 та ОСОБА_6 перебували у зареєстрованому шлюбі з 04 грудня 1999 року по 18 листопада 2015 року. У шлюбі народилося двоє дітей:

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітній ОСОБА_4 ,

ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Після укладання шлюбу сім`я ОСОБА_7 та ОСОБА_6 проживали в квартирі АДРЕСА_1 , в якій і продовжує проживати ОСОБА_2 з дітьми.

Спеціалістом служби у справах дітей виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області за вказаною адресою був складений акт обстеження житлово-побутових умов проживання. Встановлено, що матеріально-побутові умови проживання малолітнього ОСОБА_4 ,

ІНФОРМАЦІЯ_8 задовільні, для виховання, розвитку та проживання дитини створено належні умови.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 29 квітня

2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_8 до Іллічівського міського відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, треті особи:

ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , об`єднання співвласників багатоквартирних будинків «Будинки АББО», ОСОБА_6 , про визнання протиправними дій щодо реєстрації місця проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_2 , без згоди всіх співвласників та зобов`язання зняти ОСОБА_2 з реєстраційного обліку за місцем проживання за адресою:

АДРЕСА_2 , відмовлено в повному обсязі.

Виконавчий комітет Чорноморської міської ради Одеської області як орган опіки і піклування надав висновок, згідно якого вважає не доцільним виселення та зняття з реєстраційного обліку родини ОСОБА_2 , у складі матері ОСОБА_2 та її дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

У вказаному висновку зазначено, що ОСОБА_2 була запрошена в службу у справах дітей на співбесіду, під час якої надала письмове пояснення, що квартира АДРЕСА_1 у 2001 році була придбана за програмою «Молодіжного будівництва» нею та її колишнім чоловіком ОСОБА_6 . З того часу вони однією сім`єю мешкали у вказаній квартирі, де у подальшому народилося двоє дітей, які також з народження проживають у квартирі, де для них створено всі умови для виховання, життя та розвитку. У 2017 році ОСОБА_2 стало відомо, що в її квартирі ще зареєстровано двоє осіб, а саме бабуся її дітей ОСОБА_5 , та тітка її дітей ОСОБА_1 .

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Відповідно до Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті

8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків з конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлене у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило б захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Пункт 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі «Gillow v. the U.K.» від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі «Larkos v. Cyprus» від 18 лютого 1999 року).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) сформулювала висновок про те, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Виселення має оцінюватися на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ, позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, при вирішенні спору про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року справі № 442/8188/19 (провадження № 61-7095св21).

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій, взяли до уваги усі надані сторонами докази та оцінили їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач, набуваючи у власність спірний будинок, знала про тривале проживання в цьому будинку ОСОБА_2 з неповнолітніми дітьми. Позивач має інше житло для проживання, а квартира

АДРЕСА_1 є єдиним місцем проживання відповідачів, котрі понад 13 років постійно в ній проживають, окрім спірної квартири іншого житла не мають та ОСОБА_2 змушена забезпечити належні умови не лише для себе, але і для малолітніх дітей, які проживають разом з нею, пропозицій від ОСОБА_1 щодо укладання

будь-яких договорів найму вказаного житла не було. Окрім цього в цій квартирі зареєстрований і батько дітей.

Крім того, позивач не довела наявність у неї перешкод у володінні та користуванні спірним будинком, чи перешкод на вселення і проживання у ньому. Неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом через його зайняття іншими особами не означає втрати володіння такою нерухомістю.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 180/1388/17-ц, від 10 жовтня 2018 року у справі

№ 711/10808/16-ц, від 07 червня 2018 року у справі № 610/3565/16-ц,

від 28 березня 2018 року у справі № 489/2478/17-ц, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-цє необґрунтованими, оскільки фактичні обставини у вказаних справах не є подібними до обставин цієї справи, у зв`язку з чим матеріально-правове регулювання спірних правовідносин є різним.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції

2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції

від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильного по суті спору висновку судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 17 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 29 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович