ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 травня 2022 року Справа № 918/966/21

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:головуючий суддя Олексюк Г.Є., суддя Гудак А.В. , суддя Мельник О.В.

секретар судового засідання Ткач Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Хлібодар" на рішення Господарського суду Рівненської області від 11.01.2022 р. у справі № 918/966/21 (суддя Пашкевич І.О., повний текст рішення складено 21.01.2022 р.)

за позовом ОСОБА_1

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Хлібодар"

про стягнення 1 991 700, 50 грн

за участю представників:

позивача - Голуб В.А.;

відповідача - Буковський В.М.;

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Хлібодар" про стягнення 1 991 700, 50 грн заборгованості з виплати вартості частки у статутному капіталі товариства.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на те, що 24.12.2019 р. він вийшов зі складу учасників ТОВ "Хлібодар", тому в силу ч. 7 ст. 24 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" до 24.12.2020 р. відповідач зобов`язаний виплатити йому вартість частки, яка складає 2 091 700, 50 грн. Однак, відповідач виконав свої зобов`язання частково, сплативши позивачу 100 000 грн, що зумовило позивача звернутись до суду з даним позовом про стягнення решти суми в розмірі 1 991 700, 50 грн.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 11.01.2022 р. у справі № 918/966/21 позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача 1 969 450, 50 грн заборгованості з виплати вартості частки у статутному капіталі та 29 875, 51 грн судового збору. Провадження у справі в частині стягнення 22 250 грн заборгованості з виплати вартості частки у статутному капіталі - закрито.

Судове рішення мотивоване положеннями ст. ст. 509, 510, 526, 527, 530 ЦК України, ст. ст. 173, 174, 193, 167 ГК України, ч. 1, 2 ст. 12, ч. ч. 1, 6, 7 ст. 24, Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" та доведеністю позивачем обставин його виходу зі складу учасників ТОВ "Хлібодар", існування у відповідача обов`язку виплатити позивачу вартість його частки в статутному капіталі товариства та наявності заборгованості (вартість частки) в розмірі 1 991 700, 50 грн. Також судом першої інстанції враховано те, що в процесі розгляду справи відповідачем погашено частину заборгованості перед позивачем в розмірі 22 250 грн, що стало підставою для закриття судом провадження у справі в цій частині на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України за відсутністю предмету спору.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "Хлібодар" звернулося до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове рішення, яким відмовити в позові. Визнати поважними причини пропуску строку для подання доказів та поновити строк для їх подачі до суду апеляційної інстанції.

Доводи апеляційної скарги зводяться до наступних аргументів:

- під час розгляду справи у суді першої інстанції статут ТОВ "Хлібодар" (в редакції, чинній на день виходу повивача з товариства) не був досліджений, що вказує на не з`ясування судом всіх обставин, що мають значення для справи, в тому числі суд не перевірив чи настав строк розрахунків з позивачем та чи мало місце порушення відповідачем будь-яких прав позивача;

- суд першої інстанції, при розгляді вказаної справи у судовому засіданні 11.01.2022 р. протокольною ухвалою, відмовив у задоволені клопотання відповідача про відкладення розгляду справи, що вказує на порушення принципу змагальності сторін. Вказане порушення позбавило відповідача можливості взяти участь у розгляді судового спору та долучити до матеріалів справи докази часткової сплати позивачу вартості його частки (платіжне доручення № 128 від 11.01.2022 р.). Даний доказ має суттєве значення для справи, однак не був долучений до неї, у строк встановлений ухвалою суду від 08.11.2021 р. з об`єктивної причини, що зумовлена відсутністю у відповідача вказаного доказу у визначений судом строк для подачі доказів по даній справі.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.03.2022 р. відкрито провадження у справі, розгляд скарги призначено на 13.04.2022 р. об 15:30 год.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.04.2022 р. розгляд справи відкладено на 04.05.2022 р. о 14:30 год.

ОСОБА_1 надіслав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що при винесенні оскаржуваного рішення судом враховано, що відповідач вимог позивача не заперечив та не спростував, натомість своїми діями фактично визнав наявну заборгованість. Зважаючи на те, що відповідачу достеменно було відомо про суть справи, що розглядається, своїм правом на подачу відзиву на позовну заяву відповідач не скористався. Крім того, товариство надало докази часткового погашення заборгованості перед позивачем, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями наданими відповідачем з призначенням платежу "виплата вартості частки колишньому учаснику товариства ОСОБА_1 у зв`язку з його виходом з ТОВ "Хлібодар".

Також в силу положень ст. 13, ч. 1 ст. 73, ч. 1 ст. 74 ГПК України, у даному випадку, саме відповідач повинен був надати докази та доводити суду ті обставини, на які він посилається в апеляційній скарзі як на підставу своїх заперечень проти позову. Оскільки відповідач не надав суду першої інстанції ні своїх заперечень проти позову, ні копії статуту ТОВ "Хлібодар", тому суд був позбавлений можливості дослідити такий доказ, який, на думку відповідача, має значення для вирішення даної справи.

При винесенні рішення суд виходив з того, що датою виходу позивача зі складу учасників товариства вважається 24.12.2019 р. згідно положень ч. 5 ст. 24 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", тому в силу вимог ч. 7 ст. 24 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" до 24.12.2020 р. (протягом одного року) відповідач зобов`язаний виплатити позивачу вартість його частки.

Позивач не погоджується з доводами відповідача про те, що без дослідження статуту товариства, який може містити відмінний від закону строк розрахунків з учасником, що вийшов з товариства, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права.

Як вказує позивач, відповідач у жодне судове засідання не з`явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений у встановленому законом порядку, що підтверджується наявними в матеріалах справи повідомленнями про вручення відповідачу поштових відправлень. Відзиву на позов відповідачем не подано. Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що в процесі розгляду справи відповідачем погашено частину заборгованості перед позивачем в розмірі 22 250 грн. Беручи до уваги те, що товариство сплатило частину основної суми боргу в розмірі 22 250 грн, суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі в цій частині на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України за відсутністю предмету спору. Таким чином, посилання апелянта на те, що він був позбавлений судом можливості взяти участь у розгляді даного спору та долучити до матеріалів справи докази (платіжне доручення № 128 від 11.01.2022 р.) часткової оплати позивачу вартості його частки у зв`язку з виходом останнього з ТОВ "Хлібодар", не ґрунтується на нормах процесуального права.

Позивач звертає увагу суду на те, що апеляційна скарга не містить будь-яких доказів неможливості подання до суду першої інстанції копії платіжного доручення № 128 від 11.01.2022 р. та копії статуту ТОВ "Хлібодар" з причин, що об`єктивно не залежали від відповідача. З урахуванням положень ст. 80, ч. ч. 1, 3 ст. 269 ГПК України вважає, що докази, додані відповідачем до апеляційної скарги, не підлягають прийняттю до розгляду судом.

З огляду на викладене, просить суд апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

ТОВ "Хлібодар" надіслало до суду клопотання, в якому просить суд відкласти розгляд справи для надання відповідачу строку на врегулювання даного спору з позивачем та можливого підписання сторонами мирової угоди. Вказує, що виконання рішення суду про стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів у розмірі 1 969 450 грн суттєво вплине на фінансовий стан товариства та може призвести до зупинки його роботи, що в свою чергу унеможливить виконання товариством мобілізаційних завдань.

Розглянувши в судовому засіданні 04.05.2022 р. клопотання скаржника про відкладення розгляду справи, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 216 ГПК України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених ч. 2 ст. 202 цього Кодексу.

Статтею 202 ГПК України встановлено наслідки неявки в судове засідання учасників справи.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (ст. 202 ГПК України).

Обґрунтовуючи клопотання про відкладення розгляду справи, відповідач вказує на можливість врегулювання даного спору з позивачем шляхом укладення (у майбутньому) мирової угоди.

За приписами частин 1- 4 ст. 192 ГПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, якщо мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу. До ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням між сторонами мирової угоди суд роз`яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін у вчиненні відповідних дій. Укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією самою ухвалою одночасно закриває провадження у справі.

Відповідно до ст. 193 ГПК України виконання мирової угоди здійснюється особами, які її уклали, в порядку і строки, передбачені цією угодою. Ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України "Про виконавче провадження". У разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень.

З аналізу наведених приписів Господарського процесуального кодексу України вбачається, що мирова угода у позовному провадженні - це письмова домовленість між сторонами спору про його вирішення, яка укладається в добровільному порядку з метою припинити спір, на погоджених сторонами умовах. Тобто, відмовившись від судового захисту, сторони ліквідують наявний правовий конфлікт самостійним (без державного примусу) врегулюванням розбіжностей на погоджених умовах. Спір може бути врегульовано укладенням мирової угоди на будь-якій стадії господарського процесу, у тому числі на стадії виконання судового рішення.

Колегія суддів зазначає, що в судовому засіданні представник позивача повідомив суд, що відповідач не звертався до позивача з будь-якими пропозиціями щодо врегулювання даного спору шляхом укладення мирової угоди. Позивач не має наміру врегульовувати спір шляхом укладення з відповідачем мирової угоди. Звертав увагу суду на те, що відповідач вже тривалий час уникає від виконання свого обв`язку із виплати позивачу вартості його частки в статутному капіталі товариства, чим порушуються його права та інтереси.

Тобто, із пояснень представника позивача, суд встановив те, що позивач не має наміру врегульовувати даний спір шляхом укладення мирової угоди у відповідності до ст. 192 ГПК України. В матеріалах справи відсутні докази звернення до суду із спільною заявою про намір укласти мирову угоди по даному спору.

Встановивши дані обставини, враховуючи те, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, а також беручи до уваги відсутність будь-яких інших обґрунтованих доводів необхідності відкладення розгляду справи, колегія суддів дійшла висновку відмовити в задоволенні клопотання відповідача про відкладення розгляду справи та здійснити перевірку рішення місцевого господарського суду в апеляційному порядку, оскільки жодних підстав вважати, що спір не може бути вирішено в даному засіданні не вбачається.

Окрім того, колегія суддів окремо зауважує, що намагання відповідача вирішити спір у позасудовому порядку може бути здійснені на стадії виконавчого провадження.

Також суд вказує, що за приписами ст. 129 Конституції України, ст. 2 ГПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Роль національних судів полягає в організації судових проваджень таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Шульга проти України").

Національним судам належить функція керування провадженнями таким чином, щоб вони були швидкими та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Скордіно проти Італії"). Держави-учасниці мають організувати правові системи таким чином, щоб їх суди могли гарантувати право кожного на отримання остаточного рішення у справах, що стосуються цивільних прав і обов`язків упродовж відповідного терміну (рішення ЄСПЛ у справах "Скордіно проти Італії", "Сюрмелі проти Німеччини").

Розглянувши в судовому засіданні 04.05.2022 р. клопотання скаржника про поновлення пропущеного строку для подання доказів та долучення до матеріалів справи додаткових доказів, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 119 ГПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Відтак ст. 119 ГПК України не передбачено конкретного переліку обставин, що відносяться до поважних і можуть бути підставою для поновлення пропущеного процесуального строку. Отже, у кожному випадку суд з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінює доводи, що наведені на обґрунтування клопотання про його поновлення, та має зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку, встановити чи є такий строк значним та чи поновлення такого строку не буде втручанням у принцип юридичної визначеності.

Питання про поважність причин пропуску процесуального строку в розумінні статті 86 ГПК України вирішується судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З огляду на приписи процесуального закону встановлення поважності (неповажності) причин пропуску процесуального строку належить до дискреційних повноважень суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ст. 113 ГПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.

Відповідно до ст. 80 ГПК України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (ч. 8 ст. 80 ГПК України).

Стаття 269 ГПК України визначає межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3 даної статті).

В даному випадку, як вбачається зі змісту апеляційної скарги, відповідач обґрунтовує неможливість подання до суду першої інстанції доказів часткової оплати позивачу вартості його частки (платіжне доручення № 128 від 11.01.2022 р.) тим, що у нього такий доказ був відсутній у визначений судом строк для подачі доказів та просить суд поновити строк для його подачі.

Колегія суддів вказує, що дана справа розглядалась за правилами загального позовного провадження і підготовче засідання суду тривало більше одного місяця. Відповідач у судові засідання до суду першої інстанції не з`являвся, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений у встановленому законом порядку; своїм правом на подання до суду відзиву на позов не скористався.

Апеляційний господарський суд вказує, що відповідно до висновку щодо застосування статей 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом у постанові від 18.06.2020 р. у справі № 909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку - відповідача).

Отже, приймаючи докази, які не були подані до суду першої інстанції, апеляційний господарський суд повинен мотивувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також зазначити які саме докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає, були надані суду апеляційної інстанції.

В даному випадку єдина обставина, на яку послався відповідач, це те, що такий доказ у нього був відсутній (проплата була здійснена в день прийняття судом оскаржуваного рішення), в результаті чого даний доказ і з`явився, що безумовно пов`язано виключно з волевиявленням самого відповідача. У той же час приписи ч. 3 ст. 269 ГПК України передбачають наявність зовсім інших критеріїв, які є обов`язковою передумовою для вирішення питання про прийняття судом додаткових доказів, а саме "винятковість випадку" та "причини, що об`єктивно не залежать від особи".

Натомість критерій "поважність причин" застосовується до процедури поновлення судом процесуального строку (ст. 119 ГПК України). Відповідач в апеляційній скарзі не наводить мотивів із зазначенням відповідних доказів об`єктивної неможливості проведення такої оплати при розгляді спору судом першої інстанції з метою долучення такого доказу у відповідності до приписів ст. 80 ГПК України.

Всупереч вказаним вимогам процесуального закону, відповідач не мотивує в чому полягає винятковість випадку неподання ним доказів, що мають вплив на результат вирішення даного спору до суду першої інстанції у встановлений строк та не вказує доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Також як вбачається зі змісту апеляційної скарги, відповідач взагалі не обґрунтовує поважність причин пропуску строку для подання до суду апеляційної інстанції статуту ТОВ "Хлібодар" (в редакції, чинній на день виходу повивача з товариства) та неможливість його подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежать від нього, а лише вказує, що даний статут не був поданий позивачем та не досліджений судом першої інстанції при вирішення спору.

В свою чергу, суд звертає увагу на те, що обов`язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 ГПК України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Тобто з огляду на положення ст. 13, ч. 1 ст. 73, ч. 1 ст. 74 ГПК України, у даному випадку, саме відповідач повинен був надати докази та доводити суду ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти позову. Відповідач не був позбавлений права подати статут ТОВ "Хлібодар" (в редакції, чинній на день виходу повивача з товариства) до суду першої інстанції у відповідності до приписів ст. 80 ГПК України.

Окрім того, суд приймає до уваги те, що ст. 14 ГПК України визначає таке поняття як диспозитивність господарського судочинства. Відповідно до ч. 1, 2 даної статті, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку відмовити відповідачу в поновленні строку для подачі доказів до суду апеляційної інстанції та не приймає їх до розгляду.

В судовому засіданні 04.05.2022 р. представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги, просить задоволити її вимоги, рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задоволити.

Представник позивача в судових засіданнях 13.04.2022 р. та 04.05.2022 р. заперечив доводи апеляційної скарги, просить відмовити в її задоволенні, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній та додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, частка ОСОБА_1 у статутному капіталі ТОВ "Хлібодар", станом на 23.12.2019 р. складала 9,5 %.

Для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, пов`язаними із зміною складу засновників юридичної особи позивач подав державному реєстратору заяву від 23.12.2019 р. про свій вихід із складу засновників (учасників) ТОВ "Хлібодар" у відповідності до вимог ст. 24 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю".

24.12.2019 р. державним реєстратором Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради проведено державну реєстрацію змін до відомостей Єдиного державного реєстру щодо виключення учасника ОСОБА_1 з ТОВ "Хлібодар" і одночасно внесено запис про зменшення розміру статутного капіталу на розмір відповідної частки у статутному капіталі товариства.

Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 15.09.2020 р. у справі № 918/419/20 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Хлібодар" про зобов`язання вчинити дії, затверджено мирову угоду від 10.09.2020 р., за умовами якої позивач відмовляється від заявленого позову про зобов`язання відповідача повідомити колишньому учаснику ОСОБА_1 вартість його частки (9,5 %) у статутному капіталі ТОВ "Хлібодар", станом на 23.12.2019 р., зобов`язання відповідача надати колишньому учаснику ОСОБА_1 обґрунтований розрахунок вартості його частки (9,5%) у статутному капіталі ТОВ "Хлібодар", станом на 23.12.2019 р. та копії документів, необхідних для такого розрахунку, а відповідач зобов`язується у термін до 10.10.2020 р. письмово повідомити колишньому учаснику ОСОБА_1 вартість його частки (9,5 %) у статутному капіталі ТОВ "Хлібодар", станом на 23.12.2019 р., надати колишньому учаснику ОСОБА_1 обґрунтований розрахунок вартості його частки (9,5 %) у статутному капіталі ТОВ "Хлібодар", станом на 23.12.2019 р. та копії документів, необхідних для такого розрахунку.

З повідомлення відповідача від 07.10.2020 р. № 291 вбачається, що вартість частки позивача у статутному капіталі ТОВ "Хлібодар" станом на 23.12.2019 р. становить 2 091 700,50 грн.

22.12.2020 р. відповідач сплатив позивачу лише 100 000 грн. Станом на день подання позову сума заборгованості відповідача перед позивачем складає 1 991 700, 50 грн (2 091 700,50 - 100 000).

Предметом даного позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача про стягнення 1 991 700, 50 грн заборгованості з виплати вартості частки у статутному капіталі ТОВ "Хлібодар".

Надаючи в процесі апеляційного перегляду оцінку обставинам справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, на підставі встановлених фактичних обставин справи, колегія суддів зазначає наступне.

У відповідності з п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно ст. 3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 ГК України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

У відповідності до вимог ст. 174 ГК України господарські зобов`язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Статтею 193 ГК України передбачено, що господарські зобов`язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів і договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог , що у певних умовах звичайно ставляться; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Згідно ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У відповідності до вимог ч. 1 ст. 510 ЦК України, сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Приписами ч. 1 ст. 527 ЦК України передбачено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок.

Статтею 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Згідно ч. 1 ст. 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 12 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" розмір статутного капіталу товариства складається з номінальної вартості часток його учасників, виражених у національній валюті України. Розмір частки учасника товариства у статутному капіталі товариства може додатково визначатися у відсотках. Розмір частки учасника товариства у відсотках повинен відповідати співвідношенню номінальної вартості його частки та статутного капіталу товариства.

Згідно ч. 1 ст. 24 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" учасник товариства, частка якого у статутному капіталі товариства становить менше 50 відсотків, може вийти з товариства у будь-який час без згоди інших учасників.

Приписами ч. 5 вказаної статті передбачено, що учасник вважається таким, що вийшов з товариства, з дня державної реєстрації його виходу. Вихід учасника з товариства, внаслідок якого у товаристві не залишиться жодного учасника, забороняється.

Не пізніше 30 днів з дня, коли товариство дізналося чи мало дізнатися про вихід учасника, воно зобов`язане повідомити такому колишньому учаснику вартість його частки, надати обґрунтований розрахунок та копії документів, необхідних для розрахунку. Вартість частки учасника визначається станом на день, що передував дню подання учасником відповідної заяви у порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" (ч. 6 ст. 24 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю").

Відповідно до ч. 7 ст. 24 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" товариство зобов`язане протягом одного року з дня, коли воно дізналося чи мало дізнатися про вихід учасника, виплатити такому колишньому учаснику вартість його частки. Статутом товариства, що діє на момент виходу учасника, може встановлюватися інший строк для здійснення такої виплати.

Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Приписами ч.1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Як встановлено апеляційним судом, згідно даних з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, станом на 23.12.2019 р. учасниками ТОВ "Хлібодар" були: ОСОБА_1 , розмір частки 2 091 757, 50 грн, та інші учасники ( ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ).; розмір статутного капіталу Товариства 22 018 500 грн.

Разом з тим, із витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, станом на 24.12.2019 р. вбачається, що учасниками юридичної особи - ТОВ "Хлібодар" є: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ; розмір статутного капіталу складає 19 926 742, 50 грн.

24.12.2019 р. державним реєстратором Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради Оверчук Н.Д. було проведено державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, 16:19:50, 16081070029000752, зміна розміру статутного (складеного) капіталу (пайового фонду) юридичної особи, зміна складу або інформації про засновників, зміна складу засновників (учасників) або зміна відомостей про засновників (учасників) юридичної особи, зміна статутного або складеного капіталу.

Отже, з 24.12.2019 р. ОСОБА_1 , розмір частки якого у статутному капіталі ТОВ "Хлібодар" згідно даних ЄДР станом на 23.12.2019 р. складав 2 091 757,50 грн, вийшов зі складу учасників ТОВ "Хлібодар".

Тобто позивачем було доведено суду обставини його виходу зі складу учасників ТОВ "Хлібодар" з 24.12.2019 р., а відтак виникнення у відповідача обов`язку виплатити позивачу вартість його частки в статутному капіталі товариства у зв`язку із виходом в розмірі 2 091 700,50 грн протягом одного року з дати виходу по 24.12.2020 р. включно.

При цьому суд першої та апеляційної інстанцій не встановили обставин того, що в статуті ТОВ "Хлібодар" (в редакції, чинній на день виходу повивача з товариства) встановлено інший строк розрахунку з учасником, що вийшов з товариства, ніж строк, який встановлений Законом України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю". В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідач вказав, що в статуті ТОВ "Хлібодар" (в редакції, чинній на день виходу повивача з товариства) встановлено такий самий строк розрахунку з учасником, що вийшов з товариства, що і передбачений спеціальним Законом.

Матеріалами справи підтверджується, що ТОВ "Хлібодар" листом від 07.10.2020 р. № 291 повідомило ОСОБА_1 про те, що розмір його частки у статутному капіталі на день, що передував виходу зі складу учасників товариства, тобто станом на 23.12.2019 р. складав 9,5 %, вартістю 2 091 700, 50 грн. Додатково у вказаному листі відповідач просив повідомити реквізити банківського рахунку для здійснення виплати вказаної суми грошових коштів, а також долучив до листа копію звіту про оціночну вартість активів та пасивів товариства станом на 23.12.2019 р.

Згідно виписки за картковим рахунком позивача, відповідач 22.12.2020 р. здійснив виплату частини вартості частки ОСОБА_1 у зв`язку з його виходом в сумі 100 000 грн.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що в процесі розгляду справи відповідачем погашено частину заборгованості перед позивачем в розмірі 22 250 грн, що підтверджується платіжними дорученнями № 1715 від 29.12.2021 р. на суму 8 700 грн та № 1352 від 13.12.2021 р. на суму 13 550 грн.

Приписами п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України унормовано, що суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору. Господарський суд закриває провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, зокрема, у випадку припинення існування предмета спору (наприклад, сплата суми боргу, знищення спірного майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу тощо), якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань.

Закриття провадження у справі на підставі зазначеної норми ГПК можливе в разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи. Якщо ж він був відсутній і до порушення провадження у справі, то зазначена обставина тягне за собою відмову в позові, а не закриття провадження у справі.

З огляду на викладене, суд першої інстанції, враховуючи здійснену відповідачем оплату позивачу в розмірі 22 250,00 грн, дійшов вірного висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі в цій частині на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України за відсутністю предмету спору.

Разом з тим, колегія суддів вказує, що належних та допустимих доказів оплати відповідачем позивачу решти суми заборгованості (вартості частки у статутному капіталі товариства) у розмірі 1 969 450, 50 грн, суду відповідачем не надано.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості з виплати вартості частки у статутному капіталі ТОВ "Хлібодар" в розмірі 1 969 450,50 грн обґрунтовані та підлягають задоволенню.

Суд апеляційної інстанції також приймає до уваги, що згідно ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У розумінні положень наведеної норми на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категоріїв стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Так, судом першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідач в процесі розгляду справи не заперечував наявності у нього заборгованості (у вказаному розмірі) перед позивачем з виплати вартості частки у статутному капіталі ТОВ "Хлібодар". Натомість своїми діями (здійсненими проплатами) відповідач фактично визнав наявну заборгованість. До матеріалів справи надані докази часткового погашення заборгованості перед позивачем, що підтверджується платіжними дорученнями з призначенням платежу "виплата вартості частки колишньому учаснику товариства ОСОБА_1 у зв`язку з його виходом з ТОВ "Хлібодар".

Колегія суддів зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази існування спору між сторонами з приводу вартості частки позивача в статутному капіталі ТОВ "Хлібодар".

Щодо посилання відповідача в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні його клопотання про відкладення розгляду справи, що позбавило відповідача можливості взяти участь у розгляді судового спору та долучити до матеріалів справи докази часткової сплати позивачу вартості його частки (платіжне доручення № 128 від 11.01.2022 р.), суд вказує наступне.

Згідно ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Судом першої інстанції відповідно до вимог ГПК України надавалась можливість відповідачу обґрунтувати свою правову позицію по суті справи та подання відповідні докази, чим було забезпечено принцип змагальності.

Однак відповідач, яким був повідомлений про дату, час і місце розгляду справи належним чином, не скористався своїм правом на участь у розгляді справи, а тому суд першої інстанції керуючись ст. 202 ГПК України, дійшов правомірного висновку про можливість розгляду справи за відсутності представника відповідача, за наявними у справі матеріалами, у відповідності до приписів ч. 9 ст. 165 та ч. 2 ст. 178 ГПК України, а доводи скаржника в цій частині суд оцінює критично.

В свою чергу, долучений відповідачем до матеріалів справи доказ часткової сплати позивачу вартості його частки (платіжне доручення № 128 від 11.01.2022 р.), судом апеляційної інстанції не прийнято до розгляду на стадії перегляду рішення суду в апеляційному порядку, оскільки такий доказ поданий з порушення вимог ГПК України.

Окрім того, суд зауважує, що ч. 5 ст. 236 ГПК України визначено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Тобто суд обґрунтовує своє рішення лише тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Однак, даний доказ (платіжне доручення № 128 від 11.01.2022 р.) не був досліджений судом першої інстанції в судовому засіданні під час вирішення спору та йому не надавалася правова оцінка, оскільки він не був поданий до суду першої інстанції, а долучений відповідачем лише до апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що сторони зобов`язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.

Однак, відповідач не скористався своїм правом на участь у засіданнях суду першої інстанції, не надав суду відповідних доказів часткової сплати боргу, що розцінюється судом як зловживання відповідачем наданими йому правами та неповагу до суду та спростовує посилання про порушення судом першої інстанції процесуального права. Жодних обставин, які б були підставою для скасування рішення місцевого господарського суду скаржник не зазначив та відповідних доказів не надав.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що в рішенні ЄСПЛ "Кузнєцов та інші проти Росії" від 11.01.2007 р., аналізуючи право особи на справедливий розгляд її справи відповідно до статті 6 Конвенції, зазначено, що обов`язок національних судів щодо викладу мотивів своїх рішень полягає не тільки у зазначенні підстав, на яких такі рішення ґрунтуються, але й у демонстрації справедливого та однакового підходу до заслуховування сторін.

ЄСПЛ у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" зазначав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. ЄСПЛ зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення ЄСПЛ у справі "Трофимчук проти України").

З огляду на викладене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що суд першої інстанції належно виконав свій обов`язок щодо мотивації прийнятого ним рішення у даній справі та дійшов правильного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 276 ГПК України унормовано, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, Північно-західний апеляційний господарський суд приходить до висновку, що рішення Господарського суду Рівненської області від 11.01.2022 р. у справі № 918/966/21 необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Хлібодар" - без задоволення.

Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покладаються на скаржника згідно ст. ст. 129, 282 ГПК України.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Хлібодар" на рішення Господарського суду Рівненської області від 11.01.2022 р. у справі № 918/966/21 - залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення до Верховного Суду, відповідно до ст. ст. 287-291 ГПК України.

3. Справу повернути до Господарського суду Рівненської області.

Повний текст постанови складено 06 травня 2022

Головуючий суддя Олексюк Г.Є.

Суддя Гудак А.В.

Суддя Мельник О.В.