КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 квітня 2022 року м. Кропивницький справа № 340/10075/21

Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі судді Жука Р.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 )до таГоловного управління Державної фіскальної служби у Кіровоградській області (вул.Велика Перспективна, 55, м. Кропивницький, 25006, код ЄДРПОУ - 39393501) Головного управління Державної податкової служби у Кіровоградській області (25006, м.Кропивницький, вул. Велика Перспективна, 55, код ЄДРПОУ - ВП 43995486)провизнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

І. Зміст позовних вимог.

ОСОБА_1 звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить:

- визнати протиправними дії Головного управління ДФС у Кіровоградській області щодо відмови ОСОБА_1 у виплаті при звільненні грошової компенсації за невикористані щорічні основні оплачувані відпустки: за 2007 рік тривалістю 30 діб; за 2009 рік тривалістю 21 добу; за 2010 рік тривалістю 1 добу; за 2011 рік тривалістю 5 діб; за 2012 рік тривалістю 21 добу: за 2013 рік тривалістю 18 діб; за 2014 рік тривалістю 20 діб; за 2015 рік тривалістю 20 діб; за 2016 рік тривалістю 21 добу; за 2017 рік тривалістю 16 діб; за 2018 рік тривалістю 31 добу; за 2019 рік тривалістю 5 діб; за 2020 рік тривалістю 17 діб, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби 08.09.2021 р.;

- зобов`язати Головне управління ДФС у Кіровоградській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані щорічні основні оплачувані відпустки: за 2007 рік тривалістю 30 діб; за 2009 рік "тривалістю 21 добу; за 2010 рік тривалістю 1 добу; за 2011 рік тривалістю 5 діб; за 2012 рік тривалістю 21 добу; за 2013 рік тривалістю 18 діб; за 2014 рік тривалістю 20 діб; за 2015 рік тривалістю 20 діб; за 2016 рік тривалістю 21 добу; за 2017 рік тривалістю 16 діб; за 2018 рік тривалістю 31 добу; за 2019 рік тривалістю 5 діб; за 2020 рік тривалістю 17 діб, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби 08.09.2021 р.;

- стягнути з Головного управління ДФС у Кіровоградській області на користь ОСОБА_1 грошове відшкодування за увесь час затримки проведення компенсації за невикористані щорічні основні оплачувані відпустки при звільненні;

- зобов`язати відповідача подати, у встановлений судом строк, звіт про виконання рішення суду.

ІІ. Виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач проходив службу в органах податкової міліції ДФС та наказом голови комісії з реорганізації Головного управління ДФС у Кіровоградській області від 06.09.2021 №85-о «Про звільнення ОСОБА_1 » був звільнений зі служби в податковій міліції. Вказує, що в день звільнення з ним не проведено повністю розрахунок, зокрема не виплачена компенсація за невикористані дні відпусток, а саме за 2007 рік - 30 діб; за 2009 рік - 21 добу; за 2010 рік - 1 добу; за 2011 рік - 5 діб; за 2012 рік - 21 добу; за 2013 рік - 18 діб; за 2014 рік - 20 діб; за 2015 рік - 20 діб; за 2016 рік - 21 добу; за 2017 рік - 16 діб; за 2018 рік - 31 добу; за 2019 рік - 5 діб; за 2020 рік - 17 діб, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби 08.09.2021 р., що є порушенням на його думку вимог КЗпП України, ЗУ «Про відпустки».

Від представників відповідачів через канцелярію суду надійшли відзиви на адміністративний позов, в якому вони просять у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

ІІІ. Заяви (клопотання) учасників справи інші процесуальні дій у справі.

Ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 13.12.2021 року відкрито спрощене позовне провадження у справі без повідомлення (виклику) сторін.

29.12.2021 року відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву.

Ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 14.02.2022 року залучено до участі у справі другого відповідача - Головне управління ДПС у Кіровоградській області.

Ухвалою суду від 15.02.2022 року зобов`язано Головне управління ДПС у Кіровоградській області негайно подати до суду:

- копії наказів про надання позивачеві відпусток за 2007, 2009 - 2020 роки;

- копії розрахункових листів за 2007, 2009 - 2020 роки.

- інформацію про кількість діб невикористаних позивачем основних оплачуваних відпусток за 2007-2020 роки.

Зобов`язано Державний архів Кіровоградської області невідкладно надати до Кіровоградського окружного адміністративного суду:

- копії наказів про надання роботодавцем ОСОБА_1 за період з 2007 року по 2020 рік відпусток (усіх видів);

- копії розрахункових листів про проведені роботодавцем виплати ОСОБА_1 за 22007, 2009 - 2020 роки.

Додаткових заяв чи клопотань до суду подано не було.

Згідно частини 2 статті 262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п`ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.

З урахуванням викладеного, керуючись положеннями частини 2 статті 262 КАС України наявні підстави для розгляду справи в порядку письмового провадження.

ІV. Обставини встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

Розглянувши подані сторонами документи, з`ясувавши зміст спірних правовідносин з урахуванням доказів судом встановлені відповідні обставини.

Наказом голови комісії з реорганізації Головного управління ДФС у Кіровоградській області від 06.09.2021 №85-о «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено з посади заступника начальника оперативного відділу управління боротьби з фінансовими злочинами Головного управління ДФС у Кіровоградській області та податкової міліції органів ДФС у запас Збройних Сил з постановкою на військовий облік за пунктом 64 підпунктом «г» (через скорочення штатів), з виплатою грошової допомоги та грошової компенсації за невикористану відпустку у 2021 році за 30 діб.

Цим же наказом встановлено, що вислуга років на день звільнення в календарному обчисленні складає 22 роки 09 місяців 02 дні. Для виплати грошової допомоги вислуга років складає 14 років.

Позивач звернувся з заявою до в.о. начальника Головного управління ДФС у Кіровоградській області (копія додається), у якої, зокрема, просив нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані дні чергових відпусток за 2011-2021 р.р.

Листом за підписом заступника начальника Головного управління ДПС у Кіровоградській області від 26.08.2021 р. №460/111/11-28-10-01-22 «Про надання копій розрахункових листів» позивача повідомлено про те, що кількість днів використаної відпустки у розрізі років становить: 2007 р. - 0 днів, 2008 р. - 30 днів, 2009 р. - 14 днів, 2010 р. - 34 дні, 2011 р. - 30 днів, 2012 р. - 14 днів, 2013 р. - 17 днів, 2014 р. - 20 днів, 2015 р. - 20 днів, 2016 р. - 19 днів, 2017 р. - 24 дні, 2018 р. - 9 днів, 2019 р. - 40 днів.

Листом за підписом голови комісії з реорганізації Головного управління ДФС у Кіровоградській області від 01.12.2021 р. №394/111/11-97-07-30 «Про надання інформації» позивача повідомлено про те, що кількість днів використаної відпустки складає: 2016 рік - 19 діб, 2017 рік - 24 доби. 2018 рік - 29 діб. 2019 рік - 45 діб. 2020 рік - 28 діб. 2021 рік - 0 діб.

Позивач вважає, що він має право на грошову компенсацію за невикористані щорічні основні оплачувані відпустки: за 2007 рік - 30 діб; за 2009 рік - 21 добу; за 2010 рік - 1 добу; за 2011 рік - 5 діб; за 2012 рік - 21 добу; за 2013 рік - 18 діб; за 2014 рік - 20 діб; за 2015 рік - 20 діб; за 2016 рік - 21 добу; за 2017 рік - 16 діб; за 2018 рік - 31 добу; за 2019 рік - 5 діб; за 2020 рік - 17 діб, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби, тому звернувся до суду з даним позовом.

V. Оцінка суду.

Надаючи правову оцінку обґрунтованості аргументам, наведеними учасниками справи, суд дійшов наступних висновків.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 45 Конституції України установлено, що кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Частиною першої статті 18 Закону України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року №565-XII (далі - Закон №565-XII), на момент початку служби позивача, визначалось, що порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.

Розділом XVIII-2 "Податкова міліція" Податкового кодексу України (виключений на підставі Закону №1797-VIII від 21.12.2016 - застосовується з 25.09.2021) було визначено правові засади організації та діяльності податкової міліції, їх статус, а також порядок проходження служби.

Відповідно до статті 348 Податкового кодексу України податкова міліція складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних контролюючих органів, і здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.

Пунктом 352.1 статті 352 Податкового кодексу України встановлено, що на службу до податкової міліції приймаються на контрактній основі громадяни України, які мають відповідну освіту, здатні за своїми особистими, діловими, моральними якостями та станом здоров`я виконувати обов`язки відповідно до покладених на податкову міліцію завдань.

Відповідно до пункту 353.1 статті 353 Податкового кодексу України особи начальницького і рядового складу податкової міліції проходять службу у порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ.

Статтею 356 Податкового кодексу України встановлено, зокрема, що Держава гарантує правовий та соціальний захист осіб начальницького і рядового складу податкової міліції та членів їхніх сімей. На них поширюються гарантії соціального і правового захисту, передбачені Законом України "Про Національну поліцію" та Законом України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист".

Відповідно до пункту 357.2 статті 357 Податкового кодексу України форми та розмір матеріального забезпечення осіб начальницького і рядового складу податкової міліції, включаючи грошове утримання, встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Статтею 353 Податкового кодексу України передбачено, що особи начальницького і рядового складу податкової міліції проходять службу у порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ.

Постановою Кабінету Міністрів України від 30.10.1998 № 1716 "Про проходження служби особами начальницького складу податкової міліції та обчислення їм вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги" установлено, що особи начальницького складу податкової міліції проходять службу в порядку, встановленому Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. № 114 (пункту 1).

Відповідно до пункту 10 Положення №114 особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов`язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов`язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.

Пунктом 12 Положення №114 передбачено, що особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ одержують грошове і речове забезпечення за нормами, встановленими законодавством.

Згідно із пунктом 49 Положення №114 особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ надаються відпустки: а) чергові; б) короткострокові; в) через хворобу; г) канікулярні; д) у зв`язку із закінченням навчальних закладів системи Міністерства внутрішніх справ; є) додаткові та соціальні (по вагітності, родах і догляду за дитиною), творчі, у зв`язку з навчанням.

Відповідно до пункту 56 Положення № 114 особам середнього, старшого і вищого начальницького складу, звільненим із органів внутрішніх справ за віком, через хворобу, обмежений стан здоров`я чи скорочення штатів, у році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої визначається відповідно до пункту 51 цього Положення.

Приписами пунктів 51, 52 Положення №114 передбачено, що тривалість відпустки осіб рядового і начальницького складу визначається залежно від вислуги років (у календарному обчисленні), обчисленої в порядку, передбаченому для призначення пенсій працівникам органів внутрішніх справ, і передбачається тим, які мають вислугу: менше 10 років - 30 діб щорічно; від 10 до 15 років - 35 діб щорічно; від 15 до 20 років - 40 діб щорічно; від 20 років і більше - 45 діб щорічно. За рішенням Міністра внутрішніх справ у виняткових випадках можуть надаватися чергові відпустки тривалістю 45 діб особам рядового і начальницького складу, які потребують подовженого відпочинку у зв`язку з особливо складними умовами служби.

Чергова відпустка надається особі рядового або начальницького складу, як правило, до кінця робочого року. Особам рядового і начальницького складу, які захворіли під час чергової відпустки, вона після одужання продовжується на число невикористаних днів. Продовження відпустки здійснюється начальником, який надав її, на підставі відповідного документа, засвідченого лікарем і начальником (головним лікарем) лікувального закладу.

Відповідно до пункту 55 Положення №114 відкликання осіб рядового і начальницького складу із чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання із чергової відпустки може бути дозволено прямим начальником (від начальників головних управлінь, управлінь МВС в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, на транспорті та науково-дослідних установ, ректорів вищих навчальних закладів МВС, прирівняних до них і вище).

При відкликанні з чергової відпустки невикористана її частина надається, як правило, в поточному році. Якщо невикористана частина відпустки становить 10 діб і більше, особам рядового і начальницького складу видаються проїзні документи для проїзду до місця проведення відпустки, але не далі пункту, з якого вони були відкликані, і назад, а також надається додатковий час на дорогу понад відпустку.

За бажанням осіб рядового і начальницького складу, невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.

Судом проаналізовано розрахункові листи з виплатами роботодавця на користь позивача, якими підтверджений факт надання позивачу відпусток, проте встановити кількість використаних ним днів відпустки у 2009, 2010, 2012, 2013 роках та, як наслідок, кількість невикористаних днів, не надається можливим через відсутність відповідних документів, а саме наказів про надання таких відпусток, тощо.

З розрахункових листів за вказані роки вбачається, що позивач у 2009, 2010, 2012, 2013 роках використовував право на відпустку, однак розрахункові листи за вказані роки не містять інформації про кількість використаних ним днів відпустки. Наказів за вказані роки суду також не надано, тому кількість невикористаних днів, не надається можливим через відсутність відповідних доказів.

Так, ч.1 ст.73 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Частиною 2 зазначеної статі встановлено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Приписами ч.2 ст.74 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

При цьому, суд зазначає, що у відповідності до п.16 ст.1 частини 1 Переліку типових документів, що утворюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших підприємств, установ та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, затвердженого наказом Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України 20.07.98 №41 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 вересня 1998 р. за №576/3016 (який був чинним до 01.01.2013 року) (далі за текстом - Порядок №41), накази, розпорядження міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої| влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій про надання відпусток зберігаються 5 років.

Відповідно до п.2.9 Порядку №41 обчислення строків зберігання документів проводиться з 1 січня року, який іде за роком завершення їх діловодством. Наприклад, обчислення строку зберігання справ, завершених діловодством у 1998 році, починається з 1 січня 1999 року.

Згідно Переліку типових документів, що утворюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших підприємств, установ та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, затвердженого наказом Мінюсту 12.04.2012 року №578/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 квітня 2012 року за №571/20884 (далі за текстом - Порядок №578/5), строк зберігання, зокрема наказів, про надання відпусток не змінився та становить і наразі 5 років. Обчислення таких строків, відповідно до п.2.10 Порядку №578/5 також здійснюється з 01 січня року, який іде за роком завершення їх діловодством.

Таким чином, накази про надання позивачу відпусток за 2009, 2010, 2012, 2013 роки могли бути на законних підставах знищені відповідачем після спливу 5 років їх зберігання.

Поряд з цим, суд зауважує, що не заперечуючи відсутності обмеження заявлення подібних позовних вимог строком звернення за захистом, суд вважає, що позивач маючи невикористані дні щорічної оплачуваної основної відпустки, маючи бажання скористатися компенсацією за такі невикористані дні або самими днями такої відпустки, достеменно знаючи про те, що строк зберігання підтверджуючих кадрових документів становить 5 років, повинен був своєчасно порушити відповідне питання перед своїм роботодавцем в обраний ним спосіб, як то, шляхом подання рапорту про їх (днів) надання або виплату відповідної компенсації. Позивач відповідних доказів пред`явлення таких заяв своєму роботодавцю суду не надав. Наразі, порушив перед судом питання використання ним відпустки 13 років по тому за відсутності доказів, які, зважаючи на строки зберігання кадрових документів, маючи майнові вимоги в цій частині до роботодавця, міг зберегти для такого звернення, які б підтвердили його посилання про невикористання таких відпусток, або подати такий позов в часі раніше.

Разом з тим, відповідно до розрахункових листів та копії наказів про надання відпусток, ОСОБА_1 нараховувалася та виплачувалася оплата за відпустку із зазначенням кількості днів:

за 2008 рік нараховувалася оплата за відпустку за 30 діб;

за 2011 рік нараховувалася оплата за відпустку за 18 діб;

за 2014 рік нараховувалася оплата за відпустку за 20 діб;

за 2015 рік нараховувалася оплата за відпустку за 20 діб;

за 2016 рік нараховувалася оплата за відпустку за 19 діб;

за 2017 рік нараховувалася оплата за відпустку за 24 доби;

за 2018 рік надана відпустка 19 діб;

за 2019 рік нараховувалася оплата за відпустку за 40 діб;

за 2020 рік надана відпустка 39 діб;

за 2021 рік надана відпустка 42 доби.

Досліджуючи витяг з послужного списку ОСОБА_1 судом встановлено, що наказом Українського фінансово-економічного інституту №800 від 17.07.1998 р. ОСОБА_1 присвоєне звання рядовий податкової міліції. 02.02.2007р. згідно з Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ позивач звільнений з органів податкової міліції за п. 64 п.п. "Ж" (за власним бажанням) наказом ДПА в області №47-о від 02.02.2007р.

Так, з 17.08.1998 року по 02.02.2007 року вислуга років становила 8 років 5 місяців 16 днів.

З дати повторного працевлаштування в органи податкової міліції, а саме з 21.05.2007 року вислуга років 10 років виникла 04.12.2008 року, а не 09.09.2007 року, як зазначає відповідач.

Тобто право на кількість діб відпустки - 35 діб щорічно настало з 04.12.2008 р., право на кількість діб відпустки - 40 діб щорічно настало з вислугою 15 років з 04.12.2013 року, право на кількість діб відпустки- 45 діб щорічно настало з 04.12.2018 року вислуга років склала 20 років.

З огляду на викладене, враховуючи як накази про надання відпусток так і розрахункові листи, суд зазначає, щодо використаних позивачем відпусток:

За 2011 рік - з 12.2008 позивач набув вислугу 10 років та право отримувати чергову відпустку тривалістю 35 діб. Оскільки позивач у 2011 році використано 18 діб, то не використаними є 17 діб чергової відпустки.

З 04.12.2013 позивач набув вислугу 15 років та право отримувати чергову відпустку тривалістю 40 діб.

За 2014 рік - позивачем використано 20 діб чергової відпустки. Отже, за 2014 рік позивачем не використано 20 діб чергової відпустки.

За 2015 рік - позивачем використано 20 діб чергової відпустки. Отже, за 2015 рік позивачем не використано 20 діб чергової відпустки.

За 2016 рік позивачем використано 19 діб чергової відпустки. Отже, за 2016 рік позивачем не використано 21 добу чергової відпустки.

За 2017 рік позивачем використано 24 доби чергової відпустки. Отже, за 2017 рік позивачем не використано 16 діб чергової відпустки.

З 04.12.2018 позивач набув вислугу 20 років та право отримувати чергову відпустку тривалістю 45 діб.

За 2018 рік позивачем використано 19 діб чергової відпустки. Отже, за 2018 рік позивачем не використано 26 діб чергової відпустки.

За 2019 рік позивачем використано 40 діб чергової відпустки. Отже, за 2019 рік позивачем не використано 5 діб чергової відпустки.

За 2020 рік позивачем використано 39 діб чергової відпустки. Отже, за 2020 рік позивачем не використано 6 діб чергової відпустки.

За 2021 рік позивачем використано 42 доби чергової відпустки. Разом з тим, у відповідності до п.49 Положення №114 при наданні чергової та додаткової відпусток їх тривалість визначається діленням повного розміру кожної із відпусток на дванадцять і множенням на число повних місяців служби.

Так, позивача звільнено 06.09.2021 року, тобто повних відпрацьованих 8 місяців. Таким чином, грошовій компенсації за відпустку у 2021 році належало за 30 діб (45 діб : 12) х 8.

З розрахункового листа за 2021 рік вбачається, що позивачу нарахована грошова компенсація за 30 днів, тому за даний рік вимога задоволенню не підлягає.

Отже, доказами наявними у матеріалах справи у позивача за період з 2007 - 2021 роки підтверджено 131 доба невикористаної відпустки.

Щодо твердження відповідач-1 на відсутність у нього обов`язку щодо нарахування та виплати позивачу при звільненні компенсації за невикористані відпустки за роки, що передували року звільнення позивача зі служби, суд зазначає наступне.

Право працюючої особи на відпочинок закріплено Конституцією України. Особу не може бути позбавлено такого права. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Надання всім працівникам щорічної оплачуваної відпустки є реалізацією їх права на відпочинок, яке закріплене статтею 45 Конституції України.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/2002, що ухвалене у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - КЗпП України.

Наказом Міністерства фінансів України від 17 липня 2018 року №616 затверджено Порядок виплати грошового забезпечення особам рядового та начальницького складу податкової міліції (далі - Порядок №616), у редакції, чинній станом на дату звільнення позивача зі служби в органах податкової міліції (11.10.2021 року), встановлено, що грошове забезпечення осіб начальницького складу податкової міліції (крім курсантів навчального закладу ДФС) складається з: 1) посадового окладу; 2) окладу за спеціальним званням; 3) щомісячних додаткових видів грошового забезпечення: надбавок за вислугу років, за особливості проходження служби, за спортивне звання, за почесне звання, за виконання функцій державного експерта з питань таємниць, за службу в умовах режимних обмежень; доплати за науковий ступінь доктора філософії (кандидата наук) або доктора наук; доплати за вчене звання; премій; 4) одноразових додаткових видів грошового забезпечення: матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань; допомоги для оздоровлення.

Згідно розділу XII "Грошове забезпечення у разі звільнення зі служби та у разі поновлення на службі осіб начальницького складу податкової міліції" Порядку №616 за невикористані дні відпусток особам начальницького складу податкової міліції, які звільняються зі служби, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства.

Виплата грошової компенсації за невикористані дні відпусток проводиться виходячи з одноденного розміру грошового забезпечення, помноженого на кількість календарних днів невикористаної відпустки.

Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористані дні відпусток вказується в наказі про звільнення.

У разі звільнення особи начальницького складу податкової міліції виплата грошового забезпечення проводиться в день звільнення.

Отже, особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористану в році звільнення відпустку виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.

При цьому тривалість відпустки осіб рядового і начальницького складу, відповідно до пункту 51 Положення №114, визначається залежно від вислуги років (у календарному обчисленні), обчисленої в порядку, передбаченому для призначення пенсій працівникам органів внутрішніх справ.

Закон України від 15.11.1996 № 504/96-ВР "Про відпустки" (далі - Закон України № 504/96-ВР) установлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Згідно зі статтею 4 Закону України № 504/96-ВР, законодавцем передбачені такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); відпустка при народженні дитини (стаття 19-1 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватися інші види відпусток.

У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (частина перша статті 24 Закону №504/96-ВР).

Аналогічні положення містяться в частині першій статті 83 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Суд зауважує, що норма, яка зафіксована у пункті 56 Положення №114 є бланкетною, якою законодавець відсилає до законодавства, яке регулює питання виплати грошової компенсації за невикористану відпустку. При цьому, норми Положення №114 питання виплати грошової компенсації за невикористану відпустку не регулює.

Таким чином у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, працівник податкової міліції має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки, що не були використані в попередніх рокахта має право на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.

З огляду на відсутність правового врегулювання нормами Положення № 114 питання компенсації невикористаної частини відпустки особам, які звільняються з органів внутрішніх справ за минулі роки, то при вирішенні даного спору необхідно застосовувати відповідні норми КЗпП України і Закону України №504/96-ВР, які регулюють спірні правовідносини.

Так у відповідності до ч.1 ст.24 Закону України № 504/96-ВР та ч.1 ст.83 КЗпП України, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Отже у випадку звільнення працівників податкової міліції їм виплачується компенсація за всі, без винятків, невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки.

Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 19.01.2021 у справі 160/10875/19, яка враховується судом при вирішенні даної справи відповідно до частини 5 статті 242 КАС України.

Суд наголошує, що підхід до правозастосування при вирішенні правовідносин щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні відпусток за роки, що передували року звільнення зі служби у НП України, зокрема враховуючи висновки Верховного Суду, викладені у вищевказаній постанові від 19.01.2021 року у справі №160/10875/19, повинен застосовуватися також і до правовідносин щодо виплати працівникам органів внутрішніх справ грошової компенсації за невикористані дні відпусток за роки, що передували року їхнього звільнення.

Враховуючи, що позивач має право на грошову компенсацію за невикористані 134 доби основної відпустки, а відповідач-1 у свою чергу за заявою позивача відмовив останньому у такому, суд доходить висновку, що Головне управління ДФС у Кіровоградській області допустило протиправні дії щодо відмови позивачу у нарахуванні та виплаті при звільненні грошової компенсації за невикористані дні основної відпустки, у зв`язку із чим позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню.

Також, суд зазначає, що нарахування та виплата компенсації невикористаної відпустки є дискреційними повноваженнями відповідача, визначення розміру недоотриманих за вказаний строк виплат є виключною компетенцію відповідача, а тому суд не повинен та не уповноважений втручатися у дискреційні повноваження щодо виконання відповідачем обов`язку з визначення суми недоотриманих виплат.

Отже, з`ясувавши характер спірних правовідносин сторін, характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб, суд дійшов висновку, що з огляду на визнання протиправними дії відповідача-1 щодо відмови позивачу у нарахуванні та виплаті при звільненні грошової компенсації за невикористані дні основної відпустки, порушене право позивача бути відновлено шляхом зобов`язання відповідача-1 нарахувати та виплатити таку компенсацію.

Водночас, суд звертає увагу на те, що належним є відповідач, який є суб`єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права. Відтак, неналежним відповідачем є особа, яка не повинна і не може відповідати за пред`явленим позовом. У разі якщо за змістом норми матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, учасником спірних відносин та зобов`язаною особою є інша, ніж особа, до якої пред`явлено позов, підстави для задоволення позову відсутні. У такому випадку суд з метою забезпечення захисту порушеного (оспорюваного, невизнаного) права особи повинен замінити неналежного відповідача належним або залучити до участі у справі співвідповідача.

Судом встановлено, що позивач звільнений зі служби наказом Головного управління ДФС у Кіровоградській області. Цим же управлінням йому виплачена часткова компенсація за невикористані дні відпустки, одноразова грошова допомога при звільненні через скорочення штатів та інші виплати, пов`язані з припиненням служби.

Пунктом 2 Постанови КМУ від 15 травня 2019 р. №395 "Питання Державної податкової служби", зокрема, утворено комісію з реорганізації Державної фіскальної служби.

У зв`язку з набуттям чинності 25 березня 2021 року Закону України від 28 січня 2021 року №1150-IX "Про Бюро економічної безпеки України" (далі - Закон №1150-IX), згідно з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2018 року №1200 "Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України" (із змінами і доповненнями, далі - Постанова №1200), абзацу другого пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 15 травня 2019 року № 395 "Питання Державної податкової служби" (із змінами і доповненнями), продовжились здійснюватися відповідні заходи, пов`язані з реорганізацією (ліквідацією) Державної фіскальної служби України (далі - ДФС), що передбачені Порядком здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року №1074 (далі - Постанова №1074).

Згідно з підпунктом 2 пункту 10 Розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1150-IX, Кабінету Міністрів України необхідно не пізніше восьми місяців з дня набрання чинності цим Законом забезпечити ліквідацію ДФС.

Згідно з пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 2021 року №510 "Про утворення Бюро економічної безпеки України", Кабінет Міністрів України постановив утворити Бюро економічної безпеки України (далі - Бюро) як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 21 липня 2021 року №761 "Про внесення зміни в додаток 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 5 квітня 2014 р. №85", Кабінет Міністрів України постановив внести зміну в додаток 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 5 квітня 2014 року № 85 "Деякі питання затвердження граничної чисельності працівників апарату та територіальних органів центральних органів виконавчої влади, інших державних органів", виключивши таку позицію: "ДФС 370 370 4604 4604".

24 листопада 2021 року Кабінет Міністрів України прийняв розпорядження №1493-р "Про початок діяльності Бюро економічної безпеки", згідно з яким погодився із пропозицією Бюро про початок його діяльності та можливість виконання зазначеним Бюро функцій і завдань щодо протидії правопорушенням, що посягають на функціонування економіки держави.

З огляду на відсутність, згідно з додатком 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 5 квітня 2014 року №85 "Про Деякі питання затвердження граничної чисельності працівників апарату та територіальних органів центральних органів виконавчої влади, інших державних органів", визначеної чисельності працівників апарату та територіальних органів ДФС, а також відсутність у визначених Додатком № 3 до проекту Закону України № 6000 від 15 вересня 2021 року "Про Державний бюджет України на 2022 рік" (прийнятий Верховною Радою України 02.12.2021) видатків у 2022 році на утримання ДФС та реалізацію заходів з реорганізації (ліквідації) ДФС, станом на 01.01.2022 всі співробітники ДФС, у тому числі, які входили до складу Комісії з реорганізації Державної фіскальної служби, вивільнені.

Починаючи з 01.01.2022, Державною фіскальною службою України припинено виконання функцій органу виконавчої влади України.

Подальші заходи, пов`язані із реорганізацією (ліквідацією) ДФС будуть здійснюватися представниками державних органів, які визначені правонаступниками чи яким передаються функції органів, що ліквідуються або реорганізуються, а також членами комісії з реорганізації ДФС, що є представниками інших центральних органів виконавчої влади відповідно до вимог Постанови № 1074.

Згідно з вимогами Постанови №1200 правонаступниками майна, прав та обов`язків реорганізованої ДФС лише у відповідних сферах діяльності є Державна податкова служба України та Державна митна служба України.

Судом встановлено, що станом на момент ухвалення даного рішення Головне Управління ДІС у Кіровоградській області перебуває в стані припинення з 02.08.2019 року, але не припинилось та з Єдиного реєстру не виключене як юридична особа.

Згідно ст.43 КАС України, здатність мати процесуальні права та обов`язки в адміністративному судочинстві (адміністративна процесуальна правоздатність) визнається за громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами), адміністратором за випуском облігацій.

Здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов`язки, у тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна дієздатність), належить органам державної влади, іншим державним органам, органам влади Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам, підприємствам, установам, організаціям (юридичним особам).

З огляду на те, що ГУ ДФС в Кіровоградській області є саме суб`єктом порушеного, матеріального правовідношення щодо позивача, зважаючи на те, що наразі не припинене та не виключене з реєстру як юридична особа, беручи до уваги той факт, що Державна податкова служба України та Державна митна служба України є правонаступниками обов`язків реорганізованої ДФС лише у відповідних сферах діяльності, а саме - повноважень та виконання функцій у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики у сфері державної митної справи, державної політики з адміністрування єдиного внеску, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску, суд вважає, що саме ГУ ДФС в Кіровоградській області є належним відповідачем, який повинен відповідати за даним позовом.

Щодо позовної вимоги про стягнення грошового відшкодування за весь час затримки проведення компенсації за невикористані щорічні основні оплачувані відпустки при звільненні, суд зазначає наступне.

Так, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина 1 статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

В цій постанові Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

3. ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Тому, Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Розглядаючи одночасно позовні вимоги про зобов`язання нарахувати та виплатити компенсацію та позовні вимоги про нарахування і виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку по виплаті такої індексації у цій справі, суд звертає увагу на те, що між сторонами наявний спір про право на таку компенсацію взагалі.

Зміст ст.117 КЗпП України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, а саме про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Таким чином, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року в справі № 480/3105/19 дійшов висновку, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Так, з заявлених позивачем матеріально-майнових вимог вбачається спір про наявності права у позивача на отримання відповідної компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за минулі роки.

Оскільки наказ про звільнення позивача не передбачав виплату такої компенсації і в даному провадженні суд встановив наявність обов`язку у відповідача її нарахувати та виплатити, з огляду на відсутність сплати такої суми на момент розгляду даної справи, суд вважає передчасними вимоги про нарахування середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та такими, що можливі до розгляду після її виплати, а тому позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

Щодо клопотання позивача про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, суд зазначає наступне.

Так частиною 1 статті 382 КАС України встановлено, що суд, який ухвалив рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Таким чином, вказаною статтею КАС України встановлено право, а не обов`язок суду, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, зобов`язати суб`єкта владних повноважень, проти якого ухвалено рішення, подати у встановлений судом строк звіт про його виконання.

Разом з тим, на думку суду, в даному випадку підстави для встановлення (в порядку частини першої статті 382 КАС України) судового контролю за виконанням судового рішення у цій справі шляхом зобов`язання відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення відсутні, оскільки у суду немає обґрунтованих сумнівів щодо невиконання відповідачем рішення у цій справі, а крім того примусове виконання рішень суду у даній категорії справ забезпечується органами державної виконавчої служби.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази, надані позивачем, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.

При вирішенні даної справи судом були враховані положення частини 2 статті 2 та частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України.

VI. Розподіл судових витрат.

Судові витрати сторонами не понесено.

Керуючись статтями 139, 241-246, 250, 255, 292-297, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного управління ДФС у Кіровоградській області щодо відмови ОСОБА_1 у виплаті при звільненні грошової компенсації за невикористані 131 добу щорічних основних відпусток.

Зобов`язати Головне управління ДФС у Кіровоградській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 131 добу щорічних основних відпусток.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Копію рішення надіслати учасникам справи.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 - 297 КАС України.

Суддя

Кіровоградського окружного

адміністративного суду Р.В. Жук