ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №813/4684/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 квітня 2022 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого-судді Мартинюка В.Я.

суддів Гулкевич І.З.

Гавдика З.В.

секретар судового засідання Рехліцький Р.Р.

розглянувши у письмовому провадженні у м.Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Львівської області, Державної судової адміністрації України, третя особа яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Державна казначейська служба України, про визнання протиправною відмови, зобов`язання вчинити дії та визнання неправомірною бездіяльності, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Апеляційного суду Львівської області та Державної судової адміністрації України, в якому просить:

визнати неправомірною відмову викладену у листі від 14.12.2016 року за №07.24/122/2016 про проведення нарахування та виплати вихідної допомоги при звільненні з посади судді у відставку;

зобов`язати провести нарахування та виплату суми вихідної допомоги при звільненні у відставку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді;

визнати неправомірною бездіяльності Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення на 2016 рік фінансування Апеляційного суду Львівської області на виплату вихідної допомоги судді при звільненні з посади у відставку;

зобов`язати здійснити фінансування на виплату вихідної допомоги при звільненні судді у відставку.

Позивач в позовній заяві зазначає, що під час дії Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року за №2862-XII у неї виникло право на відставку. Таке право не було реалізовано, оскільки закон не забороняв і по спливу 20-ти років перебування на посаді судді продовжувати працювати суддею. Також, позивач вважає, що перебування на посаді судді в час дії Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 року за №2453-VI не позбавляє гарантій, зокрема виходу у відставку, отримання довічного грошового утримання та отримання вихідної допомоги у зв`язку з виходом у відставку, визначеною у Законі від 15.12.1992 року, оскільки таке право у виникло станом на 06.07.2010 року, а визначення часу реалізації такого права є виключно правом позивача і не може обмежуватись як у терміні (не враховуючи досягнення граничного віку), так і не може бути ніким обмеженим. За таких, обставин, позивач вважає, що відмова суду апеляційної інстанції щодо нарахування та виплати сум вихідної допомоги у зв`язку із звільненням у відставку та бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення фінансування на виплату суми вихідної допомоги є неправомірними.

Відповідач Апеляційний суд Львівської області у письмових запереченнях проти адміністративного позову зазначає, що у нього були відсутні правові підстави для нарахування та виплати вихідної допомоги при звільненні позивача з посади судді, оскільки на час прийняття Верховною Радою України постанови від 08.09.2016 року за №4697-б «Про звільнення суддів», якою позивача було звільнено з посади судді Апеляційного суду Львівської області, був чинний (до 30.09.2016 року) Закон України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 року за №2453-VI, у якому відсутня норма, яка б передбачала виплату вихідної допомоги. Законом України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» від 25.12.2015 року за №928-VІІІ та кошторисом суду на 2016 рік видатки на виплату вихідної допомоги суддям, які йдуть у відставку, не передбачені.

У своїх запереченнях Державна судова адміністрація України вважає, що станом на час прийняття рішення про звільнення позивача діяв Закон України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 року за №2453-VI, стаття 136, яка передбачала виплату вихідної допомоги. Однак, зазначена стаття виключена Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» і рішення щодо неконституційності зазначеного закону Конституційним Судом не приймалось. Відповідач зазначає, що суд апеляційної інстанції є розпорядником коштів нижчого рівня та самостійно здійснює нарахування працівникам апарату суду та суддям, які перебувають з ним у трудових відносинах, виплат, передбачених чинними нормативними актами, в межах коштів, затверджених кошторисом видатків на відповідний рік. Видатки на утримання кожного суду виписані окремим рядком у додатку №8 до Закону України про державний бюджет України на відповідний фінансовий рік. Таким чином, ДСА України не наділена правом самостійно, без правового врегулювання та фінансової можливості здійснювати виплату вихідної допомоги.

Ухвалою суду від 23.01.2017 року відкрито провадження у справі.

Ухвалою суду від 02.02.2017 року закінчено підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду.

Ухвалою суду від 29.06.2017 року провадження у справі зупинено.

Ухвалою суду від 31.08.2017 року поновлено провадження у справі.

Ухвалою суду від 02.11.2017 року провадження у справі зупинено.

Ухвалою суду від 18.11.2019 року поновлено провадження у справі.

10.12.2019 року провадження у цій справі також зупинялось та було поновлено 12.04.2022 року.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази суд, даючи правову оцінку спірним правовідносинам, виходив з наступного.

Постановою Верховної Ради України від 08.09.2016 року за №1515-VІІІ «Про звільнення суддів», у зв`язку з поданням заяви про відставку ОСОБА_1 (далі позивач) звільнено з посади судді Апеляційного суду Львівської області.

05.12.2016 року позивач звернулася до Апеляційного суду Львівської області та Державної судової адміністрації України із заявою про нарахування та виплату вихідної допомоги.

Апеляційний суд Львівської області листом від 14.12.2016 року за №07.24/122/2016 відмовив позивачу у виплаті вихідної допомоги суддям, які йдуть у відставку.

У своїй відмові посилається на те, що на суддів, звільнених з посад постановами Верховної Ради України прийнятими до 30.09.2016 року, не поширюються норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року за №1402-VІІІ, а тому підстави для виплати вихідної допомоги суддям у зв`язку з відставкою відсутні.

Не погоджуючись із вищенаведеною відмовою, позивач звернулася з позовом до адміністративного суду.

Враховуючи викладене, змістом спірних правовідносин є відмова та бездіяльність відповідачів провести нарахування та виплату позивачу вихідної допомоги при звільненні з посади судді у відставку.

Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, судом враховано наступні обставини справи та норми чинного законодавства.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI, в редакції чинній на час, виходу судді у відставку не містив норми, у відповідності до якої повинна виплачуватись вихідна допомога.

Стаття 136 згаданого Закону, виключена Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» 27 березня 2014 року №1166-VII, який на момент виходу у відставку позивача був чинний, у встановленому законодавством порядку не визнаний неконституційним, а тому підлягає до застосування.

При цьому, слід зазначити, що у різних редакціях Закон України «Про судоустрій і статус суддів» містились норми, які передбачали виплату вихідної допомоги судді при виході його у відставку, окрім згаданої редакції.

Посилання позивача на те, що законодавчо визначені гарантії незалежності судді були неправомірно звужені, а в подальшому скасовані, в порушення положень ч.3 ст.22, ст.8 Конституції України, та на те, що існує суттєва диспропорція між суддями, які вийшли у відставку в межах дії згаданої редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» по відношенню до інших суддів, з урахуванням рішень Конституційного Суду України, Європейської хартії про закон «Про статут суддів» від 10.07.1998 року, рішень Європейського суду з прав людини «Бака проти «Угорщини» від 23.06.2016 року, судом не беруться до уваги з урахуванням такого.

У відповідності до рішення Конституційного Суду України від 19 листопада 2013 року №10-рп/2013, справа №1-1/2013 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 103, 109, 131, 132, 135, 136, 137, підпункту 1 пункту 2 розділу XII "Прикінцеві положення", абзацу четвертого пункту 3, абзацу четвертого пункту 5 розділу XIII "Перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів", вихідна допомога за своєю правовою природою є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов`язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов`язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв`язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.

Отже, на момент прийняття рішення про звільнення позивача з посади судді у зв`язку з поданням заяви про відставку не було визначено суб`єктивного права, як і не передбачено підстав, порядку реалізації, обов`язку щодо нарахування йому вихідної допомоги.

Таким чином, суд приходить до висновку, що, оскільки на день припинення повноважень позивача як судді, частина 1 статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року №2453-VI була виключена, а інші законодавчі акти виплати вихідної допомоги не передбачали, відсутні підстави вважати що відповідачі відмовляючи у нарахуванні та виплаті вихідної допомоги діяли протиправно, тобто без дотримання критеріїв правомірності діянь чи рішень передбачених положеннями ч.2 ст.2 КАС України.

Крім того, посилання позивача на те, що у зв`язку із наявністю у неї права на відставку вона отримала і право на виплату вихідної допомоги, яке було гарантоване ч.3 ст.43 Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року за №2862-XII, а також те, що подальші зміни у законодавстві не можуть позбавляти її такого права, суд вважає помилковим, з огляду на таке.

Наведеною нормою ч.3 ст.43 Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року за №2862-XII, у редакції, чинній на час набуття позивачем права на відставку, передбачалося, що судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.

Отже, зазначеним законодавчим положенням було прямо визначено те, що право на вихідну допомогу має лише суддя, який пішов у відставку, тобто реалізував власне право на відставку.

Оскільки позивач у 2010 році набула зазначене право, але його не реалізувала, то підстави для застосування до спірних відносин ч.3 ст.43 Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року за №2862-XII відсутні.

Неможливо до спірних правовідносин застосувати й положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року за №1402- VІІІ, який набрав чинності 30.09.2016 року, оскільки станом на 26.09.2016 року (день звільнення позивача у відставку) не набув чинності.

Додатково до викладеного щодо визнання неправомірної бездіяльності Державної судової адміністрації України та зобов`язання її здійснити фінансування на виплату вихідної допомоги при звільнення судді у відставку, то суд зазначає наступне.

Відповідно до Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI, видатки кожного місцевого та апеляційного суду всіх видів та спеціалізації визначаються у Державному бюджеті України в окремому додатку. Статтею 146 цього ж Закону передбачено, що суди загальної юрисдикції фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Тобто, будь-яка виплата, у тому числі і виплата вихідної допомоги, здійснюється відповідно до наказу голови суду, як розпорядника бюджетних коштів, а не Державною судовою адміністрацією України.

З огляду на викладене, оскільки у Львівського апеляційного господарського суду не було підстав для виплати такої допомоги позивачу, не було підстав і для фінансування цього суду на здійснення виплат суми вихідної допомоги судді при звільненні з посади у відставку.

Застосування вищезгаданих правових норм у наведений спосіб відповідає висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 08.05.2019 року у справі №826/3711/16, а тому суд, у відповідності до вимог ч.5 ст.242 КАС України, враховує такий при вирішенні даної справи.

Не можна залишити поза увагою і те, що на момент прийняття рішення у цій справі Конституційним Судом України прийнято Рішення №2-р(ІІ)2020 від 15 квітня 2020 року, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» 27 березня 2014 року №1166-VII.

Згідно п.2 резолютивної частини наведена норма Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Враховуючи те, що згадане Рішення Конституційним Судом України ухвалено 15 квітня 2020 року, правові підстави для застосування його до спірних правовідносин відсутні.

У цьому контексті додатково слід зазначити таке.

Як передбачено ч.3 ст.152 Конституції України, яка згідно ст.8 Основного Закону є нормою прямої дії, матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовуються державою у встановленому порядку.

Відтак, після прийняття Конституційним Судом України Рішення №2-р(ІІ)2020 від 15 квітня 2020 року, належним способом захисту у спірних правовідносинах є відшкодування шкоди, а не той який обрано.

Враховуючи вищевикладені обставини, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими, а тому у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Щодо судових витрат, то суд зазначає наступне.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 15.10.2013 року №8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень ч.2 ст.233 КЗпП України, ст.ст.1, 12 Закону України «Про оплату праці» (справа № 1-13/2013), аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходив з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Таким чином, у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які він має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Відтак, суд вважає, що вихідна допомога, яку просить нарахувати та виплатити позивач, охоплюється поняттям «заробітна плата», а тому останній у відповідності до закону звільнений від сплати судового збору щодо наведених позовних вимог.

Відтак, у відповідності до вимог ст.139 КАС України, судові витрати не належить стягувати зі сторін.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський оружний адміністративний суд, а у разі реєстрації офіційної електронної адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Головуючий-суддя В.Я.Мартинюк

суддя І.З.Гулкевич

суддя З.В.Гавдик