Постанова

Іменем України

06 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 161/2782/20

провадження № 61-15472св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Волинський обласний центр зайнятості,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 20 липня 2021 року у складі колегії суддів: Осіпука В. В., Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Волинського обласного центру зайнятості про скасування наказу, визначення підстави звільнення, сплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу та вихідної допомоги.

Позов обґрунтовано тим, що рішенням Луцького міськрайонного суду від 04 червня 2019 року, яке залишено без змін постановою Волинського апеляційного суду від 01 жовтня 2019 року, її поновлено на посаді директора Луцького районного центру зайнятості. Рішення суду виконане 12 червня 2019 року, про що виданий наказ від 12 червня 2019 року № 344-к та внесений відповідний запис у трудову книжку. 13 червня 2019 року вона, у зв`язку із реорганізацією установи, у якій була поновлена на роботі, подала до Волинського обласного центру зайнятості заяву про переведення її з посади директора Луцького районного центру зайнятості на посаду директора Луцької районної філії Волинського обласного центру зайнятості з 19 червня 2019 року. Проте згоду на переведення відповідач не надав.

Крім того, позивач зазначала, що з часу поновлення на роботі за рішенням суду відповідач не забезпечив їй належні умови праці, не облаштував технічними засобами, необхідними для роботи, її робоче місце, відмовив їй у підвищенні посадового окладу, наданні чергової щорічної відпустки та одноразових допомог на оздоровлення і для вирішення соціально-побутових потреб.

Зважаючи на вказані обставини, 20 листопада 2019 року вона подала заяву про звільнення її з 21 листопада 2019 року на підставі частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Також позивач вказувала, що 21 листопада 2019 року була на роботі та зверталась до роботодавця з проханням видати їй наказ про звільнення та трудову книжку, проте їй у цьому було відмовлено. Вважаючи себе звільненою, більше на роботу не виходила і у зв`язку із сімейними обставинами перебувала за кордоном.

09 січня 2020 року адміністрація роботодавця повідомила її про необхідність надання письмового пояснення щодо відсутності на роботі з 22 листопада 2019 року по 08 січня 2020 року і про запрошення на засіданні комісії, яке мало відбутись з цього приводу 15 січня 2020 року. Свої пояснення на засідання комісії вона надала у електронному листі, який відправила відповідачу 14 січня 2020 року.

Наказом від 23 січня 2020 року № 54-к заступника директора Волинського обласного центру зайнятості її звільнено із займаної посади за прогул без поважних причин з 22 листопада 2019 року по 22 січня 2020 року відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Про звільнення відповідач повідомив у телефонному режимі.

За наведених обставин, вважаючи дії відповідача неправомірними та уточнивши позовні вимоги, позивач просила суд: скасувати наказ від 23 січня 2020 року № 54-к про її звільнення; визначити частину третю статті 38 КЗпП України як підставу її звільнення; зобов`язати відповідача - Волинський обласний центр зайнятості внести запис у трудову книжку: «Звільнена з посади директора Луцького районного центру зайнятості у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю відповідно до ч. 3 статті 38 КЗпП»; стягнути із відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 90 556,80 грн; зобов`язати роботодавця виплатити їй вихідну допомогу в розмірі трьохмісячного середнього заробітку (97 348,77 грн) та судові витрати за надану їй правову допомогу.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 грудня 2020 року позов задоволено частково. Наказ Волинського обласного центру зайнятості від 23 січня 2020 року № 54-к про звільнення ОСОБА_1 визнано протиправним та скасовано. Визнано підставу звільнення ОСОБА_1 за частиною третьою статті 38 КЗпП України та зобов`язано Волинський обласний центр зайнятості внести відповідний запис у трудову книжку ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 . Стягнуто з Волинського обласного центру зайнятості на користь ОСОБА_1 90 556,80 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Зобов`язано Волинський обласний центр зайнятості виплатити ОСОБА_1 97 348,77 грн вихідної допомоги у розмірі трьохмісячного середнього заробітку. В задоволенні решти позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову частково, суд першої інстанції виходив із того, що, оскільки ОСОБА_1 подала заяву про звільнення з роботи у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, що підтверджується наданими нею доказами, то відповідач не вправі її звільняти з інших підстав, а саме за прогул без поважних причин. Також суд першої інстанції дійшов висновку, що зазначені дії відповідача є незаконними, а тому наявні підстави для зміни формулювання причин звільнення позивача з роботи та виплати їй середнього заробітку за час вимушеного прогулу та вихідної допомоги.

Постановою Волинського апеляційного суду від 20 липня 2021 року апеляційну скаргу Волинського обласного центру зайнятості задоволено. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 грудня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Судові витрати, понесені Волинським обласним центром зайнятості за подання апеляційної скарги, у сумі 5 346,98 грн компенсовано за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, виходив із того, що ОСОБА_1 з 22 листопада 2019 року по 23 січня 2020 року не виходила на роботу в робочі дні, що підтверджується наявними у матеріалах справи письмовими доказами: актами про відсутність на робочому місці; письмовими попередженнями роботодавця, які надсилались позивачу, про наслідки відсутності останньої на роботі з пропозицією надання пояснень; протоколом засідання комісії для з`ясування причин відсутності на робочому місці директора Луцького районного центру зайнятості ОСОБА_1 від 15 січня 2020 року № 1; факт відсутності на робочому місці у зазначений час не заперечувала у судовому засіданні апеляційного суду й сама позивач.

На переконання апеляційного суду, оскільки зазначена ОСОБА_1 підстава звільнення відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, тобто порушення роботодавцем трудового законодавства та умов колективного договору, не підтверджена позивачем та не була визнана відповідачем, а змінювати правову підставу розірвання трудового договору роботодавець не мав права, то він законно й обґрунтовано відмовив у звільненні ОСОБА_1 на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України Разом з тим, як зазначено апеляційним судом, у зв`язку з відсутністю на робочому місці ОСОБА_1 без поважних причин з 22 листопада 2019 року по 22 січня 2020 року її правомірно звільнено з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки трудовий договір не було розірвано в строк із 22 листопада 2019 року та з підстав, про які просила позивач.

Окрім того, апеляційний суд вказав, що позовні вимоги щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, вихідної допомоги в розмірі трьохмісячного середнього заробітку задоволенню також не підлягають, оскільки позивач правомірно звільнена відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулась засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Волинського апеляційного суду від 20 липня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, а також стягнути на користь позивача 7 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції.

Як підставу касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 15 листопада 2018 року у справі № 761/18805/17, від 29 січня 2020 року у справі № 742/532/18, від 29 січня 2020 року у справі № 761/41149/16-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 405/1526/17, від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17, від 26 травня 2021 року у справі № 161/20810/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

У касаційній скарзі заявник також зазначає, що:

- позивач долучила до матеріалів позову заяви і доповідні записки, які засвідчують, що Волинський обласний центр зайнятості систематично протягом тривалого часу порушував її соціальні гарантії як працівника та право на належні умови праці, проте, дослідивши означені докази, апеляційний суд не досліджував підставності відмови відповідачем у задоволенні її заяв, тобто, чи відповідали такі відмови вимогам законодавства про працю;

- апеляційний суд не врахував факти та обставини, які свідчать про застосування керівництвом Волинського обласного центру зайнятості та працівниками Луцької районної філії відповідача щодо позивача мобінгу (дискримінації), що стало однією з підстав прийняття заявником рішення про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України. Проявами мобінгу щодо позивача були «комунікативні напади та зазіхання на якість професійної ситуації» керівництва Волинського обласного центру зайнятості, «зазіхання на соціальні відносини». Метою мобінгу з боку відповідача, як зазначає заявник, було змусити її звільнитися за власним бажанням;

- поновивши її на роботі, відповідач не виконав вимог статті 492 КЗпП України. Оскільки Луцький районний центр зайнятості на момент поновлення позивача на роботі на підставі судового рішення у справі № 161/20810/18 перебував у процесі припинення шляхом його реорганізації, то Волинський обласний центр зайнятості був зобов`язаний вжити дії, які передбачені статтею 492 КЗпП України, та запропонувати їй роботу за її спеціальністю та фахом у новоствореній структурі - Луцькій районній філії Волинського обласного центру зайнятості, проте цього зроблено не було. Подана заявником заява відповідачу про переведення її з посади директора Луцького районного центру зайнятості на посаду директора Луцької районної філії Волинського обласного центру зайнятості з 19 червня 2019 року навіть не розглядалася роботодавцем;

- апеляційний суд дійшов помилкового висновку про правомірність звільнення позивача з посади директора Луцького районного центру зайнятості на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки акти про відсутність ОСОБА_1 на робочому місці в період з 21 листопада 2019 року по 23 січня 2020 року складені спеціалістами Луцької районної філії Волинського обласного центру зайнятості, а вона працювала в Луцькому районному центрі зайнятості та згідно з посадовою інструкцією перебувала в прямому підпорядкуванні директора Волинського обласного центру зайнятості, тобто її відсутність на роботі засвідчували працівники іншої установи. Окрім того, в означений період діяла комісія з припинення Луцького районного центру зайнятості, і саме комісія з припинення могла б складати акти про порушення нею вимог КЗпП України, за наявності правових підстав.

У листопаді 2021 року від Волинського обласного центру зайнятості до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому відповідач, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки вона є законною. Окрім того, відповідач заперечує проти стягнення із нього заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 7 000,00 грн, оскільки, на його переконання, дана сума не є співмірною зі складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг, не відповідає критерію реальності таких витрат та розумності їхнього розміру.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року про надання строку для усунення недоліків) поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Волинського апеляційного суду від 20 липня 2021 року, відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі -ЦПК України), витребувано матеріали справи № 161/2782/20 із Луцького міськрайонного суду Волинської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У листопаді 2021 року матеріали справи № 161/2782/20 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексумежах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом апеляційної інстанціїустановлено, що на виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 червня 2019 у цивільній справі № 161/20810/18 наказом обласного центру зайнятості від 10 червня 2019 року № 334-к скасовано наказ Волинського обласного центру зайнятості від 26 листопада 2018 № 825-к «Про звільнення ОСОБА_1 ». Позивача ОСОБА_1 поновлено на посаді директора Луцького районного центру зайнятості з 27 листопада 2018 року.

13 червня 2019 року позивач подала заяву до Волинського обласного центру зайнятості про переведення її у зв`язку із реорганізацією на посаду директора Луцької районної філії Волинського обласного центру зайнятості з 19 червня 2019 року, яка відповідачем не задоволена.

Позивач неодноразово зверталась до відповідача з письмовими заявами про забезпечення її робочого місця необхідними технічними засобами та створення їй належних умов праці, на що отримувала лише письмові відповіді. Не були задоволені роботодавцем її звернення щодо нарахування і виплати заробітної плати із підвищеного посадового окладу, надання чергової відпустки, одноразових матеріальних допомог на оздоровлення та вирішення соціально-побутових питань.

20 листопада 2019 року ОСОБА_1 подала на ім`я директора Волинського обласного центру зайнятості Романюка Р. В. заяву про звільнення її з посади директора Луцького районного центру зайнятості за частиною статті 38 КЗпП України з 21 листопада 2019 року у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, умов колективного договору, та просила провести з нею повний розрахунок із виплатою вихідної допомоги в розмірі трьохмісячного середнього заробітку.

В цей же день наказом керівника Волинського обласного центру зайнятості № 43620 створено комісію з розгляду вказаної заяви ОСОБА_1 , на засідання якої для надання пояснень запрошена позивач, проте вона не з`явилась.

21 листопада 2019 року Волинський обласний центр зайнятості листом, який отримала позивач ОСОБА_1 , повідомив останню про відмову у звільненні її за частиною третьою статті 38 КЗпП України згідно з поданою заявою.

З наявного в матеріалах справи акта Управління держпраці у Волинській області від 09 грудня 2019 року № ВЛ1087/323АВ вбачається, що 09 грудня 2019 року у Волинському обласному центрі зайнятості проведено інспекційне відвідування Управлінням Держпраці у Волинській області за зверненнями ОСОБА_1 від 18 листопада 2019 та 22 листопада 2019 року, метою якого було здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю з питань оплати праці, надання відпусток, розірвання трудових договорів, видачі трудових книжок у межах періоду з 26 листопада 2019 року по 09 грудня 2019 року, за результатами якого порушень чинних нормативно-правових актів про працю Волинським обласним центром зайнятості стосовно ОСОБА_1 не встановлено.

ОСОБА_1 з 22 листопада 2019 року по 23 січня 2020 року не виходила на роботу в робочі дні, що підтверджується наявними у матеріалах справи письмовими доказами: актами про відсутність на робочому місці; письмовими попередженнями роботодавця, які надсилались позивачу, про наслідки відсутності останньої на роботі з пропозицією надання пояснень; протоколом засідання комісії для з`ясування причин відсутності на робочому місці директора Луцького районного центру зайнятості ОСОБА_1 від 15 січня 2020 року № 1. Факт відсутності на робочому місці у зазначений час не заперечувала у судовому засіданні апеляційного суду і сама позивач.

Згідно з наказом Волинського обласного центру зайнятості від 23 січня 2020 року № 54-к звільнено ОСОБА_1 із посади директора Луцького районного центру зайнятості за прогул без поважних причин з 22 листопада 2019 року по 22 січня 2020 року відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Звільнення ОСОБА_1 , як убачається з відповідних повідомлень від 16 січня 2020 року № 33/13/195-20 та від 15 січня 2020 року № 170/12, погоджено з Державним центром зайнятості Міністерства соціальної політики України та з Луцькою районною державною адміністрацією Волинської області.

Нормативно-правове обґрунтування

Щодо звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України

Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

За змістом статті 22 КЗпП України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 36 КЗпП України однією з підстав припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39 КЗпП України).

У частині першій статті 38 КЗпП України передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору (частина третя статті 38 КЗпП України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року у справі № 754/1936/16-ц (провадження № 61-28466св18) вказано, що «за змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору. При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 березня 2021 року у справі № 686/10718/17 (провадження № 61-6185св19) зроблено висновок, що «при вирішенні трудового спору щодо припинення трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України визначальним є те, чи мали місце порушення трудового законодавства зі сторони роботодавця стосовно працівника на момент подання таким працівником заяви про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України».

Відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України в разі визнання звільнення таким, що не узгоджується із чинним законодавством, суд на прохання працівника, який у зв`язку з допущеним щодо нього порушенням законодавства про працю не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем, може визнати звільнення незаконним і, не поновлюючи працівника на роботі, змінити дату звільнення та формулювання його причини з посиланням на відповідну норму закону.

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Щодо прогулу

Відповідно до пункту 4 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно або в цілому). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня.

Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності.

Поважними причинами визнаються такі причини, що виключають вину працівника.

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі.

Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не існує, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається виходячи з конкретних обставин.

Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я.

Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, правильно застосувавши норми частини третьої статті 38 КЗпП України та пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 та пов`язану із цим необхідність у скасуванні рішення суду першої інстанції, який помилково задовольнив позовні вимоги частково, оскільки позивач не довела та матеріали справи не містять підтвердження про порушення роботодавцем трудового законодавства та умов колективного договору на момент подання нею заяви про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України від 20 листопада 2019 року, проте містять підтверджену відсутність ОСОБА_1 на роботі в робочі дні з 22 листопада 2019 року по 23 січня 2020 року, що стало підставою для її звільнення у зв`язку з прогулом.

Оскільки інші позовні вимоги (щодо внесення запису до трудової книжки, виплати середнього заробітку та вихідної допомоги) є похідними та залежними від вимоги про скасування наказу про звільнення та визначення підстави звільнення, тому також не підлягають задоволенню.

Доводи касаційної скарги про те, що Волинський обласний центр зайнятості порушував її права як працівника зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що за приписами статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Посилання позивача на застосування щодо неї з боку відповідача усілякого роду психологічного тиску та створення нестерпного робочого середовища (мобінгу) можуть бути, за умови їх підтвердження, підставою для притягнення осіб, винних у порушенні вимог законодавства про запобігання та протидію дискримінації, до цивільної, адміністративної та кримінальної відповідальності згідно із Законом України від 06 вересня 2012 року № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», проте не впливають на правильність висновків суду апеляційної інстанції щодо суті спору.

Доводи касаційної скарги про те, що, поновивши її на роботі, відповідач не виконав вимог статті 492 КЗпП України, відхиляються, оскільки передбачений нею порядок вивільнення працівників не стосується випадків звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України чи прогулу, водночас кандидатура позивача була однією з трьох претендентів на посаду директора Луцької районної філії Волинського обласного центру зайнятості, які розглядались на засіданні комісії з вивільнення та працевлаштування працівників Волинського обласного, міських, міськрайонних та районних центрів зайнятості згідно з протоколом від 12 липня 2019 року № 1 (у підсумку рекомендовано кандидатуру ОСОБА_4 ), а незадоволення заяви ОСОБА_1 про переведення її з посади директора Луцького районного центру зайнятості на посаду директора Луцької районної філії Волинського обласного центру зайнятості з 19 червня 2019 року не є предметом позову.

Аргументи касаційної скарги про те, що акти про відсутність заявника на робочому місці в період з 21 листопада 2019 року до 23 січня 2020 року складені спеціалістами Луцької районної філії Волинського обласного центру зайнятості, а вона працювала в Луцькому районному центрі зайнятості та згідно з посадовою інструкцією перебувала в прямому підпорядкуванні директора Волинського обласного центру зайнятості, окрім того, такі акти мала б складати комісія з припинення Луцького районного центру зайнятості, не приймаються з огляду на те, що акти про відсутність на робочому місці за перераховані дати підписані, в тому числі, ОСОБА_5 , яка була головою комісії з припинення Луцького районного центру зайнятості, та складались працівниками Луцької районної філії Волинського обласного центру зайнятості, у свою чергу згідно з Положенням про Луцький районний центр зайнятості, що міститься в матеріалах справи, останній підпорядковується Волинському обласному центру зайнятості та є йому підзвітний, так само директор Луцького районного центру зайнятості згідно з його посадовою інструкцією, що міститься в матеріалах справи, безпосередньо підпорядкований директору обласного центру зайнятості, отже акти складали голова комісії з припинення Луцького районного центру зайнятості та працівники відокремленого підрозділу роботодавця, що не може свідчити про їх неправомірність.

Посилання заявника на неврахування судами правових позицій, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 листопада 2018 року у справі № 761/18805/17, від 29 січня 2020 року у справі № 742/532/18, від 29 січня 2020 року у справі № 761/41149/16-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 405/1526/17, від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17, від 26 травня 2021 року у справі № 161/20810/18, зводяться до незгоди заявника з висновками апеляційного суду стосовно встановлення обставин справи та оцінкою ним доказів. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Окрім цього, фактичні обставини у перерахованих справах відрізняються від тих, що установлені судами у цій справі, яка переглядається в касаційному порядку. У свою чергу на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, закріплена у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20).

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував.

Постанова суду апеляційної інстанції прийнята з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, підстав для її зміни чи скасування не вбачається.

Отже, доводи касаційної скарги ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права, не можуть бути підставами для скасування постановленого у справі рішення судом апеляційної інстанції та зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).Оскаржувана постанова відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, в тому числі щодо витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 7 000,00 грн, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Волинського апеляційного суду від 20 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний В. В. Яремко