ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 320/2352/20 Прізвище судді (суддів) першої інстанції:

Лапій С.М.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 лютого 2022 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Костюк Л.О.;

суддів: Бужак Н.П., Кобаля М.І.;

за участю секретаря: Несін К.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційні скарги представника ОСОБА_1 - Запаскіна Максима Романовича, Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2021 року (розглянута за правилами загального позовного провадження у порядку письмового провадження, м. Київ, дата складання повного тексту рішення - відсутня) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області про визнання протиправним та скасування розпорядження, наказу про звільнення та поновлення на посаді,

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2020 року, ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області (дал і- відповідач) , в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати розпорядження в.о. голови Білоцерківської районної державної адміністрації від 25.11.2019 № 523 «Про впорядкування структури Білоцерківської районної державної адміністрації» в частині ліквідації управління адміністративних послуг та державної реєстрації Білоцерківської райдержадміністрації та скорочення посад працівників управління, а також утворення замість управління сектору адміністративних послуг Білоцерківської райдержадміністрації та введення посад сектору;

- визнати протиправним та скасувати п. 12 наказу керівника апарату Білоцерківської районної державної адміністрації від 23.01.2020 № 01-к «Про звільнення в зв`язку зі скороченням», яким було звільнено ОСОБА_1 27.01.2020 з посади начальника відділу державної реєстрації - державного реєстратора управління адміністративних послуг та державної реєстрації Білоцерківської районної державної адміністрації у зв`язку зі скороченням цієї посади;

- поновити її на посаді начальника відділу державної реєстрації - державного реєстратора управління адміністративних послуг та державної реєстрації Білоцерківської районної державної адміністрації та стягнути з Білоцерківської районної державної адміністрації на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу;

- стягнути з Білоцерківської районної державної адміністрації моральну шкоду.

На обґрунтування позовних вимог зазначила, що оскаржувані розпорядження та наказ є протиправними, оскільки відповідачем не було дотримано процедури звільнення. Вважає, що відповідачем було порушено гарантії щодо обмеження звільнення жінок, які мають дітей до 3-х років.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2021 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано п. 12 наказу Білоцерківської районної державної адміністрації від 23.01.2020 № 01-к «Про звільнення в зв`язку зі скороченням», яким було звільнено ОСОБА_1 27.01.2020 з посади начальника відділу державної реєстрації - державного реєстратора управління адміністративних послуг та державної реєстрації Білоцерківської районної державної адміністрації у зв`язку зі скороченням цієї посади.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу державної реєстрації - державного реєстратора управління адміністративних послуг та державної реєстрації Білоцерківської районної державної адміністрації або на рівнозначній посаді з 28.01.2020 .

Стягнено з Білоцерківської районної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28.01.2020 по день прийняття рішення у справі у розмірі 122 323 (сто двадцять дві тисячі триста двадцять три) грн 52 коп.

Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу державної реєстрації - державного реєстратора управління адміністративних послуг та державної реєстрації Білоцерківської районної державної адміністрації або на рівнозначній посаді з 28.01.2020 та в частині стягнення з Білоцерківської районної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць, з вирахуванням обов`язкових податків та зборів.

У решті позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, сторонами подано апеляційні скарги, в якій представник позивача просить рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог скасувати та прийняти в цій частині нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити, а відповідач - рішення суду першої інстанції в частині задоволених вимог скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, як це передбачено ст. 311 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку, що апеляційні скарги не підлягає задоволенню та погоджується з висновком суду першої інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог, з огляду на наступне.

Як встановлено судом першої інстанції, що розпорядженням Білоцерківської РДА Київської області від 16.02.2015 №12-к позивачку призначено на посаду головного спеціаліста з питань взаємодії з правоохоронними органами та протидії проявам корупції аппарату Білоцерківської РДА.

Розпорядженням Білоцерківської РДА Київської області від 31.03.2016 № 36-к позивачка звільнена з посади головного спеціаліста з питань взаємодії з правоохоронними органами та протидії проявам корупції апарату райдержадміністрації в порядку переведення на посаду начальника відділу державної реєстрації - державного реєстратора управління адміністративних послуг державної реєстрації райдержадміністрації відповідно до п. 5 ст 36 КЗпП України.

Наказом від 04.09.2016 № 2 позивачка призначена на посаду начальника відділу державної реєстрації - державного реєстратора управління адміністративних послуг та державної реєстрації райдержадміністрації.

Наказом від 01.11.2016 № 9 позивачка переведена з посади начальника відділу державної реєстрації - державного реєстратора управління адміністративних послуг та державної реєстрації райдержадміністрації на посаду начальника відділу державної реєстрації - державного реєстратора управління економічного розвитку і торгівлі райдержадміністрації.

Розпорядженням Білоцерківської РДА Київської області від 21.03.2017 № 21-к позивачка переведена з посади начальника відділу державної реєстрації - державного реєстратора управління економічного розвитку і торгівлі райдержадміністрації на посаду начальника відділу державної реєстрації - державного реєстратора управління адміністративних послуг та державної реєстрації райдержадміністрації.

Розпорядженням Білоцерківської РДА Київської області від 28.08.2017 № 61-в «Про надання соціальної відпустки ОСОБА_1 » позивачці надано соціальну відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 26.08.2017 по 28.06.2020.

Позивачка 05.11.2019 отримала повідомлення про вивільнення у зв`язку зі скороченням штату, яке відбудеться 03.01.2020. Звільнення обумовлене неможливістю переведення на іншу роботу у зв`язку з її відсутністю.

Відповідно до ст.ст. 5, 6, 39, 41, 47 ЗУ «Про місцеві державні адміністрації», ЗУ «Про державну службу», ст. 104-107, 111 ЦК України, ст. 59 ГК України, постанов КМУ від 12.03.2005 №179 «Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій», від 03.11.2019 № 923 «Про внесення змін до постанови КМУ від 18.04.2012 № 606», від 26.09.2012 № 887 «Про затвердження Типового положення про структурний підрозділ місцевої державної адміністрації», від 03.11.2019 № 926 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України та скасування постанови кабінету Міністрів України від 19.06.2019 № 746» та розпорядження голови Київської облдержадміністрації від 22.11.2019 №679 «Про граничну чисельність працівників районних державних адміністрації Київської області», Білоцерківською РДА Київської області прийнято розпорядження від 25.11.2019 № 523 «Про впорядкування структури Білоцерківської районної державної адміністрації» (далі - розпорядження № 523), яким вирішено провести реорганізацію Білоцерківської РДА і скоротити чисельність працівників.

Пунктом 3.4 зазначеного розпорядження вирішено ліквідувати управління адміністративних послуг та державної реєстрації Білоцерківської райдержадміністрації.

Підпунктом 3.4.1 пункту 3.4 даного розпорядження вирішено скоротити, зокрема, посаду начальника відділу - державного реєстратора відділу державної реєстрації управління адміністративних послуг та державної реєстрації 1(одну) штатну одиницю.

Пунктом 3.5. розпорядження № 523 утворити сектора адміністративних послуг Білоцерківської райдержадміністрації.

Ввести посади:

- начальника сектору адміністративних послуг 1 (одну) штатну одиницю;

- державного реєстратора відділу адміністративних послуг 1 (одну) штатну одиницю.

Як слідує з протокольного рішення засідання профспілкового комітету Білоцерківської райдержадміністрації від 26.11.2019, члени профспілкового комітету вирішили погодити наказ керівника апарату райдержадміністрації «Про попередження працівників Білоцерківської райдержадміністрації про зміну істотних умов праці та можливе вивільнення» від 26.11.2019 № 65-к.

Відповідач листом від 27.11.2019 № 15/34/1/14 направив позивачці попередження про зміну істотних умов праці та можливе наступне вивільнення у зв`язку зі скороченням штату райдержадміністрації.

Наказом Білоцерківської РДА Київської області від 23.01.2020 № 01-к «Про звільнення в зв`язку зі скороченням» (пункт 12) звільнено ОСОБА_1 27.01.2020 з посади начальника відділу державної реєстрації - державного реєстратора управління адміністративних послуг та державної реєстрації Білоцерківської райдержадміністрації у зв`язку зі скороченням посади начальника відділу державної реєстрації - державного реєстратора управління адміністративних послуг та державної реєстрації райдержадміністрації.

Зазначений наказ отриманий позивачкою 14.02.2020, що підтверджується поштовим трекінгом № 0911710169236.

Позивачка 10.02.2020 звернулася до відповідача із заявою, в якій просила перервати відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та дозволити приступити до роботи з 14.02.2020.

Листом від 13.02.2020 № М02.8.3 «Про надання інформації» відповідач повідомив позивачку, що у зв`язку з прийнятим розпорядженням від 25.11.2019 № 523 «Про впорядкування структури Білоцерківської районної державної адміністрації» управління адміністративних послуг та державної реєстрації як окремий структурний підрозділ райдержадміністрації було ліквідовано. Посади всіх працівників управління скорочені, у тому числі і посада начальника відділу державної реєстрації - державного реєстратора управління адміністративних послуг та державної реєстрації, яку вона займала.

Також зазначено, що позивачці листом від 27.11.2019 № 15/34/1/14 було направлено повідомлення про зміну істотних умов праці та можливе вивільнення у зв`язку з скороченням штату райдержадміністрації з проханням повернення другого примірника з відміткою про ознайомлення, який до райдержадміністрації не повернувся, а тому ігнорування зазначених повідомлень унеможливило пропозицію іншої посади.

Не погоджуючись з оскаржуваним розпорядженням та наказом, позивачка звернулася до суду за захистом своїх прав.

Надаючи правову оцінку обставинам та матеріалам справи, а також наданим додатковим поясненням та запереченням сторін, колегія суддів зазначає наступне.

Законом України «Про місцеві державні адміністрації» визначено організаційні засади, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про місцеві державні адміністрації» виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади.

Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Згідно ст. 5 ЗУ «Про місцеві державні адміністрації» склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій.

У межах бюджетних асигнувань, виділених на утримання відповідних місцевих державних адміністрацій, а також з урахуванням вимог статті 18 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», їх голови визначають структуру місцевих державних адміністрацій.

Відповідно до ст. 44 ЗУ «Про місцеві державні адміністрації» голова місцевої державної адміністрації затверджує положення та визначає структуру апарату, призначає на посади і звільняє з посад керівників та інших працівників структурних підрозділів апарату.

Згідно ст. 47 ЗУ «Про місцеві державні адміністрації» фінансове забезпечення місцевих державних адміністрацій здійснюється за рахунок Державного бюджету України. Гранична чисельність, фонд оплати праці працівників і витрати на утримання місцевих державних адміністрацій та їх апаратів встановлюються Кабінетом Міністрів України. Граничну чисельність, фонд оплати праці працівників структурних підрозділів місцевої державної адміністрації, в межах виділених асигнувань, визначає голова відповідної місцевої державної адміністрації.

Типове положення про структурні підрозділи місцевої державної адміністрації та рекомендаційний перелік її структурних підрозділів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Постановою КМУ від 26.09.20125 № 887 затверджено Типове положення про структурний підрозділ місцевої державної адміністрації (далі -Положення № 887).

Згідно п. 1- п.5 Положення № 887 структурний підрозділ місцевої держадміністрації (далі - структурний підрозділ) утворюється головою місцевої держадміністрації, входить до її складу і в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечує виконання покладених на цей підрозділ завдань.

Структурний підрозділ підпорядкований голові місцевої держадміністрації, а також підзвітний і підконтрольний відповідним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади.

Структурний підрозділ у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, розпорядженнями голови місцевої держадміністрації, а також положенням про структурний підрозділ.

Вид структурного підрозділу (департамент, управління, відділ, сектор, інший структурний підрозділ, передбачений законом) та його статус як юридичної особи публічного права визначаються головою місцевої держадміністрації.

Основним завданням структурного підрозділу є забезпечення реалізації державної політики у визначеній одній чи кількох галузях на відповідній території.

Відповідно до абз 2 п. 4 Постанови КМУ від 12.03.2005 № 179 «Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій» (далі - Постанова КМУ № 179) у складі апарату районних державних адміністрацій, їх самостійних управлінь, відділів та інших структурних підрозділів, територіальних підрозділів центральних органів виконавчої влади в районах та містах обласного значення можуть утворюватися (якщо інше не передбачено актами, що мають вищу юридичну силу) відділи з штатною чисельністю не менш як 3 одиниці та сектори з штатною чисельністю не менш як 2 одиниці.

Згідно абз. 9 п. 4 Постанова КМУ № 179 у разі недоцільності утворення у складі апарату місцевих державних адміністрацій, їх структурних підрозділів, зазначених у пункті 3-1 цієї постанови, територіальних підрозділів центральних органів виконавчої влади підрозділів, зазначених в абзацах першому та другому цього пункту, для виконання окремих функцій вводяться посади відповідних спеціалістів.

Виходячи з викладеного, суд дійшов висновку про те, що відповідач вправі самостійно визначати свою організаційну структуру, встановлювати чисельність працівників і штатний розпис.

За змістом роз`яснень, наданих Пленумом Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992, суд при розгляді спору про поновлення працівника на роботі зобов`язаний перевірити наявність підстав для звільнення (чи мало місце скорочення штату або чисельності працівників), однак не вправі перевіряти, зокрема, доцільність вчинення власником чи роботодавцем дій по формуванню нової структури органу, визначення чисельності її штату. Власник чи уповноважений ним орган на свій розсуд має право визначати чисельність працівників певної спеціальності та кваліфікації, чисельність одних посад зменшити, здійснити звільнення працівників, одночасно приймаючи рішення про прийняття на роботу працівників іншої спеціальності та кваліфікації, збільшити чисельність інших посад.

Отже, дії Білоцерківської РДА Київської області є законними, оскільки ґрунтувалися на чинному на час виникнення спірних правовідносин розпорядженні від 25.11.2019 № 523, а право прийняття таких рішень та вчинення дій входить до дискреційних повноважень відповідача.

При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що захист порушених трудових прав позивачки внаслідок звільнення її з посади здійснюється не у спосіб оскарження звільненим державним службовцем рішень та дій державного органу щодо змін в структурі та штатній чисельності такого органу, а у спосіб оскарження наказу про його звільнення та поновлення на роботі.

З огляду на викладені судом мотиви позивачем обрано помилковий спосіб захисту порушених його трудових прав, а тому позов в цій частині не підлягає задоволенню.

Щодо позовних вимог про визнання протиправним та скасування п. 12 наказу Білоцерківської районної державної адміністрації від 23.01.2020 № 01-к «Про звільнення в зв`язку зі скороченням», колегіясуддів зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною шостою статті 43 Конституції України гарантовано громадянам захист від незаконного звільнення.

Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини .

Статтею 5-1 КЗпП України встановлено гарантії забезпечення права громадян на працю, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Згідно з частиною четвертою статті 36 КЗпП України у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).

Пунктом першим частини першої статті 40 КЗпП України установлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

На підставі частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу.

Частина перша статті 42 КЗпП України унормовує, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Згідно з положеннями статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

У пункті 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» зазначено, що при реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями.

Зі змісту статті 40 КЗпП України зрозуміло, що вона передбачає декілька самостійних підстав для розірвання за ініціативою власника трудового договору з працівником, як при: ліквідації; реорганізації; скороченні чисельності працівників або скороченні штату працівників.

При цьому вживані в цій нормі поняття «ліквідація», «реорганізація», «скорочення чисельності або штату працівників» стосуються саме підприємств, установ, організацій як юридичних осіб, а не їх структурних підрозділів.

За таких обставин підставою для розірвання з працівником трудового договору у зв`язку з ліквідацією та реорганізацією підприємства, установи, організації за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України може бути ліквідація чи реорганізація саме підприємства, установи, організації як юридичної особи.

Ліквідація структурного підрозділу юридичної особи зі створенням чи без створення іншого структурного підрозділу не є ліквідацією або реорганізацією юридичної особи, а свідчить лише про зміну внутрішньої (організаційної) структури юридичної особи. На відміну від ліквідації чи реорганізації юридичної особи ця обставина може бути підставою для звільнення працівників цього структурного підрозділу згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України виключно з підстав скорочення чисельності або штату працівників у зв`язку з такими змінами при умові дотримання власником вимог частини другої статті 40, статті 42, 43, 49-2 КЗпП України.

Розпорядженням 25.11.2019 № 523 відповідач ліквідовує управління адміністративних послуг та державної реєстрації , іншим пунктом скорочує посади, зокрема, і посаду позивачки.

За приписами частини першої статті 40, частин першої, третьої статті 49-2 КЗпП України вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

З огляду на викладене, оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення.

Колегія суддів звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні докази запропонування позивачці одночасно із попередженням про вивільнення жодної вакантної посади, яка з`явилися на підприємстві протягом усього періоду оптимізації та існувала на день звільнення.

За приписами частин першої, другої статті 43 КЗпП України, яким кореспондують норми частини першої статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.

У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п`ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником.

Подання власника або уповноваженого ним органу має розглядатися у присутності працівника, на якого воно внесено. Розгляд подання у разі відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може виступати інша особа, у тому числі адвокат. Якщо працівник або його представник не з`явився на засідання, розгляд заяви відкладається до наступного засідання у межах строку, визначеного частиною другою цієї статті. У разі повторної неявки працівника (його представника) без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності.

Під час розгляду справи відповідачем не було надано доказів щодо розгляду профспілковим комітетом питання про розірвання трудового договору з позивачкою та про присутність позивачки на засіданні комісії або її письмової заяви про розгляд за її відсутності.

За таких обставин колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції та приходить до висновку, що відповідачем при звільненні позивачки згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України не дотримано приписів статті 49-2 КЗпП України щодо забезпечення відповідачем гарантованих позивачці прав на сприяння у збереженні роботи та дотримання процедури її вивільнення. У свою чергу, звільнення працівника з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Крім того, в разі звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України дiють обмеження щодо звільнення окремих працiвникiв, установленi ст. 184 КЗпП.

Положеннями статті 184 КЗпП України визначено істотні пільги для жінок, які мають дітей і для вагітних жінок.

Відповідно до ч. 3 ст. 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням. Обов`язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Матеріалами справи встановлено, що позивачка на час звільнення мала дитину віком до трьох років, а відтак, мала переважне право за будь-яких умов на залишення на роботі.

Оскільки позивачці не пропонувалися всі наявні вакантні посади на момент звільнення, відповідачем гарантованих прав на сприяння у збереженні роботи та дотримання процедури її вивільнення не дотримано, тому суд констатує, що п. 12 наказу від 23.01.2020 № 01-к підлягає визнанню протиправним та скасуванню, а позивачку слід поновити на посаді начальника відділу державної реєстрації - державного реєстратора управління адміністративних послуг та державної реєстрації Білоцерківської районної державної адміністрації або на рівнозначній посаді з 28.01.2020 року із стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до положень статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно достатті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими «Порядком обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок).

Пунктом 2 абзацом 3 Порядку № 100 встановлено, що обчислення середньої заробітної плати, передбачено, що у всіх інших випадках (крім випадків обчислення середньої заробітної плати для оплати щорічної відпустки) збереження середньої заробітної плати і середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до пункту 8 абзацу 1 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно із пунктом 6 абзацом 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999 № 13, при задоволенні вимог про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню.

На вимогу суду відповідачем надано розрахунок середньої заробітної плати позивачки, з якого слідує, що її середньомісячний заробіток перед звільненням складав 6145, 44 грн, середньоденний - 292, 64 грн.

Відповідно до листів Міністерства соціальної політики України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2020 рік та 2021 рік» норма тривалості робочого часу: січень 2020 року 21 день; лютий 2020 року 20 днів, березень 2020 року 21 день, квітень 2020 року 21 день, травень 2020 року 19 днів, червень 2020 року 20 днів, липень 2020 року 23 дні, серпень 2020 року 20 днів, вересень 2020 року 22 дні, жовтень 2020 року 21 день, листопад 2020 року 21 день, грудень 2020 року 22 дні, січень 2021 року 19 днів, лютий 2021 року 20 днів, березень 2021 року 22 дні, квітень 2021 року 22 дні, травень 2021 року 18 днів, червень 2021 року 20 днів, липень 2021 року 22 дні, серпень 2021 року 21 день, вересень 2021 року - 22 дні.

Таким чином, загальна кількість робочих днів за період вимушеного прогулу з 28.01.2020 по 28.09.2021 складає 418 днів, а загальна сума середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу з 28.01.2020 по 29.09.2021, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, складає 122 323, 52 грн (292,64 х 418 грн.).

Пунктами 2 та 3 частини першої статті 371 КАС України встановлено, що негайно виконуються рішення суду щодо присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Згідно з абзацом 5 пункту 6 Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Тому відповідач як податковий агент згідно норм Податкового Кодексу України та як страхувальник згідно Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» зобов`язаний виплатити позивачці суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, утримавши із нього при виплаті податки та інші обов`язкові платежі.

Отже, рішення суду в частині поновлення позивачки на посаді та присудження суми заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць слід звернути до негайного виконання.

Щодо позовних вимог в частині стягнення на користь позивачки за рахунок бюджетних асигнувань відповідача моральної шкоди, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, або незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала якщо: шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом.

Отже, законодавець пов`язує підстави відповідальності за завдану моральну шкоду з наявністю чи відсутністю, у передбачених випадках, вини. Однак, відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності відшкодування моральної шкоди можливе лише у випадку доведення наявності такої шкоди.

Згідно п. п. 1-3 ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна, у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Разом з тим, відповідно до пункту 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судова практика виходить із положення, що «відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору».

За таких обставин основною умовою відшкодування моральної шкоди є те, що остання повинна бути заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єктів владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин та полягати у фізичному болю та стражданнях, у душевних стражданнях, у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 у справі N 804/2252/14, від 31.01.2018 у справі N 813/5138/13-а та в рішеннях Верховного Суду від 12.02.2018 у справі N 800/500/16, від 01.03.2018 у справі N 9901/377/18.

На обґрунтування позовних вимог у цій частині позивачка зазначає, що моральна шкода полягає у тому, що втрата постійного місця роботи сталася, коли у неї виникли фінансові труднощі, також зазначила, що моральні страждання їй завдає несправедливість ситуації, яка полягає, у тому що її колеги отримують у декілька разів більші виплати по безробіттю по скороченню з аналогічних посад.

Крім цього вказала, що психологічний дискомфорт та страждання завдає дискримінація, яку відповідач допустив у відносно до неї та інших жінок ліквідованого управління.

Вказані доводи колегія суддів оцінює критично, оскільки позивачкою не надано суду будь-яких відомостей на підтвердження того, що відповідачем допущено нешанобливе ставлення або вчинено інших дій, які б завдали їй моральної шкоди.

Отже, вважає необґрунтованими доводи позивачки у цій частині.

Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Також суд звертає увагу, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського Суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції в повній мірі досліджено обставини справи на підставі яких суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що позовні вимоги позивачки є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню частково.що позов підлягає задоволенню.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Зі змісту частин 1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням вище викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 - Запаскіна Максима Романовича, Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області - залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2021 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню.

Головуючий суддя: Л.О. Костюк

Судді: Н.П. Бужак

М.І. Кобаль