ПОСТАНОВА

Іменем України

17 січня 2022 року

Київ

справа №640/9593/20

адміністративне провадження №К/9901/3979/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),

суддів: Усенко Є.А., Яковенка М.М.,

за участю секретаря судового засідання: Лупінос Я.В.,

учасники справи:

представник позивача: Кабишева Т.М., Василенко О.М.,

представник відповідача-1: Олійник Ю.М., Невдаха Б.Б.,

представник відповідачів-2, 3: Атаманюк Г.В.,

розглянувши у судовому засіданні як суд касаційної інстанції справу №640/9593/20 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Слов`янський базар» до Дніпровської міської ради, Південно-східного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, Антимонопольного комітету України, за участю третіх осіб: Товариства з обмеженою відповідальністю «НВП «Дніпротехекологія», Товариства з обмеженою відповідальністю «Техпроменерго» про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою Дніпровської міської ради на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 серпня 2020 року (суддя Літвінова О.В.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2020 року (головуючий суддя - Собків Я.М., судді: Глущенко Я.Б., Черпіцька Л.Т.),

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Слов`янський базар» (далі - позивач, ТОВ «Слов`янський базар») звернулось до суду з позовом до Дніпровської міської ради (далі - відповідач-1, ДМР), Південно-східного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - відповідач-2, Відділення АМКУ), Антимонопольного комітету України (далі - відповідач-3, АМКУ), в якому просило, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 3 червня 2020 року:

- визнати протиправним та нечинним рішення Дніпровської міської ради від 18 грудня 2019 року №9/52 «Про внесення змін до рішення міської ради від 6 грудня 2017 року №13/27 «Про ставки земельного податку, розмір орендної плати за землю, пільги зі сплати земельного податку на території міста»;

- скасувати рішення Дніпровської міської ради від 18 грудня 2019 року №9/52 «Про внесення змін до рішення міської ради від 6 грудня 2017 року №13/27 «Про ставки земельного податку, розмір орендної плати за землю, пільги зі сплати земельного податку на території міста» (далі - рішення №9/52);

- визнати протиправними дії Дніпропетровського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України щодо погодження проекту рішення Дніпропетровської міської ради від 18 грудня 2019 року №9/52 «Про внесення змін до рішення міської ради від 6 грудня 2017 року №13/27 «Про ставки земельного податку, розмір орендної плати за землю, пільги зі сплати земельного податку на території міста»;

- зобов`язати Антимонопольний комітет України скасувати рішення про погодження Дніпропетровським обласним територіальним відділенням Антимонопольного комітету України проекту рішення Дніпровської міської ради від 18 грудня 2019 року №9/52 «Про внесення змін до рішення міської ради від 6 грудня 2017 року №13/27 «Про ставки земельного податку, розмір орендної плати за землю, пільги зі сплати земельного податку на території міста»;

- визнати протиправним та нечинним рішення Дніпровської міської ради від 20 травня 2020 року №11/57 «Про внесення змін до рішення міської ради від 6 грудня 2017 року №13/27 «Про ставки земельного податку, розмір орендної плати за землю, пільги зі сплати земельного податку на території міста» (далі - рішення №11/57);

- скасувати рішення Дніпровської міської ради від 20 травня 2020 року №11/57 «Про внесення змін до рішення міської ради від 6 грудня 2017 року №13/27 «Про ставки земельного податку, розмір орендної плати за землю, пільги зі сплати земельного податку на території міста»;

- визнати протиправними дії Дніпропетровського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України щодо погодження проекту рішення Дніпропетровської міської ради від 20 травня 2020 року №11/57 «Про внесення змін до рішення міської ради від 6 грудня 2017 року №13/27 «Про ставки земельного податку, розмір орендної плати за землю, пільги зі сплати земельного податку на території міста»;

- зобов`язати Антимонопольний комітет України скасувати рішення про погодження Дніпропетровським обласним територіальним відділенням Антимонопольного комітету України проекту рішення Дніпровської міської ради від 20 травня 2020 року №11/57 «Про внесення змін до рішення міської ради від 6 грудня 2017 року №13/27 «Про ставки земельного податку, розмір орендної плати за землю, пільги зі сплати земельного податку на території міста».

Позовні вимоги в частині, що стосується відповідача-1, вмотивовано наступним:

- Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2018 році» від 7 грудня 2017 року №2245-VIII (далі - Закон №2245-VIII) не передбачав можливості не застосовувати вимоги підпункту 4.1.9 пункту 4.1, пункту 4.5 статті 4, підпункту 12.3.4 пункту 12.3, підпункту 12.4.3 пункту 12.4, пункту 12.5 статті 12 Податкового кодексу України (далі - ПК України) і у 2019 році;

- встановлення нових місцевих податків або внесення змін до існуючих відбувається з початку наступного бюджетного періоду, а обов`язковою умовою встановлення (зміни) такого податку є прийняття органом місцевого самоврядування відповідного рішення до 15 липня поточного року. ДМР помилково послалась в оскаржуваному рішенні №9/52 на норми Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення адміністрування та перегляду окремих видів податків і зборів» від 23 листопада 2018 року №2628-VIII (далі - Закон №2628-VIII), оскільки зазначеним Законом встановлено обмежений перелік податків і зборів, які органи місцевого самоврядування згідно з пунктом 3 Перехідних положень Закону №2628-VIII можуть встановлювати без дотримання вимог статей 4, 12 ПК України та Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 року №1160-IV (далі - Закон №1160-IV). Оскаржуване рішення №9/52 прийнято 18 грудня 2019 року і введено в дію з 1 липня 2020 року, відтак, відповідач-1 при прийнятті зазначеного рішення діяв не на підставі та не у спосіб, встановлені чинним законодавством;

- підвищення ставки земельного податку для земель громадської забудови та земель транспорту, що перевищують 0,9 га, з 3 відсотків до 12 суперечить приписам пункту 274.1 статті 274 ПК України, яким максимальну ставку податку обмежено трьома відсотками;

- рішення №9/52 опубліковано в друкованому виданні «Наше місто» 26 грудня 2018 року без додержання встановленого Законом №1160-IV способу: не вчинено включення проекту акта до плану регуляторної діяльності; не оприлюднено проект з метою одержання зауважень і пропозицій; не проведено аналізу вказаного акта та його обговорення;

- установлюючи різні ставки орендної плати для землекористувачів земельних ділянок в межах однієї категорії земель, відповідач-1 порушив принципи рівності та нейтральності.

Протиправність дій відповідача-2 та відповідача-3 позивач обґрунтовував наступним:

- погодження відповідачем-2 спірного рішення вчинене з порушенням антимонопольного законодавства;

- позивач звертався із скаргою до відповідача-3, проте останній не здійснив активних дій щодо скасування протиправного погодження відповідачем-2 рішення №9/52.

В заяві про збільшення позовних вимог від 3 червня 2020 року позивач вказав, що 20 травня 2020 року ДМР прийняла рішення №11/57 «Про внесення змін до рішення міської ради від 6 грудня 2017 року №13/27 «Про ставки земельного податку, розмір орендної плати за землю, пільги зі сплати земельного податку на території міста», згідно з яким з 1 січня 2021 року ставки податку та розмір річної орендної плати за користування земельними ділянками певного цільового призначення (а саме, «для обслуговування будівель торгівлі, що використовують земельну ділянку площею 0,9 га та більше») підвищено з 3% до 10% їх нормативної грошової оцінки. Позивач вважає, що рішення №11/57 є незаконним з підстав невідповідності встановленої у ньому ставки податку максимальній ставці, визначеній пунктом 274.1 статті 274 ПК України. Крім того, опублікування вказаного рішення відбулось із порушенням встановленого Законом №1160-IV способу і порядку, оскільки ДМР не забезпечено можливість його обговорення з метою одержання зауважень і пропозицій, зокрема, від тих суб`єктів господарювання, на яких такий нормативно-правовий акт буде поширювати свою дію. В частині незгоди з діями відповідача-2 та відповідача-3 позивач обґрунтував уточнену позовну заяву доводами, аналогічними викладеним у первісно поданій позовній заяві.

25 та 27 травня 2020 року ТОВ «НВП «Дніпротехекологія» та ТОВ «Техпроменерго» відповідно було подано позовні заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору про скасування рішення Дніпровської міської ради від 18 грудня 2019 року №9/52 «Про внесення змін до рішення міської ради від 6 грудня 2017 року №13/27 "Про ставки земельного податку, розмір орендної плати за землю, пільги зі сплати земельного податку на території міста» в частині, яка стосується прав та обов`язків ТОВ «НВП «Дніпротехекологія» та ТОВ «Техпроменерго».

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 4 червня 2020 року прийнято до розгляду заяву представника позивача про збільшення позовних вимог в адміністративній справі №640/9593/20.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 4 червня 2020 року позовні заяви ТОВ «НВП «Дніпротехекологія» та ТОВ «Техпроменерго» як третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору в адміністративній справі №640/9593/20, залишено без розгляду. Цією ж ухвалою на підставі статті 49 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) ТОВ «НВП «Дніпротехекологія» та ТОВ «Техпроменерго» залучено до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача.

На виконання вимог ухвал Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 травня 2020 року та від 4 червня 2020 року, ДМР опубліковано оголошення про оскарження рішень №9/52 та №11/57 відповідно до вимог статті 264 КАС України.

Ухвалами від 6 серпня 2020 року Окружний адміністративний суд міста Києва відмовив: в задоволенні клопотання АМКУ про залишення позовної заяви в частині позовних вимог без розгляду; в задоволенні заяви ДМР про закриття провадження у справі в частині позовних вимог; в задоволенні заяви ДМР про роз`єднання позовних вимог; в задоволенні клопотання ДМР ради про зупинення провадження у справі №640/9593/20.

Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 12 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2020 року, адміністративний позов задовольнив частково. Визнав протиправними та нечинними рішення ДМР від 18 грудня 2019 року №9/52, від 20 травня 2020 року №11/57. В іншій частині позовних вимог відмовив.

Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили, що рішенням ДМР від 6 грудня 2017 року №13/27 «Про ставки земельного податку, розмір орендної плати за землю, пільги зі сплати земельного податку на території міста» встановлено на території міста ставки земельного податку та розмір орендної плати за землю відповідно до додатку 1.

Зміни до рішення Дніпровської міської ради №13/27 вносились рішеннями від 21 лютого 2018 року №8/30, від 23 травня 2018 року №5/32, від 19 грудня 2018 року №6/39, від 23 січня 2019 року №7/40, від 20 березня 2019 року №4/43, від 19 червня 2019 року №5/46, від 24 липня 2019 року №7/47, №8/47, від 27 листопада 2019 року №6/50, від 18 грудня 2019 року №8/52, №9/52 та від 20 травня 2020 року №11/57.

Так, 18 грудня 2019 року ДМР прийнято рішення №9/52 «Про внесення змін до рішення міської ради від 6 грудня 2017 року №13/27 «Про ставки земельного податку, розмір орендної плати за землю, пільги зі сплати земельного податку на території міста», яким згідно з підпунктом 1.1 внесено зміни до рішення міської ради від 6 грудня 2017 року № 13/27 у частині додатка 1 (ставки земельного податку та розмір орендної плати за землю) згідно з додатком.

Відповідно до підпункту 1.2 викладено підпункт 2.2.4 та 2.2.5 додатка 1 у новій редакції:

« 2.2.4. За земельні ділянки, які використовуються юридичними особами державної та комунальної власності, - 3,0.

2.2.5. Інші - 12,0».

Відповідно до підпункту 1.2 викладено підпункт 2.3 додатка 1 у новій редакції:

« 2.3. За земельні ділянки, які перебувають у власності юридичних та/або фізичних осіб:

2.3.1. За земельні ділянки, по яких ставка податку визначена у розмірі менше 0,8 - згідно з цим додатком (таблиця) за видами цільового призначення земель.

2.3.2. За земельні ділянки, які придбано у власність із земель комунальної власності територіальної громади міста та по яких ставка податку визначена у розмірі більше 0,8, згідно з цим додатком (таблиця) за видами цільового призначення земель - 0,8.

2.3.3. Інші - 1,0».

Відповідно до додатку до рішення № 9/52 встановлено ставки земельного податку та річний розмір орендної плати за користування земельними ділянками:

- у розмірі 12 % від нормативної грошової оцінки у разі використання земельної ділянки більш ніж 0,9 га в межах наступних кодів цільового призначення земель (03.07 - для обслуговування будівель торгівлі; 03.08 - для обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування; 03.09 - для обслуговування будівель кредитно фінансових установ; 03.10 - для обслуговування будівель ринкової інфраструктури; 03.17 - для розміщення та експлуатації закладів з обслуговування відвідувачів об`єктів рекреаційного призначення);

- у розмірі 12 % від нормативної грошової оцінки у разі роздрібної торгівлі на земельних ділянках алкогольними напоями та тютюновими виробами в межах наступних кодів цільового призначення земель [12.04 - для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства - автозаправних комплексів (крім державної та комунальної власності), на території яких здійснюється роздрібна торгівля алкогольними напоями та тютюновими виробами; 12.08 - для розміщення та експлуатації будівель і споруд додаткових транспортних послуг та допоміжних операцій автозаправних комплексів (крім державної та комунальної власності), на території яких здійснюється роздрібна торгівля алкогольними напоями та тютюновими виробами); 12.11 - для розміщення та експлуатації об`єктів дорожнього сервісу - автозаправних комплексів (крім державної та комунальної власності), на території яких здійснюється роздрібна торгівля алкогольними напоями та тютюновими виробами].

Пунктом 2 рішення №9/52 установлено, що рішення набирає чинності з 1 липня 2020 року.

Зазначене рішення було опубліковано на офіційному сайті ДМР та в газеті «Наше місто» 26 грудня 2019 року.

Також, ДМР 20 травня 2020 року прийнято рішення №11/57 «Про внесення змін до рішення міської ради від 6 грудня 2017 року №13/27 «Про ставки земельного податку, розмір орендної плати за землю, пільги зі сплати земельного податку на території міста», пунктом 1 якого внесено зміни до частині додатка 1 (ставки земельного податку та розмір орендної плати за землю) згідно з додатком.

Викладено пункт 2 додатка 1 у новій редакції:

« 2. Ставка земельного податку становить у відсотках від їх нормативної грошової оцінки:

2.1. За земельні ділянки суб`єктів господарювання в частині переданих ними в оренду площ нерухомого майна установам, організаціям, які утримуються за рахунок коштів державного бюджету або місцевих бюджетів, - 0,01.

2.2. За земельні ділянки, що використовуються юридичними і фізичними особами, в тому числі у разі набуття у власність будівель, споруд (їх частини), але право власності, право постійного користування на які в установленому законодавством порядку не оформлено, а також у разі невнесення інформації про земельні ділянки до відомостей Державного земельного кадастру та якщо у відомостях Державного земельного кадастру відсутній код Класифікації видів цільового призначення земель:

2.2.1. За земельні ділянки, які використовуються для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), колективного житлового будівництва, обслуговування багатоквартирного житлового будинку, обслуговування будівель тимчасового проживання, будівництва і обслуговування індивідуальних гаражів, колективного гаражного будівництва (у тому числі обслуговування збудованих гаражів), іншої житлової забудови, обслуговування паркінгів та автостоянок, які використовуються без отримання прибутку, на землях житлової та громадської забудови, обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об`єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури (під житловим фондом), індивідуального та колективного дачного будівництва (у тому числі обслуговування збудованих об`єктів), - 0,06.

2.2.2. За земельні ділянки сільськогосподарського призначення, за винятком земельних ділянок, зазначених у підпункті 2.2.3 цього додатка, - 0,3.

2.2.3. За земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які відведено для збереження та використання земель природно-заповідного фонду, - 1,0.

2.2.4. За земельні ділянки, які використовуються юридичними особами державної та комунальної форми власності, - 3,0.

2.2.5. За землі енергетики, землі промисловості, землі транспорту (крім автозаправних станцій, автозаправних комплексів (крім державної та комунальної власності) та автозаправних станцій, автозаправних комплексів (крім державної та комунальної власності), на території яких здійснюється роздрібна торгівля алкогольними напоями та тютюновими виробами),- 6,0.

2.2.6. Інші - 12,0».

Доповнено пункт 3 підпунктом 3.3 у такій редакції:

« 3.3. Розмір річної орендної плати за земельні ділянки у разі невнесення інформації про земельні ділянки до відомостей Державного земельного кадастру та якщо у відомостях Державного земельного кадастру відсутній код Класифікації видів цільового призначення земель:

3.3.1. За земельні ділянки, які використовуються для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), колективного житлового будівництва, обслуговування багатоквартирного житлового будинку, обслуговування будівель тимчасового проживання, будівництва і обслуговування індивідуальних гаражів, колективного гаражного будівництва (у тому числі обслуговування збудованих гаражів), іншої житлової забудови, обслуговування паркінгів та автостоянок, які використовуються без отримання прибутку, на землях житлової та громадської забудови, обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об`єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури (під житловим фондом), індивідуального та колективного дачного будівництва (у тому числі обслуговування збудованих об`єктів), - 0,06.

3.3.2. За земельні ділянки сільськогосподарського призначення, за винятком земельних ділянок, зазначених у підпункті 3.3.3 цього додатка, - 0,3.

3.3.3. За земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які відведено для збереження та використання земель природно-заповідного фонду, - 1,0.

3.3.4. За земельні ділянки, які використовуються юридичними особами державної та комунальної форми власності, - 3,0.

3.3.5. За землі енергетики, землі промисловості, землі транспорту (крім автозаправних станцій, автозаправних комплексів (крім державної та комунальної власності) та автозаправних станцій, автозаправних комплексів (крім державної та комунальної власності), на території яких здійснюється роздрібна торгівля алкогольними напоями та тютюновими виробами),- 6,0.

3.3.6. Інші - 12,0".

Відповідно до додатку до рішення ДМР від 20 травня 2020 року №11/57 встановлено ставки земельного податку та річний розмір орендної плати за користування земельними ділянками:

- у розмірі 10 % від нормативної грошової оцінки у разі використання земельної ділянки більш ніж 0,9 га в межах наступних кодів цільового призначення земель (03.07 - для обслуговування будівель торгівлі; 03.09 - для обслуговування будівель кредитно фінансових установ; 03.10 - для обслуговування будівель ринкової інфраструктури);

- у розмірі 12 % від нормативної грошової оцінки в межах наступних кодів цільового призначення земель: 03.15 - для обслуговування інших будівель громадської забудови; 12.04 - для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства автозаправних станцій, автозаправних комплексів (крім державної та комунальної власності), на території яких здійснюється роздрібна торгівля алкогольними напоями та тютюновими виробами); 12.08 - для розміщення та експлуатації будівель і споруд додаткових транспортних послуг та допоміжних операцій автозаправних комплексів (крім державної та комунальної власності), на території яких здійснюється роздрібна торгівля алкогольними напоями та тютюновими виробами; 12.11 - для розміщення та експлуатації об`єктів дорожнього сервісу - автозаправних комплексів (крім державної та комунальної власності), на території яких здійснюється роздрібна торгівля алкогольними напоями та тютюновими виробами.

Установлено, що це рішення набирає чинності з 1 січня 2021 року (пункт 2).

Зазначене рішення 22 травня 2020 року було опубліковано на офіційному сайті Дніпровської міської ради, а також в газеті «Наше місто» за 28 травня 2020 року.

Частково задовольняючи вимоги адміністративного позову, суд першої інстанції, дослідивши приписи статей 2, 26, 59, 69 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року №280/97-ВР (далі - Закон №280/97-ВР), Закону №1160-IV, статей 7, 8, 12 ПК України, дійшов висновку, що спірні рішення ДМР, якими змінюються розміри ставок місцевого податку, є регуляторними та при їх прийнятті має дотримуватись визначена законом процедура. Опублікування рішення №9/52 після 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування місцевих податків, є таким, що здійснено з порушенням підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 ПК України та принципу стабільності, закріпленого підпунктом 4.1.9 пункту 4.1 статті 4 ПК України. При цьому пункт 3 Прикінцевих положень Закону №2628-VIII, на який посилався відповідач-1, не врегульовував питання плати за землю у межах спірних правовідносин.

Суд врахував, що рішенням Адміністративної колегії Відділення АМКУ від 23 червня 2020 року №54/17-р/к у справі №54/5-20 було встановлено порушення пункту 3 статті 50 та частини першої статті 15 Закону України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 року №2210-III (далі - Закон №2210-III), що полягало у встановленні у рішеннях ДМР від 18 грудня 2019 року №8/52 та №9/52 різних ставок податку за користування земельними ділянками та різних ставок податку за користування земельними ділянками за додатковими критеріями. На переконання суду першої інстанції, рішенням №11/57 також встановлено різні ставки земельного податку та орендної плати за користування земельними ділянками, що є порушенням вимог Закону №2210-III. За позицією суду, встановлення в оскаржуваних рішеннях різних ставок податку для однієї категорії земель ставить у нерівне становище окремі категорії суб`єктів господарювання та може призвести до обмеження конкуренції.

Суд зауважив, що відповідач-1 не звертався до АМКУ та його територіальних відділень з метою погодження проектів спірних рішень, у зв`язку з чим відсутні підстави для задоволення позовних вимог до відповідача-2 та відповідача-3.

Апеляційний суд в повній мірі погодився з наведеними висновками та залишив без змін рішення суду першої інстанції.

Не погодившись з судовими рішеннями, ДМР подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове про відмову в позові.

За змістом касаційної скарги підставами касаційного оскарження відповідач-1 вказав пункти 3 і 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Обґрунтовуючи визначену за пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України підставу касаційного оскарження, скаржник вказує, що згідно з пунктом 3 розділу «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №2628-VIII у 2019 році до прийнятих рішень органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів, які прийняті на виконання цього Закону, не застосовуються вимоги підпункту 4.1.9 пункту 4.1, пункту 4.5 статті 4, підпункту 12.3.4 пункту 12.3, підпункту 12.4.3 пункту 12.4, пункту 12.5 статті 12 ПК України. Відтак, рішення №9/52 правомірно приймалось без проходження процедур, передбачених Законом №1160-IV. Водночас розробка і прийняття рішення №11/57 здійснювались згідно з вимогами зазначеного Закону.

Суди не врахували, що рішенням №11/57 фактично було зменшено ставку земельного податку та орендної плати за землю, зокрема щодо деяких земель житлової та громадської забудови (для земельних ділянок понад 0,9 га) з 12% до 10%. Зазначено, що максимальна ставка податку за спірними рішеннями не перевищує граничного розміру, установленого підпунктом 288.5.2 пункту 288.5 статті 288 ПК України.

Помилковим є висновок судів попередніх інстанції про необхідність погодження проектів рішень з Відділенням АМКУ, оскільки спірні рішення були прийняті не для конкретного платника, а для груп платників податків за землю, яка має однакові ознаки (площа земельної ділянки та категорія земель). З приписів статті 4 ГК України слідує, що фінансові відносини, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, не є господарськими. Відтак, застосування до спірних правовідносин положень Закону №2210-III є помилковим, оскільки оскаржувані рішення не перебувають у площині законодавства про захист економічної конкуренції та не створюють переваг для виробництва окремих видів товарів чи провадження окремих видів господарської діяльності. Жодних порушень принципів рівності усіх платників податків перед законом та нейтральності оподаткування відповідачем-1 допущено не було.

Порушення норм процесуального права, яке виявилось у недослідженні зібраних у справі доказів, скаржник вбачає у наступному:

- скаржник до матеріалів справи долучав протокол робочої наради №1 від 5 березня 2020 року, аналіз регуляторного впливу до проекту регуляторного акта. Проте, цим документам не було надано жодної оцінки та не відображено її в оскаржуваних судових рішеннях;

- суди не дослідили та не врахували, що при прийнятті рішення №11/57 було проведено відповідні процедури, а саме: відповідний проект включено до Плану діяльності міської ради на 2020 рік з підготовки проектів регуляторних актів; оприлюднено повідомлення про оприлюднення проекту рішення на офіційному веб-сайті міської ради та у газеті «Наше місто» 26 березня 2020 року; проект разом з аналізом регуляторного впливу розміщено на офіційному веб-сайті ДМР 27 березня 2020 року. Термін обговорення склав 1 місяць. У ході обговорення надійшло 60 анкет з пропозиціями та зауваженнями від депутатів ДМР, суб`єктів господарювання та громадської організації «Платформа «Громадський контроль». 14 травня 2020 року було проведено робочу нараду щодо розгляду вказаних зауважень, протокол якої розміщено на офіційному веб-сайті ДМР у розділі «Регуляторна політика». Також у рамках проходження процедур, визначених Законом №1160-IV, отримано пропозиції Державної регуляторної служби України, проте, скаржник зазначає, що останні мають рекомендаційний характер для органів місцевого самоврядування. Оновлена редакція проекту рішення №11/57 (за наслідками проведених обговорень) була оприлюднена на офіційному веб-сайті ДМР 14 травня 2020 року. При цьому скаржник наголошує, що приписи чинного законодавства не передбачають проходження оновленою редакцією рішення тих же процедур, що і первісний проект;

- скаржник вважає, що суд першої інстанції помилково відмовив у задоволенні клопотання про зупинення провадження у цій справі до розгляду справи №904/4062/20 за позовом ДМР до Територіального органу АМКУ про визнання недійсним рішення адміністративної колегії від 23 червня 2020 року №54/17-р/к «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції»;

- аналогічно помилковою є відмова суду першої інстанції у закритті провадження у справі в частині позовних вимог, заявлених до АМКУ та його територіального органу, оскільки спір в цій частині має розглядатись в порядку господарського судочинства;

- суд першої інстанції безпідставно не роз`єднав позовні вимоги заявлені до відповідача-1 з вимогами, заявленими до відповідача-2 та відповідача-3, оскільки вони жодним чином не пов`язані між собою;

- Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 18 березня 2020 року у справі №160/951/20 за заявою позивача залишив без розгляду позов ТОВ «Слов`янський базар» до ДМР про визнання протиправним та скасування рішення №9/52. Цей позов було подано до суду ще в січні 2020 року. Відповідач-1 вбачає у таких діях позивача створення штучних умов для зміни підсудності справи та безпідставне залучення до участі АМКУ та його територіального органу.

Верховний Суд ухвалою від 19 лютого 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ДМР з метою перевірки доводів щодо неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права у випадках, передбачених пунктами 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України - якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.

У відзиві на касаційну скаргу позивач просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін як законні та обґрунтовані. Відзив ТОВ «Слов`янський базар» вмотивовано наступними доводами:

- касаційна скарга ДМР не містить чіткого посилання на конкретні норми матеріального та процесуального права, які неправильно були застосовані судами, та в чому це полягає, що зумовлює безпідставність визначеної скаржником підстави касаційного оскарження за пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України;

- при прийнятті рішення №9/52 відповідач-1 не міг керуватись приписами Закону №2628-VIII та не звільнявся від загального порядку проходження процедур, визначених підпунктом 4.1.9 пункту 4.1, пункту 4.5 статті 4, підпунктом 12.3.4 пункту 12.3, підпунктом 12.4.3 пункту 12.4, пункту 12.5 статті 12 ПК України та Закону №1160-IV;

- оскаржувані рішення не відповідають вимогам антиконкурентного законодавства, зокрема вимогам статті 15 Закону №2210-III, що виявилось у встановленні різних відсоткових ставок орендної плати від нормативної грошової оцінки для земельних ділянок з однаковим цільовим призначенням в межах однієї категорії земель;

- в обох оскаржуваних рішеннях ДМР перевищила гранично допустимі ставки земельного податку, встановлені підпунктом 274.1 статті 274 ПК України;

- підстав для зупинення провадження у справі не було, оскільки згідно з положеннями частини третьої статті 60 Закону №2210-III за загальним правилом прийняття до розгляду заяви про визнання недійсним рішення АМКУ не зупиняє його виконання;

- чинне законодавство передбачає обов`язкове отримання погодження антимонопольного органу при прийнятті відповідного нормативно-правового акта, тому дії АМКУ та його територіальних органів як складові етапи процедури прийняття оскаржуваних рішень ДМР підпадають під юрисдикцію адміністративних судів України;

- твердження скаржника, що позовні вимоги до ДМР та до інших відповідачів не є пов`язаними не заслуговують на увагу, оскільки відповідач-1 зобов`язаний був узгодити прийняття спірних рішень із органами АМКУ;

- з приводу доводів скаржника про зловживання процесуальними правами, що виявилось у поданні позову у цій справі та у справі №160/951/20, який в подальшому було залишено без розгляду, позивач зауважив на різності суб`єктного складу у цих справах, підставах позову та подання позовів до різних судів.

ТОВ «Техпроменерго» та ТОВ НВП «Дніпротехекологія» також надали відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін як законні та обґрунтовані. Відзиви вмотивовано доводами, аналогічними викладеним у відзиві ТОВ «Слов`янський базар».

АМКУ у поданому до суду відзиві зазначає, що рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови в задоволенні позовних вимог є законними та обґрунтованими, тому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги ДМР. Наголошено, що проекти рішень №9/52 та №11/57 на погодження до Відділення АМКУ не надходили.

У відзиві Відділення АМКУ наголошує, що ДМР зобов`язана була погоджувати з АМКУ, його територіальними відділеннями проекти нормативно-правових актів. Невчинення таких дій спричиняє протиправність прийнятих позивачем рішень, тому висновок судів попередніх інстанцій про визнання їх протиправними та скасування є правильним.

31 травня 2021 року від ДМР надійшли додаткові пояснення, в яких скаржник повідомив, що постановою Центрального апеляційного господарського суду від 20 травня 2021 року у справі №904/4062/20 апеляційну скаргу ДМР задоволено, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 27 листопада 2020 року скасовано та прийнято нове рішення про задоволення позову та визнано недійсним рішення адміністративної колегії Південно-східного міжобласного територіального відділення АМКУ від 23 червня 2020 року №54/17-р/к «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції» у справі №54/5-20. У вказаному судовому рішенні суд встановив, що Відділення АМКУ не врахувало наведені ДМР обґрунтування необхідності застосування диференційованого підходу при встановленні плати за землю. Відділенням АМКУ не розкрито змісту порушення, визначеного Законом №2210-III, як і не доведено наявність негативного впливу від прийняття ДМР рішення на конкуренцію.

23 липня 2021 року ТОВ «Слов`янський базар» подало до суду заперечення на додаткові пояснення ДМР, відповідно до яких вважає, що судами попередніх інстанцій правильно було взято до уваги рішення Адміністративної колегії Відділення АМКУ, яке було чинним на час ухвалення судових рішень. Крім того, наведені у додаткових поясненнях скаржника доводи не можуть бути взяті до уваги в силу приписів статті 341 КАС України.

1 вересня 2021 року від позивача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17 серпня 2021 року (справа №904/4062/20), якою касаційні скарги Відділення АМКУ, ТОВ «Слов`янський базар», ТОВ «КП «Центральний ринок», ТОВ «Техпроменерго», ТОВ «НВП «Дніпротехекологія» задоволено. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 20 травня 2021 року скасовано та залишено в силі рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 27 листопада 2020 року. Позивач зауважив, що Верховним Судом підтверджено, що ДМР під час прийняття рішення №9/52 було порушено пункт 3 статті 50 та частини першої статті 15 Закону №2210-ІІІ.

Ухвалою Верховного Суду від 20 вересня 2021 року касаційне провадження у справі №640/9593/20 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Слов`янський базар» до Дніпровської міської ради, Південно-східного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, Антимонопольного комітету України, за участю третіх осіб: Товариства з обмеженою відповідальністю «НВП «Дніпротехекологія», Товариства з обмеженою відповідальністю «Техпроменерго» про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії, зупинено до набрання законної сили судовим рішенням касаційної інстанції у справі №0940/2301/18.

Верховний Суд ухвалою від 23 грудня 2021 року поновив касаційне провадження у справі №640/9593/20 та призначив справу до розгляду в судовому засіданні на 10:00 годин 17 січня 2022 року.

28 грудня 2021 року від ТОВ «Слов`янський базар» надійшли додаткові пояснення у справі, згідно з якими, окрім доводів, що уже наводились, повідомило, що рішенням адміністративної комісії Південно-Східного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 23 березня 2021 року №54/3-р/к «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції у справі №54/56-20» встановлення у рішенні №11/57 різних ставок податку за користування земельними ділянками за додатковими критеріями, зокрема, залежно від площі земельної ділянки, визнано порушенням пункту 3 статті 50 та частини першої статті 15 Закону №2210-ІІІ у вигляді антиконкурентних дій органу місцевого самоврядування. Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 21 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного суду від 29 вересня 2021 року та постановою Верховного Суду від 09 грудня 2021 року, у справі №904/4538/21 у задоволенні позову ДМР про скасування рішення Південно-Східного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 23 березня 2021 року №54/3-р/к відмовлено.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України (в редакції, чинній з 8 лютого 2020 року) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 341 КАС України).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників учасників справи, обговоривши доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та відзивів на неї, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Колегією суддів встановлено, що в межах визначених скаржником підстав касаційного оскарження згідно з пунктами 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України, ключовими питаннями, що належало вирішити судам та які підлягають касаційному перегляду, є застосування при прийнятті органом місцевого самоврядування оскаржених рішень наступних норм права:

- положень пункту 3 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2628-VIII, статей 4, 12 ПК України та Закону №1160-IV;

- абзаца другого статті 274 ПК України в частині визначення максимальної ставки податку, що може бути встановлена органом місцевого самоврядування;

- статті 4 ГК України та Закону №2210-III в частині їх поширення на правовідносини, що виникають в ході прийняття органами місцевого самоврядування рішень про встановлення місцевих податків і зборів.

Судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог відповідно до положень частини першої статті 341 КАС України не переглядаються.

Щодо поширення пункту 3 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2628-VIII, статей 4, 12 ПК України та Закону №1160-IV на процедуру прийняття рішень №9/52, №11/57.

У судовому засіданні, яке відбулось 20 вересня 2021 року, колегія суддів встановила, що одним із спірних питань у цій справі була наявність в оскаржуваних рішеннях ДМР ознак регуляторних актів та необхідності, у зв`язку з цим, проходження процедур, встановлених Законом №1160-IV, при їх прийнятті.

Наведене стало підставою для зупинення касаційного провадження у справі №640/9593/20 до розгляду об`єднаною палатою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду справи №0940/2301/18, яка була передана на її розгляд з метою формування висновку, чи є нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування при встановленні місцевих податків регуляторними актами в розумінні Закону №1160-IV.

10 грудня 2021 року об`єднаною палатою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду прийнято постанову у справі №0940/2301/18, якою касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» задоволено частково. Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14 березня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 3 липня 2019 року змінено, виключивши з їх мотивувальних частин висновки про те, що рішення Пнівської сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області від 26 червня 2018 року №3-24/2018 «Про встановлення ставок земельного податку за земельні ділянки, які перебувають в постійному користуванні суб`єктів господарювання (крім державної та комунальної форми власності), на 2019 рік на території Пнівської сільської ради» є регуляторним актом відповідно до Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності». В решті оскаржувані судові рішення залишено без змін.

В ході розгляду справи №0940/2301/18 Об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше прийнятій постанові Верховного Суду від 2 грудня 2020 року у справі № 357/14346/17 стосовно того, що рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів є регуляторним актом і на таке рішення поширюються положення Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

Одночасно було сформульовано наступний висновок: «Рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, яке приймається на підставі, за правилами й на виконання відповідних приписів Податкового кодексу України і оприлюднюється у встановленому цим Кодексом порядку. Вказані рішення не належать до регуляторних актів у розумінні Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», у зв`язку з чим цей Закон не поширює свою дію на такі рішення загалом та, зокрема, у 2017, 2018 роках».

Колегія суддів у цій справі не вбачає підстав для відступу від наведеного висновку, який підлягає врахуванню у цій справі згідно з вимогами частини третьої статті 341 КАС України.

Зважаючи на викладене, суд касаційної інстанції у цій справі вважає помилковими твердження судів попередніх інстанцій, що рішення №9/52 та №11/57, якими змінюються розміри ставок місцевого податку, є регуляторними актами і до процедури їх прийняття повинні застосовуватися положення Закону №1160-IV.

Водночас, незастосовність приписів Закону №1160-IV до процедури прийняття рішення про встановлення місцевих податків та зборів не свідчить про звільнення органу місцевого самоврядування від обов`язку дотримуватись положень статей 4, 12 ПК України.

Одним із принципів, на яких ґрунтується податкове законодавство, є принцип стабільності, який полягає в тому, що зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року (підпункт 4.1.9 пункту 4.1 статті 4 ПК України).

Пунктом 7.1 статті 7 ПК України передбачено, що під час встановлення податку обов`язково визначаються такі елементи: платники податку; об`єкт оподаткування; база оподаткування; ставка податку; порядок обчислення податку; податковий період; строк та порядок сплати податку; 7.1.8. строк та порядок подання звітності про обчислення і сплату податку.

Отже, ставка податку належить до обов`язкових елементів податку.

Відповідно до пункту 12.3 статті 12 ПК України сільські, селищні, міські ради та ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

Підпунктом 12.3.1 пункту 12.3 статті 12 ПК України визначено, що встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному цим Кодексом.

Згідно з підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 ПК України рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Наведеною нормою передбачено обов`язок місцевої ради оприлюднити рішення про встановлення місцевого податку у встановлений ПК України строк до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін), а також наслідки несвоєчасного вчинення таких дій у вигляді неможливості застосування такого рішення у наступному після його прийняття бюджетному періоді.

Пунктом 12.4 статті 12 ПК України встановлено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад та рад об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, щодо податків та зборів належать:

12.4.1. встановлення ставок місцевих податків та зборів в межах ставок, визначених цим Кодексом;

12.4.2. визначення переліку податкових агентів згідно із статтею 268 цього Кодексу;

12.4.3. до початку наступного бюджетного періоду прийняття рішення про встановлення місцевих податків та зборів, зміну розміру їх ставок, об`єкта оподаткування, порядку справляння чи надання податкових пільг, яке тягне за собою зміну податкових зобов`язань платників податків та яке набирає чинності з початку бюджетного періоду.

Офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 цієї статті (пункт 12.5 статті 12 ПК України).

За правилами підпункту 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 ПК України у разі якщо сільська, селищна, міська рада або рада об`єднаних територіальних громад, що створена згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків і зборів, що є обов`язковими згідно з нормами цього Кодексу, такі податки до прийняття рішення справляються виходячи з норм цього Кодексу із застосуванням їх мінімальних ставок, а плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю.

Отже, у випадку невчинення дій із прийняття та оприлюднення рішення про встановлення відповідних місцевих податків та зборів у встановленому порядку такі податки справляються за правилами, визначеними підпунктом 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 ПК України.

Приймаючи спірне у цій справі рішення №9/52 18 грудня 2019 року та вирішуючи згідно з пунктом 2 останнього, що воно набирає чинності з 1 липня 2020 року, ДМР послалась на приписи Закону №2628-VIII. Скаржник доводить, що у 2019 році до прийнятих рішень органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів, які прийняті на виконання цього Закону, не застосовуються вимоги підпункту 4.1.9 пункту 4.1, пункту 4.5 статті 4, підпункту 12.3.4 пункту 12.3, підпункту 12.4.3 пункту 12.4, пункту 12.5 статті 12 ПК України в силу приписів пункту 3 розділу «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №2628-VIII. Надаючи оцінку доводам ДМР в цій частині, колегія суддів виходить з такого.

Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення адміністрування та перегляду окремих видів податків і зборів» від 23 листопада 2018 року №2628-VIII до Податкового кодексу України внесено, серед іншого, наступні зміни:

- пункт 10.2 викладено в такій редакції: «10.2-1. Місцеві ради обов`язково установлюють єдиний податок та податок на майно (в частині транспортного податку та плати за землю, крім земельного податку за лісові землі)»;

- пункт 10.3 доповнено словами "та земельного податку за лісові землі";

- внесено зміни до статті 268 «Туристичний збір»;

- пункт 274.1 статті 274 доповнено словами і цифрами «а для лісових земель - не більше 0,1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки»;

- пункт 277.1 статті 277 викладено в наступній редакції: «Ставка податку за земельні ділянки, розташовані за межами населених пунктів або в межах населених пунктів, встановлюється у розмірі не більше 5 відсотків від нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області, а для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 5 відсотків від нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області, а для лісових земель - не більше 0,1 відсотка від нормативної грошової оцінки площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області»;

- у пункті 284.4 статті 284 слова «надані для залізниць у межах смуг відведення» виключено;

- підрозділ 10 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України доповнено пунктом 52 наступного змісту: «Установити, що по 31 грудня 2019 року до рішень про встановлення туристичного збору та/або про внесення змін до таких рішень, прийнятих сільською, селищною, міською радою або радою об`єднаної територіальної громади, що створена згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, не застосовуються вимоги підпункту 4.1.9 пункту 4.1 статті 4, підпунктів 12.3.3-12.3.4 пункту 12.3, підпункту 12.4.3 пункту 12.4 та пункту 12.5 статті 12 цього Кодексу та Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

Пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2628-VIII установлено, що у 2019 році до прийнятих рішень органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів, які прийняті на виконання цього Закону, не застосовуються вимоги підпункту 4.1.9 пункту 4.1 та пункту 4.5 статті 4, підпункту 12.3.4 пункту 12.3, підпункту 12.4.3 пункту 12.4 та пункту 12.5 статті 12 Податкового кодексу України та Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень Закону №2628-VIII в частині незастосування ДМР приписів статті 12 ПК України при прийнятті спірного рішення №9/52, колегія суддів зазначає, що законодавець у пункті 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» указаного Закону чітко зазначив про обмеження дії підпункту 4.1.9 пункту 4.1 та пункту 4.5 статті 4, підпункту 12.3.4 пункту 12.3, підпункту 12.4.3 пункту 12.4 та пункту 12.5 статті 12 Податкового кодексу України та Закону №1160-IV лише в частині встановлення місцевих податків і зборів, прийнятих саме на виконання цього Закону. Тобто, лише для встановлення податків і зборів, зміни до законодавчого урегулювання яких було внесено Законом №2628-VIII, можуть не застосовуватися вимоги щодо стабільності оподаткування та строку офіційного оприлюднення відповідного рішення органу місцевого самоврядування.

Колегія суддів зазначає, що із змісту Закону №2628-VIII вбачається, що останнім до статті 274 ПК України не вносились зміни, окрім встановлення ставки податку для лісових земель. Не були внесені зміни і до статті 288 ПК України, якою врегульовано сплату орендної плати.

Більш того, Законом №2628-VIII до розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України шляхом його доповнення пунктом 52 було внесене застереження про незастосування вимоги підпункту 4.1.9 пункту 4.1 статті 4, підпунктів 12.3.3-12.3.4 пункту 12.3, підпункту 12.4.3 пункту 12.4 та пункту 12.5 статті 12 цього Кодексу та Закону №1160-IV лише в частині прийняття рішень про встановлення туристичного збору та/або про внесення змін до таких рішень.

Враховуючи положення статті 2 ПК України та пріоритетність норм ПК України в регулюванні податкових правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що незастосування процедур, встановлених Законом №2628-VIII, у 2019 році стосувалось лише рішень про встановлення туристичного збору і земельного податку за лісові землі та/або про внесення змін до таких рішень.

Відтак, при прийнятті рішення №9/52 відповідач-1 не був звільнений від обов`язку дотримуватись приписів підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 ПК України. Недотримання такого обов`язку має наслідком застосування норм відповідних рішень не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

У світлі наведеного висновку, з урахуванням приписів підпунктів 12.3.4, 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 ПК України, колегія суддів зазначає, що саме по собі порушення строків прийняття органом місцевого самоврядування рішення про встановлення місцевих податків та/або зборів не є підставою для визнання його протиправним в частині запроваджених ним елементів податку та/або збору, тобто по суті. Разом з тим, положення підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 ПК України надають право на застосування норм такого рішення не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом, тобто відтерміновують початок їх дії.

Отже, з підстав порушення відповідачем-1 вимог статей 4,12 ПК України рішення №9/52 не може бути визнане протиправним.

ТОВ «Слов`янський базар» не доводило протиправність рішення №11/57 порушенням відповідачем-1 строків його прийняття, передбачених статтею 12 ПК України, тому колегія суддів не надає оцінки правомірності указаного рішення в наведеному аспекті.

Щодо максимальної ставки податку, що може бути встановлена органом місцевого самоврядування для земель, які не перебувають у постійному користуванні суб`єкта господарювання.

ТОВ «Слов`янський базар» в ході судового розгляду справи зазначало, і це підтверджується матеріалами справи, що є землекористувачем земельної ділянки комунальної власності (кадастровий номер 1210100000:06:093:0014), загальною площею 1,5691 га на підставі договору оренди від 23 червня 2008 року (том 1 а.с.16-23). Відповідно до пункту 5.1 вказаного договору оренди земельна ділянка передана в оренду для фактичного розміщення торговельно-виставочного комплексу.

Таким чином, позивач є платником орендної плати за користування земельними ділянками певного цільового призначення.

Відповідно до положень пункту 284.1 статті 284 ПК України Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування встановлюють ставки плати за землю та пільги щодо земельного податку, що сплачується на відповідній території.

Пунктом 288.5 статті 288 ПК України встановлено, що розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу:

288.5.1. не може бути меншою за розмір земельного податку:

для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких проведено, - у розмірі не більше 3 відсотків їх нормативної грошової оцінки, для земель загального користування - не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки, для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки;

для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено, - у розмірі не більше 5 відсотків нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області, для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 5 відсотків нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області;

288.5.2. не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки.

Із змісту пункту 288.5 статті 288 ПК України слідує, що підпунктом 288.5.1 встановлено нижню граничну межу розміру орендної плати за землю, що є відмінною залежно від цільового призначення земельної ділянки та обставин проведення нормативної грошової оцінки, тоді як підпункт 288.5.2 встановлює граничну верхню межу орендної плати за землю - не більше 12 відсотків нормативної грошової оцінки.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування приписів пункту 288.5 статті 288 ПК України міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 2 грудня 2014 року (справа № 21-274а14), 7 квітня 2015 року (справа №21-117а15), 14 квітня 2015 року (справа № 21-165а15), 24 квітня 2015 року (справа № 21-131а15), від якого Верховний Суд у встановленому КАС України порядку не відступав.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що встановлюючи верхню межу орендної плати за землю у розмірі 12 відсотків нормативної грошової оцінки ДМР порушила вимоги пункту 288.5 статті 288 ПК України при встановленні її граничного розміру.

Колегія суддів зауважує, що суди попередніх інстанцій фактично не надали оцінки доводам ТОВ «Слов`янський базар» в частині порушення відповідачем-1 приписів статті 274 ПК України, обмежившись лише цитуванням указаних норм у мотивувальних частинах судових рішень. Поряд з цим колегія суддів також не вбачає підстав для надання правової оцінки правильності застосування ДМР приписів статті 274 ПК України при прийнятті рішень №9/52, №11/57 з огляду на наступне.

Статтею 274 ПК України встановлено нижні та верхні межі ставки земельного податку. Платниками цього податку згідно з пунктом 269.1 статті 269 ПК України є власники земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійні землекористувачі.

Згідно з визначеннями, наведеними у підпунктах 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України, земельним податком є обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Відповідно до частини 1 статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

З наведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовано поняття «земельний податок» і «орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності».

Не є спірним між сторонами, що позивач не є власником або постійним землекористувачем земельної ділянки, а тому не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).

Гарантоване статтею 55 Конституції України та статтею 5 КАС України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об`єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що саме оскаржувані рішення, дія або бездіяльність дійсно протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки такої особи у сфері публічно-правових відносин. Верховний Суд зазначає, що звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Враховуючи викладене, у суду відсутні підстави для надання правової оцінки правильності застосування ДМР приписів статті 274 ПК України при прийнятті спірних у цій справі рішень, оскільки указана норма права регулює ставки земельного податку, тоді як ТОВ «Слов`янський базар» є платником орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Водночас, як уже зазначалось, ДМР не порушила вимоги статті 288 ПК України, встановлюючи орендну плату за землю у розмірі 12 відсотків її нормативної грошової оцінки.

Щодо поширення приписів Закону №2210-III на прийняття органами місцевого самоврядування рішень про встановлення місцевих податків і зборів.

За правилами пункту 3.1 статті 3 ПК України рішення органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими цим Кодексом, є частиною податкового законодавства.

Відтак, такі рішення мають ґрунтуватися на засадах податкового законодавства, визначених у статті 4 ПК України.

Відповідно до пункту 4.1 статті 4 ПК України податкове законодавство України ґрунтується на принципах, зокрема:

4.1.2. рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації - забезпечення однакового підходу до всіх платників податків незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної приналежності, форми власності юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу;

4.1.8. нейтральність оподаткування - установлення податків та зборів у спосіб, який не впливає на збільшення або зменшення конкурентоздатності платника податків.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 3 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 року № 3659-XII (далі - Закон №3659-XII) до основних завдань Антимонопольного комітету України належить участь у формуванні та реалізації конкурентної політики, зокрема, в частині здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб`єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції.

Частиною четвертою статті 20 Закону №3659-XII встановлено, що органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю зобов`язані погоджувати з Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями проекти нормативно-правових актів та інших рішень, які можуть вплинути на конкуренцію, зокрема щодо створення суб`єктів господарювання, встановлення і зміни правил їх поведінки на ринку, або такі, що можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції на відповідних ринках, а також одержувати дозвіл Антимонопольного комітету України на концентрацію у випадках, передбачених законом.

За визначенням, наведеним у статті 1 Закону № 2210-ІІІ, економічна конкуренція (конкуренція) - це змагання між суб`єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб`єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб`єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб`єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Частиною першою статті 2 Закону №2210-ІІІ встановлено, що цим Законом регулюються відносини органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю із суб`єктами господарювання; суб`єктів господарювання з іншими суб`єктами господарювання, із споживачами, іншими юридичними та фізичними особами у зв`язку з економічною конкуренцією.

Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю є прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції (частина перша статті 15 Закону №2210-ІІІ).

З аналізу наведених вище норм права слідує, що у разі прийняття нормативно-правових актів, які можуть вплинути на конкуренцію, органи місцевого самоврядування зобов`язані погоджувати відповідні проєкти з Антимонопольним комітетом чи його територіальними відділеннями. При установленні податків та зборів слід дотримуватись як принципів податкового законодавства, зокрема шляхом встановлення таких податків і зборів та їх розмірів, які б не мали впливу на конкурентоздатність платників податків, так і вимог Закону №2210-ІІІ, яким чітко встановлено поширення його норм і на відносини між органами місцевого самоврядування та суб`єктами господарювання.

При цьому сама лише можливість настання негативних наслідків для конкуренції є достатньою умовою визнання дій, передбачених частинами першою та другою статті 15 Закону № 2210-ІІІ, порушенням законодавства про захист економічної конкуренції.

Враховуючи викладене, колегія суддів визнає безпідставними доводи скаржника, що рішення міської ради стосовно плати за землю не перебувають у площині законодавства про захист економічної конкуренції.

ДМР ні в ході розгляду цієї справи судами попередніх інстанцій, ні в касаційному суді не навела жодних належних обґрунтувань правомірності здійсненої нею диференціації ставки орендної плати за землю за критерієм площі земельної ділянки в межах одного і того ж коду цільового призначення земельної ділянки. Водночас, встановлення такого розмежування може призвести до нерівності ринкової позиції суб`єктів господарювання, які здійснюють діяльність на одному товарному ринку.

У питанні доведеності обставин порушення відповідачем Закону України «Про захист економічної конкуренції» суди попередніх інстанцій правильно у сукупності з іншими обставинами врахували рішення Південно-Східного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 23 червня 2020 року №54/17-р/к у справі №54/5-20 про порушення законодавства про захист економічної конкуренції в діях Дніпровської міської ради. Зазначені порушення полягали у встановленні в рішеннях від 18 грудня 2019 року №8/52 та №9/52 різних ставок податку за користування земельними ділянками та різних ставок орендної плати за користування земельними ділянками за додатковими критеріями (в залежності від площі земельної ділянки; здійснення роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами), що визнано порушенням пункту 3 статті 50 та частини першої статті 15 Закону №2210-ІІІ, і кваліфіковано як антиконкурентні дії органу місцевого самоврядування.

За наслідками дослідження змісту рішення №11/57 суди дійшли правильного висновку, що указане рішення аналогічно рішенню №9/52 також встановлює різні ставки орендної плати за користування земельними ділянками за додатковими критеріями, які ставлять у нерівне становище суб`єктів господарювання та можуть призвести до обмеження конкуренції.

У справах №904/4062/20, № 904/4538/21 предметом розгляду Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду були рішення Південно-Східного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 23 червня 2020 року №54/17-р/к та від 23 березня 2021 року №54/3-р/к відповідно. Суд касаційної інстанції у вказаних справах підтримав висновок судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ДМР про скасування означених рішень Відділення АМКУ з огляду на те, що органом місцевого самоврядування порушено вимоги антиконкурентного законодавства при прийнятті спірних рішень №9/52 та №11/57. Суд касаційної інстанції зауважив, що сама можливість настання негативних наслідків для конкуренції є достатньою умовою визнання дій, передбачених частинами першою та другою статті 15 Закону №2210-ІІІ, порушенням законодавства про захист економічної конкуренції.

Під час розгляду цієї справи відповідач-1 не навів будь-яких належних та переконливих доводів на спростування означених висновків. З урахуванням наведеного колегія суддів дійшла висновку, що ДМР рішення №9/52 та №11/57 були прийняті з порушенням таких принципів податкового законодавства як рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації, нейтральність оподаткування (підпункти 4.1.2, 4.1.8 пункту 4.1 статті 4 ПК України), встановивши явно дискримінаційні та нерівні умови для суб`єктів господарювання залежно від площі земельної ділянки, яку передано в оренду. При цьому законодавством не передбачено такого критерію для диференціації ставки плати за землю як розмір окремої земельної ділянки, що надана у користування чи оренду.

У зв`язку з цим указані рішення міської ради підлягають визнанню протиправними та нечинними в частині, що безпосередньо стосується прав та інтересів позивача.

Щодо доводів ДМР про допущення судами попередніх інстанцій процесуальних порушень при розгляді цієї справи.

За правилами, встановленими пунктом 1 частини другої статті 353 КАС України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.

Таким чином, недослідження певних доказів визнається порушенням норм процесуального права лише за умови обґрунтованості заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження.

Посилаючись на недослідження судами долучених ДМР до матеріалів справи документів, що стосуються розробки і прийняття рішення №11/57 відповідно до вимог Закону №1160-IV, скаржник залишив поза увагою, що питання проходження рішенням №11/57 зазначених процедур фактично не було предметом розгляду судів з огляду на заявлені підстави позову. Більш того, в ході касаційного перегляду цієї справи колегія суддів встановила, що приписи Закону №1160-IV не розповсюджуються на процедуру прийняття і оприлюднення органом місцевого самоврядування рішення про встановлення місцевих податків і зборів.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 236 КАС України суд зупиняє провадження у справі в разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Скаржник, вважаючи, що суд першої інстанції протиправно відмовив у задоволенні клопотання про зупинення провадження у цій справі до розгляду справи №904/4062/20 за позовом ДМР до Відділення АМКУ про визнання недійсним рішення адміністративної колегії від 23 червня 2020 року №54/17-р/к «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції», не зазначає, в чому полягала об`єктивна неможливість розгляду цієї справи на підставі зібраних у цій справі доказів. Більш того, згідно з частиною третьою статті 60 Закону №2210-ІІІ прийняття господарським судом до розгляду заяви про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України не зупиняє його виконання, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Про наявність виключних випадків, визначених частиною четвертою статті 60 зазначеного Закону, скаржник не вказує.

Із зазначених скаржником підстав позову слідує, що звертаючись до суду з вимогами до АМКУ та його територіального відділення, ТОВ «Слов`янський базар» не погоджувалось саме з діями указаних органів як суб`єктів владних повноважень, вважаючи, що відповідачем-2 та відповідачем-3 було надано ДМР погодження проектів оскаржуваних у цій справі рішень. Відтак, підстави для розгляду позовних вимог в цій частині в порядку господарського судочинства були відсутні, на що обґрунтовано вказав суд першої інстанції.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення заявленого відповідачем-1 клопотання про роз`єднання позовних вимог до ДМР та АМКУ та його територіального відділення, оскільки із визначених позивачем підстав позову слідує, що останній не згоден з діями відповідача-2 та відповідача-3 щодо надання погодження проектів оскаржуваних рішень міської ради. Відтак, зазначені дії є складовими процедури прийняття рішення про встановлення податків і зборів, що підлягало перевірці судом.

Згідно з приписами частини четвертої статті 240 КАС України особа, позов якої залишено без розгляду, після усунення підстав, з яких позов було залишено без розгляду, має право звернутися до адміністративного суду в загальному порядку. Таким чином, залишення позову без розгляду, в тому числі з ініціативи позивача (пункт 5 частини першої статті 240 КАС України), не позбавляє особу права повторно звернутись до адміністративного суду за захистом свої прав за умови дотримання строків звернення до суду та інших вимог, що висуваються до позовної заяви чинним процесуальним законодавством. Визначення позивачем інших підстав позову або додаткове визначення осіб, які мають відповідати за позовом, є правом позивача. Водночас, саме суд перевіряє правильність визначення позивачем відповідача у справі та обґрунтованість заявлених позовних вимог.

Отже, наведені касатором у скарзі доводи про порушення судами норм процесуального права не містять підстав для скасування ухвалених у цій справі судових рішень.

Враховуючи викладене вище, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для визнання протиправними та скасування рішень ДМР №9/52, №11/57 з огляду на їх невідповідність принципам податкового законодавства, передбаченим пунктом 4.1 статті 4 ПК України, а саме рівності усіх платників перед законом та недопущення проявів податкової дискримінації, нейтральності оподаткування, а також порушення вимог Закону №2210-ІІІ при їх прийнятті.

Разом з тим, приписи статей 2, 5 КАС України зобов`язують суд до захисту лише порушених прав, свобод або законних інтересів особи, яка звернулась до суду за їх захистом. З установлених у цій справі обставин слідує, що ТОВ «Слов`янський базар» на підставі договору оренди від 23 червня 2008 року є орендарем земельної ділянки площею 1,5691 га, що є комунальною власністю ДМР. Позивач не заперечує, що є платником орендної плати за земельну ділянку, яка за видом цільового призначення віднесена до категорії 03.07 - «для будівництва та обслуговування будівель торгівлі». Відтак, рішення №9/52 безпосередньо стосується прав та інтересів ТОВ «Слов`янський базар» лише в частині встановлення у додатку до вказаного рішення річного розміру орендної плати за користування земельною ділянкою з видом цільового призначення 03.07 - «для обслуговування будівель торгівлі, що використовують земельну ділянку площею 0,9 га та більше» на рівні 12 відсотків нормативної грошової оцінки. Аналогічне порушення допущене й у рішенні №11/57 в частині встановлення у додатку до вказаного рішення річного розміру орендної плати за користування земельною ділянкою з видом цільового призначення 03.07 - «для обслуговування будівель торгівлі, що використовують земельну ділянку площею 0,9 га та більше» на рівні 10 відсотків нормативної грошової оцінки.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судові рішення підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позовних вимог лише в тій частині, що безпосередньо порушує права позивача.

Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За правилами статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Керуючись статтями 344, 349, 350, 351, 355, 356 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Дніпровської міської ради задовольнити частково.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 серпня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2020 року у справі №640/9593/20 скасувати в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову в цій частині.

Визнати протиправним та нечинним рішення Дніпровської міської ради від 18 грудня 2019 року №9/52 «Про внесення змін до рішення міської ради від 6 грудня 2017 року №13/27 «Про ставки земельного податку, розмір орендної плати за землю, пільги зі сплати земельного податку на території міста» в частині встановлення у додатку до вказаного рішення річного розміру орендної плати за користування земельною ділянкою з видом цільового призначення 03.07 - «для обслуговування будівель торгівлі, що використовують земельну ділянку площею 0,9 га та більше» на рівні 12 відсотків нормативної грошової оцінки.

Визнати протиправним та нечинним рішення Дніпровської міської ради від 20 травня 2020 року №11/57 «Про внесення змін до рішення міської ради від 6 грудня 2017 року №13/27 «Про ставки земельного податку, розмір орендної плати за землю, пільги зі сплати земельного податку на території міста» в частині встановлення у додатку до вказаного рішення річного розміру орендної плати за користування земельною ділянкою з видом цільового призначення 03.07 - «для обслуговування будівель торгівлі, що використовують земельну ділянку площею 0,9 га та більше» на рівні 10 відсотків нормативної грошової оцінки.

В частині відмови в задоволенні позовних вимог рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 серпня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2020 року у справі №640/9593/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і не оскаржується.

Повне судове рішення складено 20 січня 2022 року.

СуддіМ.М. Гімон Є.А. Усенко М.М. Яковенко