ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.01.2022 справа № 914/2509/21

Господарський суд Львівської області у складі:

Головуючого судді Фартушка Т.Б. за участі секретаря судового засідання Полюхович Х.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу:

за позовом: Керівника Франківської окружної прокуратури міста Львова Львівської області, Львівська область, м.Львів;

в інтересах держави в особі

Позивача: Львівської міської ради Львівської області, Львівська область, м.Львів;

до Відповідача: Приватного підприємства “АМОН”, Львівська область, м.Львів;

про: витребування з приватної власності Відповідача до комунальної власності територіальної громади м.Львова в особі Позивача нерухомого майна та скасування державної реєстрації права приватної власності Відповідача на спірний об`єкт з одночасним припиненням права власності та закриттям розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Представники :

Прокурор: Лука Г.В. (посвідчення від 05.11.2020р. №057864);

Позивача: не з`явився;

Відповідача: не з`явився.

ВСТАНОВИВ:

18.08.2021р. на розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява керівника Франківської окружної прокуратури міста Львова Львівської області в інтересах держави в особі Львівської міської ради Львівської області від 12.08.2021р. вих. №14.51/04-16-4329ВИХ-21 (вх. №2724) за позовом до Приватного підприємства “АМОН” про витребування з приватної власності Відповідача до комунальної власності територіальної громади м.Львова в особі Позивача нерухомого майна, - квартири загальною площею 11,2кв.м. та житловою площею 9,2кв.м., яка знаходиться по АДРЕСА_1 (реєстраційний № об`єкта нерухомого майна: 2301343846101) та скасування державної реєстрації права приватної власності Відповідача на спірний об`єкт з одночасним припиненням права власності та закриттям розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Підстави позову – протиправне вибуття з комунальної власності територіальної громади м.Львова об`єкта нерухомого майна – квартири загальною площею 11,2кв.м. та житловою площею 9,2кв.м., яка знаходиться по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2301343846101) поза волею власника.

Ухвалою від 19.08.2021р. у цій справі суд постановив прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання призначити на 14.09.2021р.; визнати явку повноважних представників Учасників справи в судове засідання обов`язковою; викликати в судове засідання повноважних представників Учасників справи.

Ухвалою суду від 14.09.2021р. у цій справі постановлено продовжити строк підготовчого провадження на 1 день; відкласти підготовче судове засідання на 19.10.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнається обов`язковою; викликати повноважних представників Учасників справи в судове засідання.

Ухвалою від 19.10.2021р. у цій справі суд постановив продовжити строк підготовчого провадження на 29 днів; відкласти підготовче судове засідання на 18.11.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнається обов`язковою; викликати повноважних представників Учасників справи в судове засідання.

Ухвалою суду від 18.11.2021р. у цій справі судом постановлено закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті; судове засідання з розгляду спору по суті призначити на 14.12.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов`язковою.

Ухвалою від 14.12.2021р. у цій справі суд постановив в задоволенні клопотання ПП “АМОН” про відкладення розгляду справи від 13.12.2021р. вх. №30059/21 відмовити; відкласти судове засідання з розгляду спору по суті на 13.01.2022р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов`язковою.

Відповідно до ст.222 ГПК України, фіксування судового процесу здійснюється з допомогою звукозаписувального технічного засобу, а саме: програмно-апаратного комплексу “Акорд”. Процесуальні права та обов`язки Учасників справи, відповідно до ст.ст. 42, 46 ГПК України, як підтвердила Прокурор в судовому засіданні, їй відомі, в порядку ст.205 ГПК України клопотання про роз`яснення прав та обов`язків до суду не надходили. Заяв про відвід головуючого судді чи секретаря судового засідання не надходило та не заявлялось.

Прокурор в судовому засіданні надала усні пояснення по суті спору.

Представник Позивача в судове засідання не з`явилась, причин неявки суду не повідомила, явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнавалась судом обов`язковою.

Представник Відповідача в судове засідання не з`явився, причин неявки суду не повідомив, явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнавалась судом обов`язковою.

Згідно ч.ч.1 та 2 ст.27 ГПК України позов пред`являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Для цілей визначення підсудності відповідно до цього Кодексу місцезнаходження юридичної особи та фізичної особи - підприємця визначається згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Згідно із п.п.1, 2 ч.3 ст.2, ч.ч.1, 2, п.п.1, 3, 4 ч.5 ст.13 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, верховенство права та рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом; суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, зокрема, керує ходом судового процесу; роз`яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Згідно п.п.2, 3 ч.1 ст.42 ГПК України учасники справи мають право, зокрема, подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

З врахуванням наведеного суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено зокрема в постанові Верховного Суду від 28.01.2020р. у справі №43/122, що учасник справи, керуючись принципами рівності учасників процесу перед законом і судом та змагальності сторін, вправі реалізувати своє процесуальне право участь в судовому процесі та подання письмових заяв по суті спору. Таке право реалізується учасником справи протягом строку, встановленого судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Пунктом 4 ухвали суду від 19.08.2021р. про відкриття провадження у справі судом постановлено Відповідачу у п`ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали, відповідно до ст.165 ГПК України надати відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду); одночасно надіслати (надати) Позивачу копію відзиву та доданих до нього документів, докази такого надіслання (надання) надати суду.

Ухвалу Господарського суду Львівської області від 19.08.2021р. про відкриття провадження у цій справі надіслано судом 20.08.2021р. на зазначену Прокурором у позовній заяві адресу місцезнаходження Відповідача: 79024, Львівська область, м.Львів, вул.Промислова, буд.45, (адреса зазначена Прокурором у позовній заяві та відповідає даним ЄДРЮОФОП та ГФ), проте 23.09.2021р. повернуто відділенням поштового звязку за закінченням встановленого терміну зберігання, що підтверджується витягом інформації відстеження пересилання поштового відправлення за ідентифікатором №7901414078969 “Трекінг” з інтернет-порталу АТ “Укрпошта” (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html).

Ухвалу суду від 14.09.2021р. надіслано судом 21.09.2021р., проте 24.09.2021р. не вручено Відповідачу: інші причини, що підтверджується витягом інформації відстеження пересилання поштового відправлення за ідентифікатором №7901414133447 “Трекінг” з інтернет-порталу АТ “Укрпошта” (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html).

Ухвалу суду від 19.10.2021р. надіслано судом 22.10.2021р., проте 27.10.2021р. не вручено Відповідачу: інші причини, що підтверджується витягом інформації відстеження пересилання поштового відправлення за ідентифікатором №7901414196562 “Трекінг” з інтернет-порталу АТ “Укрпошта” (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html).

Ухвалу суду від 18.11.2021р. надіслано 18.11.2021р., проте 21.12.2021р. повернуто відділенням поштового звязку за закінченням встановленого терміну зберігання, що підтверджується витягом інформації відстеження пересилання поштового відправлення за ідентифікатором №7901414261224 “Трекінг” з інтернет-порталу АТ “Укрпошта” (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html).

Ухвалу від 14.12.2021р. надіслано 17.12.2021р., проте 22.12.2021р. не вручено Відповідачу під час доставки: інші причини, що підтверджується витягом інформації відстеження пересилання поштового відправлення за ідентифікатором №7901414340698 “Трекінг” з інтернет-порталу АТ “Укрпошта” (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html).

Згідно ч.ч.3, 7 ст.120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018р. у справі №800/547/17, а також Верховного Суду від 27.11.2019р. у справі №913/879/17, від 21.05.2020р. у справі№10/249-10/19, від 15.06.2020р. у справі №24/260-23/52-б та від 18.03.2021р. у справі №911/3142/19, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Розгляд, що гарантується статтею 6 Конвенції, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав (Beles and others v. the Czech Republic (Белеш та інші проти Чеської Республіки), § 49).

У свою чергу, Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип рівності сторін — один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду — передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом. Зокрема, «право на публічний розгляд», передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, означає право на «усне слухання». І це право було б позбавлене смислу, якби сторона у справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість брати участь у ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана до суду таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи.

Кожен має право на судовий розгляд справи, що стосується його цивільних прав та обов`язків. Порушенням права на справедливий суд визнавався судовий розгляд без повідомлення особи за її відомим місцем проживання (п.97 та інші рішення у справі «Schmidt v. Latvia» від 27.04.2017р.). У §87 у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01) Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін у процесі є лише одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке також включає фундаментальний принцип змагальності процесу (див. «Ruiz-Mateos v. Spain», рішення від 23.06.1993р., серія A, № 262, с. 25, параграф 63). Більш того, принцип рівності сторін у процесі – у розумінні «справедливого балансу» між сторонами – вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (див. «Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands», рішення від 27.10.1993р., серія A, № 274, с.19, параграф 33, та «Ankerl v. Switzerland», рішення від 23.10.1996р., Reports 1996-V, параграф 38).

Крім того, у п.26 рішення Європейського суду з прав людини від 15.05.2008р. у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Як видно із зазначеного вище, дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи є необхідною і важливою умовою для забезпечення та реалізації завдань та принципів правосуддя.

Судові рішення, пов`язані з рухом цієї справи надсилались судом на адресу Відповідача, а також були оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.

У пункті 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" та пункті 23 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гурепка проти України № 2" наголошується на принципі рівності сторін, одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. На зацікавлену сторону покладається обов`язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись з подіями процесу (рішення Європейського суду з прав людини "Богонос проти Росії" від 05.02.2004).

Також суд враховує правову позицію Європейського суду з прав людини у справі "Пономарьов проти України", згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

З врахуванням наведеного суд приходить до висновків про повідомлення Відповідача про відкриття провадження у справі, а також про дату, час та місце проведення судового засідання з розгляду спору по суті у встановлені чинним процесуальним Законом порядку та спосіб, а також надання Учасникам справи достатньо часу для реалізації ними процесуальних прав передбачених ГПК України. Таку правову позицію зазначено у постанові Верховного Суду від 14.02.2018р. у справі №910/33054/15.

Разом з цим, судом враховується, що згідно ст.129 Конституції України, ст.2 ГПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Шульга проти України").

Національним судам належить функція керування провадженнями таким чином, щоб вони були швидкими та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Скордіно проти Італії"). Держави-учасниці мають організувати правові системи таким чином, щоб їх суди могли гарантувати право кожного на отримання остаточного рішення у справах, що стосуються цивільних прав і обов`язків упродовж відповідного терміну (рішення ЄСПЛ у справах "Скордіно проти Італії", "Сюрмелі проти Німеччини").

У свою чергу суд зауважує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (стаття 202 ГПК України).

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Верховного Суду від 26.05.2020р. у справі №922/1200/18 та від 04.06.2020р. у справі №914/6968/16.

Окрім того суд звертає увагу, що рішенням Вищої ради правосуддя від 01.04.2021р. №763/0/15-21 «Про надання уніфікованих рекомендацій для судів усіх інстанцій та юрисдикцій щодо безпечної роботи в умовах карантину» вирішено рекомендувати судам усіх інстанцій та юрисдикцій застосовувати у діяльності уніфіковані рекомендації щодо безпечної роботи в умовах карантину, що додаються.

Пунктом 4 уніфікованих рекомендацій щодо безпечної роботи в умовах карантину встановлено довести до відома учасників судових процесів можливість відкладення розгляду справ у зв`язку із карантинними заходами. При цьому відкладення розгляду справи можливе лише у крайньому разі, лише коли його проведення з використанням електронних засобів зв`язку неможливе через процедурні та технічні причини.

З врахуванням наведеного, а також вжиття судом всіх передбачених чинним законодавством заходів повідомлення Учасників справи про дату, час та місце розгляду спору по суті, визнання ухвалою суду від 14.12.2021р. явки повноважних представників Учасників справи в судове засідання 13.01.2022р. у цій справі не обов`язковою, суд приходить до висновків про відсутність підстав до відкладення розгляду справи та можливість розгляду справи за відсутності повноважних представників Сторін за наявними у справі документами.

Позиція Прокурора:

Прокурор з підстав протиправного вибуття з комунальної власності територіальної громади м.Львова об`єкта нерухомого майна – квартири загальною площею 11,2кв.м. та житловою площею 9,2кв.м., яка знаходиться по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2301343846101) поза волею власника просить суд витребувати з приватної власності Відповідача до комунальної власності територіальної громади м.Львова в особі Позивача об`єкт нерухомого майна – квартиру загальною площею 11,2м.кв., житловою площею 9,2м.кв., яка знаходиться по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2301343846101) та скасувати державну реєстрацію права приватної власності Відповідача на квартиру загальною площею 11,2м.кв., житловою площею 9,2м.кв., яка знаходиться по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2301343846101) з одночасним припиненням права приватної власності Відповідача та закриттям розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

В обґрунтування заявлених позовних вимог Прокурор зазначає, що під час здійснення нагляду за додержанням законів під час досудового розслідування у кримінальному провадженні від 19.04.2019р. №12019140060001351 встановлено порушення інтересів територіальної громади м.Львова внаслідок незаконного заволодіння майном, що перебувало у комунальній власності.

Так, в ході досудового розслідування кримінального провадження від 19.04.2019р. №12019140060001351 встановлено, що документи, які стали підставою до реєстрації за Відповідачем права приватної власності на спірне майно не видавались, оскільки Свідоцтво про право власності від 06.04.2001р. видане на підставі розпорядження голови Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради В. Олійника від 20.03.2001р. №315.

В той же час, Прокурор зазначає, що Личаківська РА ЛМР не приймала розпорядження від 20.03.2001р. №315 «Про оформлення права власності на квартиру АДРЕСА_2 », оскільки розпорядження із відповідним номером (№ НОМЕР_1 ) стосується перепланування нежитлових приміщень будинку АДРЕСА_3 під магазин релігійної літератури і атрибутики видавництва «Свічадо» з влаштуванням окремого входу на місці віконного прорізу та було прийнято 26.03.2001р., а посаду голови Личаківської районної адміністрації ЛМР станом на час прийняття розпорядження обіймав ОСОБА_1 , що був призначений на посаду розпорядженням від 25.01.2000р. №27к.

З наведеного Прокурор підсумовує про незаконність розпорядження Личаківської РА ЛМР від 20.03.2001р. №315 та виданого на його підставі Свідоцтва про право власності від 06.04.2001р., оскільки як станом на час прийняття розпорядження, так і станом на час видачі свідоцтва керівником Личаківської РА ЛМР був ОСОБА_1 .

Щодо посилання в розпорядженні від 20.03.2001р. №315 на Договір купівлі-продажу від 02.11.1995р. та Акт приймання-передачі від 10.11.1995р., що укладені між КЕВ міста Львова Західного оперативного командування Міністерства оборони України та Відповідачем Прокурор вказує, що вказаний договір від імені КЕВ м.Львова ЗОК МО України підписано ОСОБА_2 , який діяв на підставі наказу від 12.09.1995р. №317. В той же час, в період з 01.01.1995р. по 31.12.1995р. на посаді начальника Львівської квартирно-експлуатаційної частини району перебував підполковник ОСОБА_3 , а ОСОБА_2 за вказаний період часу в КЕВ не працював.

Більше того, до 2002р. існувала саме Львівська КЕЧ району, а відтак, неможливим є підписання у 1995 році договору КЕВ міста Львова Західного оперативного командування Міністерства оборони України, оскільки КЕВ було створено лише у 2002 році.

В доповнення до викладеного Прокурор зазначає, що Відповідачем державному реєстратору при реєстрації права власності подано Довідку ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» від 18.12.2020р. №1/7983, якою підтверджувалось, що згідно матеріалів ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» станом на 29.12.2012р. спірне майно (квартира АДРЕСА_2 ) зареєстроване за Відповідачем на підставі Свідоцтва про право власності, виданого Личаківською районною адміністрацією Львівської міської ради згідно розпорядження від 20.03.2001р. №315 та зареєстрованого в ЛМБТІ 06.04.2001р. за №1380.

В той же час Довідка ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» від 18.12.2020р. №1/7983 щодо спірного майна не видавалась, оскільки за №1/7983 зареєстровано замовлення від 20.11.2020р. за адресою: АДРЕСА_4 .

З врахуванням наведеного та того, що будинок АДРЕСА_3 є комунальною власністю, у ньому є шість квартир, зокрема, квартира АДРЕСА_5 , яка станом на час звернення Прокурора із позовом до суду не приватизована, належить до державного житлового фонду і перебуває у віданні ЛМР, Прокурор зазначає про вибуття спірного майна з володіння територіальної громади м.Львова в особі Позивача поза його волею і просить суд витребувати спірне майно з приватної власності Відповідача у комунальну власність територіальної громади м.Львова в особі Позивача і скасувати державну реєстрацію права власності Відповідача на спірне майно з одночасним припиненням права власності та закриттям розділу.

Позиція Позивача:

Представник Позивача впродовж розгляду справи викладені Прокурором в обґрунтування заявлених позовних вимог доводи підтримала, просила задоволити позов.

Позиція Відповідача:

Відповідач не скористався своїм правом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів в порядку статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов`язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Згідно ч.1 ст.76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч.10 ст.81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.

Згідно ч.1 ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що судом, згідно вимог ГПК України, надавалась в повному обсязі можливість Учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.

Враховуючи те, що норми ст.81 ГПК України щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом Учасників справи подавати докази, а п.4 ч.3 ст.129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.

Відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України у разі ненадання Відповідачем відзиву у встановлений строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами. З огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, передбачених статтями 202 та 216 ГПК України, надання Відповідачу можливості для подання відзиву на позов, враховуючи строки розгляду спору по суті суд вважає за можливе розглянути справу по суті за відсутності повноважних представників Сторін за наявними у справі матеріалами.

За результатами дослідження наведених Прокурором доводів, поданих доказів та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення повністю з огляду на наступне.

02.11.1995р. між Квартирно-експлуатаційним відділом міста Львова Західного оперативного командування Міністерства оборони України, від імені кого на підставі наказу №317 від 12.09.1995р. діє ТВО начальника КЕВ м.Львова підполковник Косаченко Є.Л. (Продавець) та ПП «Амон» в особі директора Сидора О.Я., який діє на підставі повноважень, наданих Статутом (Покупець), укладено Договір купівлі-продажу нерухомого майна, за яким Продавець передає у власність покупця , а Покупець приймає та оплачує Продавцеві належне йому квартиру АДРЕСА_2 , яка складається з кімнати площею 9,2м.кв., коридору площею 1,2м.кв. та туалету площею 0,8м.кв., загальною площею 11,2м.кв. Вартість об`єкта нерухомості оцінена Сторонами у 1780000 карбованців.

Актом приймання-передачі від 10.11.1995р. уповноважені представники Сторін за Договором купівлі-продажу нерухомого майна від 11.10.1995р. Продавець в особі ТВО начальника КЕВ м.Львова підполковника Косаченка Є.Л., керуючись п.6.1. та 6.2. укладеного договору купівлі-продажу нерухомого майна передав, а Покупець в особі директора ПП «Амон» ОСОБА_4 , прийняв у свою власність квартиру АДРЕСА_2 , яка складається з кімнати площею 9,2м.кв., коридору площею 1,2м.кв. та туалету площею 0,8м.кв., загальною площею 11,2м.кв. у технічно справному стані з повним комплектом документації та ключами.

Вказаний договір та Акт приймання-передачі від імені Продавця підписано ОСОБА_2 та завірено відтиском печатки квартирно-експлуатаційного відділу міста Львова, від імені Покупця ОСОБА_4 та завірено відтиском печатки ПП «Амон».

Рішенням ЛМР від 05.02.1999р. №032 «Про порядок оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна» вирішено встановити, що для вирішення питання про створення міського органу з реєстрації об`єктів нерухомого майна, оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, з видачею свідоцтва про право власності проводиться районними адміністраціями за місцезнаходженням майна; підготовка розпорядження голови районної адміністрації про оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна проводиться районним відділом приватизації житла; Департаменту економічної політики та ресурсів внести на розгляд міської ради пропозиції зі створення єдиного міського органу реєстрації об`єктів нерухомого майна, який проводитиме оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна з видачею свідоцтва про право власності. Термін 01.04.1999р.

Рішенням Львівської міської ради від 02.07.1999р. №351 «Про порядок оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна та затвердження вартості цих послуг» з метою встановлення єдиного порядку оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна виконавчий комітет Львівської міської ради вирішив затвердити Положення про порядок оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб та затвердити вартість послуг за приватизацію житла та оформлення документів про право власності на об`єкти нерухомого майна.

20.03.2001р. Личаківською районною адміністрацією Львівської міської ради (далі – Личаківська РА ЛМР) видано розпорядження №315 «Про оформлення права власності на квартиру АДРЕСА_2 », яким голова адміністрації В.Олійник, розглянувши звернення приватного підприємства «Амон», враховуючи договір-купівлі-продажу від 02.11.1995р. , акт приймання-передачі від 10.11.1995р., керуючись рішеннями Львівського міськвиконкому №32 від 05.02.1999р. та №351 від 02.07.1999р. розпорядився оформити право власності ПП «Амон» на квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 11,2м.кв. квартира складається з кімнати площею 9,2м.кв., коридору площею 1,2м.кв. та туалету площею 0,8м.кв.; Відділу приватизації житла оформити свідоцтво про право власності; ПП «Амон» зареєструвати право власності у Львівському ОБТІ та ЕО. Вказане розпорядження підписано головою адміністрації В.Олійник та завірено відтиском печатки «Загальний відділ» Личаківської РА ЛМР.

На підставі розпорядження Личаківської РА ЛМР від 20.03.2001р. №315 Личаківська РА ЛМР 06.04.2001р. видала Відповідачу Свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2 , яка складається із кімнати, коридору та туалету загальною площею 11,2м.кв. Вказане Свідоцтво підписано керівником Личаківської РА ЛМР В.Олійник та завірено відтиском печатки Личаківської РА ЛМР. Крім того, вказане Свідоцтво про право власності містить відмітку про реєстрацію ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» об`єкта на праві приватної власності і запису в реєстрову книгу від 06.04.2001р. №1380. Вказана відмітка містить підпис П.Кравець та відтиск печатки №2 ОКП ЛОР «БТІ та ЕО».

18.12.2020р. за вих. №1/7983 ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» видано ПП «Амон» Довідку про те, що згідно матеріалів ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» станом на 29.12.2012р. квартира АДРЕСА_2 зареєстрована за Приватним підприємством «Амон» на підставі Свідоцтва про право власності, виданого Личаківською РА ЛМР згідно розпорядження №315 від 20.03.2001р. та зареєстровано в ЛМБТІ за №1380 від 06.04.2001р.

Інформація про реєстрацію та видачу дублікатів, обтяжування та заборони на вищевказану квартиру станом на 29.12.2012р. в інвентарній справі бюро відсутня. Відомості про зміну адреси, перейменування вулиці, зміни нумерації, самочинного перепланування, зміни житлової та загальної площі квартири немає.

Станом на 22.12.2020р. квартира складається із житлової кімнати площею 9,2м.кв., коридору площею 1,2м.кв. та туалету площею 0,8м.кв., загальною площею 11,2м.кв.

Вказану Довідку підписано директором ОСОБА_5 та завірено відтиском печатки ОКП ЛОР «БТІ та ЕО».

Листом від 24.05.2021р. вих. №8074/00/07/21 Територіальний архівний відділ галузевого державного архіву Міністерства оборони України повідомив Відділ поліції №3 Львівського районного управління поліції Головного управління Національної поліції у Л/о про те, що документи Львівської квартирно-експлуатаційної частини району (з 2002 року – квартирно-експлуатаційний відділ м.Львова) за 1995 рік на зберігання в архівний відділ не надходили та рекомендував звернутись безпосередньо до згаданої установи.

Листом від 25.05.2021р. вих. №2359 ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» у відповідь на запит від 20.05.2021р. вих. №14.51/04-16-1918ВИХ-21 повідомило Прокурора про те, що довідок від 18.12.2020р. ПП «Амон» на об`єкти нерухомості за адресами: АДРЕСА_6 та АДРЕСА_1 ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» не видавалось, а натомість за номерами 1/7983 зареєстровано замовлення від 20.11.2020р. за адресою: АДРЕСА_4 .

Протоколом допиту свідка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка працює на посаді директора ОКП «БТІ та ЕО» в межах кримінального провадження №42021142080000012 від 28.04.2021р. свідок ОСОБА_5 з приводу пред`явленої слідчою СВ ВП №3 ЛРУП ГУНП у Львівській області Стернюк О.В. довідки від 18.12.2020р. №1/7983, виданої ввіреною ОСОБА_5 . установою на адресу ПП «Амон» про те, що згідно матеріалів ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» станом на 29.12.2012р. квартира АДРЕСА_2 за реєстрована за ПП «Амон» на підставі свідоцтва про право власності, виданого Личаківською РА ЛМР згідно розпорядження №315 від 20.03.2001р. та зареєстрованого в ЛМБТІ за №1318 від 06.04.2001р., а також те, що інформація про реєстрацію та видачу дублікатів, обтяжування та заборони на вищевказану квартиру станом на 29.12.2012р. в інвентарній справі бюро відсутня. Відомості про зміну адреси, перейменування вулиці, зміни нумерації, самочинного перепланування, зміни житлової та загальної площі квартири немає та те, що станом на 22.12.2020р. дна квартира складається із житлової кімнати площею 9,2м.кв., коридору пл.1,2м.кв. та туалету пл.0,8м.кв., загальною пл.11,2м.кв. зазначила що в довідці зазначено директор ОСОБА_5 і навпроти прізвища ОСОБА_5 наявний підпис, проте така ОСОБА_5 не підписувалась та відповідною печаткою не завірялась, а підпис, що відображений в довідці виконаний не ОСОБА_5 . Розпорядження про підготовку вказаної довідки працівнику ОСОБА_6 ОСОБА_5 не видавалось. Також свідок повідомила, що замовлень на підготування відповідних довідок на адресу ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» не надходило, та те, що ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на час допиту не працюють в ОКП ЛОР «БТІ та ЕО», оскільки звільнені, про що надано відповідні документи.

Довідкою від 26.05.2021р. вих. №33-вих-43603 Личаківська РА ЛМР у відповідь на лист Прокурора щодо незаконної реєстрації права власності на нерухоме майно квартиру АДРЕСА_2 повідомила, що Личаківською РА ЛМР ради не видавалось розпорядження №315 від 20.03.2001р. та свідоцтво про право власності на підставі чого було проведено реєстрацію права власності на вказану квартиру. Крім того, вказаним листом Личаківська РА ЛМР інформувала Прокурора про те, що у 2001 році Личаківська РА ЛМР видала розпорядження №315 від 26.03.2001р. «Про перепланування нежитлових приміщень будинку АДРЕСА_3 під магазин релігійної літератури і атрибутики видавництва «Свічадо» з влаштуванням окремого входу на місці віконного прорізу» та за 20.03.2001р. було видано розпорядження №289 «Про внесення змін в кошторис доходів та видатків ЦБ шкіл на 2001р.».

27.05.2021р. слідчим Відділу поліції №3 Львівського районного управління поліції ГУ Національної поліції у Л/о Стернюк О.В. на підставі матеріалів правоохоронних та контролюючих державних органів про виявлення фактів вчинення чи підготовки до вчинення кримінальних правопорушень зареєстровано кримінальне провадження №42021142080000010 за ознаками складу злочину, передбаченого ч.2 ст.364 КК України за фактом зловживання службовим становищем службовими особами Пустомитівської районної адміністрації, ПП «Амон» під час реєстрації без законних підстав права власності на об`єкти нерухомості за адресами: АДРЕСА_6 та АДРЕСА_1 , чим заподіяли тяжкі наслідки територіальній громаді м.Львова.

Листом від 31.05.2021р. вих. №4-33-16533 Личаківська РА ЛМР у відповідь на лист Юридичного департаменту Львівської міської ради від 17.05.2021р. вих. №4-2901-14716 повідомила, що Личаківська РА ЛМР не приймала розпорядження №315 від 20.03.2001р. «Про оформлення права власності на квартиру АДРЕСА_2 » та надала копії розпоряджень №315 за 2001р., за 20.03.2001р. та сторінок журналу реєстрації розпоряджень за 10.01.2001р., за період з 16.03.2001р. по 26.03.2001р. Також Личаківська РА ЛМР інформувала, що 20.03.2001р. посаду голови адміністрації обіймав ОСОБА_9 та надала копію кадрового документу – розпорядження міського голови №27к від 25.01.2000р. «Про переведення на іншу посаду, за його згодою, ОСОБА_10 ».

За інформацією ЛКП «Господар» в будинку АДРЕСА_7 є шість квартир, серед яких є квартира АДРЕСА_5 , котра не приватизована.

До листа Личаківської РА ЛМР від 31.05.2021р. вих.№4-33-16533 долучено копію Розпорядження міського голови м.Львова В.Куйбіди від 25.01.2000р. №27к «Про переведення на іншу посаду, за його згодою, ОСОБА_10 », яким ОСОБА_1 , голову Шевченківської районної адміністрації, державного службовця 7 рангу, з 25.01.2000р. звільнити з займаної посади (ст.32 КЗпП України) і з 26.01.2000р. призначити за переводом на рівнозначну посаду голови Личаківської районної адміністрації за його згодою. Вказане розпорядження підписано міським головою м.Львова В.Куйбідою та завірено відтиском печатки Львівської міської ради.

Також до листа Личаківської РА ЛМР від 31.05.2021р. вих. №4-33-16533 долучено копію Розпорядження Личаківської РА ЛМР від 26.03.2001р. №315 «Про перепланування нежитлових приміщень будинку АДРЕСА_3 під магазин релігійної літератури і атрибутики видавництва «Свічадо» з влаштуванням окремого входу на місці віконного прорізу», яке підписано головою райадміністрації З.Курило, завізовано підписами зав. Відділом житлового господарства В.Возною, зав. юридичним відділом М.Андрейко, завідувача організаційно-господарським відділом О.Пастирським та завірено відтиском печатки загально-організаційного відділу Личаківської районної адміністрації.

Обставина видачі Розпорядження Личаківської РА ЛМР від 26.03.2001р. №315 «Про перепланування нежитлових приміщень будинку АДРЕСА_3 під магазин релігійної літератури і атрибутики видавництва «Свічадо» з влаштуванням окремого входу на місці віконного прорізу» підтверджується також долученою до листа копією витягу з Журналу реєстрації розпоряджень з основної діяльності №1-1802 за 2001 рік із відміткою про розсилку та отримання такого.

Окрім того, до листа Личаківської РА ЛМР від 31.05.2021р. вих. №4-33-16533 долучено копію Розпорядження Личаківської РА ЛМР від 20.03.2001р. №289 «Про внесення змін в кошторис доходів та видатків ЦБ шкіл на 2001р.», яке підписано головою адміністрації З.М. Курило та завірено відтиском печатки загально-організаційного відділу Личаківської районної адміністрації.

Обставина видачі Розпорядження Личаківської РА ЛМР від 20.03.2001р. №289 «Про внесення змін в кошторис доходів та видатків ЦБ шкіл на 2001р.» підтверджується також долученою до листа копією витягу з Журналу реєстрації розпоряджень з основної діяльності №1-1802 за 2001 рік із відміткою про розсилку та отримання такого.

Долученою до листа Личаківської РА ЛМР від 31.05.2021р. вих. №4-33-16533 Довідкою ЛКП «Господар» від 03.08.2021р. №118 з місця проживання про склад сім`ї та прописки підтверджується реєстрація в квартирі АДРЕСА_2 ОСОБА_11 ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт від 07.05.2007р. серія НОМЕР_2 .

Листом від 31.05.2021р. вих. №2289 КЕВ м.Львова у відповідь на запит від 26.05.2021р. вих. №8139/40/07/4 повідомив Відділ поліції №3 Львівського районного управління поліції Головного управління Національної поліції у Л/о. про те, що у період часу з 01.01.1995р. по 31.12.1995р. на посаді начальника Львівської квартирно-експлуатаційної частини району перебував підполковник ОСОБА_3 , а особа з анкетними даними ОСОБА_2 у згаданий період часу в Львівській КЕЧ не працювала.

Листом від 04.06.2021р. вих. №2901-вих-47221 Юридичний департамент ЛМР повідомив Прокурора про те, що квартира АДРЕСА_2 є комунальною власністю територіальної громади м.Львова в особі Львівської міської ради, а відтак, внаслідок реєстрації на неї права власності за Відповідачем, вибула з комунальної власності поза волею власника – Львівської міської ради.

Листом від 02.07.2021р. вих.№14.51/04-16-3346ВИХ-21 Прокурор повідомив Юридичний департамент ЛМР про процесуальне керівництво кримінальним провадженням №42021142080000010 від 27.04.2021р., в межах якого встановлено обставини, на підставі яких можна вважати, що реєстрація за ПП «Амон» права приватної власності на квартиру АДРЕСА_2 відбулась незаконно і порушує майнові права територіальної громади м.Львова, оскільки така є неприватизованою і утворює державний житловий фонд, який перебуває у віданні Львівської міської ради.

З наведеного Прокурор просив Юридичний департамент ЛМР надати інформацію про вжиті заходи претензійно-позовного характеру щодо витребування з приватної власності ПП «Амон» вказаного нерухомого майна, а в разі нездійснення таких вжити в найкоротші терміни або повідомити причини невжиття в строк до 02.08.2021р. При цьому Прокурор повідомив, що у разі невжиття Львівською міською радою відповідних заходів в Прокурора будуть наявні підстави до вжиття таких заходів Прокурором.

Листом від 08.07.2021р. вих. №2901-вих-59091 Юридичний департамент Львівської міської ради у відповідь на звернення від 02.07.2021р. вих. №14.51/04-16-3346ВИХ-21 повідомив Прокурора про відсутність інформації щодо незаконного заволодіння комунальним майном – квартирою АДРЕСА_2 та те, що Львівською міською радою і її виконавчими органами не подавались позови про скасування реєстрації права власності на таке майно.

Листом від 05.08.2021р. вих. №2501-вих-69718 Управління житлового господарства Департаменту житлового та інфраструктури Львівської міської ради повідомило Прокурора про те, що будинок АДРЕСА_7 перебуває у комунальній власності та обслуговуванні в ЛКП «Господар». Також до листа долучено копії одержаних від ЛКП «Господар» документів.

Повідомленням про звернення до суду від 12.08.2021р. вих. №14.51/04-16-4322ВИХ-21 Прокурор повідомив Позивача про встановлення достатніх підстав до представництва Прокурором інтересів держави в особі Позивача шляхом звернення до Господарського суду Львівської області із позовом про витребування квартири по АДРЕСА_1 та скасування державної реєстрації.

Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 12.08.2021р. №270144830 підтверджується державна реєстрація 27.02.2021р. 18:07:58, запис №40765749 державним реєстратором Пустомитівської районної державної адміністрації Львівської області Мудраком Є.М. на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер: б/н; виданий 06.04.2001р., видавник: Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 56848312 від 27.02.2021р. 18:35:05 ОСОБА_12 , Пустомитівська районна адміністрація Львівської області права власності Приватного підприємства «Амон» на квартиру загальною площею 11,2м.кв., житловою площею 9,2м.кв. за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2301343846101.

Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 12.08.2021р. №270145273 підтверджується державна реєстрація 07.08.2016р. права комунальної власності на підставі рішення Личаківського Червоноармійського райвиконкому м.Львова від 10.03.1987р. №176 на будинок загальною площею 371,4м.кв. за адресою: АДРЕСА_7 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 15637509.

Листом від 17.09.2021р. вих. №3640-21 Міністерство юстиції України надіслало Прокурору копію наказу від 10.09.2021р. №3204/5 «Про результати проведення камеральної перевірки державного реєстратора Пустомитівської районної державної адміністрації Мудрака Євгена Миколайовича» та акта за результатами проведення камеральної перевірки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Долученою до Листа від 17.09.2021р. вих. №3640-21 копію акта за результатами перевірки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державного реєстратора Пустомитівської районної державної адміністрації Мудрака Є.М. від 09.09.2021р. встановлено, що державний реєстратор Мудрак Є.М. сформував в Єдиному реєстрі прав заяву від імені ПП «Амон», зазначивши в відомостях Державного реєстру прав про уповноважену особу цієї юридичної особи «інший», як таку, що звернулась із заявою. Таким чином державним реєстратором не зазначено інформацію про прізвище, ім`я, по батькові заявника, чим порушено вимоги, передбачені пунктом 6 Порядку №1141. Окрім того, державним реєстратором Мудраком Є.М. у відомостях про документ, що підтверджує повноваження зазначено інформацію про довіреність від 08.02.2021р., видану ПП «Амон», що не є належним документом, який підтверджує повноваження заявника в розумінні ч.7 ст.18 Закону. З урахуванням зазначеного державний реєстратор Мудрак Є.М. не встановив особу заявника та обсяг її повноважень, внаслідок чого повинен був відмовити у прийнятті і формуванні такої заяви.

Також, Актом встановлено, що усі документи, подані для проведення державної реєстрації права власності, містили інформацію про належність майна на праві приватної власності суб`єкту права («ПП «Амон») щодо квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , проте державним реєстратором Мудраком Є.М. під час реєстрації заяви в базі даних заяв Державного реєстру прав обрано назву вулиці «Парфановичів» та не витребувано рішення/розпорядження органу місцевого самоврядування про найменування (перейменування, уточнення назви тощо) вулиці. З урахуванням зазначеного державним реєстратором Мудраком Є.М. проведено державну реєстрацію права власності на квартиру на підставі документів, які не давали змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження, чим порушено вимоги п.4 ч.1 ст.24 Закону. З наведеного Комісія пропонувала тимчасово блокувати державному реєстратору Пустомитівської районної державної адміністрації ОСОБА_12 доступ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно строком на два місяці.

Наказом Міністерства юстиції України від 10.09.2021р. №3204/5 тимчасово заблоковано державному реєстратору Пустомитівської районної державної адміністрації ОСОБА_12 доступ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно строком на два місяці.

З підстав наведеного Прокурор в інтересах держави в особі Позивача просить суд витребувати з приватної власності Відповідача до комунальної власності територіальної громади м.Львова в особі Позивача об`єкт нерухомого майна – квартиру загальною площею 11,2м.кв., житловою площею 9,2м.кв., яка знаходиться по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2301343846101) та скасувати державну реєстрацію права приватної власності Відповідача на квартиру загальною площею 11,2м.кв., житловою площею 9,2м.кв., яка знаходиться по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2301343846101) з одночасним припиненням права приватної власності Відповідача та закриттям розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Згідно п.п.1, 3 ч.1 ст.129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи – підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно ст.3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до ч.1 ст.11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Пунктом 1 ч.2 вказаної статті передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 03.03.2021р. у справі №521/20937/16-ц, що для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018р. у справі №338/180/17, від 11.09.2018р. у справі №905/1926/16, від 30.01.2019р. у справі №569/17272/15-ц.

Згідно ст.177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки (стаття 179 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Приписами ч.1 ст.182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до ч.2 ст.182 ЦК України державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Згідно ст.4 Житлового кодексу УРСР жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, утворюють житловий фонд, який, зокрема, включає жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд).

Приписами ст.5 Житлового кодексу УРСР встановлено, що державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих рад народних депутатів (житловий фонд місцевих рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).

Державний житловий фонд – це житловий фонд, місцевих рад народних депутатів, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управління державних підприємств, організацій, установ (ст.1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Відповідно до ч.1 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на те органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Згідно ст.2 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.3 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” загальними засадами державної реєстрації прав є гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження.

Відповідно до приписів п.1 ч.1 ст.4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації прав підлягають право власності та право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов`язання на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва.

Згідно ч.1 ст.5 вказаного Закону у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.

Приписами п.1-8 ч.3 ст.10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов`язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником, крім випадків, коли державна реєстрація прав, похідних від права власності, здійснюється у зв`язку із вчиненням нотаріальної дії та такі документи були надані у зв`язку з вчиненням такої дії; відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження; присвоює за допомогою Державного реєстру прав реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна у випадках, передбачених цим Законом; виготовляє електронні копії документів, поданих у паперовій формі, та розміщує їх у реєстраційній справі в електронній формі у відповідному розділі Державного реєстру прав (у разі якщо такі копії не були виготовлені під час прийняття документів за заявами у сфері державної реєстрації прав); формує за допомогою Державного реєстру прав документи за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав;

Державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав (ст.11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Відповідно до ч.8 ст.18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.

Згідно п.2, 3, 4 ч.1 ст.24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо заява про державну реєстрацію прав подана неналежною особою; подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження.

Приписами ч.2 вказаної статті встановлено, що за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.

Відповідно до ч.3 ст.26 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом “а” пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.

Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

При цьому суд звертає увагу на те, що однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (п.9 ч.1 ст.27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018р. у справі №183/1617/16, від 07.11.2018р. у справі №488/5027/14-ц.

Водночас такий спосіб захисту не може бути застосований, якщо право на об`єкт нерухомості ні за ким не зареєстроване, а позивач не може зареєструвати своє право на об`єкт нерухомості, бо не здатний беззаперечно підтвердити своє право власності на об`єкт нерухомості належними правовстановлюючими документами.

При цьому суд зазначає, що відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Відтак це правило за аналогією закону має застосовуватися не тільки у випадках, коли власник втратив документ, який засвідчує його право власності, а й у випадках, коли наявні в нього документи не дають змоги беззаперечно підтвердити своє право власності на нерухоме майно (зокрема тоді, коли з документа вбачається право власності особи, але не випливає однозначно, що майно є саме нерухомістю), але лише за умови, що право на майно не зареєстроване за іншою особою. Якщо така реєстрація здійснена, то належним способом захисту, як зазначено вище, є віндикаційний позов, а не позов про визнання права власності. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020р. у справі №916/1608/18.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018р. у справі №338/180/17, від 11.09.2018р. у справі №905/1926/16, від 30.01.2019р. у справі №569/17272/15-ц, від 02.07.2019р. у справі №48/340 та від 19.05.2020р. у справі №916/1608/18.

Відповідно до ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

У відповідності до ч.1 ст.317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з ч.1 ст. 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд

Відповідно до ч.1 ст.382 ЦК України квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання.

За змістом ст.41 Конституції України та ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997р. №475/97 ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції», зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 1 Першого протоколу до Європейської конвенції гарантує право на вільне володіння своїм майном, яке звичайно називається правом на власність. Так само, як це передбачено відповідно до більшості інших гарантованих Конвенцією основних прав, держава може обмежити здійснення права на власність. Вона може позбавити особу її майна «в інтересах суспільства і на умовах передбачених законом». Вона може також «вводити в дію такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів» або для забезпечення сплати різних штрафів, податків та ін.

Європейський суд з прав людини самостійно оцінює визначення терміну «майно», при цьому воно може відрізнятися від того, яке зазвичай застосовується у внутрішньому (національному) праві. Цей метод «автономного» тлумачення широко застосовується Європейським судом. Так, у справі Беєлер проти Італії (2000) Суд зазначив, що поняття «майно» у ст.1 Першого протоколу має автономне значення, яке не обмежується власністю на фізичні речі. Воно є незалежним від формальної класифікації в національному праві: деякі інші права та інтереси, що складають активи, можуть розглядатися, як право власності й, таким чином, як «майно» в цілях даного положення. Визначальними критеріями для оцінки майна є його економічна цінність, тобто грошова оцінка на підставі об`єктивних чинників, а також ознака реальності майна майно має бути наявним, оскільки Європейська конвенція не захищає майбутні права.

Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Положеннями цієї статті закріплюється презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, тобто право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не буде встановлено в судовому порядку або незаконність права власності не випливатиме із закону.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постановах Верховного Суду від 05.03.2019р. у справі №917/377/17 та від 21.03.2019р. у справі №909/175/18.

Відповідно до ст.13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до ч.2 ст.2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Згідно ч.ч.1, 2 ст.10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами; обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

Згідно приписів ч.1, 3, 5 ст.16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону; матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад; від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Згідно з п. 30 ч.1 ст. 26 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради приймається рішення щодо відчуження відповідно до закону комунального майна.

Статтею 142 Конституції України передбачено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Відповідно до ч.ч.1, 5 ст.60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини; органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, укладати договори в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійні договори, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Нормою ст.172 ЦК України встановлено, що територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відтак, територіальна громада як власник об`єктів права комунальної власності делегує відповідній раді повноваження щодо здійснення права власності від її імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Воля територіальної громади може виражатись в таких рішеннях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Відповідно до ч.8 ст.60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Згідно ст.388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею іншим шляхом, ніж було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння або було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння, що і має місце в спірних відносинах.

Відповідно до ст.387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у п.26 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014р. №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», що відповідно до положень ч.1 ст.388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Окрім цього, така ж правова позиція висловлена і у постановах Верховного Суду України від 11.02.2015р. у справі №6-1цс15 та від 30.11.2016р. у справі №6-2069цс16, у яких суд дійшов висновку, що дійсний власник, який не був стороною правочину, не був учасником судового розгляду і майно відчужено поза волею власника, то право власності на майно не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю); таку правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018р. у справі № 653/1096/16-ц та від 14.11.2018р. у справі №183/1617/16.

Таким чином лише і виключно власник майна, який фактично позбавлений можливості володіти й користуватися вказаним майном в результаті його незаконного вибуття з володіння за наявності певних умов має право витребувати таке майно із чужого володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2018р. у справі №916/3727/15.

Окрім того, витребування майна із чужого незаконного володіння передбачено ст.16, 387 Цивільного кодексу України виключно як форма захисту права власності, а не як окреме оборотоздатне майнове право.

Виходячи з аналізу статей 387, 388 ЦК України власник майна має право звернутися до суду з вимогою про захист права власності шляхом витребування свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Предмет доказування у справах за таким позовом становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-то факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з володіння позивача, наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. Власник вправі витребувати своє майно від особи, в якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні. Тобто, в першу чергу, на підтвердження наявності в позивача суб`єктивного матеріального права на витребування майна з чужого незаконного володіння, він повинен надати суду відповідні належні докази, що підтверджують його право на зазначене майно. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду від 21.08.2018р. у справі №902/1722/14.

Відповідно до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 17.10.2018р. у справі № 362/44/17 відсутність спрямованого на відчуження майна рішення відповідного органу місцевого самоврядування (зокрема, його підроблення) означає, що власник волю на відчуження не виявляв. Тобто нежитлові приміщення під інд.31 та 32 заг.пл.34,3 кв.м за адресою АДРЕСА_8 вибули із володіння власника - Львівської міської територіальної громади поза його волею, що є підставою відповідно до ст.387, 388 ЦК України для витребування майна з чужого незаконного володіння.

Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, будинок АДРЕСА_7 в цілому – площею 371,4м.кв. на підставі рішення Личаківського Червоноармійського райвиконкому м.Львова від 10.03.1987р. №176 07.08.2016р. зареєстрований на праві комунальної власності за територіальною громадою міста Львова в особі Львівської міської ради (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 15637509). У вказаному будинку є шість квартир, з яких квартира АДРЕСА_5 не є приватизованою.

Таким чином, квартира АДРЕСА_2 є комунальною власністю територіальної громади міста Львова, інтереси якої уповноважена представляти Львівська міська рада.

З врахуванням наведених Прокурором доводів та поданих доказів, беручи до уваги недоведеність Учасниками справи належними засобами доказування обставини існування рішення Львівської міської ради, як органу, уповноваженого представляти інтереси власника – територіальної громади міста Львова, спрямованого на відчуження квартири АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2301343846101) суд зазначає про вибуття такого майна з володіння власника – територіальної громади міста Львова в особі Львівської міської ради поза його волею, що, у відповідності до приписів ст.387 ЦК України, є підставою для витребування майна у Відповідача як набувача такого майна, у зв`язку з чим підставною є заявлення Прокурором в інтересах держави в особі Позивача позовної вимоги про витребування майна з володіння Відповідача на користь територіальної громади м. Львова в особі Позивача.

Беручи до уваги встановлені судом обставини, в тому числі щодо вибуття спірного майна із володіння власника поза його волею та наявності правових підстав до витребування спірного майна з незаконного володіння Відповідача суд зазначає про вмотивованість та обґрунтованість заявленої Прокурором в інтересах держави в особі Позивача позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності Відповідача на квартиру загальною площею 11,2м.кв., житловою площею 9,2м.кв., яка знаходиться по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2301343846101) з одночасним припиненням права приватної власності Відповідача та закриттям розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 23.06.2020р. у справі №922/2589/19.

При цьому, суд звертає увагу на те, що згідно з положеннями статті 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Разом з тим при вирішенні цієї категорії справ варто враховувати практику Європейського суду з прав людини у застосуванні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо втручання держави у право на мирне володіння майном (зокрема, рішення у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West alliance Limited» проти України» від 23.01.2014), якою напрацьовано три критерії для оцінки на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23.11.2000 у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

«Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» Європейський суд з прав людини, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності має бути дотримана справедлива рівновага між інтересами суспільства та правами власника.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи, Європейський суд з прав людини у рішенні «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 вказав, що правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес.

Крім того, Європейський суд з прав людини, оцінюючи можливість захисту права особи за ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали у справах «Раймондо проти Італії» від 22.02.1994, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05.07.2001, «Аркурі та інші проти Італії» від 05.07.2001, «Ріела та інші проти Італії» від 04.09.2001, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06.11.2008).

Таким чином, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

З врахуванням встановлених судом обставин та неведених в мотивувальній частині цього рішення висновків про вмотивованість та обґрунтованість заявлених Прокурором в інтересах держави в особі Позивача позовних вимог, беручи до уваги обставини за якими спірне майно набуто у власність Відповідачем та його поведінку, суд зазначає про дотримання Прокурором критеріїв пропорційності та співрозмірності втручання Прокурора в інтересах держави в особі Позивача в мирне володіння Відповідачем спірним майном з метою забезпечення справедливої рівноваги між інтересами держави в особі Позивача та Відповідача.

Щодо звернення до господарського суду керівника Франківської окружної прокуратури м.Львова Львівської області суд зазначає наступне.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.131 Конституції України на прокуратуру покладається, зокрема, представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

Закон України «Про прокуратуру» визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України.

Згідно ст.1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених Законом України «Про прокуратуру» на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (п.2 ч.1 ст.2 Закону України «Про прокуратуру»).

Згідно з ч.ч.3, 4 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора України або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

У п. п. З, 4 мотивувальної частини рішення Конституційного суду України від 08.04.1999 №3-ргі/ 99 зазначається, що в основі інтересів держави є потреба у здійсненні загальнодержавних дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі, як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання, тощо.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Таким чином, наведені вище норми законів та Рішення Конституційного Суду України, надають прокуророві право звертатися до суду з позовами про захист інтересів держави, обґрунтовуючи при цьому, в чому саме полягає таке порушення.

Таку правову позицію викладено в постанові Верховного Суду від 26.07.2018р. у справі №926/1111/15.

У постанові Верховного Суду у справі №910/11919/17 від 17.10.2018р. зазначено, що існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, пункт 35) Європейський суд з прав людини висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): «Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».

Водночас, Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у відповідному провадженні.

Розглядаючи кожен випадок окремо суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003р. №1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п.3 ч.1 ст.131^-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п.3 ч.2 ст.129 Конституції України). Положення п.3 ч.1 ст.131^-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».

Крім того, в Постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про правовий висновок щодо порядку здійснення представництва органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах, запровадженого Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) від 13.03.2017 №5 щодо повноважень прокурора при зверненні до суду з позовами в інтересах держави зазначено наступне.

Якщо інтереси держави вимагатимуть захисту прав певного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, то представництво такого органу в судах здійснюється через прокурора.

Наведене утворює собою передбачений вимогами Конституції України та Закону України «Про прокуратуру» винятковий випадок, за якого порушення відповідачем інтересів держави супроводжується неналежним виконанням уповноваженим органом державного контролю та органу виконавчої влади функцій із їх захисту, що призводить до виникнення у органів прокуратури не лише права, а й обов`язку вжити заходів з представництва інтересів держави в суді.

Так, у постанові Великої Палати Верховного суду від 26.05.2020р. у справі №912/2385/18 встановлено наступне:

«Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.».

В постанові від 26.05.2020р. у справі №912/2385/18 зазначено, що невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Відповідно до ч.3 ст.16, ч.5 ст.60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування визначено рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, розпорядження якими від імені та в інтересах територіальних громад здійснюють органи місцевого самоврядування.

Використання комунального майна з порушенням вимог законодавства підриває матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування, якою за ст.142 Конституції України, у тому числі, є нерухоме майно, яке перебуває у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що, у свою чергу, завдає шкоду інтересам держави, яка згідно зі ст.7 Конституції України гарантує місцеве самоврядування. Одним із основних принципів місцевого самоврядування згідно з вимогами ст.4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», є судовий захист прав місцевого самоврядування.

Відповідно до положень ст.18^-1 того ж Закону орган місцевого самоврядування має право звертатись до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

Водночас, попри виявлені порушення вимог законодавства органом, уповноваженим на здійснення відповідних функцій держави у спірних правовідносинах в особі Львівської міської ради не вжито.

Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, перед зверненням до суду з позовом в інтересах Позивача листом від 04.06.2021р. вих. №2901-вих-47221 Юридичний департамент Львівської міської ради повідомив Прокурора про те, що квартира АДРЕСА_2 є комунальною власністю територіальної громади м.Львова в особі Львівської міської ради, а відтак, внаслідок реєстрації на неї права власності за Відповідачем, вибула з комунальної власності поза волею власника – Львівської міської ради.

Окрім того, в порядку дослідження підстав для представництва Прокурор листом від 02.07.2021р. вих. №14.51/04-16-3346ВИХ-21 Прокурор повідомив Юридичний департамент ЛМР про процесуальне керівництво кримінальним провадженням №42021142080000010 від 27.04.2021р., в межах якого встановлено обставини, на підставі яких можна вважати, що реєстрація за ПП «Амон» права приватної власності на квартиру АДРЕСА_2 відбулась незаконно і порушує майнові права територіальної громади м.Львова, оскільки така є неприватизованою і утворює державний житловий фонд, який перебуває у віданні Львівської міської ради.

З наведеного Прокурор просив Юридичний департамент ЛМР надати інформацію про вжиті заходи претензійно-позовного характеру щодо витребування з приватної власності ПП «Амон» вказаного нерухомого майна, а в разі нездійснення таких вжити в найкоротші терміни або повідомити причини невжиття в строк до 02.08.2021р.

При цьому Прокурор повідомив, що у разі невжиття ЛМР відповідних заходів в Прокурора будуть наявні підстави до вжиття таких заходів Прокурором.

Листом від 08.07.2021р. вих. №2901-вих-59091 Юридичний департамент Львівської міської ради у відповідь на звернення від 02.07.2021р. вих. №14.51/04-16-3346ВИХ-21 повідомив Прокурора про відсутність інформації щодо незаконного заволодіння комунальним майном – квартирою АДРЕСА_2 та те, що Львівською міською радою і її виконавчими органами не подавались позови про скасування реєстрації права власності на таке майно.

Відтак, маючи відповідні правомочності для звернення до суду з цим позовом, Позивач як уповноважений орган надані йому повноваження не використав, мотивуючи це відсутністю інформації щодо незаконного заволодіння комунальним майном – квартирою АДРЕСА_2 .

Повідомленням про звернення до суду від 12.08.2021р. вих. №14.51/04-16-4322ВИХ-21 Прокурор повідомив Позивача про встановлення достатніх підстав до представництва Прокурором інтересів держави в особі Позивача шляхом звернення до Господарського суду Львівської області із позовом про витребування квартири по АДРЕСА_1 та скасування державної реєстрації.

З врахуванням наведеного суд констатує, що Прокурором вжито всіх заходів для обґрунтованого представництва у цій справі, а підставою для подання ним позову в інтересах держави в особі Позивача є тривале невжиття ним заходів щодо витребування спірного майна з чужого незаконного володіння Відповідача.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.24 Закону України «Про прокуратуру», право подання позовної заяви (заяви, подання) в порядку цивільного, адміністративного, господарського судочинства надається Генеральному прокурору, його першому заступнику та заступникам, керівникам обласних та окружних прокуратур, їх першим заступникам та заступникам, прокурорам Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Згідно з п.1 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, крім підпункту 2 пункту 2, пунктів 4 - 7, 9, 11 - 15, 17, 18, підпункту 1 пункту 19, пункту 20, пунктів 22 - 27 розділу I цього Закону, які набирають чинності з дня початку роботи відповідно Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур.

Згідно з п.3 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.

Таким чином, прокурор виконав вимоги ст.53 ГПК України та належним чином обґрунтував наявність підстав для звернення до суду з позовом в межах цієї справи.

Відповідно до ст.ст.73,74 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України» за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; п.89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; п.23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; п.58): де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що Відповідачем не спростовано доводів позовної заяви, хоч йому було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного Учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

Враховуючи вищенаведене, в тому числі те, що матеріалами справи підтверджено: обставину перебування будинку АДРЕСА_7 в цілому – площею 371,4м.кв. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 15637509) на підставі рішення Личаківського Червоноармійського райвиконкому м.Львова від 10.03.1987р. №176 07.08.2016р. у комунальній власності територіальної громади міста Львова в особі Львівської міської ради; відсутність доказів в обґрунтування обставин приватизації квартири АДРЕСА_2 , а відтак, перебування такої квартири у комунальній власності територіальної громади м.Львова, інтереси якої уповноважена представляти Львівська міська рада; недоведеність обставини існування рішення Львівської міської ради, як органу, уповноваженого представляти інтереси власника – територіальної громади міста Львова, спрямованого на відчуження квартири АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2301343846101); беручи до уваги висновки суду про: вибуття квартири АДРЕСА_2 з володіння власника – територіальної громади міста Львова в особі Львівської міської ради поза його волею, а відтак, наявність правових підстав до витребування вказаного майна у Відповідача як набувача такого майна та скасування державної реєстрації права власності Відповідача на квартиру загальною площею 11,2м.кв., житловою площею 9,2м.кв., яка знаходиться по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2301343846101) з одночасним припиненням права приватної власності Відповідача та закриттям розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; беручи до уваги обставини за якими спірне майно набуто у власність Відповідачем та його поведінку, та дотримання Прокурором критеріїв пропорційності та співрозмірності втручання Прокурора в інтересах держави в особі Позивача в мирне володіння Відповідачем спірним майном з метою забезпечення справедливої рівноваги між інтересами держави в особі Позивача та Відповідача; враховуючи доведеність Прокурором підстав до вжиття заходів представницького характеру шляхом подання позову в інтересах держави в особі Позивача до господарського суду суд дійшов висновків про те, що позовні вимоги про витребування спірного майна з чужого незаконного володіння Відповідача та скасування державної реєстрації права власності Відповідача на спірне майно з одночасним припиненням права приватної власності Відповідача та закриттям розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення у повному обсязі.

Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Приписами частини другої вказаної статті встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно ч.1 ст.4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до пп.1 п.2 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору встановлюються у розмірі одного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Приписами статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» встановлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2021 року для працездатних осіб в розмірі 2270 гривень.

Прокурором при поданні позовної заяви до господарського суду надано попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, згідно якого Прокурор очікує понести у зв`язку із розглядом справи судові витрати в розмірі 5799,50грн. у вигляді сплаченого за подання до господарського суду позовної заяви судового збору.

Як доказ сплати судового збору Прокурором подано Платіжне доручення від 02.08.2021р. №1683 про сплату судового збору за подання позовної заяви до господарського суду в розмірі 5799,50грн.

Окрім того суд зазначає, що Позивач та Відповідач наданим чинним законодавством правом на відшкодування документально підтверджених судових витрат не скористались.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З підстав наведеного, а також недоведення Прокурором в порядку, визначеному главою 8 розділу 1 ГПК України іншого розміру судових витрат, окрім суми сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 5799,50грн., недоведення Позивачем та Відповідачем розміру понесених у справі судових витрат, суд дійшов висновків про те, що судові витрати у справі слід покласти на Сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, стягнути з Відповідача на користь Львівської обласної прокуратури 5799,50грн. судового збору.

Враховуючи вищенаведене, керуючись п.1,3 ч.1 ст.129 Конституції України, ст.ст.4, 13, 27, 42, 43, 46, 73, 74, 76,-79, 80, 81, 86, 129, 165, 205, 216, 222, 235, 236, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд –

УХВАЛИВ:

1. Позов задоволити повністю.

2. Витребувати з приватної власності Приватного підприємства «АМОН» (79024, Львівська область, м.Львів, вул.Промислова, буд.45; ідентифікаційний код: 23273108) до комунальної власності територіальної громади м.Львова в особі Львівської міської ради (79008, Львівська область, м.Львів, пл.Ринок, буд.1; ідентифікаційний код: 04055896) об`єкт нерухомого майна – квартиру загальною площею 11,2м.кв., житловою площею 9,2м.кв., яка знаходиться по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2301343846101).

3. Скасувати державну реєстрацію права приватної власності Приватного підприємства «АМОН» (79024, Львівська область, м.Львів, вул.Промислова, буд.45; ідентифікаційний код: 23273108) на квартиру загальною площею 11,2м.кв., житловою площею 9,2м.кв., яка знаходиться по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2301343846101) з одночасним припиненням права приватної власності Приватного підприємства «АМОН» (79024, Львівська область, м.Львів, вул.Промислова, буд.45; ідентифікаційний код: 23273108) та закриттям розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

4. Стягнути з Приватного підприємства «АМОН» (79024, Львівська область, м.Львів, вул.Промислова, буд.45; ідентифікаційний код: 23273108) на користь Львівської обласної прокуратури (79005, Львівська область, м.Львів, пр.Шевченка, буд.17/19; ідентифікаційний код: 02910031) 5799,50грн. судового збору.

5. Накази видати після набрання рішенням законної сили.

6. Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 ГПК України.

7. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.

Веб -адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повний текст рішення складено 24.01.2022р.

Головуючий суддя Фартушок Т.Б.