ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2022 року

м. Київ

cправа № 910/18243/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Студенець В.І. - головуючий, судді: Баранець О.М., Мамалуй О.О.

за участю секретаря судового засідання: Натаріної О.О.

розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін"

на рішення Господарського суду міста Києва

(суддя - Ващенко Т.М.)

від 03.06.2021

та постанову Північного апеляційного господарського суду

(головуючий суддя - Іоннікова І.А., судді: Тарасенко К.В., Разіна Т.І.)

від 22.09.2021

у справі № 910/18243/20

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін"

до Публічного акціонерного товариства "Діамантбанк", Державної організації (установа, заклад) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: ОСОБА_1

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-2: Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста"

про визнання припиненим договору, визнання неправомірним проведення відкритих торгів (аукціону) з продажу права вимоги,

за участю представників учасників справи:

позивача - Баранаєва А.О.,

відповідача 1 - не з`явилися,

відповідача 2 - Кібець Р.Р.,

третьої особи на стороні позивача - Воротинцев Є.В.,

третьої особи на стороні відповідача 2 - Москвічов А.С.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом (з урахуванням заяв про зміну предмета позову та про виправлення технічної описки) до Публічного акціонерного товариства "Діамантбанк", Державної організації (установа, заклад) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про:

- визнання припиненим договору кредитної лінії № 067 від 10.06.16.;

- визнання неправомірним та скасування нарахування заборгованості за договором кредитної лінії № 067 від 10.06.16. у розмірі 548 005, 70 грн, з яких: 300 000, 00 грн кредитних коштів та 248 005, 70 грн процентів за користування;

- визнання неправомірним проведення відкритих торгів (аукціону) з продажу права вимоги за договором кредитної лінії № 067 від 10.06.16. у складі лоту № GL48N119270.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.11.2020 відмовлено Товариству з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін" у відкритті провадження у справі в частині вимог про визнання неправомірним та скасування нарахування заборгованості за договором кредитної лінії № 067 від 10.06.2016 у розмірі 548 005, 70 грн, з яких: 300 000, 00 грн кредитних коштів та 248 005, 70 грн процентів за користування.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що кредитні зобов`язання позивача перед відповідачем-1 за договором кредитної лінії № 067 від 10.06.2016 погашені за рахунок предмета застави ОСОБА_1 в сумі 300 000, 00 грн, тобто виконані сторонами в повному обсязі.

2. Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.06.2021, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.09.2021, у позові відмовлено.

2.2. Суди попередніх інстанцій виходили з того, що в цьому спорі відсутні підстави для зарахування зустрічних однорідних вимог, на підставі частини 2 пункту 8 статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції від 12.08.15.).

Крім того, суд першої інстанції встановив, що наданий позивачем публічний паспорт активу стосується лоту № GL19N0109180, а не лоту № GL48N119270, а визначені ним доводи не є підставою для визнання неправомірним проведення відкритих торгів (аукціону) з продажу права вимоги за договором кредитної лінії № 067 від 10.06.16. у складі лоту № GL48N119270, в тому числі згідно приписів Положення щодо організації продажу активів (майна) банків, що ліквідуються.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнений виклад позиції інших учасників справи

3.1. Не погоджуючись з рішенням Господарського суду міста Києва від 03.06.2021 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.09.2021, Товариство з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін" подало касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

3.2. Підставою касаційного оскарження Товариство з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін" визначило пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 27.05.2020 у справі №916/2187/18 (щодо застосування підпункту в) пункту 3 статті 282 Господарського процесуального кодексу України); від 10.04.2019 у справі №390/34/17, від 05.04.2018 у справі №914/1027/16 (щодо застосування пункту 6 статті 3 Цивільного кодексу України, статті 49 Господарського кодексу України); від 08.08.2019 у справі №922/2013/18, від 18.02.2021 у справі №904/153/19 (щодо застосування статті 601 Цивільного кодексу України); від 23.06.2020 у справі №904/9713/17, від 08.08.2019 у справі №922/2013/18 (щодо застосування статті 3 Закону України "Про заставу", частини 1 статті 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень"), від 04.04.2018 у справі №617/1544/15-ц, від 11.04.2018 у справі №756/2765/15-ц, постанові Верховного Суду України від 17.09.2017 у справі №6-109цс14 (щодо застосування статей 546, 572 Цивільного кодексу України), постанові Верховного Суду від 23.10.2018 у справі №804/6992/15 (щодо застосування абзаців 1, 2 частини 1 статті 26 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", статті 41 Конституції України, статті 321 Цивільного кодексу України).

3.3. У відзиві на касаційну скаргу Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" просило відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

4. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

ОСОБА_1 (Вкладник) та Публічне акціонерне товариство "Діамантбанк" (Банк) 12.04.2016 уклали договір строкового банківського вкладу № 16-04-12-001186, за умовами якого Вкладник передає, а Банк приймає суму вкладу в розмірі 340 000, 00 грн зі строком 400 календарних днів, починаючи з 12.04.2016 по 16.05.2017 включно, з процентами за вкладом в розмірі 22% річних.

Товариство з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін" (Позичальник) та Публічне акціонерне товариство "Діамантбанк" (Кредитодавець) 10.06.2016 уклали договір кредитної лінії № 067 від 10.06.2016, за умовами якого Кредитодавцем позичальнику було відкрито відновлювальну кредитну лінію в розмірі 300 000, 00 грн зі сплатою позичальником процентів за користування кредитом в сумі 24% річних.

Пунктом 2.1 договору кредитної лінії № 067 від 10.06.2016 встановлено, що в забезпечення виконання зобов`язань за договором Позичальник надає/забезпечує надання в заставу Кредитодавцю громадянином України ОСОБА_1 майнових прав за договором строкового банківського вкладу № 16-04-12-001186 від 12.04.2016, які (майнові права) полягають у праві вимагати від Кредитодавця повернення грошових коштів в сумі 340 000, 00 грн, розміщених ОСОБА_1 в Публічному акціонерному товаристві "Діамантбанк".

Публічне акціонерне товариство "Діамантбанк" (Заставодержатель) та громадянин України ОСОБА_1 (Заставодавець) 10.06.2016 уклали договір застави майнових прав № 067/1, за умовами якого Заставодавець в забезпечення своєчасного та в повному обсязі виконання зобов`язання Позичальника (позивача) за договором кредитної лінії № 067 від 10.06.2016 передає Заставодержателю в заставу належні йому на момент укладення цього договору майнові права вартістю 340 000, 00 грн за договором строкового банківського вкладу № 16-04-12-001186 від 12.04.2016, укладеним між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством "Діамантбанк".

Пунктами 4.1, 4.5 договору застави майнових прав № 067/1 від 10.06.2016 визначено, що у випадку, коли Позичальник при настанні строку виконання зобов`язання (його частини) за договором кредитної лінії № 067 від 10.06.2016, не виконає його, Заставодержатель набуває право звернути стягнення на предмет застави та реалізувати його шляхом переведення на себе прав вимоги за договором банківського вкладу № 16-04-12-001186 від 12.04.2016 Заставодержатель отримує задоволення своїх вимог за зобов`язанням з вартості предмету застави в обсязі, необхідному для погашення заборгованості за зобов`язанням, що випливає з договору кредитної лінії № 067 від 10.06.2016.

24.04.2017 прийнято рішення про запровадження тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в Публічному акціонерному товаристві "Діамантбанк".

Товариство з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін" листом № 75 від 03.05.2017 звернулося до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві "Діамантбанк", в якому просило погасити заборгованість позивача за кредитом за договором кредитної лінії № 067 від 10.06.2016 в сумі 300 000, 00 грн шляхом переведення на Публічне акціонерне товариство "Діамантбанк" прав вимоги на майнові права за договором строкового банківського вкладу № 16-04-12-001186 від 12.04.2016, укладеним між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством "Діамантбанк". Аналогічний за змістом лист було направлено ОСОБА_1 .

На вказані звернення Банк надав відповідь листами від 08.06.17. № 1757/14.3то та № 1758/14.3то, в яких зазначив, що оскільки з 24.04.2017 запроваджено в Публічному акціонерному товаристві "Діамантбанк" тимчасову адміністрацію, то в порядку пункту 4 частини 5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов`язань за домовленістю (згодою) сторін поєднання боржника і кредитора в одній особі під час тимчасової адміністрації не здійснюється.

24.06.2017 прийнято рішення "Про початок ліквідації ПАТ "Діамантбанк" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію.

В подальшому, банк в листах наголошував позивачу на тому, що оскільки з 24.06.2017 розпочато процедуру ліквідації відповідача-1, то в порядку пункту 8 частини 2 статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" з дня початку процедури ліквідації банку забороняється зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов`язань за домовленістю сторін, прощення боргу, поєднання боржника і кредитора в одній особі внаслідок укладення правочинів з іншими особами, крім банку, зарахування на вимогу однієї зі сторін, в той же час, виключення, встановлені вказаною статтею не стосуються позивача, оскільки боржником банку є позивач, а кредитором третя особа, тобто боржником і кредитором банку є різні особи.

Натомість позивач наполягав на тому, що договір кредитної лінії № 067 від 10.06.2016 та договір застави майнових прав № 067/1 від 10.06.2016 є припиненими, а зобов`язання виконані в повному обсязі.

За договором від 28.08.2017 про відступлення права вимоги ОСОБА_1 передав, а Товариство з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін" прийняло право вимоги за договором строкового банківського вкладу № 16-04-12-001186 від 12.04.2016.

5. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій з посиланням на норми права, якими керувався Суд

5.1. Відповідно до частини 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.2. Предметом спору в цій справі є матеріально-правова вимога Товариства з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін" до Публічного акціонерного товариства "Діамантбанк", Державної організації (установа, заклад) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про:

- визнання припиненим договору кредитної лінії № 067 від 10.06.16.;

- визнання неправомірним проведення відкритих торгів (аукціону) з продажу права вимоги за договором кредитної лінії № 067 від 10.06.16. у складі лоту № GL48N119270.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що кредитні зобов`язання позивача перед відповідачем-1 за договором кредитної лінії № 067 від 10.06.2016 погашені за рахунок предмета застави ОСОБА_1 в сумі 300 000, 00 грн, тобто виконані сторонами в повному обсязі.

5.3. Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності або відсутності підстав для визнання зобов`язання припиненим шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що процедура ліквідації Банку розпочалася з 24.06.2017, в зв`язку з чим банківська діяльність останнього завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню або збільшенню ліквідаційної маси, а строк виконання всіх грошових зобов`язань Банка та зобов`язання щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів) вважається таким, що настав.

Відповідно до статті 598 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Згідно зі статтею 601 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.

Статтею 602 Цивільного кодексу України не допускається зарахування зустрічних вимог: 1) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю; 2) про стягнення аліментів; 3) щодо довічного утримання (догляду); 4) у разі спливу позовної давності; 4-1) за зобов`язаннями, стороною яких є неплатоспроможний банк, крім випадків, установлених законом; 5) в інших випадках, встановлених договором або законом.

Зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов`язань, в одному із яких одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов`язанні є кредитором у другому). Вимоги, які можуть підлягати зарахуванню у розумінні статті 601 Цивільного кодексу України, мають відповідати таким умовам: бути зустрічними (кредитор за одним зобов`язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов`язанням є кредитором за другим); бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, зокрема грошей). Допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів тощо); строк виконання щодо таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.10.2018 у справі № 914/3217/16.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) кредитор - юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до банку щодо його майнових зобов`язань.

Згідно з пунктом 8 частини другої статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) забороняється зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов`язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі, шляхом договірного списання), прощення боргу, поєднання боржника і кредитора в одній особі, внаслідок укладення будь-яких правочинів з іншими особами, крім банку, зарахування на вимогу однієї із сторін.

Обмеження, встановлені цим пунктом, не поширюються на зобов`язання банку щодо зарахування зустрічних однорідних вимог, крім обмежень, прямо передбачених законом, у разі, якщо боржник банку одночасно є кредитором цього банку і грошові кошти спрямовуються на погашення зобов`язань за кредитом цього боржника перед цим банком за кредитними договорами та/або за емітованими цим боржником борговими цінними паперами, виключно з урахуванням того, що: за кредитним договором не було здійснено заміни застави, а саме не відбувалося зміни будь-якого з предметів застави на предмет застави, яким виступають майнові права на отримання коштів боржника, які розміщені на відповідних рахунках у неплатоспроможному банку, протягом одного року, що передує даті початку процедури виведення Фондом банку з ринку; кошти перебували на поточних та/або депозитних рахунках такого боржника на дату початку процедури виведення Фондом банку з ринку та договірне списання з цих рахунків передбачено умовами договорів, укладених між боржником і банком. Зазначені операції у будь-якому разі заборонені за договорами, укладеними з пов`язаними з банком особами.

Пункт 8 частини другої статті 46 Закону України Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) є спеціальною нормою, що регулює умови, за яких можливе зарахування зустрічних однорідних вимог у зобов`язаннях, стороною яких є банк, щодо якого запроваджено процедуру тимчасової адміністрації чи ліквідації.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін" є боржником Банку за Кредитним договором. При цьому ОСОБА_1 є кредитором Банку за договором строкового банківського вкладу № 16-04-12-001186 від 12.04.2016.

Враховуючи викладене, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що боржник та кредитор за Кредитним договором та Договором банківського вкладу є різними особами, а тому відсутні підстави для зарахування зустрічних однорідних вимог в силу приписів статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), яка є спеціальною нормою.

На підставі частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України колегія суддів враховує, що аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 13.02.2018 у справі № 916/4737/14 та від 12.03.2020 у справі № 910/4922/19.

5.4. Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Товариство з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін" підставою касаційного оскарження визначило пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 27.05.2020 у справі №916/2187/18 (щодо застосування підпункту в) пункту 3 статті 282 Господарського процесуального кодексу України); від 10.04.2019 у справі №390/34/17, від 05.04.2018 у справі №914/1027/16 (щодо застосування пункту 6 статті 3 Цивільного кодексу України, статті 49 Господарського кодексу України); від 08.08.2019 у справі №922/2013/18, від 18.02.2021 у справі №904/153/19 (щодо застосування статті 601 Цивільного кодексу України); від 23.06.2020 у справі №904/9713/17, від 08.08.2019 у справі №922/2013/18 (щодо застосування статті 3 Закону України "Про заставу", частини 1 статті 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень"), від 04.04.2018 у справі №617/1544/15-ц, від 11.04.2018 у справі №756/2765/15-ц, постанові Верховного Суду України від 17.09.2017 у справі №6-109цс14 (щодо застосування статей 546, 572 Цивільного кодексу України), постанові Верховного Суду від 23.10.2018 у справі №804/6992/15 (щодо застосування абзаців 1, 2 частини 1 статті 26 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", статті 41 Конституції України, статті 321 Цивільного кодексу України).

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 викладено правову позицію, відповідно до якої на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Верховний Суд, проаналізувавши судові рішення, висновки в яких, на думку скаржника, не були враховані судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови, встановив таке.

5.5. Щодо застосування підпункту в) пункту 3 статті 282 Господарського процесуального кодексу України) у постанові від 27.05.2020 у справі №916/2187/18 Верховний Суд вказав, що відповідно до п. п. "б", "в" пункту 3 частини 1 статті 282 Господарського процесуального кодексу України у постанові апеляційного суду повинні бути зазначені, зокрема, доводи, за якими суд апеляційної інстанції не погодився з висновками суду першої інстанції, мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві. Однак, суд апеляційної інстанції не спростував та всупереч наведеним вимогам не навів доводів, за якими він не погодився з висновками суду першої інстанції в частині дати подання позовної заяви.

Тобто, у постанові від 27.05.2020 у справі №916/2187/18 Верховний Суд виходив з того, що суд апеляційної інстанції всупереч підпункту в) пункту 3 статті 282 Господарського процесуального кодексу України не навів доводів, за якими він не погодився з висновками суду першої інстанції. Також суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що судом апеляційної інстанції не було надано належної правової оцінки доводам скаржника.

З посиланням на наведену правову позицію скаржник зазначає про те, що в цій справі суд апеляційної інстанції не дав оцінки всім доводам апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін".

Відповідно до частини 1 статті 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Згідно з частиною 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Виходячи з предмета та підстав позову в цій справі, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було правильно вирішено питання, визначені частиною 1 статті 237 Господарського процесуального кодексу України, в тому числі правильно визначено норму, яку належить застосувати до спірних правовідносин - пункт 8 частини другої статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а судом апеляційної інстанції правильно залишено оскаржуване судове рішення без змін, встановивши, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

При цьому суд апеляційної інстанції вказав, що наведені у апеляційних скаргах аргументи не можуть бути підставами для скасування рішення місцевого господарського суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржниками норм матеріального та процесуального права, що в сукупності виключає можливість задоволення апеляційних скарг.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржників та їх відображення у рішенні суду, питання вичерпності висновків господарського суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції врахував, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у контексті конкретних обставин справи.

5.6. Щодо застосування пункту 6 статті 3 Цивільного кодексу України, статті 49 Господарського кодексу України у постановах Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №390/34/17, від 05.04.2018 у справі №914/1027/16.

Предметом спору в справі №390/34/17 є матеріально-правова вимога про визнання договору оренди неправомірним та повернення земельної ділянки з незаконного володіння. При цьому Верховний суд вказав, що дії позивача, який уклав 24 грудня 2013 року додаткову угоду до договору оренди землі від 19 листопада 2007 року № 61, а згодом пред`являє позов про визнання договору оренди землі від 19 листопада 2007 року № 61 неукладеним, суперечить його попередній поведінці (укладенню додаткової угоди та отриманню плати за користування земельною ділянкою) і є недобросовісним.

У постанові Верховного Суду від 05.04.2018 у справі №914/1027/16 зазначено, що відповідно до приписів статті 3 частини 1 пункту 6 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

При цьому предметом спору в справі №914/1027/16 є матеріально-правова вимога про стягнення заборгованості за договором поставки, оскільки відповідач здійснив оплату отриманого товару в заявленій до стягнення сумі не на погоджений сторонами банківський рахунок постачальника (позивача), а на інший рахунок. Суд касаційної інстанції, встановивши, що відповідачем оплату товару здійснено на рахунок Банку, який не був обумовлений сторонами зобов`язання та в якому запроваджено тимчасову адміністрацію, дійшов висновку, що поведінка позивача у спірних правовідносинах була добросовісною та розумною, тоді як відповідач вступаючи у відносини з позивачем знехтував умовами відповідача щодо перерахування коштів на розрахунковий рахунок, відкритий у відповідному банку, і за наслідками такої не добросовісної та не розумної поведінки відповідача останній не вправі перекладати на позивача негативні наслідки такої поведінки, що унеможливлює відмову у позові у даному спорі.

З посиланням на зазначені постанови Верховного Суду, Товариство з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін" зазначає про те, що до спірних правовідносин слід застосувати доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується на римській максимі, що ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці. При цьому скаржник вказує на те, що отримавши право на погашення боргу позивача за рахунок третьої особи та на здійснення взаємозаліку, банк не використав його; а невикористання права, що завдає шкоду іншим особам, є основною ознакою недобросовісної поведінки у господарській діяльності.

Колегія суддів зазначає, що предметом спору в цій справі є матеріально-правова вимога про визнання припиненим договору та визнання неправомірним проведення відкритих торгів (аукціону), а отже справи №390/34/17, №914/1027/16, на які посилається скаржник, та ця справа, що переглядається, не є подібними, оскільки мають різні об`єкти спору, а також права й обов`язки сторін відповідних спорів. Тобто застосування пункту 6 статті 3 Цивільного кодексу України та висновки щодо добросовісної поведінки відповідної сторони спору зроблені, виходячи зі змісту конкретних правовідносин у кожній зі згаданих справ, які не є подібними з правовідносинами в цій справі.

Крім того, як було зазначено вище, в силу приписів статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у спірних правовідносинах зарахування вимог ОСОБА_1 до Банку та вимог Банку до Товариства з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін" заборонено.

Висновок про застосування статті 49 Господарського кодексу України в наведених постановах Верховного Суду не викладався.

5.7. Щодо застосування статті 601 Цивільного кодексу України у постановах Верховного Суду від 08.08.2019 у справі №922/2013/18, від 18.02.2021 у справі №904/153/19.

У постанові Верховного Суду від 18.02.2021 у справі №904/153/19 не вирішувалось питання про застосування статті 601 Цивільного кодексу України, підставою касаційного оскарження було питання щодо наявності чи відсутності в суду апеляційної інстанції правових підстав для закриття апеляційного провадження на підставі пункту 3 частини 1 статті 264 Господарського процесуального кодексу України.

У справі № 922/2013/18 за позовом Публічного акціонерного товариства "Діамантбанк" до Товариства та Кредитної спілки як солідарних боржників про стягнення заборгованості за кредитним договором, та за зустрічним позовом Товариства до Публічного акціонерного товариства "Діамантбанк" про спонукання кредитора прийняти виконання зобов`язання, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, зокрема в частині, що приписи пункту 8 частини другої статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" не є перешкодою для зарахування коштів, що знаходились на рахунку Кредитної спілки (яка є одночасно і кредитором (Договір банківського вкладу (депозиту) і боржником (солідарним боржником, Кредитний договір) у рахунок оплати його зобов`язань за Кредитним договором.

При цьому у справі № 922/2013/18 було встановлено, що на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором був укладений договір поруки, відповідно до умов якого поручитель повинен виконати зобов`язання в тому ж порядку, який встановлено для боржника кредитним договором (пункт 1.1.4 Договору поруки). Поручитель відповідає перед кредитором у межах 1 100 000, 00 грн. У поручителя був вклад у розмірі 1 100 000 грн, який розміщено на вкладному (депозитному) рахунку у тому ж банку.

Умовами договору поруки передбачено, що Боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, що означає нічим не обумовлене і абсолютне право кредитора вимагати виконання зобов`язань, зазначених у пункті 1.1 цього договору повністю (чи у будь-якій його частині) як від боржника та поручителя разом, так і від кожного окремо (пункт 1.2 Договору поруки).

Разом з тим у цій справі, що переглядається на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором було укладено договір застави майнових прав, за умовами якого заставодавець в забезпечення своєчасного та в повному обсязі виконання зобов`язання позичальника (позивача) за договором кредитної лінії № 067 від 10.06.2016 передає заставодержателю в заставу належні йому на момент укладення цього договору майнові права вартістю 340 000, 00 грн за договором строкового банківського вкладу № 16-04-12-001186 від 12.04.2016, укладеним між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством "Діамантбанк".

Так, за договором застави заставодавець не виступає солідарним боржником разом з боржником за забезпеченим зобов`язанням, а отже відсутні передумови для застосування пункт 8 частини другої статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Наведене свідчить про те, що справи правовідносини у справах №922/2013/18 та №904/153/19, не є подібними з правовідносинами в цій справі, що переглядається, оскільки вони відрізняються за обсягом прав та обов`язків відповідних сторін спору.

5.8. Щодо застосування статті 3 Закону України "Про заставу", частини 1 статті 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" у постановах Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №904/9713/17, від 08.08.2019 у справі №922/2013/18.

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України "Про заставу" заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча вимога або вимога, яка може виникнути в майбутньому, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо.

Згідно з частиною 1 статті 23 Закону України "Про заставу" при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права, або в інший спосіб, не заборонений законом, у тому числі шляхом продажу права вимоги третій особі.

Частиною 1 статті 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" передбачено, що якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги, звернення стягнення на нього здійснюється шляхом відступлення обтяжувачу відповідного права. Обтяжувач зобов`язаний повідомити в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, боржника та інших обтяжувачів відповідного права грошової вимоги про свій намір набути на свою користь таке право. При зверненні стягнення на право грошової вимоги в порядку, передбаченому цією статтею, вимоги статті 28 цього Закону щодо обов`язку боржника передати предмет обтяження у володіння обтяжувачу не застосовуються.

Як зазначає скаржник, аналіз зазначених вище норм чинного законодавства свідчить, що набуте заставодержателем внаслідок невиконання боржником забезпеченого заставою зобов`язання право звернення стягнення на предмет застави - майнові права реалізується шляхом відступлення заставодавцем права майнової (грошової) вимоги заставодержателю, тобто таке відступлення права вимоги і є безпосередньо способом звернення стягнення на вказаний предмет забезпечення.

Така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.03.2019 у справі № 904/9713/17.

При цьому Товариство з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін" посилається на постанову Верховного Суду в цій самій справі № 904/9713/17 від 23.06.2020, ухвалену за результатами нового розгляду.

Колегія суддів зазначає, що не зважаючи на те, що справа № 904/9713/17 та ця справа, що переглядається, є подібними за змістом правовідносин, проте вони мають значну відмінність за матеріально-правовим регулюванням відповідних правовідносин. Так, у справі № 904/9713/17 до спірних правовідносин не підлягала застосуванню норма пункту 8 частини другої статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), оскільки як зазначила Велика Верховного Суду у постанові від 26.03.2019 та Касаційний господарський Суд у постанові від 23.06.2020, цієї норми не існувало як на час звернення 28 травня 2015 року майнового поручителя до банку про зарахування предмета застави в рахунок заборгованості за кредитним договором, так і на час настання кінцевого терміну повернення кредиту - 12 червня 2015 року (включно).

Разом з тим в цій справі в силу приписів статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у спірних правовідносинах зарахування вимог ОСОБА_1 до Банку та вимог Банку до Товариства з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін" заборонено.

Посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 08.08.2019 у справі №922/2013/18 колегією суддів також відхиляються, оскільки як було встановлено вище правовідносини у справі №922/2013/18, не є подібними з правовідносинами в цій справі, що переглядається, оскільки вони відрізняються за обсягом прав та обов`язків відповідних сторін спору.

З огляду на викладене, доводи скаржника про те, що суди попередніх інстанцій мали застосувати до спірних правовідносин норми статті 3 Закону України "Про заставу", частини 1 статті 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" є необґрунтованими.

5.9. Щодо застосування статей 546, 572 Цивільного кодексу України в постановах Верховного Суду від 04.04.2018 у справі №617/1544/15-ц, від 11.04.2018 у справі №756/2765/15-ц, постанові Верховного Суду України від 17.09.2017 у справі №6-109цс14.

Відповідно до статті 546 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.

Згідно зі статтею 572 Цивільного кодексу України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Виходячи зі змісту наведених норм, скаржник вважає, що Публічне акціонерне товариство "Діамантбанк" не мало права відмовитися від запропонованого виконання за спірним кредитом за рахунок депозитних коштів заставодавця ( ОСОБА_1 ).

У справі № 617/1544/15-ц уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_2 , оскільки останнім порушено свої зобов`язання, а ОСОБА_3 зобов`язалася відповідати перед банком за належне виконання ОСОБА_2 взятих на себе зобов`язань шляхом передачі в іпотеку будинку.

Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій передчасно дійшли висновку про задоволення позовних вимог щодо стягнення в солідарному порядку з боржника та іпотекодавця суми боргу, оскільки майновий поручитель відповідає перед заставо/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов`язання винятково в межах вартості предмета застави/іпотеки.

Така правова позиція викладена Верховним Судом України у справі № 6-109цс14, на яку також посилається скаржник.

У справі № 756/2765/15-ц кредитна спілка "Співдружність" звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про звернення стягнення на заставне майно.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог, Верховний Суд вказав, що ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції не врахували, що майновий поручитель відповідає перед заставодержателем за виконання боржником основного зобов`язання винятково в межах вартості предмета застави, як наслідок не перевірили погоджений сторонами максимальний розмір вимог до заставодавця.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що справи №617/1544/15-ц, №756/2765/15-ц, №6-109цс14 та ця справа, що переглядається, відрізняються за змістом правовідносин, а отже, не є подібними.

Крім того, доводи скаржника про те, що майновий поручитель ОСОБА_1 є солідарним боржником разом з Товариством з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін", суперечать правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду, викладених в наведених ним постановах.

5.10. Щодо застосування абзаців 1, 2 частини 1 статті 26 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", статті 41 Конституції України, статті 321 Цивільного кодексу України у постанові Верховного Суду від 23.10.2018 у справі №804/6992/15.

У справі № 804/6992/15 за позовом фізичної особи до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "АКТАБАНК" про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, а саме: включити позивача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом у ПАТ "АКТАБАНК" за рахунок коштів ФГВФО, Верховний Суд зазначив таке.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення Національним банком України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми, встановленої адміністративною радою Фонду на дату прийняття такого рішення незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000,00 грн. Фонд не відшкодовує кошти: передані банку в довірче управління; за вкладом у розмірі менше 10 гривень; за вкладом, підтвердженим ощадним (депозитним) сертифікатом на пред`явника.

Виконання зобов`язань Фонду перед вкладниками здійснюється Фондом з дотриманням вимог щодо найменших витрат Фонду та збитків для вкладників у спосіб, визначений цим Законом, у тому числі шляхом передачі активів і зобов`язань банку приймаючому банку, продажу банку, створення перехідного банку протягом дії тимчасової адміністрації або виплати відшкодування вкладникам після ухвалення рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку.

Фізична особа (вкладник) є власником грошових коштів на рахунку, яким він володіє, і його право власності, в силу статті 41 Конституції України та статті 321 Цивільного кодексу України, є непорушним.

З урахуванням викладеного, а також фактичних обставин згаданої справи, Верховний Суд дійшов висновку, що відповідачем не доведено наявності правових підстав вважати договір банківського вкладу, укладений між фізичною особою та ПАТ "АКТАБАНК", нікчемним та, відповідно, застосовувати наслідки нікчемності до даного договору, так само, як не доведено наявність інших правових підстав, визначених Законом № 4452-VI, для невключення ОСОБА_7 до переліку вкладників банку, які мають право на відшкодування суми вкладу за рахунок коштів ФГВФО.

Посилаючись на правову позицію у справі № 804/6992/15, Товариство з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін" зазначає, що ОСОБА_1 отримав від Фонду виплату у розмірі лише 39 408, 22 грн, із розміщених на його банківському рахунку 340 000, 00 грн, замість гарантованих 200 000, 00 грн.

Разом з тим колегія суддів зазначає, що правовідносини у справі № 804/6992/15 та в цій справі, що переглядається, не є подібними, оскільки відрізняються за обсягом прав та обов`язків їх учасників.

Так, до предмета доказування в цій справі не входить встановлення обставин щодо правомірності чи неправомірності дій Фонду гарантування вкладів фізичних осіб з виплати третій особі суми в розмірі 39 408, 22 грн.

Колегія суддів констатує, що суди попередніх інстанцій в цій справі, виходячи з предмета та підстав позову, правильно дійшли висновку, що в силу приписів статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у спірних правовідносинах відсутні правові підстави для зарахування вимог ОСОБА_1 до Банку та вимог Банку до Товариства з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін".

5.11. Посилання скаржника на постанову Вищого господарського суду України від 20.10.2015 у справі № 916/4737/14 як на підставу касаційного оскарження, колегією суддів відхиляється, оскільки відповідне судове рішення не є постановою Верховного Суду в розумінні пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

6.1. Згідно зі статтею 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.2. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, виходячи із меж перегляду справи в касаційній інстанції, враховуючи вимоги та доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційного господарського суду ухвалені із додержанням норм процесуального права, а тому підстав для їх зміни чи скасування не вбачається.

7. Судові витрати

7.1. З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 236, 238, 240, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "УкрРосКаолін" залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.09.2021 та рішення Господарського суду міста Києва від 03.06.2021 у справі № 910/18243/20 - без змін.

2. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не підлягає оскарженню.

Головуючий В. Студенець

Судді О. Баранець

О. Мамалуй