РІШЕННЯ

Іменем України

18 січня 2022 року

районний суд

Київської

області в складі: головуючої – судді Герасименко М.М.

за участі секретаря – Рассказової М.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт Бородянка в порядку загального позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Клавдіївського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів імені Олександра Рибалка Немішаївської селищної ради Київської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, допущення до роботи,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2021 року позивач звернулася до суду з позовом до відповідача про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, мотивуючи свої вимоги тим, що вона працює на посаді вчителя трудового навчання та образотворчого мистецтва у Клавдіївському закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів імені Олександра Рибалка Немішаївської селищної ради Київської області (далі – Клавдіївський ЗЗСО І-ІІІ ступенів ім. О. Рибалка). Повідомленням № 69 від 04 листопада 2021 року адміністрація школи почала вимагати від неї надання документів про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19, зокрема, медичну інформацію щодо вакцинації від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 та попередила про те, що у разі ненадання таких документів позивач буде відсторонена від роботи без збереження заробітної плати. 08 листопада 2021 року було видано наказ про відсторонення її від роботи без збереження заробітної плати у зв`язку із ненаданням медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я або документа, який підтверджує, що працівник отримав повний курс вакцинації (дві дози) або одну дозу однодозної вакцини від COVID-19, включеної ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях. Зазначає, що свої дії відповідач мотивував статтею 46 КЗпП України, частиною другою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пунктом 41 Постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби CОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та наказом Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням».

Вказаний наказ позивач вважає незаконним та таким, що підлягає скасуванню, посилаючись на те, що ні трудовим договором, ні посадовою інструкцією, ні колективним договором, ні будь-яким іншим документом не передбачено повноважень відповідача на відсторонення позивача від роботи з підстав відсутності у працівника відповідного щеплення.

Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» щеплення від CОVID-19 не встановлено як обов`язкове, а тому відсторонення працівників з підстав, передбачених частиною другою статті 12 вказаного Закону є незаконним та безпідставним. Зазначає, що на сьогодні не існує окремого Закону про відсторонення від роботи працівника з підстав відсутності щеплення від CОVID-19.

Позивач також вказує, що зі змісту наказів Міністерства охорони здоров`я № 2148 від 04 жовтня 2021 року та № 2164 від 06 жовтня 2021 року вбачається, що відносно неї, як працівника та громадянина, має місце намір застосування не профілактичного щеплення, а введення препарату з метою клінічного випробування.

Враховуючи наведене, позивач вважає наказ про відсторонення її від роботи незаконним, прийнятим без додержання норм законодавства, внаслідок чого порушено її право на працю.

Ухвалою суду від 24 листопада 2021 року було відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено справу до розгляду в підготовчому засіданні.

23 грудня 2021 року від позивача надійшла заява про зміну предмета позову, у якій остання просила змінити позовну вимогу про поновлення її на роботі на вимогу про допуск до роботи. Вказану заяву 23 грудня 2021 року прийнято судом до розгляду.

Ухвалою суду від 23 грудня 2021 року закрито підготовче провадження у справі та призначено судовий розгляд.

У судовому засіданні позивач та її представник позов, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, підтримали з підстав зазначених у ньому, просили позовні вимоги задовольнити. Позивач додатково вказала на неконституційність Постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби CОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2»; недотримання процедури відсторонення; порушення строку повідомлення про істотні зміни в умовах праці.

Керівник Клавдіївського ЗЗСО І-ІІІ ступенів ім. О. Рибалка - Васянович К.О. у судовому засіданні заперечувала проти позовних вимог, зазначила, що діяла відповідно до норм чинного законодавства.

Суд, заслухавши пояснення сторін, допитавши свідка, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що позов задоволенню не підлягає з таких підстав.

З матеріалів справи встановлено, що позивач ОСОБА_1 працює вчителем трудового навчання та образотворчого мистецтва у Клавдіївському ЗЗСО І-ІІІ ступенів ім. О. Рибалка (а.с. 11-13).

04 листопада 2021 року позивач отримала від відповідача повідомлення про необхідність надання документів про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19 в строк до 08 листопада 2021. У повідомленні позивачу роз`яснено, що ненадання директору одного з вищевказаних документів до початку роботи 08 листопада 2021 року буде розцінено як відмова позивача від виконання статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням». Позивача повідомлено, що у випадку відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень вона буде відсторонена від роботи з 08 листопада 2021 року без збереження заробітної плати. Період відсторонення триватиме до усунення причин, що його зумовили (а.с. 14).

Отримавши вказане повідомлення, позивач зазначила про свою незгоду із ним. Вказала на порушення Конституції України. Додатково подала заяву та письмові заперечення відповідачу, у яких вказала про незаконність дій відповідача у випадку її відсторонення, оскільки такі дії будуть порушувати її право на працю. Також зазначила, що вимога надати документи, зазначені у повідомленні, суперечить статті 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (а.с. 14, 17, 18).

08 листопада 2021 року директором Клавдіївського ЗЗСО І-ІІІ ступенів ім. О. Рибалка видано наказ № 45-кт про відсторонення ОСОБА_1 від роботи без збереження заробітної плати з 08 листопада 2021 року до усунення причин, що їх зумовили.

Наказ виданий відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункту 41-6 Постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби CОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», наказу Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (а.с. 15).

Із вказаним наказом позивач ОСОБА_1 ознайомлена під підпис 08 листопада 2021 року. Ознайомившись із наказом, позивач зазначила про свою незгоду із ним.

Отже, як вбачається з долучених до позову документів, позивач повідомлялась відповідачем про намір відсторонення позивача від роботи у випадку ненадання нею документів про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання до проведення таких щеплень в строк до 08 листопада 2021. Відомостей про те, що позивач мала тимчасові труднощі у наданні до 08 листопада 2021 року таких документів та повідомлення відповідача про ці обставини, матеріали справи не містять та судом не встановлено. Навпаки, як вбачається із доданих до позову документів, позивач висловила відповідачу незгоду із вказаним вище повідомленням, посилаючись на порушення її права на працю, а також статті 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я». У тексті позовної заяви позивачем також детально обґрунтовано її позицію з приводу відмови від вакцинації, яка підтверджує, що у позивача немає та не було наміру проходити вакцинацію.

Як вбачається із позовної заяви позивач вважає, що відносно неї, як працівника та громадянина, має місце намір застосування не профілактичного щеплення, а введення препарату з метою клінічного випробування, що ще раз підтверджує її небажання проходити вакцинацію. Крім того, позивач, висловлюючи незгоду із повідомленням відповідача від 04 листопада 2021 року, вказала, що вимога керівника надати інформацію про вакцинацію, або про протипоказання щодо неї порушує право позивача на таємницю про стан її здоров`я.

У судовому засіданні позивач також підтвердила, що після отримання повідомлення про необхідність надання відповідачу вказаних у ньому документів до 08 листопада 2021 року, вона такі документи у вказаний строк відповідачу не надала та не мала наміру проходити вакцинацію від COVID-19, оскільки вважає вакцину експерементальною.

Свідок ОСОБА_2 зазначила, що працює медичною сестрою у Клавдіївському ЗЗСО І-ІІІ ступенів ім. О. Рибалка, станом на 01 вересня 2021 року позивач була допущена до роботи та мала усі профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу.

Згідно із частиною першою статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 4 КЗпП України визначено, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Частиною 1 статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

У визначенні поняття «законодавством» суд враховує рішення Конституційного Суду України від 09 липня 1998 року № 12-рп/98 (справа про тлумачення терміну «законодавство»), відповідно до якого термін «законодавство», що вживається у частині третій статті 21 Кодексу законів про працю України, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

За змістом частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови абоухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Таким чином, частиною другою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» встановлений інший випадок відсторонення працівника від роботи.

Згідно із затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90) Положенням про Міністерство охорони здоров`я України головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, є Міністерство охорони здоров`я України (далі - МОЗ).

Наказом МОЗ від 25 лютого 2020 року № 521 Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, який затверджений наказом МОЗ від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39 такого змісту: «COVID-19».

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153), відповідно до якого обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19,спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники, в тому числі закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Відповідно до примітки до Переліку № 2153 обов`язкове профілактичне щеплення проводиться в разі відсутності у працівника абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за №1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 жовтня 2019 року № 2070).

Крім того, Міністерство юстиції України зробило висновок, що наказ МОЗ № 2153 відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема статті 8 Конвенції «Право на повагу до приватного і сімейного життя», а також практиці Європейського суду з прав людини, свідченням чого є реєстрація цього наказу Міністерством юстиції України, яка відповідно до п. 4 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою КМУ від 28 грудня 1992 року № 731, полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та зобов`язанням України у сфері європейської інтеграції та праву Європейського Союзу (acquis ЄС), з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, а також прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби CОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» саме керівники державних органів (державної служби), керівники підприємств, установ та організацій мають забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 р. № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України,частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Усі вище наведені законодавчі акти є чинними та у встановленому порядку не скасовувались і не визнавалися недійсними.

Відтак відповідач, видавши 08 листопада 2021 року оспорюваний наказ № 45-кт про відсторонення ОСОБА_1 , застосував відсторонення позивача від роботи, оскільки це прямо передбачено на законодавчому рівні.

Крім того, суд звертає увагу, що за статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, яка визначає порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, роботодавець може бути притягнений до адміністративної відповідальності за бездіяльність щодо невиконання контролю за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень.

Працівники ж в свою чергу мають право на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством (стаття 2 КЗпП України).

Згідно з роз`ясненнями Пленуму Верховного суду України, викладеними у пункті 10 Постанови від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП).

Оскільки норми щодо примусової вакцинації в законодавстві України не міститься, тому діюче законодавство у разі відсутності обов`язкової вакцинації дозволяє відсторонювати таких працівників без виплати заробітної плати.

Порядок відсторонення чітко визначений статтею 46 КЗпП України. Так, за змістом вказаної норми відсторонення працівників від роботи здійснюється власником або уповноваженим ним органом у разі встановлення певних фактів. Відсутність інших умов порядку відсторонення не вказує на те, що такий порядок відсутній.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 (провадження № 61-13444св19) викладено висновок, що відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати. Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством. Про це оголошується наказом або розпорядженням керівника підприємства, установи чи організації, і про це працівник повинен бути повідомлений. Термін відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

У судовому засіданні позивач підтвердила, що після отримання повідомлення про необхідність надання відповідачу документів про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень в строк до 08 листопада 2021, вона такі документи у вказаний строк відповідачу не надала та не мала наміру проходити вакцинацію від COVID-19.

Щодо обов`язковості вакцинування для працівників з наведеного вище переліку згідно наказу МОЗ № 2153, то звільненими від такого обов`язку можуть бути лише працівники, які мають абсолютні протипоказання до проведення профілактичних щеплень.

Відповідно протипоказання до вакцинації встановлюється сімейним або лікуючим лікарем, що фіксується у висновку про тимчасове чи постійне протипоказання або про відтермінування через COVID-19 в анамнезі. Якщо в пацієнта є протипоказання до щеплення однією з вакцин проти COVID-19 за можливості особа має вакцинуватися іншими типами вакцин.

Позивач ОСОБА_1 суду не надала доказів щодо наявності у неї абсолютних протипоказань до проведення вище вказаного профілактичного щеплення.

Таким чином суд вважає, що відповідач, з метою забезпечення безпеки усіх учасників освітнього процесу, з урахуванням вимог статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення від роботи позивача ОСОБА_1 .

Щодо доводів сторони позивача на неконституційність вказаних вище нормативно-правових актів, суд зауважує, що постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, у редакції чинній станом на 08 листопада 2021 року, стаття 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та стаття 46 КЗпП України, неконституційними не визнавались, є чинними, у зв`язку з викладеним підлягають застосуванню.

Також як на підставу задоволення позовних вимог сторона позивача вказує, що позивач зазнала протиправного втручання у її право на працю, через примушування до щеплення, яке проводиться в порушення закону, через що вона позбавлена можливості заробляти собі на життя власною працею.

Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров`я роботах забороняється.

Вільний вибір та вільну згоду громадянина на працю можна визначити як свободу від примусу до праці, можливість самому розпоряджатись своїми здібностями до праці та самостійно приймати рішення відмовитись від певної роботи у разі, якщо умови роботи його не влаштовують. Законодавством України не встановлено обов`язок роботодавця чи держави забезпечити громадянина роботою з такими умовами, які він вимагає.

Згідно із ч. 2 ст. 2 КЗпП України, працівники мають право на здорові і безпечні умови праці. За змістом ст. 153 КЗпП України, на всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці. Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган, крім випадків укладення між працівником та власником або уповноваженим ним органом трудового договору про дистанційну роботу.

Зважаючи на це, завданням держави та роботодавця є забезпечення дотримання оптимального балансу між реалізацією права людини на працю та інтересами інших людей.

Відповідно до ч.3 ст. 26 Закону України «Про освіту», керівник закладу освіти в межах наданих йому повноважень сприяє здоровому способу життя здобувачів освіти та працівників закладу освіти.

У цій справі, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення працівником, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, інших членів трудового колективу, які провели у встановленому державою порядку щеплення, дітей та інших учасників освітнього процесу. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета - загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я, що гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України. Держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу.

Також судом враховується правова позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19. У вказаній постанові Верховний Суд дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави тобто було виправданим.

Європейський суд з прав людини у своїй діяльності дотримується послідовної практики, за якою будь-які втручання та обмеження прав особи мають бути виправданими, здійснюватися виключно відповідно до закону і мати на меті законні цілі, виправдані у демократичному суспільстві та налогошує, що вакцинація є одним із найбільш успішніших та ефективних заходів у сфері охорони здоров`я, мета якої є захист здоров`я окремої особи та суспільства в цілому від інфекційного захворювання (рішення у справах «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» від 08 квітня 2021 року, «Соломахін проти України» від 15 березня 2012 року).

Європейський суд з прав людини висловлював думку, що обов`язкове щеплення, як примусовий медичний захід, є втручанням у гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на повагу до приватного життя особи, що включає в себе фізичну та психологічну недоторканість особи. Порушення фізичної недоторканості заявника можна вважати виправданим дотриманням цілей охорони здоров`я населення та необхідністю контролювати поширення інфекційного захворювання (параграф 33, 36 рішення у справі «Соломахін проти України» від 15 березня 2012 року, заява № 24429/03).

Європейський суд з прав людини в ухваленому 08 квітня 2021 року рішенні у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки», яке суд вважає необхідним застосувати і при даних правовідносинах, наголошує наступне (п. 266): «Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, причому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див., наприклад, Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки [GC], №№ 28859/11 і 28473/12, § 167, 15 листопада 2016 р., з додатковим посиланням)».

Європейський суд з прав людини встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов`язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень.

В Україні таким законом є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Розглядаючи питання, чи є мета, задля якої був встановлений обов`язок робити щеплення, законною, Європейський суд з прав людини навів наступні аргументи: «Що стосується мети, яку переслідує обов`язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров`я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров`я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8».

А у відповідь на питання необхідності в демократичному суспільстві обов`язкової вакцинації суд наводить такі доводи: «285. … Хоча система обов`язкових вакцинацій - не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров`я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу.

В контексті охорони здоров`я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров`я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов`язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.

Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов`язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань».

З цих підстав суд визнав, що рішення застосувати обов`язкову вакцинацію має вагомі причини.

Стосовно наслідків, які чітко передбачені в основному законодавстві, недотримання загальних правових обов`язків, спрямованих на охорону, зокрема здоров`я людей, то суд зауважує, що вони по суті захисні, а не каральні за своїм характером.

Стосовно порушення прав на працю, про що зазначає позивач, ЄСПЛ зазначив, що відсторонення позивача від роботи означало втрату заробітної плати і як наслідок позбавлення засобів існування. Однак це було прямим наслідком її рішення свідомо обрати саме цей шлях для себе особисто, відмовитися від виконання юридичного обов`язку, метою якого є захист здоров`я. Викладені обставини також доводять, що позивач не була піддана дискримінації у зв`язку з ухиленням від щеплення.

Стосовно доводів позивача про те, що вакцинація здійснюється не з метою профілактичного щеплення, а з метою клінічного випробування, слід зазначити, що таких доказів позивачем не надано, а відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 95 від 08 лютого 2021 року «Деякі питання державної реєстрації вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів для специфічної профілактики гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, під зобов`язання для екстреного медичного застосування», передбачено реєстрацію вакцин для профілактики COVID-19 дозволені для екстреного використання в Україні.

Європейський суд з прав людини посилається на загальний консенсус щодо життєвої важливості такого заходу та засобу захисту населення від хвороб, які можуть мати серйозні наслідки для здоров`я людини, та які в разі серйозних спалахів можуть викликати проблеми в суспільстві. Зважаючи на те, що частота ускладнень є досить незначною, однак безсумнівно, їх виникнення є досить загрозливим для здоров`я людини, органи Конвенції підкреслили важливість прийняття необхідних запобіжних заходів перед вакцинацією… Очевидно, це стосується перевірки в кожному окремому випадку можливих протипоказань. Це також відноситься до моніторингу безпеки застосовуваних вакцин. У кожному з цих аспектів Суд не вбачає підстав ставити під сумнів адекватність національної системи вакцинації. Вакцинація проводиться медичними працівниками тільки при відсутності протипоказань, які попередньо перевіряються відповідно до звичайного протоколу, відповідні медичні працівники зобов`язані повідомляти про будь-які підозри на серйозні або несподівані побічні ефекти. Відповідно, безпека використовуваних вакцин знаходиться під постійним контролем компетентних органів.

Отже, враховуючи наведене вище, втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має виправдану мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та цілком необхідним у демократичному суспільстві.

З огляду на викладене, суд вважає, що обов`язкова вакцинація певної категорії громадян від COVID-19 (захворювання, яке згідно наказу МОЗ України від 19 липня 1995 року № 133 належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби) задля попередження його поширення серед населення є виправданим та таким, що не порушує статтю 8 Конвенції.

Дійсно, відсторонення від роботи має наслідком втрату заробітної плати, однак це було прямим наслідком рішення позивача свідомо обрати саме такий шлях для себе особисто, відмовитися від виконання юридичного обов`язку, метою якого є захист здоров`я.

У спірних правовідносинах суд не вбачає порушення права позивача на працю, визначеного статтею 43 Конституції України, оскільки за позивачем зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений. Обмеження позивача було правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя і здоров`я людей, зокрема, учасників освітнього процесу.

Доводи позивача про порушення її медичної таємниці також є безпідставними з огляду на таке.

Право на медичну таємницю закріплене в Основах законодавства України про охорону здоров`я.

Забороняється вимагати та надавати за місцем роботи інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта. Право на таємницю про стан здоров`я, закріплене у статті 286 ЦК України.

Разом з тим, інформації про COVID-сертифікат та щеплення в переліку документів, що підпадають під медичну таємницю, в українському законодавстві немає. Відтак, COVID-сертифікат не є медичною таємницею.

Стосовно посилань позивача щодо порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 32 КЗпП України, а саме недотримання умови повідомлення про зміну істотних умов праці не пізніше ніж за два місяці, суд зауважує таке.

Відповідно до частини третьої статті 32 КЗпП України, у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

Перелік істотних умов праці не є вичерпним, а тому цей термін є оціночним оскільки не конкретизований законодавцем та уточнюється щоразу в процесі правозастосування. Зокрема, до зміни істотних умов праці можна віднести встановлення або скасування деяких додаткових елементів у трудовій функції, якщо основна трудова функція при цьому не змінюється. Тобто коли відбуваються збільшення або зменшення обсягу роботи, ступеня самостійності і відповідальності працівника, ступеня шкідливості виконуваної роботи, впровадження нових технологій, вдосконаленням структури підприємства, установи, організації, режиму робочого часу, управлінської діяльності, перехід з індивідуальної на колективну організацію праці і навпаки або створюються інші умови. Однак всі ці умови стосуються безпосередньо виконуваної працівником роботи та характеризують саме трудовий процес. При цьому, якщо колишні істотні умови не можуть бути збережені, а працівник не згодний на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір (контракт про службу) припиняється згідно пункту 6 статті 36 КЗпП України.

У даному випадку, вакцинація не є змінами в організації виробництва і праці у розумінні частини третьої статті 32 КЗпП, а є лише умовою за дотриманням якої працівник допускається до виконання своїх трудових обов`язків. Крім того, у випадку якщо працівник відмовляється або ухиляється від профілактичного щеплення, він підлягає відстороненню від виконання своїх професійних обов`язків, а не звільненню, як це відбувається при зміні істотних умов.

Таким чином, судом не встановлено підстав для визнання незаконним та скасування наказу відповідача про відсторонення позивача від роботи, такий наказ прийнятий на підставі діючого законодавства, що регулює трудові відносини. Нормативно-правові акти, які регулюють вказані правовідносини, чинні і в установленому законом порядку не скасовані та не визнані протиправними.

Отже, на підставі досліджених у справі доказів та аналізу норм чинного законодавства, враховуючи усе вищенаведене у своїй сукупності, суд дійшов висновку, що відсторонення позивача від роботи було здійснено відповідачем у відповідності до норм чинного законодавства, тому підстави для визнання незаконним і скасування оспорюваного наказу відсутні.

З огляду на те, що у цій частині позовних вимог суд дійшов висновку про їх безпідставність, то у задоволенні позовної вимоги про допуск позивача до роботи також слід відмовити, оскільки по своїй суті така вимога є похідною.

При зверненні до суду з вказаним позовом позивач сплатила судовий збір у розмірі 1 816 грн, відповідно до квитанцій № 123 та № 124 від 19 листопада 2021 року.

Позивачем, після усунення недоліків позовної заяви, заявлено одну вимогу немайнового характеру (про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи), за яку сплачується судовий збір.

Статтею 4 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що за подання позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою, ставка судового збору встановлена в розмірі 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. А тому, враховуючи, що позивачем заявлено одну вимогу немайнового характеру, за яку сплачується судовий збір, позивачу необхідно було сплатити судовий збір у розмірі 908 грн.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається у разі, зокрема, внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом. Відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» у випадках, установлених пунктом 1 частини першої цієї статті, судовий збір повертається в розмірі переплаченої суми.

З врахуванням заявленого позивачем клопотання, ОСОБА_1 слід повернути надлишково сплачену суму судового збору в розмірі 908 гривень.

Керуючись ст. 10, 12, 13, 81, 141, 259, 263, 264, 265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Клавдіївського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів імені Олександра Рибалка Немішаївської селищної ради Київської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, допущення до роботи - відмовити.

Повернути ОСОБА_1 , надмірно сплачений нею відповідно до квитанції № 124 від 19 листопада 2021 року, судовий збір в розмірі 908 (дев`ятсот вісім) гривень.

На рішення суду може бути подано апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення суду складено 21 січня 2022 року .

Cуддя

.Герасименко