Постанова
Іменем України
23 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 243/4844/20
провадження № 61-15823св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивачі: фізична особа-підприємець ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
відповідач - ОСОБА_4 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Донецького апеляційного суду від 25 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Канурної О. Д., Корчистої О. І., Космачевської Т. В.
у справі за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання укладеною додаткової угоди від 21 квітня 2020 року до договору оренди від 01 червня 2017 року,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
Фізична особа-підприємець (далі - ФОП) ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у червні 2020 року звернулися до з вищевказаним позовом, в якому просили визнати укладеною додаткову угоду від 21 квітня 2020 року до договору оренди від 01 червня 2017 року у запропонованій орендарем редакції.
Зазначений позов обґрунтований тим, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності належать нежитлові будівлі та споруди бази відпочинку батьків із дітьми «ІНФОРМАЦІЯ_1, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 належить 1/2 частка бази відпочинку, ОСОБА_3 - 1/4 частка та ОСОБА_4 - 1/4 частка.
Між орендодавцями ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 та орендарем ФОП ОСОБА_1 01 червня 2017 року було укладено договір оренди будівель та споруд бази відпочинку батьків із дітьми «ІНФОРМАЦІЯ_1, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , cтроком до 30 травня 2020 року.
У зв`язку із закінченням строку дії договору оренди, 21 квітня 2020 року ФОП ОСОБА_1 направила орендодавцям проект додаткової угоди від 21 квітня 2020 року до договору оренди від 01 червня 2020 року, яким запропонувала:
1. Пункт 9.1 договору оренди від 01 червня 2017 року викласти у наступній редакції:
Даний договір набуває чинності з 01 червня 2017 року та припиняє свою чинність 30 травня 2020 року. У разі укладання сторонами додаткової угоди до цього договору у зв`язку із закінченням строку його дії, строк дії даного договору продовжується.
Строк дії цього договору продовжується починаючи з 31 травня 2020 року до 29 травня 2023 року включно.
2. Інші умови договору оренди від 01 червня 2017 року не змінені цією угодою, залишаються чинними у тій редакції, в якій вони викладені сторонами у договорі оренди від 01 червня 2017 року і сторони підтверджують їх обов`язковість для себе.
3. Дана угода складена українською мовою, на одній сторінці у чотирьох примірниках, кожний з яких має однакову юридичну силу.
4. Дана угода набирає чинності з 31 травня 2020 року.
За наслідками розгляду пропозиції ФОП ОСОБА_1 , орендодавці ОСОБА_2 та ОСОБА_3 погодились укласти додаткову угоду від 21 квітня 2020 року до договору оренди від 01 червня 2020 року у запропонованій орендарем редакції.
Проте, орендодавець ОСОБА_4 відмовилась від укладання додаткової угоди від 21 квітня 2020 року до договору оренди від 01 червня 2020 року у запропонованій ОСОБА_1 редакції, про що повідомила у листі від 30 квітня 2020 року.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Слов`янський міськрайонний суд Донецької області ухвалою від 14 червня 2021 року провадження у справі закрив. Роз`яснив ФОП ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що розгляд вказаної справи віднесено до юрисдикції господарського суду.
Скасував заходи забезпечення позову, вжиті постановою Донецького апеляційного суду від 05 серпня 2020 року.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Зазначена ухвала мотивована тим, що цей спір має вирішуватися за правилами господарського судочинства, оскільки спір вирішується щодо укладення правочинів у господарській діяльності між ФОП ОСОБА_1 , а також ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 щодо визнання укладеною додаткової угоди від 21 квітня 2020 року до договору оренди від 01 червня 2017 року.
Донецький апеляційний суд постановою від 25 серпня 2021 року апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задовольнив. Ухвалу Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 14 червня 2021 року скасував, справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновок суду першої інстанції не відповідає вимогам чинного процесуального законодавства, оскільки спір у цій справі виник з правовідносин між позивачами та ОСОБА_4 , які полягають в укладанні додаткової угоди до договору оренди та незгоди відповідача укладати зазначену додаткову угоду до договору оренди, тобто не стосується здійснення ФОП ОСОБА_1 підприємницької діяльності.
Зазначений спір стосується захисту цивільного права, зокрема випливає з договірних відносин, є приватноправовим, і за суб`єктивним складом підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов`язки як фізичних осіб, так і фізичної особи-підприємця (сторони правочину).
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_4 у вересні 2021 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Донецького апеляційного суду від 25 серпня 2021 року, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом не враховано, що цей спір належить до господарської юрисдикції, оскільки позивач має статус ФОП і нерухоме майно використовує виключно як підприємець.
Договір оренди нерухомого майна з якого виникли спірні правовідносини є господарським договором, а майно, яке є предметом договору, використовується виключно у підприємницькій діяльності, тому зазначений спір повинен вирішуватися судом за правилами господарського судочинства.
Апеляційним судом не застосовано до спірних правовідносин постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 лютого 2020 року у справі № 916/385/19.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ФОП ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у листопаді 2021 року подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що згідно з свідоцтвами про право власності на нерухоме майно та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно нежитлові будівлі та споруди бази відпочинку батьків з дітьми « Шервуд » належать на праві приватної власності фізичним особам ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3
01 червня 2017 року між співвласниками та ФОП ОСОБА_1 було укладено договір оренди зазначених нежитлових приміщень.
21 квітня 2020 року у зв`язку із закінченням строку дії договору оренди ФОП ОСОБА_1 направила орендодавцям проект додаткової угоди від 21 квітня 2020 року до договору оренди від 01 червня 2017 року, якою запропонувала продовжити строк його дії до 29 травня 2023 року включно.
Цей спір стосується захисту цивільного права, зокрема випливає з договірних відносин, є приватноправовим і за суб`єктним складом підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов`язки як фізичних осіб, так і ФОП.
Справа № 916/385/19, на яку посилається суд першої інстанції не є подібною до цієї справи.
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 отримують дохід за договором оренди як фізичні особи, а не як підприємці.
Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 19 жовтня 2021 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Слов`янського міськрайонного суду Донецької області.
Справа № 243/4844/20 надійшла до Верховного Суду 03 листопада 2021 року.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та осіб-підприємців та громадських формувань основним видом економічної діяльності ФОП ОСОБА_1 є діяльність готелів і подібних засобів тимчасового розмішування.
ОСОБА_4 на праві приватної власності належить частка нежитлових будівель та споруд бази відпочинку батьків з дітьми «ІНФОРМАЦІЯ_1, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , до складу яких входять: кафе, Б-1 площею 361 кв. м; сушка-пральня В-1 площею 24,1 кв. м; спальний корпус Г-1 площею 334,2 кв. м; свердловина-водокачка М'-1 площею 17,8 кв. м; спальний корпус О'-1 площею 222,5 кв. м; спальний корпус Р'-1 площею 263,7 кв. м; спальний корпус У'-1 площею 168,9 кв. м; навіс для шашликів Ж; сауна Е'-1 площею 108,5 кв. м; басейн Ф'; навіс-бар Я; огорожа 1; гуртожиток А-1 площею 242,2 кв. м; фільтровально-насосна будівля Д площею 34,8 кв. м; адміністративний корпус Е-1 площею 90,8 кв. м; альтанка З; альтанка І; басейн Ф, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 10 січня 2008 року, виданим Святогірською міською радою, та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 10 січня 2008 року.
ОСОБА_2 на праві приватної власності належить частка нежитлових будівель та споруд бази відпочинку батьків з дітьми «ІНФОРМАЦІЯ_1, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , до складу яких входять: кафе Б-1 площею 361 кв. м; сушка-пральня В-1 площею 24,1 кв. м; спальний корпус Г-1 площею 334,2 кв. м; свердловина-водокачка М'-1 площею 17,8 кв. м; спальний корпус О'-1 площею 222,5 кв. м; спальний корпус Р'-1 площею 263,7 кв. м; спальний корпус У'-1 площею 168,9 кв. м; навіс для шашликів Ж; сауна Е'-1 площею 108,5 кв. м; басейн Ф'; навіс-бар Я; огорожа 1; гуртожиток А-1 площею 242,2 кв. м; фільтровально-насосна будівля Д площею 34,8 кв. м; адміністративний корпус Е-1 площею 90,8 кв. м; альтанка З; альтанка І; басейн Ф, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 10 січня 2008 року, виданим Святогірською міською радою, та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 10 січня 2008 року.
ОСОБА_3 на праві приватної власності належить частка нежитлових будівель та споруд бази відпочинку батьків з дітьми «ІНФОРМАЦІЯ_1, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , до складу яких входять: кафе Б-1 площею 361 кв. м; сушка-пральня В-1 площею 24,1 кв. м; спальний корпус Г-1 площею 334,2 кв. м; свердловина-водокачка М'-1 площею 17,8 кв. м; спальний корпус О'-1 площею 222,5 кв. м; спальний корпус Р'-1 площею 263,7 кв. м; спальний корпус У'-1 площею 168,9 кв. м; навіс для шашликів Ж; сауна Е'-1 площею 108,5 кв. м; басейн Ф'; навіс-бар Я; огорожа 1; гуртожиток А-1 площею 242,2 кв. м; фільтровально-насосна будівля Д площею 34,8 кв. м; адміністративний корпус Е-1 площею 90,8 кв. м; альтанка З; альтанка І; басейн Ф, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 10 січня 2008 року, виданим Святогірською міською радою, та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 10 січня 2008 року.
Між орендодавцями ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та орендарем ФОП ОСОБА_1 01 червня 2017 року було укладено договір оренди будівель та споруд бази відпочинку батьків із дітьми «ІНФОРМАЦІЯ_1, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 строком до 30 травня 2020 року.
Згідно з пунктом 1.1 вищевказаного договору оренди, орендодавці передають, а орендар приймає в строкове платне користування без права викупу будівлі і споруди, зазначені в цьому договорі, для досягнення мети оренди і зобов`язується оплачувати орендодавцям орендну плату.
Пунктом 2.1 договору оренди передбачено, що об`єкт оренди передається орендарю для здійснення діяльності готелів і подібних засобів тимчасового розміщення та надання послуг харчування.
У зв`язку із закінченням строку дії вищевказаного договору оренди ФОП ОСОБА_1 21 квітня 2020 року направила орендодавцям проект додаткової угоди від 21 квітня 2020 року до договору оренди від 01 червня 2017 року, якою запропонувала строк дії договору оренди продовжити з 31 травня 2020 року до 29 травня 2023 року включно. За наслідками розгляду пропозиції ФОП ОСОБА_1 орендодавці ОСОБА_2 та ОСОБА_3 погодилися укласти додаткову угоду від 21 квітня 2020 року до договору оренди від 01 червня 2017 року.
Згідно із відповіддю ОСОБА_4 від 30 квітня 2020 року на лист ФОП ОСОБА_1 щодо укладання додаткової угоди від 21 квітня 2020 року до договору оренди від 01 червня 2017 року, остання зазначає, що вона ніколи не підписувала та не передавала ФОП ОСОБА_1 у орендне користування нерухоме майно - комплекс нежитлових будівель та споруд на період з 01 червня 2017 року до 30 травня 2020 року, не дозволяла ФОП ОСОБА_1 передавати комплекс нежитлових будівель та споруд стороннім особам, та ніколи не уповноважувала на вчинення таких дій інших осіб. Станом на сьогодні (30 квітня 2020 року) користування ФОП ОСОБА_1 нерухомим майном - комплексом нежитлових будівель та споруд бази відпочинку батьків з дітьми «ІНФОРМАЦІЯ_1 є незаконним, та таким що порушує права ОСОБА_4 як співвласника цього майна, у зв`язку з чим вона неодноразово зверталась до прокуратури та поліції із заявою про протиправні дії. Вона за будь-яких умов та обставин не має намірів передавати будь-кому в користування належну їй частку у комплексі нежитлових будівель та споруд, відтак не вбачає підстав для задоволення пропозиції ФОП ОСОБА_1 про укладення додаткової угоди до договору оренди. Крім того, ОСОБА_4 вимагала припинення усіх незаконних дій пов`язаних з користуванням комплексом нежитлових будівель та споруд, та повернути належну їй частку.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема таку складову, як дотримання правил юрисдикції та підсудності.
Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
За змістом частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за частиною першою статті 16 цього Кодексукожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу.
Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивачки, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
Разом з тим за приписами частини другої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Відповідно до частин першої та другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та ФОП, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Частиною першою статті 20 ГПК України унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці, справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб`єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб`єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем та інші справи у спорах між суб`єктами господарювання.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна із сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Таким чином, критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
Визначаючи юрисдикцію спору необхідно зважати як на суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, так і на відповідний суб`єктний склад учасників у цій справі.
Встановивши, що спір виник стосовно укладення додаткової угоди від 21 квітня 2020 року до договору оренди від 01 червня 2017 року, а не здійснення ФОП ОСОБА_1 підприємницької діяльності, дійшов правильного висновку про те, що цей спір стосується захисту цивільного права, зокрема випливає з договірних відносин, є приватноправовим, і за суб`єктним складом підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов`язки як фізичних осіб, так і ФОП.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом не застосовано до спірних правовідносин постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 лютого 2020 року у справі № 916/385/19, не заслуговують на увагу, оскільки у зазначеній справі спір виник у межах правовідносин з відшкодування шкоди, заподіяної суб`єкту господарювання (позивачу) діями органу місцевого самоврядування та його виконавчого органу під час здійснення повноважень з регулювання підприємницької діяльності (реалізації схеми розташування споруд для здійснення підприємницької діяльності в місті Одесі).
Наведене дає підстави для висновку, що у цій справі відсутня подібність змісту та матеріально-правового регулювання спірних правовідносин зі справами, які наведені заявником як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, а наведені в касаційній скарзі як приклади не свідчать, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права.
Інші доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
На думку колегії суддів оскаржуване судове рішення, що переглядається, є достатньо мотивованим.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Постанову Донецького апеляційного суду від 25 серпня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. В. Литвиненко
А. І. Грушицький
Є. В. Петров
