ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 910/10351/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Міщенко І.С., Уркевич В.Ю.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників:

позивача: Сердюк О.О., Мусієнко О.І.,

відповідача 1: не з`явилися,

відповідача 2: не з`явилися

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Київської міської ради

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.03.2021

та рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2020

у справі № 910/10351/20

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Контактбудсервіс"

до:

1) Київської міської ради

2) Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

про визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди земельної ділянки,

В С Т А Н О В И В:

У липні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Контактбудсервіс" (далі - ТОВ "Контактбудсервіс") звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради (далі - Міськрада) та Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент) про визнання додаткової угоди про поновлення договору оренди земельної ділянки укладеною.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Міськрада в порушення вимог ч. 5 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" протягом одного місяця не розглянула звернення ТОВ "Контактбудсервіс" щодо поновлення договору оренди земельної ділянки, та не повідомила ТОВ "Контактбудсервіс" про наявність заперечень та про своє рішення, що порушує переважне право останнього на укладення договору оренди землі на новий строк.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.12.2020 (суддя Курдельчук І.Д.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 25.03.2021 (колегія суддів у складі: Тищенко О.В. - головуючий, Тарасенко К.В., Станік С.Р.), позовні вимоги задоволено повністю. Визнано укладеною між Міськрадою та ТОВ "Контактбудсервіс" додаткову угоду про поновлення договору оренди земельної ділянки, посвідченого державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Петровою Т.М., 05.09.2005 за реєстровим № 17-4326, та зареєстрованого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 08.09.2005 за №63-6-00282 у книзі записів державної реєстрації договорів, у запропонованій ТОВ "Контактбудсервіс" редакції. Стягнуто з Міськради на користь ТОВ "Контактбудcервіс" 2 102 грн витрат по сплаті судового збору.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 05.09.2005 між Міськрадою (Орендодавець) та ТОВ "Контактбудсервіс" (Орендар) укладено нотаріально посвідчений договір оренди земельної ділянки (далі - Договір оренди), який зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у книзі записів державної реєстрації договорів за № 63-6-00282 від 08.09.2005, за умовами п.п. 1.1, 2.1 якого Орендодавець, на підставі рішення Київської міської ради від 14.07.2005 №774/3349, зобов`язався передати Орендарю в строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 90, 6379 га у ж/м Осокорки - Центральні (1, 2 мікрорайони) у Дарницькому районі м. Києва (кадастровий номер 8 000 000 000:96:001:008) для забудови об`єктами житлового і соціально - побутового призначення.

Договір укладено на 15 років (на період будівництва) (п. 3.1 Договору оренди), та, з урахуванням його державної реєстрації, яку проведено 08.09.2005, строк дії договору встановлено до 08.09.2020.

Сторонами Договору оренди було складено та підписано акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 18.08.2005, а також акт приймання - передачі земельної ділянки від 08.09.2005.

Відповідно до п. 11.7 Договору оренди після закінчення строку, на який було укладено цей Договір, Орендар, за умови належного виконання своїх обов`язків, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У цьому разі Орендар повинен не пізніше, ніж за 3 (три) місяці до закінчення строку дії Договору повідомити письмово Орендодавця про намір продовжити його дію. У разі поновлення Договору на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін.

ТОВ "Контактбудсервіс" 30.04.2020 звернулося до Міськради із листом-повідомленням за вих. № 12 про поновлення Договору оренди земельної ділянки, додавши до нього проект додаткової угоди для підписання, довідку органів Державної фіскальної служби про відсутність заборгованості з орендної плати, документи, які підтверджують виконання умов договору щодо будівництва об`єкта або які обґрунтовують необхідність поновлення Договору оренди земельної ділянки для завершення такого будівництва, у т.ч. інформацію про сплату пайової участі на розвиток інфраструктури міста.

Міськрадою вказаний лист - повідомлення отримано 06.05.2020, що підтверджується інформацією з сайту відстежень поштових відправлень ПАТ "Укрпошта" за штрих-кодом 0100179633552. Проте Міськрада у встановлений місячний строк не повідомила ТОВ "Контактбудсервіс" про своє рішення щодо поновлення Договору оренди землі.

ТОВ "Контактбудсервіс", звертаючись до суду з даним позовом, вказувало на те, що Орендодавець (в тому числі за участі Департаменту) в порушення ч. 5 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" не розглянув у місячний строк надісланий ТОВ "Контактбудсервіс" лист - повідомлення від 30.04.2020 з проектом додаткової угоди, рішення з цього приводу не прийняв, додаткову угода про поновлення договору оренди землі з ТОВ "Контактбудсервіс" не уклав, а тому, з посиланням на те, що він як Орендар належним чином виконує зобов`язання за договором оренди, просив визнати укладеною Додаткову угоду про поновлення Договору оренди земельної ділянки на той же строк на тих же умовах.

Встановивши зазначені обставини, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, з чим погодився й апеляційний господарський суд. Судові рішення мотивовано тим, що ТОВ "Контактбудсервіс" належним чином виконує свої обов`язки за договором оренди землі, повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатись переважним правом на укладення договору оренди на новий строк, із наданням проекту додаткової угоди про поновлення договору оренди землі, а Міськрада та Департамент в свою чергу не надали заперечень протягом одного місяця на таке поновлення.

При цьому, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний господарський суд виходив з того, що відповідачі протягом місяця не розглянули надісланий ТОВ "Контактбудсервіс" лист - повідомлення з проектом додаткової угоди, не повідомили останнього про наявність заперечень та про своє рішення, що є порушенням вимог ст. 33 Закону України "Про оренду землі" та підставою для захисту порушеного права ТОВ "Контактбудсервіс".

Водночас заперечення відповідачів про відсутність підстав для розгляду листа ТОВ "Контактбудсервіс", оскільки за рішенням міської ради від 31.01.2019 № 3/6659 було розірвано договори оренди земельних ділянок для забудови об`єктами житлового і соціально - побутового призначення у ж/м Осокорки - Центральні (1, 2, 3, 4, 5, 6 мікрорайони) у Дарницькому районі м. Києва, і зокрема, від 08.09.2005 № 63-6-00282, судом апеляційної інстанції відхилено враховуючи те, що на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 02.07.2019 у справі № 910/1424/19, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.07.2020, задоволено позов ТОВ "Контактбудсервіс" та визнано незаконним (недійсним) і скасовано рішення ради про розірвання договорів оренди земельних ділянок.

До того ж, в силу ч. 2 ст. 144 Конституції України, рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

У зв`язку з цим, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що звернення ТОВ "Контактбудсервіс" до суду з позовом про скасування рішення міської ради від 31.01.2019 № 3/6659 про розірвання договорів оренди землі, зупинило його дію, а отже у відповідачів були відсутні будь - які обмеження для розгляду листа - повідомлення Орендаря у встановлених законом порядку та строки.

Крім того, ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.05.2018 у справі № 910/2902/18 про банкрутство ТОВ "Контактбудсервіс" було вжито заходи до забезпечення вимог кредиторів, а саме, заборонено Київській міській раді вчиняти будь-які дії щодо припинення права користування (оренди, найму) ТОВ "Контактбудсервіс" спірними земельними ділянками, заборонено Київській міській раді вчиняти дії щодо дострокового розірвання, припинення договорів оренди, укладених між Міськрадою та ТОВ "Контактбудсервіс".

Судом апеляційної інстанції також встановлено, що ТОВ "Контактбудсервіс" належним чином виконувало зобов`язання щодо сплати орендної плати, оскільки відсутність такої заборгованості підтверджується листом Головного управління ДФС у м. Києві від 05.10.2018 № 76965/10/26-15-51-07-19, а також рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 31.01.2020 у справі № 640/12591/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.06.2020, яким скасовано податкове повідомлення-рішення Головного управління ДФС у м. Києві від 04.02.2019 № 0045140305 про збільшення ТОВ "Контактбудсервіс" суми грошового зобов`язання по орендній платі на 22 450 716, 60 грн, з яких за податковими зобов`язаннями - 17 960 573, 28 грн, за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами) - 4 490 143, 32 грн (донарахування якої здійснено, враховуючи рішення Київської міської ради від 28.02.2013 № 89/9146 "Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень ст. 288 Податкового кодексу України"), виходячи з того, що сторонами не вносились зміни до договорів оренди землі в частині зміни орендної плати відповідно до рішення від 28.02.2013 № 89/9146, прийнятого міськрадою, а відтак податковий орган протиправно здійснив донарахування по вказаному податку, згідно оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Крім того доводи Міськради щодо порушення строків забудови земельної ділянки, судом апеляційної інстанції відхилено, з урахуванням обставин, встановлених під час розгляду справи № 910/1424/19, які, відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України, не доказуються при розгляді цієї справи, у якій беруть участь ті ж самі учасники справи, зокрема, що за період з 2006 по 2018 роки ТОВ "Контактбудсервіс" здійснено підготовку, розроблення та затвердження проектної документації, з проходженням експертизи проекту будівництва; отримання відповідних дозволів на виконання будівельних робіт; а також виконання підготовчих та будівельних робіт по реалізації Комплексної забудови території об`єктами житлового і соціально - побутового призначення (1, 2, 2а мікрорайони) житлового масиву Осокорки - Центральні у Дарницькому районі м. Києва. При цьому відповідно до п. 8.4 Договору оренди, строки завершення будівництва визначаються проектною документацією, а документацією на будівництво (згідно календарних планів будівництва), затвердженою в установленому порядку, кінцевими строками будівництва житлового масиву є 2021 - 2025 роки, у зв`язку з чим термін забудови спірної земельної ділянок не порушено.

Враховуючи те, що ні Законом України "Про забудову та планування території", ні Порядком надання містобудівних умов та обмежень, затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово - комунального господарства України від 07.07.2011 № 10, не встановлено обов`язку землекористувача отримати проектну документацію на будівництво у визначені строки, а під час розгляду справи № 910/1424/19 встановлено обставини виконання ТОВ "Контактбудсервіс" ряду умов щодо отримання містобудівної документації, та враховуючи долучені до матеріалів справи сертифікати про форс - мажорні обставини (обставини непереборної сили), складені Київською торгово - промисловою палатою, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ТОВ "Контактбудсервіс" належним чином виконувались зобов`язання за договором оренди спірної земельної ділянки.

При цьому судом апеляційної інстанції відхилено доводи Міськради про невідповідність проектної документації п. 4.6 Загальних положень ДБН В.2.3-15:2007 "Автостоянки та гаражі для легкових автомобілів" щодо забезпечення такого параметру будівництва як належна кількість машино - місць, вказавши на те, що вказані порушення стосуються відповідності проектної документації певним законодавчим нормативам щодо забудови та не входять до предмету дослідження в контексті спірних правовідносин, та зауважено, що крім того, ні позивач, ні відповідачі не позбавлені права ініціювати внесення відповідних змін до проектної документації з огляду на встановлені нормативи щодо забудови.

Не погоджуючись із судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Міськрада звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просила скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.03.2021 та рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2020, та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

У поданій касаційній скарзі Міськрада, обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, вказала, що судами першої та апеляційної інстанцій не правильно застосовано норми матеріального права, зокрема ч.ч. 1 - 6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі", без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №594/376/17-ц та від 22.09.2020 у справі № 159/5756/18 щодо встановлення та оцінки наявності юридичних фактів, які є необхідними для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених ст. 33 Закону України "Про оренду землі", та щодо відсутності порушеного права позивача на час звернення до суду з позовом; у постанові Верховного Суду від 30.01.2020 у справі № 640/4550/19 щодо належності та допустимості як доказу акта, складеного за результатами перевірки контролюючим органом; у постановах Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 908/21/18, від 04.06.2019 у справі № 910/9044/18 щодо врахування добросовісності поведінки орендаря при поновленні договору оренди в силу закону.

В обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої п. 3 ч. 2 с. 287 ГПК України, скаржник посилається на те, що відсутні висновки Верховного Суду щодо застосування ч. 5 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" (в новій редакції, чинній на час звернення ТОВ "Контактбудсервіс" з даним позовом до суду) у подібних правовідносинах.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.06.2021 відкрито та зупинено касаційне провадження за касаційною скаргою Міськради у справі № 910/10351/20 до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 903/1030/19 та надано строк на подання відзиву на касаційну скаргу до 12.07.2021.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.10.2021 поновлено касаційне провадження у справі № 910/10351/20, призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 26.10.2021.

Представником ТОВ "Контактбудсервіс" 06.10.2021 подано до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому представник просить поновити процесуальний строк на подання відзиву. Разом з тим, у ч. 4 ст. 294 ГПК України визначено, що в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначається строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу. Таким чином, строк на подання відзиву на касаційну скаргу встановлюється не законом, а судом, а тому може бути продовженим, а не поновленим. Відповідно до ч. 2 ст. 119 ГПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Оскільки зазначене клопотання (про поновлення строку на подання відзиву) подане поза межами встановленого строку разом з відзивом, колегія суддів не вбачає підстав для його задоволення. За таких обставин, відзив на касаційну скаргу долучається до матеріалів справи, однак не враховується Судом при розгляді останньої, як такий, що поданий після закінчення встановленого судом процесуального строку.

В судовому засіданні 26.10.2021 оголошено перерву з розгляду касаційної скарги до 30.11.2021.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.11.2021 відкладено розгляд касаційної скарги на 21.12.2021.

Крім того 21.12.2021 Київська міська рада подала клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату, яке залишено Судом без задоволення.

Також 21.12.2021 від представника ТОВ "Контактбудсервіс" - адвоката Сердюк О.О. надійшло клопотання про закриття касаційного провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 296 ГПК України, в якому остання зазначає, що до матеріалів касаційної скарги не додано доказів на підтвердження того, що Перепелицін К.М. має право представляти Київську міську раду як представник або в порядку самопредставництва. З урахуванням приписів ст. 56 ГПК України, беручи до уваги додані до касаційної скарги документи на підтвердження повноважень представника Київської міської ради Перепелиціна К.М., в задоволенні вказаного клопотання відмовлено.

Переглянувши в касаційному порядку оскаржувані рішення та постанову в межах доводів та вимог касаційної скарги, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновків про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, а також про необхідність часткового закриття касаційного провадження, з огляду на таке.

Частиною 1 ст. 300 ГПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Як свідчить зміст п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, право касаційного оскарження судових рішень належить, зокрема, учасникам справи у разі підтвердження ними наявності зазначеної ними підстави касаційного оскарження судових рішень, зокрема, неправильного застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

При цьому, як зазначила об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19, подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин та об`єкт (предмет).

За висновками Великої Палати Верховного Суду, подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (п. 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; п. 38 постанови від 25.04.2018 у справі № 925/3/7, п. 40 постанови від 25.04.2018 у справі № 910/24257/16). Такі ж висновки були викладені у постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15 та від 13.09.2017 у справі № 923/682/16.

Отже, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (п. 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; п. 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).

Отже, з`ясування наявності права скаржника на касаційний перегляд судових рішень з підстав, наведених у п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, перебуває в залежності від встановлення таких складових елементів (критеріїв) як подібність предмета спору (заявлених вимог), підстав позову (вимог), змісту позовних вимог та встановлених судами фактичних обставин, а також наявності однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Проаналізувавши обставини правовідносин у даній справі та у справах, на постанови в яких посилається скаржник, шляхом співставлення їх суб`єктів, об`єктів та юридичного змісту, колегія суддів дійшла висновку, що правовідносини у справах не є подібними, тому підстави для врахування позицій Верховного Суду, викладених у постановах: від 10.04.2018 у справі № 594/376/17-ц, від 22.09.2020 у справі № 159/5756/18, від 30.01.2021 у справі № 640/4550/19, від 03.04.2019 у справі № 908/21/18, від 04.06.2019 у справі № 910/9044/18, на які посилається скаржник, відсутні, з огляду на таке.

Так у справі № 594/376/17-ц ТОВ "Мрія центр" звернулось до суду з позовом до фізичної особи та ТОВ "Борщівська аграрна компанія" про визнання поновленим на той самий строк і на тих самих умовах договору оренди земельної ділянки. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ТОВ "Мрія центр" суди виходили з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів відправлення орендодавцю відповідних листів-повідомлень з проектом додаткової угоди та з урахуванням вищезазначених вимог закону дійшли правильного висновку (як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.04.2018), що позивач не скористався своїм переважним правом на поновлення договору оренди землі.

У справі № 159/5756/18 фізична особа звернулася до суду із позовом до Ковельської міської ради Волинської області про визнання поновленим на той самий строк і на тих самих умовах договору оренди земельної ділянки. У вказаній справі суди встановили, що позивач не дотримався вимог ч. 3 ст. 33 Закону України "Про оренду землі", не надавши до листа - повідомлення про поновлення договору оренди землі проект додаткової угоди. Невиконання зазначених вимог і стало підставою скасування постановою Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 159/5756/18 рішень судів попередніх інстанцій і прийняття нового рішення про відмову у позові.

Водночас у справі № 910/10351/20 судами встановлено, що позивач звернувся з відповідним позовом з посиланням на чинну в момент виникнення спірних правовідносин редакцію саме ч.ч. 1, 2, 3, 5 ст. 33 Закону України "Про оренду землі", скориставшись правом до закінчення терміну строку дії договору повідомити в порядку п. 11.7 Договору оренди про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди на новий строк (поновлення договору оренди). При цьому до листа - повідомлення про поновлення договору оренди земельної ділянки ТОВ "Контактбудсервіс" було додано проект додаткової угоди та документи, передбачені Порядком набуття прав на землю із земель комунальної власності у місті Києві, затвердженим рішенням Київської міської ради від 20.04.2017 № 241/2463. Тобто правовідносини у справах № 594/376/17-ц, № 159/5756/18 та у справі №910/10351/20 не є подібними зважаючи на різні фактичні обставини, встановлені судами, що має наслідком відмінне правове застосування приписів ст. 33 Закону України "Про оренду землі".

Подібний висновок викладено в ухвалах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 920/737/17 та від 03.11.2021 у справі № 920/748/17.

Що ж до постанови Верховного Суду від 30.01.2020 у справі № 640/4550/19, то у цій справі позивач звернувся до адміністративного суду з позовною заявою до Департаменту земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), в якій просив суд визнати протиправними дії відповідача щодо обстеження земельної ділянки (кадастровий номер: 8000000000:69:011:0015), за наслідками якого складено акт обстеження земельної ділянки від 12.06.2017 №17-08882-09. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив, що у цій справі обраний позивачем спосіб захисту прав шляхом подання позову про визнання протиправними дій щодо складання акта обстеження земельної ділянки сам по собі не сприяє ефективному відновленню порушеного права. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.03.2019 у справі № 820/3713/17 щодо заявлених позовних вимог про визнання відсутності у Комунального підприємства "Харківські теплові мережі" компетенції щодо складання акта обстеження земельної ділянки і видачі акта - припису зробила висновок про те, що такі позовні вимоги не можуть бути розглянуті в порядку адміністративного судочинства. Враховуючи викладене, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про скасування рішення окружного та постанови апеляційного адміністративних судів та закрив провадження у справі на підставі ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України.

Тобто правовідносини у справі № 640/4550/19 та у справі № 910/10351/20 є різними за предметом, підставами та змістом позовних вимог, встановленими судами фактичними обставинами, а також матеріально - правовим регулюванням спірних правовідносин.

Що ж до постанов Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 908/21/18, від 04.06.2019 у справі № 910/9044/18, на які посилається скаржник, то у справі № 908/21/18 прокурор в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області звернувся до суду з позовом до Воздвижівської сільської ради Гуляйпільського району Запорізької області та Фізичної особи-підприємця Распопова Сергія Вікторовича про визнання незаконним та скасування рішення Воздвижівської сільської ради від 13.11.2013 № 9; зобов`язання ФОП Распопова С.В. повернути на користь держави в особі позивача земельну ділянку площею 69, 5304 га з кадастровим номером 23218810000:08:006:0003 на території Воздвижівської сільської ради Гуляйпільського району Запорізької області. Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що спірне рішення прийнято відповідачем-1 з перевищенням наданих повноважень, оскільки стосується розпорядження земельною ділянкою державної власності сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту, повноваженнями власника якої, у тому числі щодо передачі такої землі в оренду, наділений позивач. Таким чином, договір оренди від 07.12.2008 за № 040826900044 закінчився 08.12.2013 (після закінчення строку його дії), після цього орендар не звертався до належного орендодавця з метою поновлення такого договору, відповідна додаткова угода між сторонами не укладалась, орендна плата за користування землею відповідачем-2 не сплачувалась. У зв`язку з чим відповідач-2 користувався спірною земельною ділянку без наявності правових підстав, а отже зобов`язаний повернути її державі в особі уповноваженого органу - позивача.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 03.04.2019 у справі № 908/21/18 зазначив, що необхідною правовою підставою для застосування приписів ч. 6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" є збереження між сторонами первинно укладеного договору оренди, фактичних орендних правовідносин після закінчення строку дії договору, про що свідчить одночасна наявність таких умов: орендар продовжує використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням та сплачувати орендодавцю орендну плату в погодженому в договорі оренди розмірі, а орендодавець у свою чергу не висловлює заперечень проти такого користування, зокрема, у зв`язку з належним виконанням договору оренди землі, у тому числі продовжує приймати, як належну, сплату орендної плати. Отже, у такому випадку має місце добросовісне та належне виконання орендарем умов договору оренди та одночасне безумовне прийняття такого виконання орендодавцем. Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, в постанові палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 10.09.2018 у справі № 920/739/17, на яку обґрунтовано посилається прокурор в касаційній скарзі.

Проте судами у даній справі встановлено, що протягом 2013 - 2017 років, тобто після закінчення встановленого в договорі оренди п`ятирічного строку, ФОП Распопов С.В. сплачував орендну плату за користування земельною ділянкою державної власності до місцевого бюджету Воздвижівської сільської ради (п. 7 Постанови), не зважаючи на те, що з 01.01.2013 повноваження щодо розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної власності набув центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи. При цьому обставина звернення Распопова С.В. 10.12.2013 до ГУ Держземагентства у Запорізькій області про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою на передачу спірної земельної ділянки в оренду та подальші звернення до його правонаступника - позивача про затвердження проекту землеустрою безумовно свідчать про те, що відповідач-2 принаймні з грудня 2013 року був обізнаний з тим, до кого саме перейшли повноваження орендодавця землі державної власності сільськогосподарського призначення за договором від 07.12.2008 за №040826900044 (ст. 770 ЦК України, ч. 4 ст. 32 Закону України "Про оренду землі"), проте умисно сплачував орендну плату за землю неналежному орендодавцю.

Вказані обставини свідчать про недобросовісну поведінку орендаря та дають підстави для висновку про припинення фактичних орендних правовідносин між сторонами договору оренди після закінчення строку його дії, що в сукупності виключає застосування до спірних правовідносин положень ч. 6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі". За даних фактичних обставин справи, тобто за умови неналежного виконання умов договору оренди з боку орендаря, сама по собі відсутністю заперечень орендодавця проти поновлення договору оренди (так звана "мовчазна згода") не спричиняє поновлення договору оренди землі в силу закону.

Тобто Верховним Судом вказано на недобросовісну поведінку орендаря, у зв`язку з тим, що останній умисно сплачував орендну плату за землю неналежному орендодавцю. Водночас у справі № 910/10351/20 таких обставин не встановлено, а тому правовідносини у справі № 908/21/18 та у справі № 910/10351/20 є різними за встановленими судами фактичними обставинами.

У справі ж № 910/9044/18 ТОВ "Блакитна хвиля" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами до Київської міської ради (далі - відповідач, Київрада) про визнання договору оренди земельної ділянки від 22.11.2007, укладеного між сторонами даного спору щодо земельної ділянки, площею 8, 4300 га (кадастровий номер 8000000000:72:240:0017) по вул. Кадетський Гай у Солом`янському районі міста Києва, для будівництва експлуатації та обслуговування житлового комплексу з вбудованими приміщеннями та об`єктами громадського обслуговування, торгівлі, підземними та наземними паркінгами - поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором. Позовні вимоги мотивовані положеннями ч. 6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" та тим, що позивач після закінчення строку дії договору продовжив користуватись земельною ділянкою та належним чином виконувати обов`язки орендаря, визначені договором, а відтак, з огляду на відсутність відповідних заперечень з боку відповідача упродовж одного місяця після закінчення строку дії договору, позивач вважав свої вимоги обґрунтованими.

Верховний Суд у постанові від 04.06.2019 зазначив, що позивачем у даному випадку обрано невірний та неефективний спосіб захисту своїх порушених прав, оскільки належним способом захисту порушеного права у цьому випадку є позов про визнання укладеною додаткової угоди із викладенням її змісту, оскільки сама по собі вимога про визнання договору оренди землі поновленим за своєю суттю є встановленням факту, який має юридичне значення, і не може забезпечити захисту порушеного права позивача в силу імперативного припису про обов`язковість оформлення поновлення договору оренди саме шляхом укладення додаткової угоди, що, власне, і може бути предметом розгляду в суді (ч. 8 ст. 33 Закону України "Про оренду землі"). Проте ні заявлений у справі позов (зокрема його прохальна частина), ні його додатки не містять проекту додаткової угоди до договору оренди від 22.11.2007, умови якої суд мав би затвердити у випадку задоволення позовних вимог, як і взагалі матеріали справи не містять будь - якого проекту додаткової угоди. При цьому, враховуючи встановлений в п.п.22-26 цієї постанови факт, що позивачем у даному випадку обрано невірний та неефективний спосіб захисту своїх порушених прав, що в будь - якому випадку зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції про відмову в позові підлягає залишенню в силі саме з даної підстави.

Вказане свідчить про те, що правовідносини у справі № 910/9044/18 та у справі № 910/10351/20 є різними за встановленими судами фактичними обставинами.

Крім цього, Велика Палата Верховного Суду у постановах від 22.09.2020 у справі № 313/350/16-ц та № 159/5756/18 відступила від висновку Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду, викладеного в постанові від 10.09.2018 у справі № 920/739/17 (на яку посилався Верховний Суд у справі № 908/21/18 та у справі № 910/9044/18), а саме щодо розуміння ст. 33 Закону України "Про оренду землі", що виключає можливість застосування викладених у них висновків до правовідносин у справі № 910/10351/20.

Що ж до постанови Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 910/8798/18, то посилання скаржника на неї не обґрунтовані в якості підстави касаційного оскарження, а тому Судом не розглядаються. При цьому правильність оформлення касаційної скарги, зокрема, її вимоги, зміст та підстави касаційного оскарження, покладається саме на заявника касаційної скарги, що має своїм наслідком, відповідно до ст. 300 ГПК України, розгляд касаційної скарги в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу міркуваннями та обґрунтуванням підстав касаційного оскарження, яких не виклав сам скаржник. У іншому випадку, вказане б призводило до порушення таких принципів господарського процесу, як змагальності та диспозитивності.

До того ж колегія суддів зазначає, що у вказаній постанові Верховним Судом застосовано підхід до застосування ст. 33 Закону України "Про оренду землі", відповідно до якого передбачений ч. 6 вказаної статті порядок є відмінним від передбаченого положеннями ч.ч. 1 - 5 ст. 33 Закону, оскільки передбачає право на поновлення договору оренди земельної ділянки, яке виникає після закінчення строку дії відповідного договору оренди земельної ділянки за умови, що орендар продовжує користуватись цією ділянкою, за відсутності протягом одного місяця після закінчення дії договору оренди заперечення орендодавця проти поновлення цього договору. І повідомлення орендарем орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених ч. 6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі", не вимагається. Водночас від вказаного підходу відступила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 22.09.2020 у справі № 159/5756/18 та № № 313/350/16-ц.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" суд вказав, що прописаний у Конвенції термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. Суд стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та засади моральності суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Суд нагадує, що вирази "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним.

Крім того, суттєвим є той факт, що застосовне національне право відповідає поняттю "законність", визначеному Конвенцією, яка вимагає, щоб усе право - писане чи неписане - було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, у разі потреби - з належною консультацією, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити така дія (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ від 21.10.2010 у справі "Diya 97 v. Ukraine").

Правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п. 31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (правова позиція, викладена в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі, відкритого в порядку п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, на підставі п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України.

Що ж до посилань скаржника на те, що судові рішення у справі № 640/12591/19 були скасовані постановою Верховного Суду від 27.05.2021, то, по - перше, вказані посилання не обґрунтовані підставою касаційного оскарження, а по - друге, відповідна постанова прийнята після винесення апеляційним господарським судом оскаржуваної постанови у справі № 910/10351/20 (25.03.2021), у зв`язку з чим відповідні обставини не могли бути відомі апеляційному суду під час перегляду рішення суду першої інстанції у розглядуваній справі.

Що ж до іншої підстави відкриття касаційного провадження - відсутні висновки Верховного Суду щодо застосування ч. 5 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" (в новій редакції, чинній на час звернення ТОВ "Контактбудсервіс" з даним позовом до суду) у подібних правовідносинах, то відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Порядок застосування господарськими судами норм матеріального права врегульовано ст. 11 ГПК України, ч. 2 якої передбачено, що суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Загальний принцип права, закріплений в ч. 1 ст. 58 Конституції України, передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

У Рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99 "У справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів)" зазначено, що принцип незворотності дії законів та нормативно-правових актів у часі закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України. Цей принцип треба розуміти так, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, дія закону чи іншого нормативно - правового акта поширюється тільки на ті відносини, які виникли після набуття ним чинності. Це є однією з гарантій правової стабільності. Надання зворотної дії в часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

З огляду на викладене, судочинство у господарських судах, здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи, але визначаючи, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 237 ГПК України, яку правову норму належить застосувати до спірних правовідносин, суд керується нормами матеріального права, якими такі правовідносини регулювалися на час їх виникнення.

До того ж, Законом України від 05.12.2019 № 340-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набув чинності з 16.07.2020, розділ IX "Перехідні положення" Закону України "Про оренду землі" від 06.10.1998 № 161-XIV, зокрема, доповнено абзацем четвертим такого змісту:

"Правила, визначені статтею 126-1 Земельного кодексу України щодо поновлення договорів оренди землі, поширюються на договори оренди землі, укладені або змінені після набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", а поновлення договорів оренди землі, укладених до набрання чинності зазначеним Законом, здійснюється на умовах, визначених такими договорами, за правилами, чинними на момент їх укладення".

Отже, наведені положення закону були враховані судами попередніх інстанцій при вирішенні даного спору про поновлення договору оренди землі за правилами, чинними на момент його укладення, а тому підстави для формування відповідного висновку відсутні.

Враховуючи те, що доводи касаційної скарги в частині підстави, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшли свого підтвердження, колегія суддів вважає, що підстави для скасування постанови Північного апеляційного господарського суду від 25.03.2021 та рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2020 у справі № 910/10351/20 відсутні, а тому судові рішення у даній справі з підстави їх оскарження, передбаченої п. 3. ч. 2 ст. 287 ГПК України підлягають залишенню без змін.

У зв`язку з тим, що суд закриває касаційне провадження, відкрите на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та відмовляє у задоволенні касаційної скарги в частині підстави, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, залишаючи без змін оскаржувані рішення суду першої та постанову апеляційної інстанцій, судовий збір за подання касаційної скарги покладається на скаржника.

Керуючись ст.ст. 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційне провадження у справі № 910/10351/20 за касаційною скаргою Київської міської ради в частині підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України закрити.

Касаційну скаргу Київської міської ради в частині підстави, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.03.2021 та рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2020 у справі № 910/10351/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Міщенко І.С.

Уркевич В.Ю.