Постанова

Іменем України

15 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 182/5958/17

провадження № 61-6890св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

заявник (боржник) - ОСОБА_1 ,

суб`єкт оскарження - державний виконавець Нікопольського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) Прудський Дмитро Леонідович,

заінтересована особа (стягувач) - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Нікопольського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на ухвалу Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 листопада 2020 року у складі судді Багрової А. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2021 року у складі колегії суддів: Бондар Я. М., Барильської А. П., Зубакової В. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заявлених вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на постанову державного виконавця Нікопольського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) (далі - Державний виконавець) Прудського Д. Л. про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, заінтересована особа - ОСОБА_2 , посилаючись на те, що рішенням Нікопольського міськрайонного суду від 15 січня 2019 року у справі №182/5958/17 було задоволено позов ОСОБА_2 до неї та стягнуто з неї на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини усіх видів її заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку щомісяця, починаючи з 24 жовтня 2017 року до досягнення дитиною повноліття. На виконання вказаного рішення суду було видано виконавчий лист. 13 серпня 2019 року Державний виконавець Прудський Д. Л. відкрив виконавче провадження ВП № 59789657. 27 квітня 2020 року Державний виконавець Прудський Д. Л. виніс постанову про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України. Підставою для винесення зазначеної постанови стала нарахована Державним виконавцем заборгованість зі сплати аліментів, яка перевищує суму відповідних платежів за шість місяців. Однак розрахована Державним виконавцем сума заборгованості є необґрунтованою, оскільки матеріали виконавчого провадження не містять жодного запиту до органів податкової служби для встановлення розміру її доходів чи до органів місцевого самоврядування - щодо розміру середнього заробітку в місті Нікополі. Вона не ухилялася від сплати аліментів та не вчиняла дій, які б унеможливлювали чи ускладнювали виконання судового рішення, сплачувала аліменти на рахунок колишнього чоловіка і він їх отримував. Також вона повідомляла Державного виконавця про те, що з 21 вересня 2019 року перебувала за межами України, сплачувала аліменти шляхом перерахування коштів на особисту карту сина через систему міжнародних грошових переказів Western Union. У зв`язку з пандемією коронавірусу вона втратила роботу в Польщі і була вимушена повернутися до України. 03 вересня 2020 року вона хотіла виїхати на роботу в Польщу, але їй було відмовлено в перетині кордону, так як постановою Державного виконавця було накладено обмеження виїзду за межі України. Про наявність такого обмеження вона не знала, постанова до неї не надходила, в матеріалах виконавчого провадження відсутні докази її направлення. Встановлене постановою Державного виконавця обмеження у праві виїзду за межі України порушує її право на працю, унеможливлює покращення її платоспроможності та сплату аліментів. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати неправомірною постанову Державного виконавця Прудського Д. Л. від 27 квітня 2020 року у виконавчому провадженні ВП № 59789657 про встановлення їй тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України та зобов`язати Державного виконавця скасувати вказану постанову.

Ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 листопада 2020 року скаргу ОСОБА_1 задоволено. Визнано неправомірною постанову Державного виконавця Прудського Д. Л. від 27 квітня 2020 року у виконавчому провадженні ВП № 59789657 про встановлення ОСОБА_1 тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України. Зобов`язано Державного виконавця поновити порушене право ОСОБА_1 на виїзд за межі України та скасувати постанову від 27 квітня 2020 року у виконавчому провадженні ВП № 59789657.

Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України є винятковим заходом обмеження особистої свободи фізичної особи, який застосовується лише за наявності достатніх підстав вважати, що така особа ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на неї відповідним судовим рішенням, та має намір вибути за межі України з метою невиконання цього рішення. Встановлене ОСОБА_1 тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України ґрунтується на законі та переслідує легітимну мету поновити права стягувача на отримання аліментів, але таке обмеження не знаходиться в справедливому балансі між правами людини (в даному випадку ОСОБА_1 ) та публічним інтересом, не є пропорційним меті його застосування з урахуванням індивідуальної ситуації, яка склалася у ОСОБА_1 , так як: заборгованість за аліментами розрахована Державним виконавцем, починаючи з жовтня 2017 року по липень 2019 року та на час відкриття виконавчого провадження вже склала 49 136,01 грн через тривалість розгляду в суді справи про стягнення аліментів; ОСОБА_1 не має роботи та будь-яких інших доходів, крім тих, які вона отримала, працюючи в Польщі до початку карантину та з жовтня 2019 року по квітень 2020 року; під час розгляду справи судом не встановлено, що ОСОБА_1 вчиняла будь-які свідомі дії або бездіяльність, спрямовані на невиконання відповідного обов`язку у виконавчому провадженні; ОСОБА_1 не мала реальної можливості виконати свої зобов`язання в повному обсязі через відсутність роботи та майна, а також у зв`язку з карантинними заходами, пов`язаними з розповсюдженням COVID-19; порушується право ОСОБА_1 на працю та належне матеріальне забезпечення себе та дитини в умовах постійного безробіття в Україні, в тому числі через карантинні обмеження. Тому потреба в тимчасовому обмеженні у праві виїзду за межі України ОСОБА_1 відсутня. Під час винесення оскаржуваної постанови Державний виконавець не з`ясував обставин ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на неї рішенням суду, а також не надав до суду належних і допустимих доказів на підтвердження умисного ухилення ОСОБА_1 від виконання рішення суду і не довів, що вона вчиняла будь-які дії, спрямовані на ухилення від сплати боргу за виконавчим документом. Сам факт відкриття виконавчого провадження, вчинення державним виконавцем певних дій щодо його виконання і наявність заборгованості, за відсутності належних допустимих, достовірних та достатніх доказів ухилення боржника від виконання рішення суду, не свідчать про необхідність тимчасового обмеження конституційних прав боржника. Крім цього, судом не встановлено будь-яких вагомих обставин, які б свідчили про те, що тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України сприятиме виконанню судового рішення.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2021 року апеляційну скаргу Нікопольського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) (далі - Нікопольський ВДВС) залишено без задоволення, а ухвалу Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 листопада 2020 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 умисно ухиляється від виконання судового рішення, як того вимагають правила частини другої статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» та пункт 18 частини третьої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження». Крім того, в матеріалах справи наявні заяви стягувача ОСОБА_2 про отримання ним аліментів від ОСОБА_1 з часу відкриття виконавчого провадження, а також розпорядження про надходження грошових коштів на рахунки з обліку депозитних сум при примусовому виконанні виконавчого документа та їх перерахування на користь ОСОБА_2 . Тому висновки місцевого суду є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

16 квітня 2021 року Нікопольський ВДВС подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 листопада 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні скарги ОСОБА_1 .

Касаційна скарга мотивована тим, що, висновки суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, суперечать правовим висновкам, викладеним в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2021 року у справі № 2-3619-2007 (провадження № 61-22862св19), а також суди неповно з`ясували обставини справи, не дослідили у повному обсязі доказів і не звернули уваги на те, що на час встановлення ОСОБА_1 тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України вона не виконувала рішення Нікопольського міськрайонного суду від 15 січня 2019 року у справі №182/5958/17 про стягнення з неї на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . У зв`язку з відсутністю інформації про заробіток боржника Державним виконавцем Прудським Д. Л. складено розрахунок заборгованості з урахуванням середньої заробітної плати по місту Нікополю Дніпропетровської області, згідно з яким заборгованість ОСОБА_1 зі сплати аліментів станом на 01 квітня 2020 року складала 62 251,26 грн, з яких 12 271,50 грн - заборгованість, яка утворилася з дня відкриття виконавчого провадження, що перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці. Тому Державний виконавець мав підстави для застосування частини дев`ятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження». Боржник не оскаржувала вказаний розрахунок заборгованості і не надала доказів, які б підтверджували розмір заробітку (доходу), який вона отримала за кордоном. Пославшись на те, що протягом 11 місяців ОСОБА_1 працювала в Польщі, суди також не врахували, що заборгованість ОСОБА_1 зі сплати аліментів є значно більшою, так як середня заробітна плата в Польщі вища ніж в місті Нікополі Дніпропетровської області. Крім того, в оскаржуваних судових рішеннях не зазначено норм Закону України «Про виконавче провадження», які були порушені Державним виконавцем при встановленні боржнику тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області.

02 грудня 2021 року справа № 182/5958/17 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 27 частини першої статті 353 ЦПК України передбачено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо розгляду скарг на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, приватного виконавця.

За змістом пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги (стаття 451 ЦПК України).

Судами встановлено, що 12 серпня 2019 року Нікопольським міськрайонним судом Дніпропетровської області було видано виконавчий лист №182/5958/17 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частина усіх видів її заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку щомісяця, починаючи з 24 жовтня 2017 року до досягнення дитиною повноліття.

За заявою ОСОБА_2 постановою Державного виконавця Прудського Д. Л. від 13 серпня 2019 року відкрито виконавче провадження ВП № 59789657 з примусового виконання вищевказаного виконавчого листа.

13 серпня 2019 року Державним виконавцем Прудським Д. Л. складено розрахунок, згідно з яким заборгованість ОСОБА_1 зі сплати аліментів за період з жовтня 2017 року по липень 2019 року становила 49 136,01 грн.

З пояснень учасників справи та матеріалів виконавчого провадження судами встановлено, що боржник ОСОБА_1 у вересні 2019 року виїхала на роботу до Польщі, сплачувала аліменти на дитину в жовтні, листопаді, грудні 2019 року в розмірі по 2 000 грн, 04 березня 2020 року - 1 500 грн та 1 940 грн, 26 березня 2020 року - 1 500 грн.

За відомостями з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків станом на 02 вересня 2020 року в 3 кварталі 2019 року (на час відкриття виконавчого провадження) ОСОБА_1 отримувала офіційні доходи лише з 15 липня 2019 року по 30 серпня 2019 року в розмірі 6 531 грн. Інформації про доходи ОСОБА_1 у 2020 році не вказано.

04 березня 2020 року Державним виконавцем Прудським Д. Л. складено розрахунок, згідно з яким станом на 04 березня 2020 року заборгованість ОСОБА_1 зі сплати аліментів з часу відкриття виконавчого провадження становить 10 448,75 грн, а загальна заборгованість - 60 428,51 грн.

27 квітня 2020 року Державним виконавцем Прудським Д. Л. винесено постанову про встановлення тимчасового обмеження боржника ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі.

Судами також встановлено, що за розрахунком заборгованості, складеним 21 вересня 2020 року Державним виконавцем Прудським Д. Л., ОСОБА_1 сплатила аліменти на дитину у травні 2020 року в розмірі 3 000 грн, червні 2020 року - 3 350 грн, липні 2020 року - 3 000 грн, серпні 2020 року - 4 200 грн, вересні 2020 року - 3 300 грн. Загальна заборгованість ОСОБА_1 зі сплати аліментів станом на 21 вересня 2020 року складає 47 402,19 грн, а заборгованість з часу відкриття виконавчого провадження - 7 206,97 грн.

Згідно з розпорядженням Державного виконавця Прудського Д. Л. від 09 жовтня 2020 року № 59789657 грошові кошти в сумі 3 300 грн, що надійшли 06 жовтня 2020 року на рахунок з обліку депозитних сум перераховано в рахунок стягнення аліментів на користь ОСОБА_2 .

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно з пунктом 9 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є обов`язковість рішень суду.

Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (частина перша статті 18 ЦПК України).

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Тривале невиконання рішень, постановлених національними судами є системною проблемою України, яка констатована у декількох рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

ЄСПЛ в пункті 40 рішення у справі «Горнсбі проти Греції» зазначив, що право на суд було б ілюзорним, якби національна правова система договірної держави допускала невиконання остаточного та обов`язкового судового рішення на шкоду одній зі сторін.

Якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс (рішення ЄСПЛ у справі «Піалопулос та інші проти Греції»).

Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно з частинами третьою, восьмою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» визначення суми заборгованості із сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому Сімейним кодексом України. Спори щодо розміру заборгованості із сплати аліментів вирішуються судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом.

Статтею 195 Сімейного кодексу України передбачено, що заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), визначається виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення, незалежно від того, одержано такий заробіток (дохід) в Україні чи за кордоном. Заборгованість за аліментами платника аліментів, який не працював на час виникнення заборгованості або є фізичною особою - підприємцем і перебуває на спрощеній системі оподаткування, або є громадянином України, який одержує заробіток (дохід) у державі, з якою Україна не має договору про правову допомогу, визначається виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості. У разі встановлення джерела і розміру заробітку (доходу) платника аліментів, який він одержав за кордоном, за заявою одержувача аліментів державний виконавець, приватний виконавець здійснює перерахунок заборгованості. Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору - судом.

За наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці, державний виконавець виносить вмотивовані постанови про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі (пункт 1 частини дев`ятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження»).

Згідно з частиною четвертою статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» строк обчислення заборгованості зі сплати аліментів для застосування заходів, передбачених пунктами 1-4 частини дев`ятої, частиною чотирнадцятою статті 71 цього Закону, обчислюється з дня пред`явлення виконавчого документа до примусового виконання.

Відповідно до абзацу другого пункту 1 розділу XIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 № 512/5 (далі - Інструкція № 512/5), за наявності обставин, передбачених абзацом першим або шостим частини дев`ятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець виносить вмотивовану постанову про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі.

Тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України особи знімається у разі винесення виконавцем постанови про: закінчення виконавчого провадження на підставі пунктів 1-3, 5-7, 9-12, 14, 15 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження»; скасування тимчасового обмеження у праві виїзду особи з України - у разі погашення заборгованості зі сплати періодичних платежів у повному обсязі (пункт 4 розділу XIII Інструкції № 512/5).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Задовольняючи скаргу ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з відсутності доказів умисного ухилення ОСОБА_1 від виконання рішення суду та погашення заборгованості, а також вчинення боржником будь-яких дій, спрямованих на ухилення від сплати боргу за виконавчим документом.

В апеляційній скарзі на ухвалу суду першої інстанції Нікопольський ВДВС посилався на те, що оскаржувана постанова Державного виконавця була винесена з підстав, передбачених пунктом 4 частини дев`ятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», і що положення цього Закону та Інструкції № 512/5 не встановлюють обов`язку Державного виконавця доводити факт ухилення боржника від виконання рішення суду.

Частиною дев`ятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено особливий порядок дій, метою яких є створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання, який передбачає, що за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці, державний виконавець виносить вмотивовані постанови: 1) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; 2) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; 3) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві користування вогнепальною мисливською, пневматичною та охолощеною зброєю, пристроями вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі; 4) про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві полювання - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі.

Вказані у цій статті обмеження будуть вважатись такими, що застосовані із дотриманням вимог Закону України «Про виконавче провадження», зокрема частини дев`ятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», у разі, коли таке рішення буде вмотивоване державним виконавцем у відповідних постановах належним чином.

При встановленні державним виконавцем наявності заборгованості зі сплати аліментів і того, що її сукупний розмір перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці, застосування вказаних обмежень прямо передбачено частиною дев`ятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження».

При цьому вказана стаття не зобов`язує державного виконавця перевіряти наявність таких прав у боржника, а містить припис у вигляді імперативного обов`язку виконавця винести постанови, перелік яких визначено у цій статті, адже застосування заходів, прямо передбачених частиною дев`ятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», слугують належному захисту прав дітей та сприяють встановленню механізму притягнення до відповідальності осіб за несплату аліментів та ухилення боржників у подальшому від виконання призначеного обов`язку із стягнення за несплату аліментів, зменшенню заборгованості зі сплати аліментів.

У разі усунення заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці, яка дає підстави виконавцю для накладення постанови про обмеження певних прав, виконавцем будуть вжиті заходи, передбачені Законом України «Про виконавче провадження».

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2021 року у справі № 2-3619-2007 (провадження № 61-22862св19), на яку послався Нікопольський ВДВС в касаційній скарзі.

Залишаючи без змін ухвалу місцевого суду, апеляційний суд не врахував вищенаведених положень частини дев`ятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», не дав правової оцінки і не зробив висновків з приводу аргументів Нікопольського ВДВС про те, що положення Закону України «Про виконавче провадження» та Інструкції № 512/5 не встановлюють обов`язку Державного виконавця доводити факт ухилення боржника від виконання рішення суду.

Крім того, зазначивши, що матеріали справи не містять доказів умисного ухилення ОСОБА_1 від виконання судового рішення, як це передбачено правилами частини другої статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» та пунктом 18 частини третьої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження», апеляційний суд не звернув увагу на те, що частина друга статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» була виключена Законом України від 10 грудня 2015 року № 888-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розширення повноважень органів місцевого самоврядування та оптимізації надання адміністративних послуг» та втратила чинність 29 грудня 2015 року, а стаття 11 Закону України «Про виконавче провадження» визначає загальні строки у виконавчому провадженні, а частина третя цієї статті не містить пунктів.

Враховуючи наведене, доводи заявника про те, що висновки суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, суперечать правовим висновкам, викладеним в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2021 року у справі № 2-3619-2007 (провадження № 61-22862св19), є обґрунтованими.

Зі змісту оскаржуваної постанови про встановлення тимчасового обмеження боржника ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України вбачається, що Державний виконавець Прудський Д. Л. виходив з того, що після винесення постанови про відкриття виконавчого провадження у ОСОБА_1 утворилася заборгованість зі сплати аліментів, сукупний розмір якої згідно з розрахунком від 27 квітня 2020 року за період з 13 серпня 2019 року по 31 березня 2020 року складає 62 251,26 грн, що перевищує суму відповідних платежів за шість місяців.

Однак в матеріалах справи відсутній вищевказаний розрахунок зі сплати аліментів від 27 квітня 2020 року і суди попередніх інстанцій не встановили дійсний розмір заборгованості ОСОБА_1 зі сплати аліментів, що утворилася з дня пред`явлення виконавчого документа до примусового виконання та не була погашена на час винесення оскаржуваної постанови Державного виконавця, а також не перевірили, чи перевищує ця заборгованість суму відповідних платежів за чотири місяці.

Відповідно до частини четвертої, пунктів 3, 4 частини п`ятої статті 19 Закону України «Про виконавче провадження» сторони зобов`язані невідкладно, не пізніше наступного робочого дня після настання відповідних обставин, письмово повідомити виконавцю про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником, а також про виникнення обставин, що обумовлюють обов`язкове зупинення вчинення виконавчих дій, про встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи перебування (у тому числі зміну їх реєстрації) або місцезнаходження, а боржник - фізична особа - також про зміну місця роботи. Боржник зобов`язаний: за рішеннями майнового характеру подати виконавцю протягом п`яти робочих днів з дня відкриття виконавчого провадження декларацію про доходи та майно боржника, зокрема про майно, яким він володіє спільно з іншими особами, про рахунки у банках чи інших фінансових установах, про майно, що перебуває в заставі (іпотеці) або в інших осіб, чи про кошти та майно, належні йому від інших осіб, за формою, встановленою Міністерством юстиції України; повідомити виконавцю про зміну відомостей, зазначених у декларації про доходи та майно боржника, не пізніше наступного робочого дня з дня виникнення відповідної обставини.

В скарзі на постанову Державного виконавця Прудського Д. Л. від 27 квітня 2020 року про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України ОСОБА_1 зазначила, що з 21 вересня 2019 року вона перебувала за межами України та мала роботу в Польщі.

В апеляційній скарзі на ухвалу суду першої інстанції Нікопольський ВДВС звертав увагу апеляційного суду на те, що ОСОБА_1 має сплачувати аліменти у розмірі 1/4 частини усіх видів її заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку щомісяця. Однак, працюючи в Польщі, боржник сплачувала аліменти на власний розсуд, не надавши інформацію про розмір своїх доходів, тобто порушила вимоги статті 19 Закону України «Про виконавче провадження».

Відхиляючи доводи апеляційної скарги Нікопольського ВДВС, апеляційний суд виходив з того, що наявність заборгованості, яка утворилася з дня відкриття виконавчого провадження, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці, не свідчить про ухилення боржниці від виконання зобов`язань, покладених на неї рішенням суду. Однак при цьому суд не спростував вищенаведених аргументів Нікопольського ВДВС щодо невиконання боржником своїх обов`язків, передбачених статтею 19 Закону України «Про виконавче провадження».

Таким чином, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не встановив достатньо повно фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення скарги, достовірно не з`ясував розміру заборгованості ОСОБА_1 зі сплати аліментів, що утворилася з дня пред`явлення виконавчого документа до примусового виконання та не була погашена на час винесення оскаржуваної постанови Державного виконавця, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про залишення ухвали місцевого суду без змін.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному судовому рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Нікопольського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук