Справа № 752/11707/19

Провадження № 2/752/1053/21

РІШЕННЯ

Іменем України

09.12.2021 року Голосіївський районний суд м. Києва

в складі головуючого судді Чередніченко Н.П.

з участю секретаря Шевчук М.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України про скасування наказу, -

встановив:

в червні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до відповідача Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України, в якому просив суд скасувати наказ Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України № 18 від 13.03.2019 року в частині «0,1 посадового окладу» і в частині «п`ятниця - з 11-00 до 16-00 - 4 години на тиждень», як такий що не відповідає нормам Кодексу законів про працю, ч. 5 ст. 23 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» № 1977-ХІІ від 13.12.1991 р. зі змінами, ч. 2 ст. 36 цього ж закону в редакції № 848-VІІІ від 26.11.2015 і додаток № 1 до наказу № 18 від 13.03.2019 р.

В обґрунтування позову зазначено, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 25.02.2016 року у справі № 752/17865/15-ц, позов ОСОБА_1 до Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України було задоволено частково, зобов`язано відповідача працевлаштувати ОСОБА_1 згідно угоди про підготовку докторанта за рахунок державного замовлення із 01.09.2015 р. На виконання зазначеного рішення суду Інститутом імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України було видано наказ № 18 від 13.03.2019 року про зарахування позивача на посаду наукового співробітника сектору східної філософії, відділу історії зарубіжної філософії на 0,1 посадового окладу, встановлення режиму робочого дня і тривалості робочого часу в п`ятницю від 11-00 год. до 16-00 год. - 4 години на тиждень. Позивач вважає таке виконання рішення суду інститутом є незаконним, оскільки, працевлаштування позивача мало відбутись на повну зайнятість, та встановлення скороченого робочого часу науковому співробітнику (4 години на тиждень) є порушенням КЗпП та Конституції України. Крім того, позивач вказує, що встановлений інститутом в додатку № 1 до наказу № 18 від 13.03.2019 року - 0,1 посадового окладу також суперечить вимогам закону, оскільки, його заробітна плата має бути не нижчою за мінімальну, а відтак зазначений додаток також підлягає скасуванню. Посилаючись на викладене, позивач вимушений звернутись до суду за захистом своїх прав із даним позовом.

Ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва Колдіної О.О. від 14.06.2019 року, у справі було відкрито провадження та призначено розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

В листопаді 2019 року до суду від представника відповідача надійшов відзив на позов, відповідно до якого сторона відповідача просила в задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на те, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 25.02.2016 року у справі № 752/17865/15-ц, позовні вимоги ОСОБА_1 до Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України були задоволені частково, зобов`язано Інститут імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України працевлаштувати ОСОБА_1 згідно Угоди про підготовку докторанта за рахунок державного замовлення із 01.09.2015 року, а в іншій частині позовних вимог було відмовлено. З мотивувальної частини рішення суду вбачається, що суд констатував, що позбавлений права зобов`язати відповідача працевлаштувати позивача, визначивши розмір ставки, про що зазначає позивач в своїх позовних вимогах, оскільки, зазначені обставини стосуються істотних умов парці, які визначаються сторонами при укладенні трудового договору. Позивачем зазначене рішення суду оскаржене не було. Впродовж 2016-2018 р.р. позивач не звертався до відповідача із питанням про виконання зазначеного рішення суду. При цьому, впродовж цих років позивач працював у відповідача за сумісництвом. В лютому 2019 року позивач направив до відповідача резолютивну частину зазначеного рішення суду, на що відповідач попросив надати його повний текст, та 27.02.2019 року відповідач отримав постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа від 27.01.2017 року. З метою належного виконання рішення суду відповідач намагався декілька разів провести переговори із позивачем для погодження суттєвих умов праці. Позивач вимагав працевлаштування на повну зайнятість та встановлення тарифної ставки за найбільшим розрядом. Відповідачем в межах закону, наявності вільних посад за штатним розписом було виконано рішення суду та видано наказ № 18 від 13.03.2019 року, в зв`язку з чим виконавче провадження було закрито. Відповідач зазначає, що позивач намагається викласти факти встановлені в рішенні суду у справі №752/17865/15-ц на власний розсуд, оскільки, йдеться про спір між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. На даний час в інституті застосовується система праці - неповний робочий час, та працівники, в том числі і науковці, працюють з таким режимом майже чотири роки. Інститут не міг не виконати рішення суду у справі № 752/17865/15-ц, проте, згоди за істотними умовами праці сторони дійти не змогли через небажання позивача. На даний час, позивач, нехтуючи рішенням суду у справі № 752/17865/15-ц, примушує суд винести нове рішення, ґрунтуючись на тих же підставах, але тільки на його умовах. Вимоги позивача протирічать фактам, які вже були встановлені судом в іншій справі, а також нормам законодавства в частині виходу на роботу позивача та ведення табелю робочого часу для обчислення заробітної плати. Позивач намагається отримати заробітну плату без фактично відпрацьованого часу, що є незаконним. Відповідач отримує бюджетне фінансування, та виплата заробітної плати без фактично відпрацьованого робітником часу є правопорушенням. Позивач погодився на запропоновані наказом відповідача умови праці, оскільки, приступив до їх виконання. З огляду на викладене, законних підстав для скасування наказу № 18 від 13.03.2019 р. в частині та додатку № 1 до нього немає.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 19.10.2020 року, було припинено процедуру врегулювання спору за участю судді у даній справі, поновлено провадження, та справу передано на розгляд іншому судді, в порядку, встановленому ст. 33 ЦПК України.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 19.11.2020 року, справу було повторно автоматично розподілено та визначено головуючого суддю Чередніченко Н.П.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 28.09.2021 року, у справі було закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Позивач та його представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просили їх задовольнити викладених в позові підстав.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнала в повному обсязі та просила в їх задоволенні відмовити, посилаючись на підстави, які викладені у відзиві на позов.

Суд, вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права.

Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені (ст. 3 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).

Згідно принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Отже зміст положень зазначених норм цивільного та цивільного процесуального права свідчить про те, що підставою для судового захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Судом встановлено, що відповідно до наказу Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України № 33 від 09.07.2012 року, ОСОБА_1 було зараховано до докторантури з відривом від виробництва за спеціальністю - історія філософії терміном на 3 роки із 01.09.2012 р. по 31.08.2015 р. за рахунок коштів державного бюджету.

Відповідно до витягу із наказу Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України № 36 від 03.08.2012 року, ОСОБА_1 було звільнено із посади молодшого наукового співробітника відділу історії зарубіжної філософії за власним бажанням (ст. 38 КЗпП) 31.08.02012 року, у зв`язку із зарахуванням до докторантури Інституту за кошти державного бюджету, відповідно до наказу № 33 від 09.07.2012 року.

Відповідно до наказу Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України № 49 від 22.12.2014 року, ОСОБА_1 було зараховано на посаду наукового співробітника на 0,25 ставки за сумісництвом відділу історії зарубіжної філософії, для виконання планової теми відділу із 22.12.2014 року з посадовим окладом 715 грн. доплатою 15 % за науковий ступінь 107 грн. на місяць. Встановлено режим роботи протягом тижня: понеділок, вівторок, середа, четвер, п`ятниця із 16-00 год. до 18-00 год. - 2 години щоденно. Всього на тиждень 10 годин.

Відповідно до наказу Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України № 03 від 03.02.2015 року, було переведено співробітників відділів Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України на 0,7 посадового окладу із 02.02.2015 року, та переведено співробітників відділення релігієзнавства Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України на 0,8 посадового окладу із 02.02.2015 року. Внесені зміни до штатних розписів.

Відповідно до копії трудової книжки ОСОБА_1 , було встановлено, що 31.08.2015 року його було відраховано із докторантури Інституту, в зв`язку із закінченням терміну навчання.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 25.02.2016 року у справі № 752/17865/15-ц, позов ОСОБА_1 до Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України про визнання відмови у працевлаштуванні незаконною, зобов`язання працевлаштувати, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, - було задоволено частково. Зобов`язано Інститут імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України працевлаштувати ОСОБА_1 згідно угоди про підготовку докторанта за рахунок державного замовлення із 01.09.2015 р. В іншій частини позовних вимог було відмовлено.

Зазначене рішення суду сторонами не оскаржувалось та набрало законної сили.

З мотивувальної частини рішення суду вбачається, що суд вважав доведеними та обґрунтованими вимоги позивача про зобов`язання відповідача працевлаштувати позивача згідно угоди про підготовки докторанта за рахунок державного замовлення із 01.09.2015 року, оскільки відповідачем не було виконано зобов`язання, визначені в пункті 5 угоди.

Разом з тим, суд зазначив, що позбавлений права зобов`язати відповідача працевлаштувати позивача, визначивши розмір ставки, про що зазначає позивач в своїх позовних вимогах, оскільки, зазначені обставини стосуються істотних умов праці, які визначаються сторонами при укладенні трудового договору.

Відповідно до витягу із протоколу Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України № 2 від 02.02.2015 року, було ухвалено довести до відома всіх працівників інформацію про зменшення обсягів річного фінансування та фонду заробітної плати інституту на 2015 рік, а також у зв`язку зі зменшенням обсягів фінансування установи на 2015 рік, вирішити у структурних підрозділах інституту та відділенні релігієзнавства питання скорочення чисельності працівників у відділах з метою максимального забезпечення повної зайнятості працюючих та виплати їм заробітної плати в повному обсязі згідно із чинним законодавством або про перехід співробітників на неповний робочий день.

Відповідно до витягу з протоколу № 3 засідання профкому Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України від 22.09.2015 року, було ухвалено дати згоду на запровадження неповного робочого дня із 01.01.2016 року в Інституті імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України та Відділенні релігієзнавства для приведення фінансових витрат Інституту у відповідність із бюджетними асигнуваннями та іншими показниками, доведеними Постановою Президії НАН України.

Відповідно до наказу Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України № 8 від 01.10.2015 року, на підприємстві було запроваджено із 01.01.2016 року неповний робочий день для працівників, зазначених у додатку, що є невід`ємною частиною цього наказу. Неповний робочий день для вказаних категорій працівників застосовується при конкретному погодженні умов робочого часу угодою між працівником та адміністрацією підприємства. Неповний робочий день може встановлюватись шляхом зменшення тривалості щоденної роботи, кількості днів роботи протягом тижня чи одночасно шляхом зменшення і кількості годин роботи протягом дня, і кількості робочих днів протягом тижня.

Із наданого витягу зі звіту про результати аудиту ефективності планування і виконання бюджетних програм та результатів їх виконання в Інституті імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України від 19.05.2017 року, було встановлено, що за період із 2012 -2016 р.р., зокрема, фактів оплати праці за невідпрацьований час встановлено не було, порушень при відрахуванні коштів на сплату обов`язкових платежів до державних цільових фондів перевіркою встановлено не було, за 2012-2016 р.р. фактів несвоєчасних виплат та простроченої заборгованості із оплати праці в інституті по працівникам не встановлено, касові та фактичні видатки про використання підзвітних коштів по загальному фонду відповідали отриманому фінансуванню щороку, а також бухгалтерський облік та фінансова звітність велась із дотриманням чинного законодавства.

Відповідно до листа директора Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України, ОСОБА_1 на його лист від 25.01.2019 року було повідомлено, що з моменту прийняття судом рішення від 25.02.2016 року у справі № 752/17865/15-ц, ним не було надано до інституту повного тексту зазначеного рішення суду, та виконавчого листа. У разі надання зазначених документів, інститутом буде розглянуто питання щодо добровільного виконання рішення суду.

В матеріалах справи відсутні належні докази щодо точної дати звернення позивача до відповідної виконавчої служби із метою виконання рішення суду у справі № 752/17865/15-ц.

Однак, із листа Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України, ОСОБА_1 було повідомлено про отримання 27.02.2019 року інститутом постанови про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання зазначеного рішення суду. Для виконання зазначеної постанови, ОСОБА_1 було запропоновано узгодити істотні умови працевлаштування згідно із Угодою про підготовку докторанта за рахунок державного замовлення із 01.09.2015 року, а також ОСОБА_1 було запропоновано з огляду на умови штатного розкладу та бюджетного фінансування із 01.09.2015 року 0,1 ставки наукового співробітника сектору східної філософії відділу історії зарубіжної філософії.

04.03.2019 року відповідачем було направлено позивачу електронне повідомлення, відповідно до якого інститут повідомив позивача, що зустріч щодо його працевлаштування та визначення істотних умов праці переноситься на 06.03.2019 року о 14-00 год. в приміщенні інституту.

На виконання зазначеного рішення суду, та у зв`язку із відкритим виконавчим провадження з його примусового виконання, - наказом Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України № 18 від 13.03.2019 року, ОСОБА_1 було зараховано на посаду наукового співробітника сектору східної філософії, відділу історії зарубіжної філософії із 01.09.2015 року, на 0,1 посадового окладу у розмірі згідно зі штатним розписом та схемою посадових окладів за відповідний період. Встановлено такий режим робочого дня і тривалість робочого часу та, відповідно, його облік (табелювання): п`ятниця із 11-00 год. до 16-00 год. - 4 години на тиждень.

Крім того, в додатку № 1 до зазначеного наказу було встановлено розміри посадового окладу, доплати та надбавки.

Фактично позивач приступив до виконання своїх посадових обов`язків, та в травні 2019 року ОСОБА_1 , як науковий співробітник відділу історії зарубіжної філософії, звернувся до директора Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України із заявою про надання чергової відпустки, та фактично спірний наказ від 13.03.2019 року про зарахування позивача на роботу, було оскаржено, останнім, до суду лише в червні 2019 року.

Постановою державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ від 27.09.2019 року, виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 752/17865/15-ц від 28.01.2017 року, було закінчено, в зв`язку із виконанням рішення суду.

Відповідно до листа Приватного вищого навчального закладу «Європейський університет» від 12.07.2021 року, було встановлено, що ОСОБА_1 : із 11.09.2015 року був прийнятий на посаду доцента кафедри соціально-гуманітарних дисциплін та іноземних мов (наказ № 500-п від 09.09.2015 р.); із 11.09.2015 року був прийнятий на посаду в.о. декана факультету економіки та менеджменту за сумісництвом (наказ № 501-п від 09.09.2015 р.); із 28.10.2015 року звільнений із посади в.о. декана факультету економіки та менеджменту за сумісництвом за власним бажанням згідно ст.. 38 КЗпП України (наказ № 574-п від 28.10.2015 р.); із 28.10.2015 року був переведений на посаду завідувача кафедри соціально-гуманітарних дисциплін та іноземних мов (наказ № 575-п від 28.10.2015 р.); із 24.04.2018 року звільнений із роботи у зв`язку із переведенням до Національного медичного університету імені О.О. Богомольця згідно п. 5 ст. 36 КЗпП України (наказ № 83-п від 24.04.2018 року).

Відповідно до листа Національного медичного університету імені О.О. Богомольця від 18.03.2020 року, було встановлено, що ОСОБА_1 працює в університеті на посаді професора кафедри філософії, біотеки та історії медицини із 25.04.2018 року (наказ № 664-л від 23.04.2018 р.) по теперішній час.

Відповідно до листа Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України від 28.07.2020 року та наданих до нього додатків, було встановлено, що внаслідок суттєвого недофінансування установи, адміністрацією були здійснені наступні заходи: скорочена кількість штатних одиниць та ліквідований науковий підрозділ (звільнено із посад 10 співробітників, виведено зі штатного розпису 8,75 штатних одиниць), співробітники інституту перейшли на неповний посадовий оклад з середнім коефіцієнтом зайнятості 0,7. Вакантних посад в 2016 році не було. В 2017 році вакантною була посада прибиральника виробничих приміщень, в 2018 році - кур`єр, господарський відділ, зав.госп.віддлоім, мол.наук.співр., к.мистецтв (тимчасово вакантна) відділ історії зарубіжної філософії, голов.наук.співр., д.філосов.наук відділ логіки та методології науки, в 2019 році - наук.співр. відділ філософських проблем етносу та нації.

Доказів того, що після направлення до відповідача листа із вимогою виконати рішення суду та працевлаштувати позивача не за сумісництвом із долученням доказів відсутності іншого основного місця роботи, матеріали справи не містять, натомість, містять докази того, що на момент виконання відповідачем рішення суду позивач офіційно працював в Національному медичного університету імені О.О. Богомольця на посаді професора кафедри філософії, біотеки та історії медицини із 25.04.2018 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що рішення суду, яким відповідача було зобов`язано працевлаштувати позивача виконане неналежним чином, оскільки, працевлаштування позивача мало відбутись на повну зайнятість, та встановлення скороченого робочого часу науковому співробітнику (4 години на тиждень) є порушенням КЗпП та Конституції України, а також встановлений відповідачем в додатку до наказу - 0,1 посадового окладу також суперечить вимогам закону, оскільки, його заробітна плата має бути не нижчою за мінімальну, а відтак як наказ в окремих його частинах, так і додаток підлягають скасуванню.

Заперечуючи проти позовних вимог, сторона відповідача вказувала про відповідність оскаржуваного наказу та додатку вимогам закону, їх прийняття відповідачем із дотриманням КЗпП України, зокрема, в умовах введення на підприємстві неповного робочого часу, переведення на 0,7 посадового окладу з огляду на суттєве зменшення фінансування відповідача, а відтак підстав для задоволення пред`явлених позовних вимог немає.

Суд, перевіряючи обгрунтованісь позовних вимог, та заперечень на позов приймає до уваги те, що відповідно до ч. 1ст. 233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений уст. 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Конституція України гарантує право кожного громадянина на працю, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, гарантує рівні можливості у виборі роду трудової діяльності та захист від незаконного звільнення.

Відповідно до частин першої, сьомої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі ст. 141 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про оплату праці» у структуру заробітної плати входить основна заробітна плата, додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати. Основна заробітна плата. Це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Статтею 5 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що організація оплати праці здійснюється на підставі: законодавчих та інших нормативних актів; генеральної угоди на державному рівні; галузевих, регіональних угод; колективних договорів; трудових договорів.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про оплату праці» системами оплати праці є тарифна та інші системи, що формуються на оцінках складності виконуваних робіт і кваліфікації працівників. Тарифна система оплати праці включає: тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і професійні стандарти (кваліфікаційні характеристики). Тарифна система оплати праці використовується при розподілі робіт залежно від їх складності, а працівників - залежно від кваліфікації та за розрядами тарифної сітки. Вона є основою для формування та диференціації розмірів заробітної плати.

Відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про оплату праці», договірне регулювання оплати праці працівників підприємств здійснюється на основі системи угод, що укладаються на національному (генеральна угода), галузевому (галузева (міжгалузева) угода), територіальному (територіальна угода) та локальному (колективний договір) рівнях відповідно до законів.

За змістом частини першої статті 15 Закону України «Про оплату праці» форми і системи оплати праці, в тому числі умови запровадження та розміри премій, встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною, галузевими (міжгалузевими) і територіальними угодами.

Відповідно до статті 97 КЗпП України, оплата праці працівників здійснюється за погодинною, відрядною або іншими системами оплати праці. Оплата може провадитися за результатами індивідуальних і колективних робіт.

Форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови введення та розмір надбавок, доплат, премій, винагородження та інших заохочувальних, компенсаційних та гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами самостійно в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок робітникам, посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюються власником або уповноваженим ним органом з урахуванням вищезазначених вимог.

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 56 КЗпП України, робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників.

Згідно даної статті за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень.

Однак, власник має право на встановлення неповного робочого часу без згоди працівника. При цьому повинна додержуватися процедура зміни істотних умов праці, як вона передбачена частиною 3 ст. 32 КЗпП, а саме змін в організації виробництва і праці, до яких відноситься прийняття власником рішення про переведення всього підприємства, окремих його структурних підрозділів і категорій працівників на неповний робочий час, якщо це обумовлено кон`юнктурою ринку або іншими обставинами, які не дозволяють використовувати працю працівників протягом повного робочого часу.

В ході розгляду справи судом встановлено, що відповідачем на виконання рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 25.02.2016 року у справі № 752/17865/15-ц було видано спірний наказ із додатком з огляду на наявність вільних штатних посад на момент його винесення та наявність встановленого в інституті графіку роботи в умовах неповного робочого дня.

Позивач приступив до виконання своїх посадових обов`язків, та письмової заяви про відмову від роботи із 0,1 посадового окладу та відмови від встановлення неповного робочого дня не подавав, тим самим фактично погодившись на встановлений розмір посадового окладу та відповідний режим робочого дня.

Варто відзначити, що позивач, перебуваючи офіційно працевлаштованим в Національному медичного університету імені О.О. Богомольця на посаді професора кафедри філософії, біотеки та історії медицини із 25.04.2018 року, та доказів його роботи в цьому університеті за сумісництвом матеріали справи не містять, - фактично за пред`явленими позовними вимогами, просить суд внести зміни до наказу про його зарахування на роботу в Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України, тим самим визначивши зазначений інститут другим основним місцем його роботи, що прямо порушуватиме вимоги трудового законодавства, оскільки, з аналізу чинних норм закону науковий співробітник не може бути працевлаштований одночасно за основним місцем роботи з трудовою книжкою у двох різних державних установах на повний робочий день.

Твердження позивача про те, що відповідач за рішенням суду був зобов`язаний працевлаштувати позивача на повний робочий день та із заробітною платою не меншою за мінімальну, суд до уваги не приймає, оскільки, законом визначено, що конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюються власником або уповноваженим ним органом з урахуванням вимог закону, а також робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що посилання позивача на те, що відповідач зобов`язаний був видати наказ про зарахування позивача саме на повний робочий день зі встановленням заробітної плати не нижчою від мінімальної, не ґрунтуються на встановлених в ході розгляду справи обставинах та не узгоджуються із наявними у справі доказами.

На думку суду, при винесенні наказу в його оскаржуваних часинах та додатку до нього на виконання рішення суду про працевлаштування позивача, відповідач діяв в межах наданих повноважень із дотриманням вимог закону, наявного штатного розпису, встановленого в інституті неповного робочого дня, та права позивача з боку відповідача з урахуванням встановлених обставин в ході розгляду справи порушені не були, що виключає можливість скасування спірного наказу в частинах та додатку до нього, як про це просить позивач.

Обґрунтовуючи дане судове рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Таке рішення суду буде відповідати вимогам Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме ст.6 (право на справедливий суд), ст.13 (право на ефективний засіб юридичного захисту відповідача від неправомірних вимог позивача), ст.17 (заборона зловживання правами передбаченими цією Конвенцією), ст.1 Протоколу 1 (захист власності, право мирно володіти своїм майном).

Крім того, відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Згідно зі ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

З огляду на викладене, та приймаючи до уваги фактичні обставини справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для надання оцінки решті доводів, наведених сторонами по справі в обґрунтування власних правових позицій, оскільки, їх дослідження судом у будь-якому випадку не матиме наслідком спростування висновків, до яких суд дійшов по тексту рішення вище щодо суті пред`явлених позовних вимог.

Враховуючи викладене, оцінюючи здобуті по справі докази за своїм внутрішнім переконанням щодо їх належності, допустимості та достовірності, а також приймаючи до уваги те, що позивачем не надано суду достатніх та переконливих доказів, які б в своїй сукупності дали б змогу дійти висновку про порушення відповідачем прав позивача при винесенні наказу про його зарахування на роботу, та те, що наказ в оскаржуваних його частинах разом із додатком винесений із порушенням вимог закону, а тому суд, розглядаючи даний спір в межах заявлених позовних вимог, вважає, що законних підстав для скасування спірного наказу в частині та додатку до нього відсутні, в зв`язку з чим в задоволенні позову слід відмовити.

В порядку ст. 141 ЦПК України, судові витрати у справі слід залишити за позивачем по фактично понесеним.

Керуючись ст.ст. 10, 12, 13, 81, 83, 141, 258, 263, 265, 268, 354-356 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Інституту імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України про скасування наказу, - відмовити.

Судові витрати залишити за ОСОБА_1 по фактично понесеним.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду через Голосіївський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Головуючий Н.П. Чередніченко