ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №311/498/20 Головуючий у 1 інстанції: Пушкарьова С.П.

Провадження № 22-ц/807/3644/21 Суддя-доповідач: Поляков О.З.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 грудня 2021 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого: Полякова О.З.,

суддів: Кухаря С.В.,

Бєлки В.Ю.

при секретарі: Бєловій А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Василівського районного суду Запорізької області від 23 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні, третя особа Міністерство закордонних справ України, про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України,-

В С Т А Н О В И Л А:

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні, третя особа Міністерство закордонних справ України, про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначав, що він є учасником бойових дій і в період з 05 листопада 2014 року по 17 грудня 2014 року приймав особисту участь в антитерористичній операції на сході України, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України.

ОСОБА_1 зазначав, що його безпосередня участь в бойових діях мала істотний вплив на його психічний, емоційний, фізичний та моральний стан, оскільки за час його перебування у зоні проведення антитерористичної операції, він неодноразово був свідком загибелі та поранення його товаришів, інших учасників бойових дій та мирних громадян, особисто постійно піддавався ризику поранення та загибелі, був змушений використовувати зброю та зазнавав інших множинних грубих порушень його конституційних прав, зокрема, гарантованого Конституцією України права на життя, адже, він постійно реально сприймав загрозу бути вбитим або пораненим.

01 грудня 2014 року ОСОБА_1 , під час виконання обов`язків військових служби в зоні проведення АТО, отримав мінно-вибухову травму під час артилерійського обстрілу зведеного загону. Внаслідок отриманої травми, позивачу був встановлений діагноз: Мінно-вибухова травма. Ускладнена посттравматична катаракта правого ока. Травма ОСОБА_1 пов`язана із захистом батьківщини. Крім того, ОСОБА_1 було встановлено ІІІ групу інвалідності.

Отже, ОСОБА_1 переніс як фізичні, так і душевні страждання, вимушений був після поранення з 2014 року тривалий час, неодноразово перебувати на лікуванні. Отримане бойове поранення та захворювання, пов`язані із захистом батьківщини, призвели до інвалідності позивача та обмеження його працездатності.

Крім наведеного, від початку збройної агресії Російської Федерації проти України до теперішнього часу, ОСОБА_1 , як громадянин України та учасник бойових дій, постійно перебуває у пригніченому стані, у нього знизився життєвий тонус і погіршилося загальне самопочуття, що негативно позначилося на його стосунках з оточуючими, на його звичному способі життя та призвело до порушення нормальних життєвих зв`язків, бо він вимушений був йти на військову службу, перервати своє звичне проживання та спілкування з сім`єю, перебувати в зоні ведення бойових дій, а не мирно працювати та заробляти на життя собі та своїй сім`ї, кожного дня піддаватися ризику загибелі чи поранення, при цьому позивач був поранений, поранення та захворювання, пов`язані із захистом батьківщини потягли за собою інвалідність позивача, що призвело до неможливості для нього вести нормальний, звичний для нього спосіб життя в подальшому, оскільки він обмежений у здійсненні свого конституційного права на працю, почуває свою обмеженість у молодому віці, що спричиняє для нього додаткові душевні страждання.

З огляду на викладене ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача 1000000 грн. у відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Василівського районного суду Запорізької області від 25 серпня 2020 року до участі у цивільній справі залучено в якості третьої особи, що не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - Міністерство закордонних справ України.

Заочним рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 23 листопада 2020 року відмовлено у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави, зокрема як відповідача. Тобто, бути учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки зі згоди, висловленої через уповноважених на це осіб.

При розгляді справи суд першої інстанції врахував позицію касаційного суду, висловлену у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2020 року в справі № 711/17/19 (провадження № 61-10776св19), а також у постанові від 03 червня 2020 року в справі № 357/13182/18 (провадження № 61-12202св19).

Судом на адресу Посольства Російської Федерації в Україні рекомендованим листом було направлено позовну заяву з додатками разом з ухвалою про відкриття провадження у справі та виклики до суду.

Ухвалою суду до участі у справі в якості третьої особи залучено Міністерство закордонних справи України, якому запропоновано звернутися з запитом до Посольства Російської Федерації в Україні для з`ясування наявності згоди дипломатичного представництва Російської Федерації як компетентного органу держави Російської Федерації на розгляд спору в сумах України, в тому числі цивільної справи №311/498/20 за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні, яке перебуває в провадженні Василівського районного суду Запорізької області.

Проте, згода компетентних органів Російської Федерації на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача не отримана.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що вимоги ОСОБА_1 щодо відшкодування моральної шкоди не підлягають задоволенню, оскільки не можуть бути предметом розгляду за відсутності в матеріалах справи згоди компетентних органів Російської Федерації на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача у відповідності до ч.1ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право»

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати заочне рішення Василівського районного суду Запорізької області від 23 листопада 2020 року та ухвалити нове, про задоволення його позовних вимог.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , також просив справу розглядати без його участі та без участі його представника (а.с. 92).

В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що посилання суду на висновок викладений у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі 914/3360/2012, є помилковим та необґрунтованим, оскільки у вказаній справі позов був пред`явлений до держави Португалія у зв`язку з кримінальним переслідуванням позивача на її території. Ця держава не порушувала відносно України міжнародно-правових договорів та не здійснювала збройної агресії та окупації частини території нашої держави. Щодо висновків Верховного Суду у двох інших постановах, ОСОБА_1 зазначає, що Верховний Суд та Велика Палата Верховного Суду постійно та дуже часто змінюють свої ж правові позиції, які як вказує практика є невірними та не є сталими.

Посилання суду на практику ССПЛ, зокрема на рішення від 21 листопада 2001 року Великої палати Європейського суду з прав людини винесла у справах «МакЕлгінні проти Ірландії», «Аль-Адсані проти Сполученого Королівства» та «Фоґарті проти Сполученого Королівства», скаржник також вважає помилковим та необґрунтованим, оскільки в цих рішеннях не йдеться про судовий імунітет держави агресора, а йдеться про держави, які не вели одна відносно одної ні воєнних дій, не вчиняли анексії територій.

На думку ОСОБА_1 , інститут імунітету від судового переслідування в національних судах країни на РФ, як на державу агресора не розповсюджується і цим його доводам суд не дав жодної оцінки. Відповідно до Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР №2148-УІІІ від 19 жовтня 1973 року, ратифікований Указом Президії Верховної Ради СРСР №4812-VIII від 18 вересня 1973 року і є обов`язковим для Російської Федерації в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР); Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України №13/98-ВР від 14 січня 1998 року, набув чинності для РФ на підставі Федерального Закону від 02 березня 1999 року №42-ФЗ); Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року; Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Будапештський меморандум) від 05 грудня 1994 року; ст. 12 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року. Встановивши домовленість щодо набуття Будапештським меморандумом чинності з моменту його підписання, РФ взяла на себе зобов`язання за всіма положеннями ОСОБА_2 , у тому числі і стосовно поваги незалежності і суверенітету та існуючих кордонів України, утримування від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності політичної незалежності України.

Враховуючи той факт, що Російська Федерація, як держава-агресор, грубо порушує норми та принципи вказаних вище міжнародно-правових актів в галузі прав людини, то, відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року не є державою, яка сумлінно виконує взяті за міжнародними договорами зобов`язання і не може посилатись на імунітет від судового переслідування в Україні, який випливає із статті 2 Статуту ООН.

Російська Федерація своїми діями, що виразились в замаскованому під волевиявлення населення озброєному захваті Автономної Республіки Крим та м. Севастополь, а також окупації частини території України, вийшла за межі своїх суверенних повноважень. Ці дії в сукупності з масовим порушенням гарантованих Статутом ООН, Загальною декларацією прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року основних свобод та прав людини, виключають можливість використання РФ імунітету від судового переслідування в національних судах України. Вчиняючи проти життя та здоров`я людини злочини, які визнаються ООН найбільш тяжкими злочинами проти людяності, РФ не виконує обов`язки, передбачені Статутом ООН, а отже не може використовувати право імунітету, надане цим же статутом ООН.

Отже, на правовідносини у цій справі не поширюється сфера дії Закону України «Про міжнародне приватне право», зокрема не підлягають застосуванню у цій справі норми ч. 1 ст. 79 зазначеного закону, які визначають імунітет іноземної держави в Україні і цю норму матеріального права суд застосував помилково. Системний аналіз п.2 ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 2 ЗУ «Про міжнародне приватне право», дає підстави для висновку, що приписи Закону України «Про міжнародне приватне право» не можуть бути застосовані до цих правовідносин, оскільки порушення прав ОСОБА_1 відбулось на території України, і Російська Федерація, як держава агресор не підпадає під поняття «іноземний елемент».

Учасники справи, своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися, що в силу ч. 3 цієї статті не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

30 листопада 2021 року від Міністерства закордонних справ України надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності їх представника.

Учасники справи у судове засідання не з`явилися, своїх представників не направили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися відповідно до вимог чинного законодавства, клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили.

Згідно частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегією суддів вирішено розглядати справу за відсутності осіб, що не з`явилися.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.

Так, встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 у період з 05 листопада 2014 року по 17 грудня 2014 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті суверенітету та територіальної цілісності України в районі/районах проведення антитерористичної операції в с. Зелене Поле Донецької області, с. Олексіївка Донецької області, що підтверджується довідкою командира військової частини В0580 підполковника ОСОБА_3 (а.с. 14).

18 травня 2015 року ОСОБА_1 отримано посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_1 (а.с. 13).

З витягу з протоколу засідання Військово-лікарської комісії Південного регіону по встановлення причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтва № 569 від 04 листопада 2016 року вбачається, що травма солдата запасу ОСОБА_1 1973 р.н.

Мінно-вибухова травма. Ускладнена посттравматична катаракта правого ока. Стан після факоемульсифікації травматичної катаракти правого ока з імплантацією задньокамерної ІОЛ, Артифакія, незміцнений рубець рогівки при гостроті зору 0,3 Д незалежно від корекції пов`язана із захистом Батьківщини. Захворювання «Гіпертонічна хвороба ІІ ступеня, ступень артеріальної гіпертензії ІІІ ст., високий кардіоваскулярний ризик, СН. Ангіопатія сітківки. Енцефалопатія 1 ст. Органічний астенічний розлад. Інсомнія. Хронічний гепатит, асоційований з вірусом В (ДНК НВV+) мінімальна активність» пов`язані із захистом Батьківщини (а.с. 17).

Розмір моральної шкоди ОСОБА_1 обґрунтовує російською агресією, внаслідок якої позивач був вимушений приймати участь у бойових діях з метою захисту Батьківщини, постійно піддаючись ризику загибелі або поранення. У зв`язку з участю в бойових діях позивач отримав інвалідність, що унеможливило ведення звичного для нього способу життя та завдало йому моральної шкоди.

Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» визначається статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлюється особливий правовий режим на цій території, визначаються особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.

Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року, стороною якої є Україна, до іноземної держави, її дипломатичних представництв і консульських установ застосовується судовий імунітет.

Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 року № 198/93, держава гарантує додержання положень зазначеної Конвенції.

Крім того, порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, встановлює Закон України «Про міжнародне приватне право», який застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом.

Стаття 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Відповідно до частини четвертої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права України, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Таким чином, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Найважливішою ознакою для держави є суверенітет, оскільки саме суверенітет становить основну відправну засаду для її правосуб`єктності.

Суверенітет держави має вияв у двох сферах внутрішній та зовнішній. У зовнішній сфері суверенітет означає незалежність, самостійність і непідпорядкованість держави іншим державам.

У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності та означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Це принцип вилучення держави та її органів з-під юрисдикції іншої держави. Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої держави.

Таким чином, бути учасником справи у судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Вирішуючи справу, суд першої інстанції з посиланням на відповідні норми законодавства вказав на те, що відповідач має в Україні судовий імунітет, а отже, необхідна згода дипломатичного представництва на пред`явлення до нього позову.

Статтею 4 ЦПК України закріплено право кожної особи в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (а отже, і рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості).

Відповідно до положень про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 року № 198/93, Україна гарантує додержання положень Віденської конвенції 1961 року та Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року.

Пред`явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, відповідно до статті 32 Віденської конвенції 1961 року можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави.

Положення зазначеної норми міжнародного договору конкретизовано у статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право».

З`ясування цього питання має істотне значення для правильного вирішення справи, оскільки від цього залежить, чи має суд право здійснювати подальші процесуальні дії. За відсутності такої згоди іноземна держава не може одержати правового статусу відповідача в цивільному процесі України.

При цьому вчиняти такі процесуальні дії повинен не позивач при пред`явленні до суду позову, а саме суд.

До аналогічних висновків у подібних справах дійшов Верховний Суд у постановах: від 13 травня 2020 року у справі № 711/17/19 (провадження № 61-10776св19); від 03 червня 2020 року у справі № 357/13182/18 (провадження № 61-12202св19); від 03 червня 2020 року у справі № 711/14/19 (провадження № 61-12536св19); від 09 вересня 2020 року у справі № 321/211/20 (провадження № 61-8142св20), від 17 лютого 2021 року у справі № 756/11440/19 (провадження № 61-16137св20).

Отже, при вирішенні цього позову суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідач має в Україні судовий імунітет, а отже, необхідна згода дипломатичного представництва на пред`явлення до нього позову.

Ухвалою Василівського районного суду Запорізької області від 13 березня 2020 року відкрито провадження у справі (а.с. 27).

Супровідним листом від 09 квітня 2020 року копію вищезазначеної ували, судову повістку та копію позовної заяви з додатками надіслано відповідачу Посольству Російської Федерації в Україні (а.с. 29).

21 квітня 2020 року копію ухвали та копію позовної заяви вручено адресату, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с. 33).

Разом з тим, суд першої інстанції, установивши, що згода Російської Федерації на розгляд цього спору в судах України через уповноважених осіб або компетентні органи висловлена не була, дійшов висновку що вимоги позивача щодо відшкодування моральної шкоди не підлягають задоволенню, оскільки не можуть бути предметом розгляду за відсутності в матеріалах справи згоди компетентних органів Російської Федерації на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача у відповідності до ч.1ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право».

Колегія суддів у повній мірі не може погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій, з огляду на таке.

Судовий імунітет поширюється також на акредитовані в Україні дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав, їх службових осіб. Дипломатичний і консульський імунітети регулюються національним законодавством і міжнародними конвенціями: Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року, Віденською конвенцією про консульські зносини і факультативними протоколами 1963 року. На відміну від іноземних держав вони підлягають юрисдикції судів України лише в межах, визначених принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами відповідної держави. У Віденській конвенції 1961 року дипломатичні імунітети і привілеї поділяються на імунітети і привілеї дипломатичного представництва та особисті імунітети і привілеї членів дипломатичного персоналу та їх сімей. Належність осіб до дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав в Україні, які користуються імунітетом від цивільної юрисдикції судів нашої держави, посвідчується документом, що видається Міністерством закордонних справ України.

Питання про те, який орган іноземної держави компетентний надати таку згоду, вирішується законодавством відповідної іноземної держави. В Україні питання надання такої згоди урегульовано Указом Президента України від 25 червня 2002 року № 581, яким затверджено Порядок здійснення захисту прав та інтересів під час урегулювання спорів, розгляду у закордонних юрисдикційних органах справ за участю іноземного суб`єкта та України.

Прийнявши позовну заяву, суддя на стадії підготовки справи до судового розгляду має з`ясувати, чи є згода дипломатичного представництва, як компетентного органу держави, на розгляд спору в судах України. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, необхідно першочергово підготувати відповідний запит та отримати офіційну інформацію щодо того, чи існує згода компетентних органів відповідної держави на розгляд справи у судах України, оскільки це впливає на зміст подальших процесуальних дій. У разі, якщо такої згоди не отримано, то посольство не може набувати процесуального статусу відповідача у цивільному процесі. Надсилання судових викликів до посольств іноземних держав в Україні має здійснюватися виключно через Міністерство закордонних справ України (МЗС).

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 466/674/18, від 09 червня 2021 року у справі № 265/7703/19, від 17 червня 2020 року у справі № 711/15/19.

У матеріалах цієї справи немає відомостей про надсилання відповідного запиту до посольства Російської Федерації через Міністерство закордонних справ України для висловлення позиції з приводу можливості розгляду цієї справи у загальному порядку, встановленому ЦПК України, та отримання відповіді на запит. Також немає і доказів про надсилання судових викликів до посольства Російської Федерації через Міністерство закордонних справ України.

Надсилання судом першої інстанції копії ухвали про відкриття провадження у справі та копії позовної заяви з додатками безпосередньо до посольства Російської Федерації, не є підтвердженням виконання судом вказаних вимог норм матеріального та процесуального права.

До аналогічних висновків також дійшов Верховний Суд у постанові від 22 вересня 2021 року по справі № 943/1741/19, провадження № 61-10939св21 та у постанові від 27 жовтня 2021 року по справі № 710/784/19, провадження № 61-5289св20.

При цьому, у постанові від 24 червня 2020 року, у справі № 711/16/19, провадження № 61-12669св19, Верховний Суд звернув увагу, що розглянувши справу по суті, суд першої інстанції на порушення наведених норм міжнародного права перед вирішенням питання про відкриття провадження у справі не надіслав відповідачу у встановленому порядку позовної заяви із додатками і не з`ясував, чи є згода дипломатичного представництва Російської Федерації як компетентного органу держави Російської Федерації на розгляд спору в судах України. З`ясування цього питання має істотне значення для вирішення справи, оскільки від цього залежить, чи має суд право здійснювати подальші процесуальні дії. За відсутності такої згоди іноземна держава не може одержати правового статусу відповідача в цивільному процесі України.

Також, слід зазначити, що у постанові від 09 червня 2021 року у справі № 265/7703/19, провадження № 61-9187св20, при розгляді справи за подібних правовідносин, Верховним Судом, зазначено, що прийнявши позовну заяву, суддя на стадії підготовки справи до судового розгляду має з`ясувати, чи є згода дипломатичного представництва як компетентного органу держави на розгляд спору в судах України. Тобто, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, необхідно першочергово підготувати відповідний запит та отримати офіційну інформацію щодо того, чи є згода компетентних органів відповідної держави на розгляд справи у судах України, оскільки це впливає на зміст подальших процесуальних дій. У разі, якщо такої згоди не отримано, посольство не може набувати процесуального статусу відповідача у цивільному процесі.

Надсилання судових викликів до посольств іноземних держав в Україні має здійснюватись виключно через Міністерство закордонних справ України.

У матеріалах цієї справи немає відомостей про направлення судом відповідного запиту та отримання відповіді на нього.

Також немає і доказів про надсилання судових викликів до посольства Російської Федерації через Міністерство закордонних справ України.

Розгляд справи по суті без з`ясування належним чином питання наявності згоди дипломатичного представництва Російської Федерації як компетентного органу держави на розгляд спору в судах України як питання, що має істотне значення для вирішення справи, оскільки від цього залежить, чи має суд право здійснювати подальші процесуальні дії, висновок про недоведеність позивачем заявлених вимог є передчасним.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 711/17/19 (провадження № 61-10776св19), від 03 червня 2020 року у справі № 357/13182/18 (провадження № 61-12202св19), від 17 червня у справі № 711/15/19 (провадження № 61-12427св19), від 24 червня 2020 року у справі № 711/16/19 (провадження № 61-12669св19), від 04 листопада 2020 року у справі № 280/1380/19-ц (провадження № 61-13348св20), вона є незмінною та усталеною, і доводи касаційної скарги щодо необхідності відступлення від цієї правової позиції є безпідставними.

Отже, враховуючи що у справі за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні, третя особа Міністерство закордонних справ України, про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України відсутні відомості надсилання відповідного запиту до посольства Російської Федерації через Міністерство закордонних справ України, колегія суддів констатує порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки суд першої інстанції вирішив питання про відкриття провадження у справі без урахування особливостей участі іноземної держави у цивільній справі як відповідача.

Суд першої інстанції фактично залишив без вирішення питання згоди компетентних органів Російської Федерації на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача, що має істотне значення для вирішення справи, оскільки від цього залежить, чи має суд право здійснювати подальші процесуальні дії.

Проте, усунути ці недоліки на стадії апеляційного перегляду, враховуючи повноваження апеляційного суду та межі перегляду справи в апеляційній інстанції є неможливим, оскільки за матеріалами справи фактично встановлено, що Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні не набула статуту відповідача по цій справі, а на стадії апеляційного перегляду справи суд позбавлений повноважень залучати учасників справи.

Разом з тим, приписами ст. 374 ЦПК України визначено повноваження суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, з яких вбачається, що суд апеляційної інстанції не наділений процесуальною можливістю, скасувавши рішення суду першої інстанції, направляти справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції зобов`язаний постановлювати власне судове рішення.

Пунктом 4 ч. 3 ст. 376 ЦПК України передбачено, що порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що заочне рішення Василівського районного суду Запорізької області від 23 листопада 2020 року підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні, третя особа Міністерство закордонних справ України, про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, оскільки Посольство не набуло процесуального статусу відповідача у розгляді цієї справи без згоди Посольства та компетентних органів Росії на розгляд вказаного спору.

Разом з тим, враховуючи конкретні обставини цієї справи, колегія суддів роз`яснює скаржнику, що відмова у задоволенні цього позову не позбавляє ОСОБА_1 можливості звернутися з позовом про захист своїх прав до суду.

Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Заочне рішення Василівського районного суду Запорізької області від 23 листопада 2020 року у цій справі – скасувати, прийняти нову постанову, за якою:

«Позов ОСОБА_1 до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні, третя особа Міністерство закордонних справ України, про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України – залишити без задоволення.»

Постанова набирає законної сили з дняїї прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 08 грудня 2021 року.

Головуючий :

Судді :