П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

___________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 грудня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/11544/20

Головуючий в 1 інстанції: Бжассо Н.В. Дата і місце ухвалення: 15.09.2021р., м. Одеса Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду

у складі:

головуючого Ступакової І.Г.

суддів Бітова А.І.

Лук`янчук О.В.

при секретарі Рябоконь Н.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративними позовами до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Державної міграційної служби України, об`єднаними в одне провадження для їх спільного розгляду ухвалою від 28.01.2021р., та в кінцевому варіанті просили суд:

-визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №364-20 від 31.08.2020р. про відмову у визнанні громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

-зобов`язати Державну міграційну службу України визнати громадянку Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства;

-визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №340-20 від 07.08.2020р. про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

-зобов`язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог позивачі зазначали, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 переслідуються в Російській Федерації через релігійні та політичні переконання, зокрема, членство в організації «Хізбут-Тахрір Аль-Ісламі», яка визнана терористичною організацією та є забороненою у РФ. За фактом членства у вказаній організації щодо ОСОБА_1 було порушено кримінальну справу за участь в терористичній організації та пред`явлено обвинувачення за ч.2 ст.205-5 КК РФ. Маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через релігійні та політичні переконання, подружжя ОСОБА_3 змушені були покинути Російську Федерацію. При зверненні позивачів до органу ДМС із заявами про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, рішенням Державної міграційної служби України №364-20 від 31.08.2020р. та №340-20 від 07.08.2020р. їм було відмовлено у наданні відповідного статусу з посиланням на відсутність умов, передбачених п.п. 1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Такі рішення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вважають незаконними та зазначають, що при їх прийнятті Державна міграційна служба України не врахувала обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній справі №815/5587/17.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року позов задоволено.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №364-20 від 31.08.2020р. про відмову у визнанні громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України №340-20 від 07.08.2020р. про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на не правильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не повне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення від 15.09.2021р., з прийняттям нового судового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

В своїй скарзі апелянт зазначає, що суд першої інстанції, при прийнятті рішення про зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, втрутився в дискреційні повноваження адміністративного органу. Суд фактично перебрав на себе повноваження ДМС України, чим порушив приписи Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та наказу МВС України від 07.09.2011р. №649 «Про затвердження Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

Також, апелянт посилається на те, що твердження ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про їх переслідування на території Російської Федерації через членство в партії «Хізб ут-Тахрір» та відкриття кримінальної справи через їх участь у вказаній організації носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Позивачі не змогли повідомити обставини, які б вказували, що причини їх виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями та ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Під час співбесід позивачі не змогли чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати на них у випадку повернення до регіону постійного проживання, а також не надали доказів в підтвердження прямої загрози життю, безпеці або свободі у разі повернення до РФ. До того ж, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не володіють інформацією стосовно особливостей внутрішньої структури партії, надали суперечливу інформацію щодо вступу до партії «Хізб ут-Тахрір», який не було жодним чином формально зафіксовано.

Апелянт зазначає, що в судовому засіданні ОСОБА_2 визнав, що ним організовано втечу ОСОБА_1 , якій постановою міського суду м.Альмєтьєвськ Республіки Татарстан від 25.03.2016р. по справі №3/1-30/2016 було обрано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту. За таких обставин, скоєння злочину у вигляді організації втечі не може належати до проблематики міжнародного захисту. Натомість, проти ОСОБА_2 не висувалося офіційних звинувачень на Батьківщині та не було притягнено до кримінальної відповідальності.

Апелянт просить суд апеляційної інстанції врахувати, що з проведеного аналізу ідеологічних концепцій, яких дотримуються позивачі, можливо зробити висновок, що партія «Хізб ут-Тахрір», членами якої нібито є позивачі, прагне досягти політичної влади шляхом повалення не мусульманських урядів та нав`язати ісламське правління в усьому світі, що виключає можливість участі у демократичному політичному процесі. Партія «Хізб ут-Тахрір» пропонує введення дискримінаційних правил поведінки, заборон, розповсюдження необґрунтованого державного втручання у приватне життя осіб. Діяльність, яка здійснюється від імені організації «Хізб ут-Тахрір аль Ісламі», на теперішній час є нелегальною в Україні. Невідповідність діяльності вказаної організації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнана Європейським судом з прав людини (рішення у справі «Хізб ут-Тахрір та інші проти Німеччини»).

Посилається апелянт і на те, що на територію України ОСОБА_1 та ОСОБА_2 потрапити 21.07.2016р. нелегально, тоді як їх малолітня донька ОСОБА_4 потрапила до України 28.08.2016р. у супроводі бабусі легально, використовуючи паспортні документи громадян РФ. Тобто, у позивачів була можливість звернутися до державних органів РФ щодо отримання довіреності на вивезення дитини за межі РФ не зазнаючи утисків.

Апелянт стверджує, що при вирішенні спору судом першої інстанції не надано належної правової оцінки його доводам з приводу того, що незважаючи на потребу у міжнародному захисті ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися із заявою про набуття міжнародного захисту лише 22.08.2016р., тобто через 30 днів після потрапляння на територію України. Такими діями (зволікання звернення за міжнародним захистом) позивачі порушили вимоги ч.2 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, позивачку та представників сторін, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів доходить наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Російської Федерації, уродженкою м. Челябінська, РФ, місце постійного проживання: РФ, Республіка Татарстан, м. Альмєтьєвськ. За національністю росіянка, за віросповіданням мусульманка, канонів релігії дотримується повністю. Рідна мова російська. За сімейним станом - заміжня за гр. РФ ОСОБА_2 . Позивач має середню спеціальну освіту, яку здобула у середній школі м. Челябінська РФ протягом 1989-1998 років та у професійному технічному училищі протягом 1998-2001 років за спеціальністю повар-кондитер. На Батьківщині позивач працювала касиром в магазині « 5» в м. Альмєтьєвськ РФ протягом 2008-2011 років та адміністратором в ресторані ОО «Рєвьєра» в м. Альмєтьєвськ. На території України позивач не працює, невійськовозобов`язана.

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянином Російської Федерації, уродженцем м. Альмєтьєвськ, РФ. За національністю росіянин, за етнічною належністю татарин, за віросповіданням мусульманин, канонів релігії дотримується повністю. Рідна мова татарська, вільно володіє російською мовою. За сімейним станом - одружений на гр. РФ ОСОБА_1 . Позивач має середню спеціальну освіту, яку здобув у загальноосвітній школі №18 м. Альмєтьєвська протягом 1996-2003 років, в послідуючому навчався в ліцеях №3, №65 м. Альмєтьєвська, за спеціальністю електромонтер. На батьківщині позивач офіційно працював на заводі на посаді стажера-електромонтера протягом 2008 року, починаючи з 2009 року позивач працював стрілком-контролером у організації «Тат-Нефть», НГДУ «Алемєтьєв-Нефть» протягом 2009-2011 років. ОСОБА_5 підробляв в охороні, а починаючи з 2013 року і до виїзду з країни громадянської належності у 2016 році позивач працював масажистом. На території України позивач не працює, невійськовозобов`язаний.

Судом першої інстанції, також, встановлено, що на території Російської Федерації, починаючи з 2013 року, ОСОБА_1 є членом партії «Хізб ут-Тахрір», в якій займалася проведенням закликів до ісламу, закликів до встановлення так званої «ісламської держави», отриманням та поширенням знань про іслам, організацією та проведенням зборів членів партії (хала катів).

22.03.2016р. стосовно позивачки порушена кримінальна справа за звинуваченням її у скоєнні злочину, передбаченого ч.2 ст.205-5 Кримінального кодексу Російської Федерації. 24.03.2016р. ОСОБА_1 було затримано та направлено до відділку ФСБ, де з нею було проведено допит. Одночасно, на підставі постанови міського суду у м. Набережні Челни від 22.03.2016р. №11607920001529882, 24.03.2016р. проведено обшук у житловому приміщенні, де проживала позивач. Відповідно до постанови міського суду у м. Альмєтьєвськ Республіки Татарстан від 25.03.2016р. у справі №3/1-30/2016 позивачу було обрано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, на неї було одягнено електронний браслет, що мав контролювати її переміщення. Відповідно до умов домашнього арешту, позивач не мала права виходити за межі житлового приміщення за адресою її постійного проживання, однак 15.07.2016р. позивач за допомогою свого чоловіка звільнилася від зазначеного пристрою та разом зі своїм чоловіком за допомогою посередників виїхала до України.

ОСОБА_2 , починаючи з 2016 року, є членом політичної партії «Хізб ут-Тахрір», з 2011 року почав відвідувати збори даної партії, де отримував відповідне звання, після займався вивченням та подальшим поширенням Ісламу в розумінні представників партії «Хізб ут-Тахрір», організацією релігійних свят. Позивач ніколи не притягався на Батьківщині до кримінальної або адміністративної відповідальності.

15.07.2016р. позивачі автомобілем виїхали з Російської Федерації в напрямку до України, змінивши чотири автомобілі. На територію України потрапили 21.07.2016р. нелегально. Донька позивачів ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , прибула до України 28.08.2016р. у супроводі бабусі ОСОБА_6 , легально, використовуючи паспортні документи громадян РФ.

Щодо причин виїзду з країни громадянської належності ОСОБА_1 зазначає кримінальні переслідування через її належність у забороненій на території Російської Федерації партії «Хізб ут-Тахрір». Позивач зазначає, що вона не може добровільно повернутися до Російської Федерації через можливість тривалого ув`язнення на Батьківщині та можливе притягнення до кримінальної відповідальності, у зв`язку із членством у партії «Хізб ут-Тахрір».

ОСОБА_2 , щодо причин виїзду з країни громадянської належності, зазначає переслідування його дружини правоохоронними структурами, проти якої була порушена кримінальна справа на Батьківщині через її участь у забороненій на території Російської Федерації партії «Хізб ут-Тахрір». Позивач стверджує, що він не може добровільно повернутись до Російської Федерації через вірогідність ув`язнення, що може наступити через організацію втечі своєї дружини з-під домашнього арешту та можливе притягнення до кримінальної відповідальності у зв`язку із власним членством у партії «Хізб ут-Тахрір».

22.08.2016р. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявами-анкетами про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України №392-17 та №394-17 від 13.10.2017р. позивачам відмовлено у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до абз.5 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особам, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені п.1, п.13 ч.1 ст.1 зазначеного Закону, відсутні.

Зазначені рішення органу ДМС оскаржено заявниками у судовому порядку.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 23.05.2018р. у справі №815/5587/17 позов задоволено частково. Зокрема, судом визнано неправомірними та скасовано рішення Державної міграційної служби України №392-17 та №394-17 від 13.10.2017р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Зазначене рішення суду набрало законної сили 05.12.2018р.

13.12.2018р. ДМС України прийняла рішення №55-18 про повторний розгляд заяв позивачів про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

02.07.2020р. ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 , у зв`язку з тим, що факти, повідомлені заявником стосовно власних переслідувань в країні громадянського походження, не можуть бути визнаними підставою для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасово захисту».

Аналогічний висновок складено того ж дня і щодо ОСОБА_2

07.08.2020р. ДМС України прийнято рішення №340-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 .

31.08.2020р. ДМС України прийнято рішення №364-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 .

Не погоджуючись з правомірністю вказаних рішень ОСОБА_1 та ОСОБА_2 оскаржили їх в судовому порядку.

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що побоювання позивачів стати жертвами переслідувань за ознаками, зокрема, релігійних переконань, є обґрунтованими, а в матеріалах справи наявні докази того, що ці побоювання є реальними. Також в матеріалах справи містяться докази загрози безпеці та свободі позивачів в країні походження через побоювання кримінального переслідування та засудження за діяльність в релігійній організації, яка за законодавством України не вважається терористичною. Зокрема, суд першої інстанції визнав обґрунтованими посилання ОСОБА_1 на те, що кримінальна справа відносно неї на території Російської Федерації була порушена саме у зв`язку із участю в діяльності організації «Хізб ут-Тахрір», яка є ісламською партією, методом діяльності якої є просвіта із закликом до мусульман повернутись до ісламського способу життя, завданням якої, як декларує вказана організація, є виховання моральних та ідейних, з точки зору Ісламу, людей. Побоювання ОСОБА_2 повертатись до країни походження також пов`язано з можливим кримінальним переслідування у зв`язку із участю організації «Хізб ут-Тахрір» та через свої релігійні переконання.

Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . При цьому, апеляційний суд виходить з наступного.

Згідно ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі Закон №3671-VI).

Згідно п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

В свою чергу, п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI встановлює, що особа, яка потребує додаткового захисту це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до частин 1-7 статті 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону №3671-VI).

Відповідно до частин першої та другої статті 9 Закону №3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону №3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з частинами п`ятою, сьомою та тринадцятою статті 10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, надсилається протягом трьох робочих днів з дня його прийняття разом з особовою справою заявника уповноваженим посадовим особам цього центрального органу виконавчої влади, які розглядали заяву.

У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.

У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Приписами п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 передбачено, що заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані у 2000 році за допомогою Представництва УВКБ ООН по справам біженців в Україні і Центру досліджень проблем міграції, зазначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Аналогічні положення містять і Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року), в яких зазначено, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень, точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Водночас, в силу ст.6 Закону № 3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Звертаючись із заявами про надання статусу біженців або осіб, які потребують додаткового захисту, позивачі посилались на наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань через свої релігійні та політичні переконання.

Зокрема, зазначали, що на території Російської Федерації, починаючи з 2013 року ОСОБА_1 є членом партії «Хізб ут-Тахрір», в якій займалася проведенням закликів до ісламу, закликів до встановлення так званої «ісламської держави», отриманням та поширенням знань про іслам, організацією та проведенням зборів членів партії (хала катів). 22.03.2016р. стосовно позивачки порушена кримінальна справа за звинуваченням у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 205-5 Кримінального кодексу Російської Федерації. 24.03.2016р. позивачку було затримано та направлено до відділку ФСБ, де з нею було проведено допит. Одночасно, на підставі постанови міського суду у м. Набережні Челни від 22.03.2016р. №11607920001529882, 24.03.2016р. проведено обшук у житловому приміщенні, де проживала позивач. Відповідно до постанови міського суду у м. Альмєтьєвськ Республіки Татарстан від 25.03.2016р. у справі №3/1-30/2016 позивачу було обрано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, на неї було одягнено електронний браслет, що мав контролювати її переміщення. Відповідно до умов домашнього арешту, позивач не мала права виходити за межі житлового приміщення за адресою її постійного проживання, однак 15.07.2016р. позивач за допомогою свого чоловіка звільнилася від зазначеного пристрою та разом зі своїм чоловіком за допомогою посередників виїхала до України.

Таким чином, причиною виїзду з країни громадянської належності та звернення за отриманням статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 називала кримінальні переслідування через свою належність до партії «Хізб ут-Тахрір». Також, заявник зазначила, що у разі добровільного повернення до Російської Федерації наявна можливість тривалого ув`язнення на батьківщині.

В свою чергу, ОСОБА_2 зазначив, що на території Російської Федерації, він, також, є членом політичної партії «Хізб ут-Тахрір», за межі країни громадянської належності виїхав разом зі своєю дружиною, проти якої була порушена кримінальна справа. Заявник зазначив, що не може наразі добровільно повернутись до Російської Федерації через можливість свого ув`язнення за організацію втечі своєї дружини з-під домашнього арешту та можливе притягнення до кримінальної відповідальності, у зв`язку із членством у партії «Хізб ут-Тахрір».

Суд першої інстанції визнав обґрунтованими такі твердження позивачів та врахував що кримінальна справа відносно ОСОБА_1 була порушена саме у зв`язку із її участю в діяльності організації «Хізб ут-Тахрір», яка є ісламською партією та діяльність якої заборонено в Російській Федерації.

Дійсно, рішенням Верховного Суду РФ від 14.02.2003р. №ГКПИ 03-116 «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» була визнана терористичною організацією та заборонена у Російській Федерації. У листопаді 2013 року вступив в силу Федеральний Закон від №302-Ф3 від 02.11.2013р. «Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації», який передбачає, зокрема, введення кримінальної відповідальності за організацію чи участь в діяльності організації, визнаної терористичною відповідно до законодавства РФ (ст. 205-5 КК РФ).

Як вбачається з матеріалів справи, під час звернення ОСОБА_1 до ДМС позивач зазначила, що вона вирішила приєднатися до партії «Хізб ут-Тахрір» у 2013 році з метою подальшого здійснення діяльності з побудови ісламської держави. ОСОБА_2 вказував, що став членом партії «Хізб ут-Тахрір» влітку 2016 року.

Таким чином, на момент, коли, як зазначають позивачі, вони стали членами партії «Хізб ут-Тахрір», діяльність вказаної організації на території Російської Федерації вже була заборонена, про що було відомо позивачам. Однак, не зважаючи на законодавчу заборону діяльності вказаної організації, усвідомлюючи неминуче настання кримінальної відповідальності за участь у такій діяльності, позивачі стали її членами.

Колегія суддів враховує, що ОСОБА_1 , усвідомлюючи можливі наслідки своїх дій та керуючись своїми суб`єктивними поглядами та переконаннями, свідомо порушила норми чинного законодавства Російської Федерації та продовжувала бути членом ісламської політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», відповідальність за що передбачена частиною першою статті 205-5 Кримінального кодексу Російської Федерації (участь у діяльності організації, яка відповідно до законодавства Російської Федерації визнана терористичною), і виїхала нелегально в Україну з метою переховування від відповідальності.

Вказані дії позивача є свідомим порушенням законодавства країни громадянської належності та її небажання повертатися до Російської Федерації є спробою уникнення відповідальності за вчинення протиправних дій.

До того ж, як вбачається з матеріалів особових справ заявників, ОСОБА_1 вільно сповідувала іслам, перебуваючи на території Російської Федерації, не зазнаючи проблем у зв`язку із вищезазначеною обставиною до моменту вступу до партії «Хізб ут-Тахрір». Встановлено, що вона мала змогу регулярно безперешкодно відвідувати мечеті та спілкуватися з їх духовними представниками для більш поглибленого вивчення ісламу, здійснювати обрядові дії в рамках даної релігії, мала можливість вільно та самостійно ознайомлюватися з ісламом, про що свідчить обставина, за якої позивач отримувала знання про релігію за допомогою ісламської літератури, яка перебувала у вільному продажі на території Російської Федерації. (протоколи співбесід від 31.08.2016р., від 28.09.2016р., від 30.01.2019р.).

Більше того, при співбесіді 31.08.2016р. ОСОБА_1 підтвердила, що при обшуку її квартири представниками правоохоронних органів не було вилучено релігійної літератури, яка необхідна їй для сповідування релігії ( ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ).

Вказане свідчить про необґрунтованість тверджень позивачки про її переслідування за релігійні переконання. Так, з наданих пояснень ОСОБА_1 слідує, що власне релігія іслам, яку вона сповідує, не є забороненою на Батьківщині, водночас заборонена лише організаційна форма вираження релігії, а не власне віросповідання, що вказує на можливість дотримання дозволених елементів релігійної діяльності шукачем захисту.

Верховний Суд у постанові від 06.08.2020р. по справі №420/3327/19 зазначив, що заборона діяльності партії «Хізб ут-Тахрір» на території Російської Федерації не є забороною ісламу або переслідуванням послідовників зазначеної течії.

Позивач належним чином не обґрунтувала твердження стосовно неможливості у подальшому дотримуватися канонів релігії без стійкого постійного зв`язку з організацією «Хізб ут-Тахрір».

Крім того, слід відмітити, що відповідно до позиції Європейського суду з прав людини, висловленої в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Касимуханов і Сайбаталлов проти Росії (Kasymakhunov and Saybatalov v. Russia) №26261/05 и 26377/06, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не є виключно мирною організацією, запропоновані нею зміни в конституційному устрої держав (наприклад, встановлення різних правових систем для різних категорій віруючих), є несумісними з принципами демократичного суспільства, а сама організація відмовляється від участі в демократичному процесі для досягнення влади.

Відтак, діяльність членів «Хізб ут-Тахрір» засуджується не лише правоохоронними органами Російської Федерації, а і Європейськім судом з прав людини, який визнав діяльність цієї організації несумісною з принципами демократичного суспільства.

Відповідно до пунктів 56, 59 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН (згідно Конвенції 1951 року та протоколу 1967 року, що стосуються визначення статусу біженця), переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону відповідно до правових норм. Особи, що рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями.

В даному випадку саме по собі порушення відносно ОСОБА_1 кримінальної справи за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст. 205-5 Кримінального кодексу Російської Федерації, не може бути підставою для висновку про наявність у неї ознак біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, визначених Конвенцією та, відповідно, прийняття рішення про надання їй статусу або біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Екстрадиція сама по собі не становить порушення статті 3 Женевської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Для Конвенції є характерним пошук справедливої рівноваги між потребами, пов`язаними із загальними інтересами суспільства, і вимогами захисту основних прав людини. Разом зі спрощенням процедур перетинання державних кордонів до глобальних міжнародних масштабів зростає й злочинність. Саме тому в інтересах світового суспільства необхідно щоб особи, яких підозрюють у вчиненні злочинів і які переховуються за кордоном, поставали перед правосуддям. Створення умов для безпечного перебування для втікачів є не тільки небезпечним для держави, зобов`язаної забезпечувати захист особі, але також сприяє підриву основ екстрадиції.

В оскаржуваному рішенні суд першої інстанції зазначив, що Державною міграційною службою України під час прийняття рішень про відмову у визнанні позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, не враховано факт відсутності заборони діяльності релігійної організації Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі в Україні.

Колегія суддів вважає безпідставними такі посилання суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про політичні партії в Україні», політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об`єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програмі суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Державною міграційною службою України наголошено на тому, що організація «Хізб ут-Тахрір Аль Ісламі» не має зазначеної реєстрації, а отже не має вважатися політичною партією, яка здійснює законну політичну діяльність у нашій державі, відповідно до вимог чинного законодавства України. Окрім цього, вказана організація не має реєстрації в Україні як громадське об`єднання, створене відповідно до вимог Закону України «Про громадські об`єднання».

Зокрема, відповідно до частини четвертої статті 4 та частини дев`ятої статті 9 Закону України «Про громадські об`єднання», неурядові організації інших держав, міжнародні неурядові організації діють на території України відповідно до цього та інших законів України, міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а дії від імені незареєстрованого громадського об`єднання, крім дій, пов`язаних із реєстрацією такого об`єднання, забороняються.

Таким чином, діяльність, яка здійснюється від імені організації «Хізб ут-Тахрір аль Ісламі» в Україні на теперішній час є нелегальною.

В той же час, відповідно до вимог чинного законодавства України, зокрема, Закону України «Про політичні партії в Україні» та Закону України «Про громадські об`єднання», рішення про заборону зазначених організацій приймається виключно до політичних партій та громадських об`єднань, що були зареєстровані в Україні відповідно до вимог чинного законодавства. Окреме судове рішення про заборону об`єднань, які діють незаконно прийнято бути не може.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про громадські об`єднання» та статті 5 Закону України «Про політичні партії в Україні», утворення і діяльність громадських об`єднань (політичних партій), мета (цілі) або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильництва, розпалювання міжетнічної расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, забороняються. Такі громадські об`єднання (політичні партії) не можуть бути зареєстровані у встановленому чинним законодавством України порядку.

Відповідачем вказано на те, що експертними дослідженнями програмних документів та іншої літератури, що використовувалась членами і прихильниками організації «Хізб ут-Тахрір» в Україні («Програма «Хизб ут-Тахрир», «Концепция Хизб ут-Тахрир», «Шариатские основы Исламского Халифата», «Административный закон Хизб ут-Тахрир», «Решение шариата относительно участия мусульман, живущих в западном мире, в его политическом мире, в его политической жизни», «Халифат», « Социальная система Ислама», «Система Ислама», «Основы исламской нафсии», «Исламское государство», «Партийное сплочение», «Распад Халифата», «Вхождение в общество», «Призыв Хизб-Ут-Тахрир, обращенный к исламской умме и в особенности к тем, кто обладает силой в ней», «Джихад-обязанность мусульман», «Книга о Лжихаде», «Низам муджахида», тощо) встановлено, що у зазначених текстах містяться обґрунтування щодо необхідності та заклики до вчинення цілеспрямованих (умисних, навмисних) дій з метою зміни меж території або державного кордону України шляхом створення єдиної для всіх мусульман світу, незважаючи на місце їх проживання (тобто і в Україні), ісламської держави Халіфат зі своєю конституцією, на чолі з обраним мусульманами халіфом, якому вони мають присягнутися на підкорення і покору, в тому числі, із визволенням із «не мусульманської» влади та відновленням у новій державі так званих територій попереднього Халіфату (за часів Османської держави), до яких, зокрема, належать південні регіони України разом із півостровом Крим. Відповідачем наголошено, що в згаданих програмних документах та інших друкованих текстах, що розповсюджувались від імені організації «Хізб ут-Тахрір аль Ісламі» та використовувались її членами і прихильниками в Україні,. містяться обґрунтування необхідності та заклики до встановлення держави Халіфат в межах що зачіпають територію України (йдеться про територію Одеської, Миколаївської, Херсонської областей та Автономну Республіку Крим), шляхом вчинення цілеспрямованих (умисних, навмисних) дій, у тому числі насильницького характеру з метою повалення встановленого конституційного ладу або захоплення державної влади в існуючих країнах, в тому числі, в Україні, де існують «ісламські» території, що є проявами екстремізму та сепаратизму.

Також, відповідачем вказано на те, що організація «Хізб ут-Тахрір аль Ісламі», під назвами «Партія Ісламського відродження», «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», «Хізб ут-Тахрір», «Хізб-ут-Тахрір аль Ісламі», «Хіфс», «Islamic Salvation Party» визнана екстремістською або терористичною не тільки в Російській Федерації, а і на території держав Центральної Азії (рішення суду міста Астани, Республіки Казахстан, від 28 березня 2005 року визнана екстремістською на території Республіки Казахстан; постановою Верховного суду Киргизької Республіки від 20 серпня 2003 року визнана екстремістською, а її діяльність заборонена на території Киргизької Республіки; заборонена у Республіці Узбекистан на підставі статті 29 Закону Республіки Узбекистан «Про боротьбу з тероризмом»; рішенням Комітету секретарів ради безпеки Організації Договору про колективну безпеку від 5 червня 2009, внесена до переліку організацій визнаних терористичними та екстремістськими в державах-членах Організації договору про колективну безпеку), заборонена на території окремих держав близького сходу (Арабська республіка Єгипет, Йорданського Хошемітськог Королівства) та Європейського Союзу (Федеративна Республіка Німеччина) тощо.

Слід зазначити, що невідповідність діяльності «Хізб ут-Тахрір аль Ісламі» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнана Європейським судом з прав людини. Зокрема, Європейський Суд з прав людини своїм рішенням від 12.06.2012 №31098/08 у справі «Хізб ут-Тахрір та інші проти Німеччини», визнав законним та обґрунтованим рішення німецького уряду щодо заборони діяльності організації «Хізб ут-Тахрір аль Ісламі», у зв`язку із пропагандою цією організацією насильства, виправдання нападів терористів-смертників, заперечення права на існування Держави Ізраїль, закликів щодо його насильницького знищення, вигнання та вбивства її мешканців.

Зокрема, відповідачем вказано на те, що провідною міжнародною неурядовою організацією «Контрекстремістський проект» (Counter Extremizm Project), яка займається координацією заходів щодо боротьби з міжнародним тероризмом, «Хізб ут- Тахрір аль Ісламі» визначено як релігійно-екстремістська політична організація, причетна до низки терористичних атак з метою досягнення власних політичних цілей.

Відповідачем наголошено, що відповідно до частини другої статті 2 Закону України «Про Службу безпеки України» до завдань саме Служби безпеки України входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України. Державна міграційна служба України та її територіальними органами враховується аргументована позиція Служби безпеки України щодо недоцільності надання захисту в Україні іноземцям - членам «Хізб ут-Тахрір».

Відтак, враховуючи наведені вище обставини, приписи чинного законодавства України та практику Європейського суду з прав людини, колегією суддів не приймаються до уваги доводи позивачів, наведені в обґрунтування своєї правової позиції, щодо відсутності заборони в Україні діяльності ісламської політичної партії «Хібз ут-Тахрір».

Що стосується ОСОБА_2 , то матеріалами справи підтверджено, що він також не зазнавав переслідувань за ознаками віросповідання, вільно сповідував іслам. Проти нього ніколи не висувалось офіційних обвинувачень на території РФ, він не притягався до кримінальної відповідальності в країні громадянської належності. Єдиною підставою, з якою він пов`язує можливе переслідування, є сприяння втечі дружини, відносно якої порушено кримінальну справу за участь у забороненій організації.

Таким чином, є обґрунтовані підстави вважати, що позивач не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності через побоювання відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством цієї країни як протиправні, зокрема, за сприяння втечі дружини, відносно якої порушено кримінальну справу, за що на нього чекає відповідальність, визначена Кримінальним кодексом країни громадянської належності. Однак, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апелянта, що скоєння злочину у вигляді організації втечі не може належати до проблематики міжнародного захисту.

Варто зазначити, що сам по собі арешт дружини не вплинув на подальше становище ОСОБА_2 , його не викликали на допити у зв`язку з кримінальним переслідуванням дружини. (протокол співбесіди від 30.08.2016р.)

При вирішенні спору колегія суддів, також, враховує, що після виїзду в липні 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за межі РФ їх донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , прибула до України 28.08.2016р. у супроводі бабусі ОСОБА_6 , легально, використовуючи паспортні документи громадян РФ. Тобто, позивач безперешкодно оформив довіреність для виїзду дитини за межі країни походження.

Вказана обставина, на думку колегії суддів, свідчить про відсутність дійсних обґрунтованих свідчень переслідування позивачів на території країни громадянської належності за політичні переконання чи віросповідання.

Крім того, матір, вітчим, брат, бабуся ОСОБА_1 та матір батько і сестра ОСОБА_2 залишилися проживати на території країни громадянської належності, сповідують традиційний іслам та не відносяться до партії «Хібз ут-Тахрір». Правоохоронні органи до них зацікавленості не проявляють, відсутні жодні утиски або переслідування, будь-які елементи дискримінації. (протокол співбесіди від 30.08.2016р.)

За результатами дослідження матеріалів особових справ позивачів колегією суддів встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 нелегально потрапили до України 21.07.2016р.

До Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявами-анкетами про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, позивачі звернулися 22.08.2016р. Тобто, з моменту потрапляння на територію України до моменту звернення за захистом пройшов місяць, на протязі якого позивачі перебували в Україні нелегально.

Таким чином, позивачі порушили вимоги ч.2 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», якою передбачено, що особа, яка намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Колегія суддів звертає увагу, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Правові висновки аналогічного змісту викладені Верховним Судом, зокрема, в постанові від 06.08.2020р. у справі №420/3327/19, в постанові від 16.02.2018р. у справі №825/608/17, у постанові від 11.10.2018р. у справі №815/1892/17.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності позивачі не зазнавали і не зазнають жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у них відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також усні та письмові доводи сторін, колегія суддів дійшла до висновку, що позовні вимоги громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не підлягають задоволенню.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно п.1, п.4 ч.1 ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є не повне з`ясування судом обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Керуючись ст.ст. 308, 310, п.2 ч.1 ст.315, ст.ст. 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року скасувати.

Ухвалити по справі нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправними рішень, зобов`язання вчинити певні дії.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення виготовлений 08 грудня 2021 року.

Головуючий: І.Г. Ступакова

Судді: А.І. Бітов

О.В. Лук`янчук