Постанова

Іменем України

26 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 759/9283/18

провадження № 61-3789св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Калараша А. А., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

відповідачі: Київська міська державна адміністрація в особі Департаменту з питань державної реєстрації, Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна,

розглянув у порядку попереднього судового засідання касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2020 рокута постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Київської міської державної адміністрації в особі Департаменту з питань державної реєстрації, Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна про визнання права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування, визнання неправомірними дій, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Київської міської державної адміністрації в особі Департаменту з питань державної реєстрації (далі - Департамент), Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна (далі - БТІ), просили визнати за ними в порядку спадкування право постійного користування земельною ділянкою з обліковим номером 75:196:019, площею 1476,25 кв. м, розташованої на території АДРЕСА_1 ; визнати неправомірними дії БТІ стосовно проставляння у технічному паспорті на будинок на АДРЕСА_1 штампу «Самочинне будівництво»; зобов`язати Департамент зареєструвати за позивачами право спільної часткової власності на будинок АДРЕСА_1 , а саме: за ОСОБА_1 на 1/2 частку, за ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 по 1/6 частці.

Позов обґрунтовано тим, що на підставі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 січня 2013 року у справі № 2608/5260/12 за позивачами визнано право власності на відповідні частини житлового будинку АДРЕСА_1 . Перед проведенням державної реєстрації права власності на будинок у березні 2016 року в БТІ замовлено послуги з технічного обстеження та виготовлення технічного паспорту на вказаний будинок. Проте, у виготовленому технічному паспорті спеціалістами БТІ проставлено відмітку «Самочинне будівництво». Виходячи з цієї відмітки до самочинного будівництва віднесено наступні споруди: житловий будинок літ. «Г», площею 60,7 кв. м, прибудова літ «Г», площею 11,7 кв. м, гараж літ «Д», площею 26,7 кв. м.

Такі дії БТІ не відповідали вимогам чинного законодавства, оскільки рішенням суду на підставі статті 376 ЦК України визнано право власності на відповідні частки у праві власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .

У зв`язку з тим, що на технічному паспорті міститься відмітка БТІ «Самочинне будівництво», яка проставлена незаконно, рішенням державного реєстратора від 05 жовтня 2016 року відмовлено позивачам у реєстрації права власності на житловий будинок. Також в рішенні державного реєстратора зазначено, що державна реєстрація прав на об`єкт відбувається після введення його в експлуатацію.

На думку позивачів, зроблена незаконна відмітка в технічному паспорті «Самочинне будівництво» унеможливлює зареєструвати право власності на належний їм житловий будинок.

В частині визнання в порядку спадкування права користування земельною ділянкою, що знаходиться під спірним будинком, зазначили, що цією земельною ділянкою на законних підставах протягом багатьох років користувався ОСОБА_5 . Факт законності користування ОСОБА_5 земельною ділянкою підтверджується архівними довідками, згідно з якими у погосподарських книгах за 1967-1971 на Мик.Борщагівській сільській Раді існував особовий рахунок відкритий на ім`я ОСОБА_5 , проживаючого на АДРЕСА_1 . Також факт законності користування ОСОБА_5 земельною ділянкою встановлено рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 30 січня 2013 року. Після смерті ОСОБА_5 у 1976 році право користування земельною ділянкою перейшло до ОСОБА_6 , який у 1993 році встановив і погодив межі з суміжними землекористувачами. Проте за життя ОСОБА_6 не встиг завершити процес оформлення права приватної власності на спірну земельну ділянку під будинком. Після смерті ОСОБА_6 будинковолодіння успадкував позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , яка померла у 2011 році. Спадкоємцями ОСОБА_7 є позивачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Вважали, що оскільки спадкодавець ОСОБА_5 за життя набув право постійного користування земельною ділянкою під будинковолодінням на АДРЕСА_1 , тому таке його право зі смертю не втрачено і перейшло у спадок до позивачів.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року, в позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що позивачі не надали суду рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування щодо передачі у власність чи користування спірної земельної ділянки, не надали доказів щодо оформлення спадкодавцем права на земельну ділянку або розпочатої процедури приватизації спадкодавцем.

Суд не встановив порушення вимог законодавства при проставленні у технічному паспорті на будинок штампу «Самочинне будівництво», у зв`язку з чим такі позовні вимоги є безпідставними.

Щодо вимог про зобов`язання Департамент вчинити дії щодо реєстрації права спільної часткової власності суд зазначив, що не вправі своїм рішенням втручатися у дискреційні повноваження відповідача та визначати, який саме зміст управлінського рішення необхідно приймати за результатом розгляду наданих для реєстрації документів, у зв`язку з чим позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У березні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2020 рокута постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове про задоволення позову.

Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що суди не застосували до спірних правовідносин статті 20, 90 ЗК Української РСР, статті 120 ЗК України 2001 року, статті 24, 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не враховано правові висновки, висловлені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 675/2372/16-ц від 16 березня 2020 року, у постановах Верховного Суду у справі № 825/602/17 від 23 травня 2018 року, № 819/570/18 від 11 вересня 2019 року, у справі № 916/1608/18 від 19 травня 2020 року та від 30 січня 2013 року у справі №2608/5260/12 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Суди не взяли до уваги, що запис в погосподарській книзі прирівнювався до документа, що підтверджував наявність у особи права постійного користування земельною ділянкою. Факт набуття спадкодавцем ОСОБА_5 права постійного користування земельною ділянкою підтверджується записами в погосподарських книгах за 1967-1971 роки по Мик. Борщагівській сільській Раді, які є документом, що засвідчує право землекористування громадян, які проживають в сільській місцевості.

Суди не звернули уваги, що підставою для реєстрації за позивачами права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 є рішення Святошинського районного суду м. Києві від 30 січня 2013 року у справі № 2608/5260/12.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 просили задовольнити касаційну скаргу, оскільки вважать доводи касаційної скарги обґрунтованими. Суди не врахували, що право постійного користування земельною ділянкою входить до складу спадщини незалежно від цільового призначення земельної ділянки, а також переходить до спадкоємців у зв`язку із переходом до них права власності на нерухоме майно, розміщене на земельній ділянці.

Суд апеляційної інстанції не надав правової оцінки доводам апеляційної скарги, про надання БТІ права проставляти в технічному паспорті штамп «Самочинне будівництво» за умови наявності чинного рішення, винесеного відповідно до статті 376 ЦК України, яким по суті узаконено об`єкт самочинного будівництва.

Суди не врахували, що дискреційні повноваження це ті повноваження коли у державного органу є право вибору між кількома варіантами правомірної поведінки. У цій справі, у державного реєстратора за умови надання йому документів, що підтверджують наявність у позивача права власності на нерухоме майно, був лише один варіант правомірної поведінки, зареєструвати таке право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

У відзиві на касаційну скаргу Департамент просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін. Вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою, вимоги в ній не відповідають чинному законодавству.

Постанови на які посилається заявник в касаційній скарзі не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки регулюють інші правовідносини ніж у справі, що переглядається.

Державний реєстратор під час проведення реєстраційних дій встановив, що на технічному паспорті стоїть відмітка про самочинне будівництво, а відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію нерухомого майна, державна реєстрація прав на таке майно проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку, крім випадків, передбачених статтею 31 цього Закону.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи зі Святошинського районного суду м. Києва.

У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Жовтневої районної ради депутатів трудящих від 13 березня 1972 року № 755 за ОСОБА_5 та ОСОБА_8 (який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ) в рівних долях по 1/2 частині визнано право власності на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 .

05 квітня 1972 року на 1/2 частини домоволодіння ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності на житловий будинок.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер і після його смерті 1/2 частини домоволодіння успадкована ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .

15 квітня 2003 року на вказану частину будинку в рівних долях по 1/4 частині видано спадкоємцям ОСОБА_1 та ОСОБА_7 свідоцтво про право на спадщину за законом.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 08 липня 2009 року у справі № 2-64/2009 припинено право власності ОСОБА_8 на 1/2 частини будинку на АДРЕСА_1 у зв`язку із пожежею, та збільшено розмір часток ОСОБА_7 і ОСОБА_1 з 1/4 частки до 1/2 частки кожному.

ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_7 , спадкоємцями якої є позивачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 30 січня 2013 року у справі № 2608/5260/12 за позивачами визнано право власності на відповідні частини житлового будинку, а саме: за ОСОБА_1 на 1/2 частини, за ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на 1/6 частини за кожним.

Перед проведенням державної реєстрації права власності на будинок позивачі замовили в БТІ технічний паспорт на житловий будинок АДРЕСА_1 . У виготовленому технічному паспорті спеціалістами БТІ проставлено відмітку «самочинне будівництво». Згідно зі змісту цієї відмітки, до самочинного будівництва віднесено споруди: житловий будинок літ. «Г», площею 60,7 кв. м, прибудова літ. «Г», площею 11,7 кв. м, гараж літ. «Д», площею 26,7 кв. м.

Далі рішенням державного реєстратора від 05 жовтня 2016 року № 31725889 Департаменту відмовлено у реєстрації вказаного права власності з причин наявності в технічному паспорті відмітки про самочинне будівництво.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, в тому числі шляхом визнання права.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Позивачі звернулися до суду з вимогою про визнання права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування.

Відповідно до статей 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

За приписами статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

Аналіз наведених норм матеріального права приводить до висновку, що право користування земельною ділянкою за загальним правилом входить до складу спадщини і таке право спадкування здійснюється лише за умови, якщо спадкодавцем у встановленому законом порядку зареєстровано право користування на земельну ділянку, і воно увійшло до спадкового майна.

Згідно статті 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачою йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім`я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.

Якщо будівництво об`єкта нерухомого майна здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов`язки як забудовника входять до складу спадщини на підставі статті 1216 ЦК України.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивачами не надано доказів, що спірна земельна ділянка з обліковим номером 75:196:019, площею 1476,25 кв. м, розташованої на території АДРЕСА_1 , увійшла до спадкового майна.

Так, позивачі посилались на те, що право користування ОСОБА_5 спірною земельною ділянкою підтверджується архівними довідками у погосподарських книгах за 1967-1971 роки по Мик. Борщагівській сільській раді, зі змісту яких вбачається, що існував особовий рахунок № НОМЕР_1 , відкритий на ім`я ОСОБА_5 , проживаючого на АДРЕСА_1 . Згідно з даними у погосподарській книзі за вказаним домоволодінням закріплено 0,14 га землі та на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 січня 2013 року.

Разом з тим, згідно з матеріалами справи, зокрема архівної довідки № 277 від 07 травня 2009 року щодо документів архівного фонду «Микільсько-Борщагівська сільська Рада» у погосподарських книгах за 1950-1952 роки є особовий рахунок № НОМЕР_2 ОСОБА_5 . У графі «будівлі» та «місце проживання» відсутні відомості, а у графі «Всього землі» зазначено 0,15 га (т. 1, а. с. 25 зворот).

Згідно з довідкою від 07 травня 2009 року № 276 щодо документів архівного фонду «Микільсько-Борщагівська сільська Рада» у погосподарських книгах за 1953-1955 є особовий рахунок № НОМЕР_3 ОСОБА_5 , що проживає на АДРЕСА_3 , а у графі «Всього землі» зазначено 0,15 га (т. 1, а. с. 26).

Відповідно до архівної довідки від 11 липня 2016 року № 06-04/763 у документах архівного фонду «Микільсько-Борщагівська сільська Рада» у погосподарській книзі за 1967-1971 роки є особовий рахунок ОСОБА_5 , що проживає на АДРЕСА_2 , а у графі «Будівлі» значиться половина житлового будинку 1930 року забудови. У графі «Всього землі» зазначено 0,14 га (т. 1, а. с. 26 на звороті).

Також, згідно з архівною довідкою від 18 вересня 2003 року № 560 щодо документів архівного фонду «Микільсько-Борщагівська сільська Рада» у погосподарських книгах за 1967-1971 є особовий рахунок № НОМЕР_1 ОСОБА_5 , що проживає на АДРЕСА_3 , у графі «Всього землі» зазначено 0,14 га (т. 1, а. с. 27).

Проаналізувавши та надавши оцінку вказаним документам, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відомості документів не доводять той факт, що спірна земельна ділянка з обліковим номером 75:196:019, площею 1476,25 кв. м, розташована на території АДРЕСА_1 , входила до спадкового майна після смерті ОСОБА_6 , спадкоємцем якого є позивач ОСОБА_1 , та до спадкового майна ОСОБА_7 , спадкоємцями якої є позивачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Відомості архівних довідок містять суперечливі дані щодо розміру земельної ділянки, які відрізняються від розміру спірної земельної ділянки право постійного користування в порядку спадкування на яку просять визнати позивачі.

З огляду на зазначене, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що матеріали справи не містять доказів, що спадкодавцям ОСОБА_6 та ОСОБА_7 за життя було надано у користування земельну ділянку з обліковим номером 75:196:019, площею 1476,25 кв. м, розташовану на території АДРЕСА_1 , а матеріали справи також не містять доказів, що за спадкодавцями було зареєстровано право користування на спірну земельну ділянку.

Верховний Суд зауважує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

З огляду на зазначене, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відхилення доводів апеляційної скарги, які є аналогічним доводам касаційної скарги, про незастосування положень земельного законодавства у редакції 1970 року, згідно з якими запис в погосподарській книзі прирівнювався до документа, що підтверджував наявність в особи право постійного користування земельною ділянкою, оскільки позивачі не довели правомірність користування спадкодавцем саме зазначеною позивачами земельною ділянкою, а матеріали справи містять суперечливі відомості.

Доводи касаційної скарги про те, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховано правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц про те, що право постійного користування земельною ділянкою входить до складу спадщини у вказаній справі зазначено про те, що право постійного користування земельною ділянкою входить до складу спадщини, але таке право входить до складу спадщини на загальних умовах. Крім того, в ній встановлено інші правовідносини, які виникли між сторонами, ніж у справі, яка переглядається, зокрема спір виник щодо земельної ділянки, яка була отримана у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства.

З-поміж іншого, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 30 січня 2013 року у справі № 2608/5260/12 за позивачами визнано право власності на відповідні частини житлового будинку, а саме: за ОСОБА_1 на Ѕ частину, за ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на 1/6 частину за кожним.

Перед проведенням державної реєстрації права власності на будинок позивачі замовили в БТІ технічний паспорт на житловий будинок АДРЕСА_1 . У виготовленому технічному паспорті спеціалістами БТІ проставлено відмітку «самочинне будівництво», до якого віднесено споруди: житловий будинок літ. «Г», площею 60,7 кв. м, прибудова літ. «Г», площею 11,7 кв. м, гараж літ. «Д», площею 26,7 кв. м.

З огляду на зазначене та з урахуванням положень Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року № 127, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, обґрунтованим є висновок про те, що при проставленні у технічному паспорті на будинок АДРЕСА_1 штампу «Самочинне будівництво» БТІ діяв відповідно до вимог закону.

Крім того, доводи касаційної скарги, які є аналогічними доводам апеляційної скарги про те, що право власності на будинок визначено за позивачами на підставі рішення суду, а тому в БТІ не було підстав для проставляння штампу «Самочинне будівництво» є необґрунтованими, оскільки відповідно до резолютивної частини рішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 січня 2013 року у справі № 2608/5260/12 судом не вирішувалося питання про визнання права власності на прибудову літ. «Г» та гараж літ. «Д», які зазначені у технічному паспорті БТІ як самочинне будівництво.

Також, рішення державного реєстратора від 05 жовтня 2016 року № 31725889 Департаменту з питань державної реєстрації КМДА, яким позивачам відмовлено у реєстрації права власності на спірний будинок, позивачами не оскаржувалося, в установленому законом порядку неправомірним не визнавалося.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку судів першої та апеляційної інстанцій.

З огляду на встановлені фактичні обставини справи, Верховний Суд дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій належним чином дослідив й оцінив подані сторонами докази, правильно застосували норми процесуального права, дійшли обґрунтованого висновку про відмову в позові у зв`язку з його недоведеністю.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді

Є. В. Петров

А.А. Калараш

О. С. Ткачук