Окрема думка

судді Великої Палати Верховного Суду Пророка В. В.

справа № 522/2493/18 (провадження № 14-195 цс 21)

17 листопада 2021 року

м. Київ

Велика Палата Верхового Суду ухвалою від 17 листопада 2021 року повернула колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Судусправу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, треті особи - прокуратура Одеської області, яка перейменована на Одеську обласну прокуратуру, Одеська місцева прокуратура № 4, про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями прокуратури та суду за касаційними скаргами Державної казначейської служби України, Одеської обласної прокуратури на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 19 вересня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року та касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року.

Водночас з рішенням Великої Палати Верхового Суду не можу погодитися з огляду на таке.

1. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 03 листопада 2021 року передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п`яту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки колегія суддів вважала, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

2. Зокрема, колегія суддів обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду зазначила, що способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

3. Статтею 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.

4. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94-ВР) відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

5. Частиною другою статті 1 Закону № 266/94-ВР встановлено, що у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

6. Відповідно до статті 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:

- постановлення виправдувального вироку суду;

- встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;

- закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати;

- закриття справи про адміністративне правопорушення.

7. Перелік підстав, за наявності яких виникає право на відшкодування моральної та матеріальної шкоди відповідно до вимог Закону, є вичерпним.

8. Положення вказаної статті Закону не передбачають відшкодування шкоди у випадку закриття кримінального провадження у зв`язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності внаслідок закінчення строків давності, оскільки закриття кримінального провадження у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності не є реабілітуючою підставою та не виправдовує особу, яка вчинила кримінально каране діяння.

9. Реабілітуючими є обставини, за якими особа визнається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, відновлюється її репутація, гідність, права. Закриття кримінального провадження у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності до таких обставин не відноситься.

10. Відповідно до пункту 3 Положення про застосування Закону № 266/94-ВР, затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41, право на відшкодування шкоди у громадянина, який був незаконно засуджений судом, виникає у випадку повної його реабілітації.

11. Отже, право на відшкодування шкоди виникає в особи лише у випадку незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, при повній реабілітації, а закриття кримінального провадження у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності не є реабілітуючою підставою та не виправдовує особу, яка вчинила кримінально каране діяння. У випадку закриття кримінального провадження у зв`язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності (за згодою обвинуваченого) відсутні підстави для відшкодування шкоди у відповідності до положень статті 2 Закону № 266/94-ВР.

12. Разом із тим, відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків і відповідно до процедури, встановленої законом.

13. Пунктом 3 статті 5 Конвенції встановлено, що кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з`явитися на судове засідання.

14. Згідно з пунктом 4 статті 5 Конвенції кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

15. Пункт 5 статті 5 Конвенції гарантує, що кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.

16. При цьому згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі -ЄСПЛ) дотримання пункту 5 статті 5 Конвенції забезпечується тоді, коли існує можливість вимагати відшкодування шкоди, заподіяної позбавленням свободи за умов, які суперечили пунктам 1, 2, 3 і 4 цієї статті.

17. У справі «Мироненко і Мартенко проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що право на відшкодування, закріплене в пункті 5 статті 5 Конвенції, виникає після того, як національний орган або суд виявив порушення одного з попередніх пунктів цієї статті.

18. Відповідно до частини першої статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

19. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

20. Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

21. Як встановлено судами, у справі, позивач ставила питання щодо законності взяття та тримання її під вартою, посилаючись на те, що вона реабілітована судом за скоєння тяжких та особливо тяжких злочинів (частина четверта статті 190, частина друга статті 364, частина друга статті 209 Кримінального кодексу України (далі - КК України)), за які законодавством можливо було застосувати заходи кримінально-правового примусу у вигляді арешту майна, затримання, міри запобіжного заходи у вигляді взяття під варту, при цьому вона перебувала під слідством і судом більше 4 років, тривалий час хворіла та перебувала на стаціонарному лікуванні, у тому числі під час знаходження під вартою.

22. Ухвалюючи рішення про відшкодування на користь позивача моральної шкоди, суди виходили з того, що часткове виправдання особи, але визнання її винною за іншими інкримінованими кримінальними правопорушеннями, не свідчить про незаконність дій органів досудового слідства у цілому, а звільнення від кримінальної відповідальності, у зв`язку із закінченням строків давності, не може бути підставою для висновку про незаконний характер дій органів досудового слідства.

23. Разом із тим, з урахуванням встановлених фактичних обставин справи, суди дійшли висновків про те, що позивач має право на відшкодування моральної шкоди, яка полягає в тому, що відносно неї порушено пункт 3 статті 4 та пункт 1 статті 6 Конвенції. Зокрема, суди вважали доведеним порушення принципу розгляду справи упродовж розумного строку (позивач перебувала під вартою більше року, а під слідством і судом більше 4 років) та встановили значне погіршення стану здоров`я позивача під час знаходження її під вартою.

24. Обвинувачення ОСОБА_1 за частиною першою статті 366 КК України не могло бути підставою для її затримання, оскільки санкція вказаної частини статті не передбачала покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк та/або конфіскації майна. Позивач реабілітована судом за скоєння тяжких та особливо тяжких злочинів (частина четверта статті 190, частина друга статті 364, частина друга статті 209 КК України), за які законодавством можливо було застосувати заходи кримінально-правового примусу у вигляді арешту майна, затримання, міри запобіжного заходи у вигляді взяття під варту. При цьому, ОСОБА_1 перебувала під слідством і судом із 03 березня 2011 року до 19 червня 2015 року, тобто 4 роки 3 місяці та 16 днів, у тому числі 377 дні перебувала під вартою, була фактично відсторонена від роботи та керівної посади, яку обіймала на підприємстві, де пропрацювала багато років та крім того утримуючись в слідчому ізоляторі зазнала погіршення стану здоров`я (органів зору), потребувала термінової медичної допомоги у спеціалізованому закладі охорони здоров`я, про що неодноразово суду повідомляв начальник слідчого ізолятору, просивши прискорити розгляд справи в суді або вирішити питання про заміну запобіжного заходу на менш суворий тривалий час лікувалася.

25. Звертаючись до Верховного Суду з касаційними скаргами, як Одеська обласна прокуратура, так і Державна казначейська служба України посилаються на те, що позивач не є тією особою, яка має право на відшкодування моральної шкоди, оскільки вона не в повному обсязі реабілітована судом, кримінальна справа за частиною першою статті 366 КК України закрита у зв`язку з закінченням строків давності, тобто з нереабілітуючих підстав.

26. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що одним із основних елементів, які підлягають встановленню та вирішенню під час розгляду цієї справи, є визначення належності способу захисту прав позивача, зокрема, чи є відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду ефективним способом захисту її прав, з огляду на те, що вона не була повністю реабілітована за вчинення злочину, зокрема, за частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 209 КК України її виправдано, за частиною другою статті 364 КК України кримінальну справу закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 6 КПК України 1960 року (за відсутністю в діянні складу злочину), у межах цієї ж кримінальної справи її засуджено за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 366 КК України, однак звільнено від покарання у зв`язку із закінченням строків давності, тобто з нереабілітуючих підстав.

27. При цьому, колегія суддів Верховного Суду звертає увагу на те, що саме пунктом 3 Положення про застосування Закону № 266/94-ВР передбачено, що право на відшкодування шкоди у громадянина, який був незаконно засуджений судом, виникає у випадку повної його реабілітації.

28. Проте підзаконний акт не є законом, тому не може звужувати, чи скасовувати права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

29. Відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, права, свободи людини і громадянина та їх гарантії.

30. У свою чергу, Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», не містить таких обмежень щодо відшкодування незаконно засудженій особі моральної шкоди, як його повна реабілітації.

31. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіяювача та вини останнього в її заподіянні. Суд повинен з`ясувати, зокрема, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

32. Таким чином колегія суддів вважає, що виключна правова проблема полягає у вирішенні питань: чи підлягає відшкодуванню моральна шкода при неповній реабілітації особи та чи підлягає застосуванню до таких правовідносин принцип пропорційності, з огляду на те, що має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

33. Велика Палата Верховного Суду вважаючи такі висновки колегії Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду помилковими зазначила, що критеріїв виключності правової проблеми цивільне процесуальне законодавство не містить, Велика Палата Верховного Суду напрацювала та послідовно застосовує вказані критерії при вирішенні питання, чи містить справа, яка передається їй на розгляд, виключну правову проблему. У низці ухвал (наприклад, від 10 липня 2019 року у справі № 431/5643/16-ц, від 28 квітня 2020 року у справі № 357/13182/18, від 23 червня 2020 року у справі № 910/8130/17, від 09 липня 2020 року у справі № 610/1065/18, від 15 вересня 2020 року у справі № 910/32643/15, від 13 жовтня 2020 року у справі № 640/17296/19, від 23 жовтня 2020 року у справі № 906/677/19, від 14 квітня 2021 року у справі № 757/50105/19, від 22 квітня 2021 року у справі № 640/6432/19, від 28 квітня 2021 року у справі № 916/1977/20, від 18 травня 2021 року у справі № 758/733/18) Велика Палата Верховного Суду зазначала, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників.

34. Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

35. З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка в застосуванні норм процесуального права, у тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду унеможливить її повторення в подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанції таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.

36. При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і трапляється в невизначеній (значній) кількості справ, у разі якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.

37. В ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 02 вересня 2021 року у справі № 910/11820/20 зроблено висновок, що для віднесення справи до категорії спорів, що містять виключну правову проблему і вирішення яких необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, така справа повинна мати кілька з наведених ознак, проте не одночасно у їх сукупності, зокрема:

- справа не може бути вирішена відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права;

- встановлена необхідність відступити від викладеного в постанові Верховного Суду України правового висновку, який унеможливлює ефективний судовий захист;

- існують кількісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми;

- існують якісні критерії наявності виключної правової проблеми, зокрема: а) відсутня усталена судова практика у застосуванні однієї і тієї ж норми права, в тому числі наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному; б) невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, в тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права; в) встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому; г) наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах тощо.

38. На думку колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, виключна правова проблема в цій справі пов`язана з визначенням: 1) чи підлягає відшкодуванню моральна шкода при неповній реабілітації особи; 2) чи підлягає застосуванню до таких правовідносин принцип пропорційності.

39. З`ясування вказаних вище питань на думку Великої Палати Верховного Суду не можна вважати виключною правовою проблемою в спірних правовідносинах з таких підстав.

40. Завдання Великої Палати Верховного Суду передбачено в статті 45 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), у частині другій якої вказано, що Велика Палата Верховного Суду: 1) у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права; 2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції; 3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики; 4) здійснює інші повноваження, визначені законом.

41. За змістом як частини другої статті 37 Закону № 1402-VIII, так і ЦПК України, хоч у складі Верховного Суду діють Велика Палата Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд, Касаційний господарський суд, Касаційний кримінальний суд, Касаційний цивільний суд, але жодна із цих структур не є вищою від інших, а судді кожного касаційного суду та Великої Палати Верховного Суду мають єдиний статус, так само і будь-яке рішення кожного з касаційних судів чи Великої Палати має рівну юридичну силу.

42. При цьому на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 403 ЦПК України може бути передана справа, в якій існує проблема, пов`язана виключно із застосуванням, тлумаченням норм матеріального та/або процесуального права. Інші питання не можуть були передані на вирішення Великої Палати Верховного Суду з вказаної підстави.

43. Вказані вище питання не свідчать про існування виключної правової проблеми в спірних правовідносинах, тому справа може бути вирішена Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права.

44. Вказана категорія справ розглядається виключно в межах цивільної юрисдикції. При цьому в суду кожної інстанції не існує жодних перепон щодо застосування норм міжнародного права та прецедентної практики ЄСПЛ, а також рішень Конституційного Суду України, відповідно до вимог статей 8, 9 Конституції України.

45. Таким чином, на розгляд Великої Палати Верховного Суду в цій справі передані питання, що можуть бути вирішені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду як належним судом, який відповідно до законодавчо визначених повноважень може зробити власний висновок щодо застосування відповідних норм права в спірних правовідносинах і, який фактично висловив свою правову позицію в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

46. Також Велика Палата Верховного Суду з посиланням на окремі справи зазначає, що неодноразово та послідовно робила висновки щодо застосування норм права при розгляді справ про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями прокуратури та суду, й вказані висновки застосовуються судами при розгляді подібних спорів.

47. Водночас, на моє переконання, такий підхід Великої Палати Верховного Суду є помилковим.

48. Так, відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

49. Верховний Суд забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (пункт 6 частини другої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

50. За приписами статті 45 цього ж Закону Велика Палата Верховного Суду є постійно діючим колегіальним органом Верховного Суду яка у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

51. Частина п`ята статті 403 ЦПК України передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

52. Крім того, частина четверта статті 10 ЦПК України визначає, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

53. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, § 31-32 та «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року, заява «№ 20372/11, § 65).

54. Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).

55. Разом із тим, Конституційний суд України у своєму рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 наголосив на тому, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.

56. Реальне існування правової визначеності зумовлює довіру суспільства до діяльності держави, до судової системи, належне ставлення до права та закону. Відсутність правової визначеності, навпаки, спричиняє порушення прав, свобод та законних інтересів осіб, руйнує основи правової системи, а практика Верховного Суду, як найвищої національної судової інстанції та органу на який покладено відповідальність за формування сталої судової практики, є особливо показовою щодо дотримання правової визначеності.

57. Отже, Велика Палата Верховного Суду вирішує, головним чином, справи, в яких під загрозу може бути поставлене однакове застосування судами норм матеріального та дотримання норм процесуального права, а також для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

58. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду передав справу № 522/2493/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики визначивши питання відшкодування моральна шкода при неповній реабілітації особи як виключну правову проблему з огляду на те, що пунктом 3 Положення про застосування Закону № 266/94-ВР передбачено, що право на відшкодування шкоди у громадянина, який був незаконно засуджений судом, виникає у випадку повної його реабілітації. Проте підзаконний акт не є законом, тому не може звужувати, чи скасовувати права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили, оскільки Закон № 266/94-ВР, не містить таких обмежень щодо відшкодування незаконно засудженій особі моральної шкоди, як його повна реабілітації.

59. Вирішення зазначеного питання в силу специфіки відповідальності держави за незаконне засудження вимагає також і правової експертної думки і зі сторони суддів кримінальної спеціалізації. Таким чином Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду не повною мірою наділений можливістю самостійно вирішувати питання, які на його думку містять виключну правову проблему на межі різних юрисдикцій та вирішення яких забезпечить розвиток права та формування єдиної правозастосовчої практики, не передаючи таку справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

60. Крім цього процесуальний закон не передбачає можливості вирішення правових проблем в ухвалі про повернення справи без розгляду її по суті.

61. Враховуючи вищевикладене та з огляду на доводи колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважаю, що Велика Палата Верховного Суду помилково дійшла висновку про необхідність повернення справи № 522/2493/18 колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Належним процесуальним рішенням Великої Палати Верховного Суду було б постановлення ухвали про прийняття та призначення цієї справи до розгляду та вирішення наведеної виключної правової проблеми при розгляді справи по суті.

Суддя В. В. Пророк

Окрема думка складена 23 листопада 2021 року.