ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/12939/21

провадження № 2/753/7390/21

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" листопада 2021 р. Дарницький районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді Шаповалової К.В.,

за участю секретаря судового засідання Радченка А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду за адресою: м. Київ, вул. О. Кошиця, 5а у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЯНЕІР" ЛТД про стягнення заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні,

ВСТАНОВИВ:

30 червня 2021 року до Дарницького районного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ТОВ "ЯНЕІР" ЛТД про стягнення середньої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Згідно із протоколом автоматизованого розподілу судової справи № 753/12939/21 між суддями від 30 червня 2021 року головуючим суддею обрано Шаповалову К.В. Фактично справу було передано судді 01 липня 2021 року.

Ухвалою суду від 06 липня 2021 року позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків.

На виконання вищевказаної ухвали, позивачем було подано заяву від 20 липня 2021 року вх.50382 про усунення недоліків

Ухвалою суду від 03 серпня 2021 р. відкрито провадження у справі та вирішено слухати справу в порядку спрощеного позовного провадження з викликом (повідомленням) сторін на 07 жовтня 2021 року.

В судове засідання, призначене на 07 жовтня 2021 року сторони не з`явилися. 19 серпня 2021 року на адресу суду надійшло клопотання (вх. №58004) позивача про розгляд справи за його відсутності. Причини неявки відповідача суду невідомі. Повістка, ухвала про відкриття провадження та позовна заява з додатками отримана відповідачем 22 вересня 2021 року, про що свідчить зворотне повідомлення про вручення, яке повернулося до суду.

Ухвалою суду від 7 жовтня 2021 року було відкладено розгляд справи на 18 листопада 2021 року та задоволено клопотання позивача про витребування у відповідача довідку про середньоденну заробітну плату позивача за останні два календарні місяці роботи, що передують звільненню.

У судове засідання 18 листопада 2021 року учасники справи не з`явились. Суд враховую заяву позивача, подану 19 серпня 2021 року про розгляд справи у його відсутність.

Представник відповідача у судове засідання 18 листопада 2021 року не з`явився, про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином 28 жовтня 2021 року що підтверджується зворотним повідомленням, наявним в матеріалах справи. Причини неявки суду не повідомлені.

17 листопада 2021 року до суду через підсистему «Електронний суд» надійшов відзив на позову заяву та долучені до нього докази, зокрема довідка про середньоденну заробітну плату позивача.

Суд не приймає до уваги поданий відзив та долучені до нього докази, з урахуванням такого.

В ухвалі про відкриття провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження, відповідачу надавався строк для подання відзиву на позов 15 днів, з дня отримання ухвали суду про відкриття провадження, разом з якою відповідачу було надіслану позовну заяву з додатками.

Відповідно до зворотного повідомлення, що міститься в матеріалах справи ухвалу про відкриття провадження у справі разом із позовною заявою відповідач отримав 22 вересня 2021 року, отже строк на подання відзиву закінчився 7 жовтня 2021 року включно. В той же час відзив на позовну заяву був поданий відповідачем лише 17 листопада 2021 року. При цьому відзив не містить клопотання про поновлення строку для подання відзиву, а також доказів поважності причин пропуску строку для подання такої заяви по суті спору.

Згідно із статтею 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Стосовно довідки про середньоденну заробітну плату позивача суд зазначає таке. Вказана довідка витребовувалась судом ухвалою суду від 7 жовтня 2021 року та була отримана відповідачем 28 жовтня 2021 року, що підтверджується зворотним повідомлення. В ухвалі суду від 7 жовтня 2021 року судом було встановлено строк 10 днів для подання вказаної довідки. Тобто строк подання довідки закінчився 8 листопада 2021 року, проте вказана довідка була подана суду 17 листопада 2021 року без повідомлення поважності причин пропуску строку, визначеного ухвалою суду від 7 жовтня 2021 року.

Відповідно до частин сьомої, десятої статті 84 ЦПК України особи, які не мають можливості подати доказ, який витребовує суд, або не мають можливості подати такий доказ у встановлені строки, зобов`язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п`яти днів з дня вручення ухвали.

У разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами, або, у разі неподання таких доказів позивачем, - також залишити позовну заяву без розгляду.

Суд, проаналізувавши обставини справи у їх сукупності, дослідивши додані до позовної заяви докази, приходить до наступного висновку.

Судом встановлено, що з 8 квітня 2015 року ОСОБА_1 працював на посаді бортпровідника служби екіпажів пасажирської кабіни льотного департаменту ТОВ «ЯНЕІР» ЛТД.

12 грудня 2017 року переведений на посаду старшого бортпровідника служби екіпажів пасажирської кабіни льотного департаменту. 14 березня 2019 року відповідно до наказу №89-ос від 14 березня 2019 року позивач був звільнений з займаної посади за угодою сторін - пункт 1 статті 36 КЗпП України.

Рішенням Дарницького районного суду від 8 вересня 2020 року відмовлено у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по виплаті витрат на відрядження у розмірі 46409,47 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 8 вересня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЯнЕір" ЛТД на користь ОСОБА_1 45909,47 грн. добових за час перебування у відрядженні.

Звертаючись із цим позовом до суду, позивач зауважив, що оскільки відповідач не виплатив йому при звільненні всіх сум, що належать йому від товариства у день звільнення 14 березня 2019 року, а здійснив такі виплати лише 30 березня 2021 року, він має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, а тому просив суд стягнути з відповідача на його користь 121902,20 грн.

За нормами статей 21, 22 Закону України "Про оплату праці" працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

У частині третій статті 15 зазначеного Закону закріплено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці.

Питання оплати добових, зокрема, закріплено у статті 121 «Гарантії і компенсації при службових відрядженнях» глави VIII "ГАРАНТІЇ І КОМПЕНСАЦІЇ" КЗпП України.

Згідно із вказаною нормою працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв`язку з службовими відрядженнями. Працівникам, які направляються у відрядження, виплачуються: добові за час перебування у відрядженні, вартість проїзду до місця призначення і назад та витрати по найму жилого приміщення в порядку і розмірах, встановлюваних законодавством.

В контексті статті 121 КЗпП України працівник у відрядженні може понести побутові витрати з особистих коштів і відповідно вимагати компенсації в межах установлених норм або у зв`язку із відрядженням йому може бути наперед здійснено виплату відрядних коштів авансом.

Відповідно до пункту 15 розділу І Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 року №59 (в редакції за спірний період) окремим видом витрат, що не потребують спеціального документального підтвердження, є добові витрати (витрати на харчування та фінансування інших власних потреб фізичної особи, понесені у зв`язку з таким відрядженням). Суми добових витрат для працівників підприємств затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 02 лютого 2011 року №98.

Отже, добові витрати це витрати на покриття особистих побутових потреб у зв`язку із відрядженням, які особа зазвичай несе у повсякденному житті. Добові витрати є окремим видом витрат від витрат, які працівник мусить зробити для виконання трудових обов`язків, наприклад, витрат на проїзд, наймання житла тощо, які відшкодовуються окремо.

Окрім того, в контексті цієї справи право на виплату добових також врегульовано Наказом № 359 від 12 липня 1999 року Міністерства транспорту України "Про затвердження Інструкції про особливості відряджень членів екіпажів суден (інших транспортних засобів) та порядок виплати сум, що направляються на харчування членів екіпажів суден (інших транспортних засобів)", а також Постановою Кабінету Міністрів України №73 від 02 лютого 2011 року "Про граничні норми добових витрат для відрядження членів екіпажів суден, інших транспортних засобів та суми, що спрямовуються на їх харчування замість добових витрат".

Апеляційним судом під час розгляду справи № 753/2166/20 було встановлено, що правовідносини у цій справі є трудовими, у яких працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною. Відповідач будь-яких заперечень чи доводів на спростування позиції позивача не виклав, такий доказ як картка рахунку 3721 (а.с.24-25), що відображає виконані та невиконані зобов`язання підприємства перед працівником по рахунку 3721 "Розрахунки з підзвітними особами" не спростував, не надав доказів на підтвердження факту відсутності заборгованості та виконання обов`язку щодо виплати всіх належних працівникові сум при звільненні.

Отже, судом апеляційної інстанції було встановлено, що добові на відрядження входять до кола сум, які мають бути виплачені підприємством працівнику у день звільнення.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно із статтею 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтею 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно із частиною першою статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Середній заробіток для виплати працівникові компенсації за час затримки розрахунку при звільненні визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 2 Порядку середньомісячна заробітна плата працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи. Пунктом 3 Порядку визначено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

При цьому згідно з пунктом 5 Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку при звільненні, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка відповідно до пункту 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.

Судом встановлено, що рішення Київського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року у справі № 753/2166/20 про стягнення з відповідача на користь позивача 45909,47 грн. добових за час перебування у відрядженні набуло чинності 21 грудня 2020 року, у касаційному порядку не оскаржувалось.

15 січня 2021 року Дарницьким районним судом м. Києва було видано виконавчий лист на примусове виконання судового рішення у справі № 753/2166/20.

Постановою державного виконавця Корольовського відділу державної виконавчої служби від 26 січня 2021 року відкрито виконавче провадження ВП № 64276713.

30 березня 2021 року відповідачем було перераховано на картковий рахунок позивача 45909,47 грн, що підтверджується довідкою про стан рахунку позивача, долученою до позовної заяви.

Позивачем у позовній заяві зазначено, що ним для розрахунку середнього заробітку враховувались 2 повні місяця, які передували його звільненню. Так позивачем надано розрахунок середньоденної заробітної плати за січень, лютий 2019 року та встановлено, що середньоденна заробітна плата становить 248,78 грн.

При цьому позивачем було визначено, що кількість днів пропуску виплати йому коштів як добові за відрядження становить 490 днів (з 15 березня 2019 року по 29 березня 2021 року), отже середня заробітна плата за час затримки розрахунку при звільненні становить 121902,20 грн (248,78 грн *490 днів= 121902,20 грн).

Відповідачем не спростовано вказаний розрахунок позивача та не викладено заперечень щодо відсутності у нього права на отримання вказаних коштів.

У постанові Верховного Суду від 9 червня 2021 року у справі № 569/11319/19зазначено, що «закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

Пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що вимагає, зокрема частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а в позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи із середнього заробітку.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків у момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом з тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Велика Палата Верховного Суду погодилася з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, і зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково».

Суд не вбачає підстав для зменшення розміру середнього заробітку, що підлягає стягненню з відповідача за весь час затримки розрахунку при звільненні, з огляду на те, що судом встановлено що відповідач тривалий час не сплачував належні позивачу кошти, остаточне стягнення суми належних позивачу при звільненні коштів відбулось у примусовому порядку на стадії виконання судового рішення лише у березні 2021 року, з урахуванням того, що позивач був звільнений з посади у березні 2019 року. Відповідачем не надано суду обґрунтування та доказів неможливості сплати таких коштів позивачу при звільненні, а також не надано доказів наявності поважних причин не такої тривалої невиплати коштів позивачу. Також судом приймається до уваги, що під час розгляду справи № 753/2166/20 судом апеляційної інстанції було встановлено, що під час розгляду справи відповідачем було сплачено позивачу частину коштів за відрядження, що враховувалось судом як визнання відповідачем свого обов`язку, а також судом враховується обставини, встановлені апеляційним судом у справі № 753/2166/20 щодо докладання позивачем значних зусиль для відновлення свого права в позасудовому порядку (звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, із заявою про кримінальне правопорушення від 2 серпня 2019 року до органів національної поліції, скаргою від 2 серпня 2019 року та від 26 грудня 2019 року до Державної служби України з питань праці), що свідчить про те, що позивач проявляв заінтересованість у вирішенні питання, а отже його дії щодо звернення до суду лише у червні 2021 року з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні не можуть розцінюватись як умисні дії, направлені на затягування вирішення цього питання з метою штучного збільшення розміру такого середнього заробітку. Крім того, зменшення розміру середнього заробітку, що підлягає стягненню з відповідача за весь час затримки розрахунку при звільнення є правом, а не обов`язком суду.

Таким чином, зважаючи на все вище викладене, з огляду на розмір коштів, які не були виплачені відповідачем позивачу при звільненні, а саме 45909,47 грн, враховуючи дії відповідача щодо невиплати коштів позивачу, період, протягом якого такі виплати не здійснювались, відсутність будь-яких ґрунтовних пояснень поважності причин невиплати належних позивачу коштів протягом тривалого періоду, невиконання рішення апеляційного суду про стягнення з відповідача на користь позивача 45909,47 грн. добових за час перебування у відрядженні у добровільному порядку, суд вважає, що вимога позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 121902, 20 грн. є обґрунтованою, доведеною належними та достатніми доказами, а тому підлягає задоволенню в повному обсязі.

При цьому суд звертає увагу на те, що відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця, накладення органами державної виконавчої служби арештів на кошти роботодавця в банківських установах не виключає його вини у невиплаті належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України (такий висновок суду відповідає правовій позиції, сформульованій Верховним Судом України в постановах від 03 липня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 25 травня 2016 року у справі № 6-948цс16, Верховним Судом у постанові від 03 січня 2018 року у справі № 331/2814/16-ц). Сам по собі факт фінансових труднощів на підприємстві не може позбавляти працівників права на виплати, що передбачені при їх звільненні.

Стосовно строку звернення позивача із такою вимогою до суду необхідно зазначити таке.

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

Згідно із висновком, викладеним у рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 «в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався».

Як було встановлено судом, не заперечувалось учасниками справи та підтверджується належними доказами, остаточно відповідач розрахувався з позивачем 30 березня 2021 року, а з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивач звернувся до Дарницького районного суду м. Києва 24 червня 2021 року, що підтверджується поштовим штампом на конверті, в якому позивач надіслав до суду позовну заяву, а отже, позивачем не було порушено строків звернення із відповідним позовом до суду.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Повно та всебічно з`ясувавши обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази, зважаючи на те, що позивачем підтверджено належними доказами не здійснення відповідачем з ним повного розрахунку, відповідно до приписів КЗпП України у день звільнення, відповідачем не спростовано та не заперечено подані позивачем докази та розрахунки, а також з урахуванням викладених судом вище норм права та обставин, встановлених під час розгляду справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до статті 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи викладене, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір в розмірі 1219,02 грн.

Керуючись статтями 10, 12, 13, 76-81,141, 263-265, 280-284, 289 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

позовні вимоги ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЯНЕІР" ЛТД про стягнення заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні - задовольнити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЯНЕІР" ЛТД на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 121902,20 грн та судовий збір у розмірі 1219,02 грн.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У випадку проголошення у судовому засіданні лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 )

Відповідач: Товариства з обмеженою відповідальністю "ЯНЕІР" ЛТД (код ЄДРЮОФОПГФ 38267160, м. Житомир, вул. Авіаторів, 9)

Суддя: К.В. Шаповалова