ПОСТАНОВА

Іменем України

25 листопада 2021 року

Київ

справа №160/9533/19

адміністративне провадження № К/9901/21746/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді: Мартинюк Н.М.,

суддів: Єресько Л.О., Жука А.В.

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу № 160/9533/19

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області

про визнання протиправним і скасування наказу про оголошення догани за прогул,

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 9 грудня 2019 року (головуюча суддя: Тулянцевої І.В.)

і постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 7 липня 2020 року (головуючий суддя: Чепурнова Д.В., судді Мельник В.В., Сафронова С.В.)

УСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області, у якому просив суд:

- визнати протиправним й скасувати наказ відповідача від 19 вересня 2019 року №163-д «Про накладення дисциплінарного стягнення на ОСОБА_1 »

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 покликається на те, що цим наказом йому оголошена догана за вчинення дисциплінарного проступку у виді прогулу. Позивач вважає такий наказ протиправним, стверджуючи, що у його діях був відсутній склад дисциплінарного проступку.

Так, позивач вказує, що з часу прийняття на роботу у 2015 році він мешкав і працював у місті Нікополі, де знаходилося його робоче місце. Проте 7 червня 2019 року відповідач прийняв рішення про визначення йому робочого місця у місті Кривому Розі з 10 червня 2019 року. Позивач стверджує, що у такий спосіб відповідач фактично здійснив його переведення на роботу в іншу місцевість без відповідної згоди на це, що є порушенням вимог статті 32 Кодексу законів про працю України і статті 41 Закону України «Про державну службу».

Також позивач зазначив, що переміщення його робочого місця з міста Нікополь у місто Кривий Ріг було зміною істотних умов державної служби. Однак про зміну населеного пункту, у якому знаходиться робоче місце, його заздалегідь не попереджали, що свідчить про недотримання відповідачем двомісячного строку для відповідного повідомлення працівника.

Позивач зауважує, що він продовжував працювати у місті Нікополі, проте відповідач у липні-серпні 2019 року фіксував йому прогули за невихід на роботу у місті Кривому Розі. Стверджує, що його переведення у місто Кривий Ріг за відсутності відповідної згоди було незаконним, а невихід державного службовця на службу у зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин.

З огляду на це ОСОБА_1 вважає, що подальше притягнення його до дисциплінарної відповідальності за прогул було незаконним, що є підставою для скасування оскаржуваного наказу.

Зрештою позивач покликається на порушення відповідачем процедурних правил, установлених Закону України «Про державну службу», наслідками яких є скасування наказу про визначення робочого місця й неправомочність складу дисциплінарної комісії, яка розглядала його справу.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Дніпропетровський окружний адміністративний суд своїм рішенням від 9 грудня 2019 року, яке залишене без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 7 липня 2020 року, відмовив у задоволенні позову.

Суди попередніх інстанцій виходили з доведеності вчинення позивачем дисциплінарного проступку у вигляді прогулу та, як наслідок, правомірності застосування до нього дисциплінарного стягнення у виді догани.

Також суди дійшли висновку про те, що зміна робочого місця державного службовця в межах однієї і тієї ж посади конкретного державного органу без зміни спеціальності, кваліфікації, посади, посадових обов`язків, розміру заробітної плати, пільг, переваг, соціально-побутового забезпечення, тобто без зміни умов трудового договору, не є переведенням відповідно до статті 41 Закону України «Про державну службу», яке передбачає зміну посади, посадових обов`язків або місця розташування державного органу, а тому не веде до зміни істотних умов державної служби і не потребує згоди працівника.

Одночасно з цим, суди зауважили, що у законодавстві не міститься жодних норм щодо переміщення робочого місця державного службовця до іншого населеного пункту у випадку, коли до сфери обслуговування державного органу належить декілька адміністративних територіальних одиниць.

Також суди зробили висновок про те, що саме нормами статей 41 та 43 Закону «Про державну службу» врегульовані відносини щодо переведення державного службовця на іншу посаду (роботу) та переведення на іншу посаду у зв`язку із зміною істотних умов державної служби, а тому застосування до цих правовідносин трудового законодавства, зокрема статті 32 Кодексу законів про працю України, як на тому наполягає позивач, суперечить вимогам частин 2 та 3 статті 5 Закону України Закону «Про державну службу».

Окремо суди звернули увагу на ту обставину, що записи у трудовій книжці позивача не містять відомостей щодо здійснення трудової діяльності в іншому структурному підрозділі, який знаходиться у місті Нікополі, а наказ відповідача про визначення робочого місця позивачу є чинним і не скасований.

Також суди відзначили, що відповідач надсилав позивачу відповідь на його вимогу від 10 червня 2019 року, у якій останній просив скасувати рішення про визначення йому робочого місця у місті Кривому Розі, тому визнали безпідставними доводи позивача щодо автоматичного скасування цього наказу в силу вимог статті 9 Закону України «Про державну службу».

Зрештою суди зробили висновок, що правомочність складу дисциплінарної комісії, утвореної Головним управлінням Держпраці у Дніпропетровській області, підтверджена матеріалами справи, і зміни у складі цієї комісії не впливають на такий факт.

У підсумку суду констатували, що дисциплінарне стягнення на позивача накладено відповідно до вимог законодавства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)

У серпні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

Скаржник обґрунтовує підставу касаційного оскарження посиланням на пункт 3 частини 4 статті 328 КАС України, аргументуючи відсутністю висновку Верховного Суду стосовно застосування норм права у подібних правовідносинах.

Так, ОСОБА_1 покликається на неправильне тлумачення й застосування приписів статей 29, 32 Кодексу законів про працю України, частин 2 та 3 статті 5, статей 41 та 43 Закону України Закону «Про державну службу».

Скаржник наполягає на тому, що у спірних правовідносинах мав місце факт переведення державного службовця в іншу місцевість, на що він не погодився, висловивши свою незгоду 10 червня 2019 року під час ознайомлення з наказом відповідача «Про визначення робочого місця» №126 від 7 червня 2019 року.

Водночас ОСОБА_1 вказує на необхідність застосування до спірних правовідносин положень статті 32 Кодексу законів про працю України, що не було зроблено судами попередніх інстанцій.

Також скаржник зазначив, що після виникнення конфлікту він кожного дня перебував на своєму робочому місці у місті Нікополі, прогулів не вчиняв. Про зміну істотних умов служби його не попереджали. Відтак стверджує, що у зв`язку з незаконним переведенням його невихід на робоче місце у місті Кривий Ріг не можна вважати прогулом без поважних причин.

У відзиві на касаційну скаргу Головне управлінні Держпраці у Дніпропетровській області просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій - без змін. Відповідач повністю погоджується з мотивами судів щодо відмови у задоволенні позовних вимог позивача.

ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

З 11 червня 2015 року ОСОБА_1 працював на посаді державної служби в Головному управлінні Держпраці у Дніпропетровській області (т.1 а.с.131).

Відповідач своїми наказами від 16 жовтня 2015 року №50, від 2 липня 2016 року №280, від 21 листопада 2016 року №388, від 2 квітня 2018 року №86, від 21 вересня 2018 року №208 п`ять разів визначав місце знаходження робочого місця позивача, змінюючи його із міста Кривий Ріг на місто Нікополь і навпаки (т.1 а.с.89-96).

Востаннє наказом відповідача від 2 квітня 2018 року №86 робоче місце позивача було визначене за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.95).

Наказом відповідача від 21 вересня 2018 року №208 вирішено визначити робоче місце позивача у місті Кривому Розі з 1 грудня 2018 року (т.1 а.с.96).

Стосовно такого рішення позивач висловив незгоду 27 вересня 2018 року (т.1 а.с.96).

У той же день його повідомлено про зміну істотних умов праці згідно з указаним наказом, на що останній висловив незгоду (т.1 а.с.98).

1 квітня 2019 року керівництво підрозділу, у якому працював позивач, аргументуючи доцільністю й службовою необхідністю, ініціювало перед вищим керівництвом питання щодо визначення робочого місця позивача у місті Кривому Розі, за місцем розташування їхнього відділу (т.1 а.с.102).

7 червня 2019 р. наказом №126 відповідач визначив робоче місце позивача у АДРЕСА_2 , починаючи з 10 червня 2019 року (т.1 а.с.99-100).

10 червня 2019 року позивач ознайомився з цим наказом, висловивши незгоду з таким рішенням (т.1 а.с.100).

Надалі ОСОБА_1 не виходив на роботу у місті Кривому Розі, вважаючи своїм робочим місцем службове приміщення у місті Нікополь.

22 липня 2019 року відповідач відкрив дисциплінарне провадження стосовно позивача з приводу його відсутності на робочому місці в приміщенні за адресою: АДРЕСА_2 (т.1 а.с.46).

16 вересня 2019 року, після розгляду матеріалів справи, дисциплінарна комісія дійшла висновку про відсутність поважних причин відсутності позивача на роботі за робочим місцем у місті Кривому Розі, тому запропонувала притягнути його до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку - прогулу державного службовця без поважних причин, на підставі пункту 12 частини 2 статті 65 Закону України «Про державну службу» (т.1 а.с.124-127).

19 вересня 2019 року відповідач прийняв рішення оголосити позивачу догану за прогули державного службовця без поважних причин відповідно до пункту 12 частини 2 статті 65 та пункту 2 частини 1 статті 66 Закону України «Про державну службу», про що видав наказ № 163-д «Про накладення дисциплінарного стягнення на ОСОБА_1 » (т.1 а.с. 9, 129).

Вважаючи цей наказ протиправним, 1 жовтня 2019 року позивач звернувся до суду з метою його скасування.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

Закон України «Про державну службу» є спеціальним нормативно-правовим актом, що визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

Процедура переведення державних службовців врегульована нормами статті 41 Закону України «Про державну службу».

Згідно з частинами 1 та 2 статті 41 Закону України «Про державну службу» державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійної компетентності може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу:

1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби;

2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.

Державний службовець, призначений на посаду без конкурсу, не може бути переведений на вищу посаду державної служби без проведення конкурсу.

Переведення здійснюється лише за згодою державного службовця.

Підстави зміни істотних умов державної служби та порядок дій керівника державної служби у такому випадку врегульовані приписами статті 41 Закону України «Про державну службу».

Згідно з положеннями цієї статті Закону підставами для зміни істотних умов державної служби є:

1) ліквідація або реорганізація державного органу;

2) зменшення фонду оплати праці державного органу;

3) скорочення чисельності або штату працівників у зв`язку з оптимізацією системи державних органів чи структури окремого державного органу.

Не вважається зміною істотних умов державної служби зміна назви структурного підрозділу державного органу або посади, не пов`язана із зміною функцій державного органу та основних посадових обов`язків.

Зміною істотних умов державної служби вважається зміна:

1) належності посади державної служби до певної категорії посад;

2) основних посадових обов`язків;

3) умов (системи та розмірів) оплати праці або соціально-побутового забезпечення;

4) режиму служби, встановлення або скасування неповного робочого часу;

5) місця розташування державного органу (в разі його переміщення до іншого населеного пункту).

Про зміну істотних умов служби керівник державної служби письмово повідомляє державного службовця не пізніш як за 60 календарних днів до зміни істотних умов державної служби, крім випадків підвищення заробітної плати.

У разі незгоди державного службовця на продовження проходження державної служби у зв`язку із зміною істотних умов державної служби він подає керівнику державної служби заяву про звільнення на підставі пункту 6 частини першої статті 83 цього Закону або заяву про переведення на іншу запропоновану йому посаду не пізніш як за 60 календарних днів з дня ознайомлення з повідомленням про зміну істотних умов державної служби.

Якщо протягом 60 календарних днів з дня ознайомлення державного службовця з повідомленням про зміну істотних умов служби від нього не надійшли заяви, зазначені в абзаці другому цієї частини, державний службовець вважається таким, що погодився на продовження проходження державної служби.

У разі незгоди державного службовця із зміною істотних умов державної служби він має право оскаржити відповідне рішення в порядку, визначеному статтею 11 цього Закону.

Засади дисциплінарної відповідальності державного службовця визначені главою 2 розділу 8 Закону України «Про державну службу».

Згідно з частиною 1 статті 65 цього Закону підставою для притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку, тобто протиправної винної дії або бездіяльності чи прийняття рішення, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні державним службовцем своїх посадових обов`язків та інших вимог, встановлених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, за яке до нього може бути застосоване дисциплінарне стягнення.

Прогул державного службовця (у тому числі відсутність на службі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин є дисциплінарним проступком (пункт 12 частини 2 статті 65 Закону України «Про державну службу»).

За правилами частини 3 статті 66 Закону України «Про державну службу», у разі допущення державним службовцем дисциплінарного проступку у виді прогулу суб`єктом призначення або керівником державної служби такому державному службовцю може бути оголошено догану.

Поряд з цим, відповідно до частини 3 статті 5 Закону України «Про державну службу», дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Стаття 29 Кодексу законів про працю України визначає обов`язок власника або уповноваженого ним органу проінструктувати працівника і визначити йому робоче місце.

Згідно з приписами цієї статті Кодексу, до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов`язаний: 1) роз`яснити працівникові його права і обов`язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров`я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору; 2) ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором; 3) визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами; 4) проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони.

Крім цього, статтею 32 Кодексу законів про працю України визначено, що переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.

Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров`я.

У зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу.

Крім цього, пункт 31 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року №9, а також постанови Верховного Суду, зокрема, від 9 жовтня 2019 року у справі №826/12592/14, від 16 травня 2018 року у справі №813/315/16 містять роз`яснення й висновки про те, що переведенням на іншу роботу вважається доручення працівникові роботи, що не відповідає спеціальності, кваліфікації чи посаді, визначеній трудовим договором.

Не вважається переведенням, що потребує згоди працівника, переміщення його на тому ж підприємстві (в установі, організації) на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ на території підприємства в межах тієї ж місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою і з тими ж істотними умовами праці. Однак і переміщення не може бути безмотивним, не обумовленим інтересами виробництва.

Невихід працівника на роботу у зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Згідно з ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2020 року касаційне провадження у справі відкрито з метою перевірки доводів касаційної скарги, яка подана на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судам попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Предметом судового контролю у цій справі є наказ відповідача від 19 вересня 2019 року №163-д «Про накладення дисциплінарного стягнення на ОСОБА_1 ».

Спірні правовідносини виникли з приводу застосування відповідачем до позивача пункту 12 частини 2 статті 65 й пункту 2 частини 1 статті 66 Закону України «Про державну службу» та накладення на нього дисциплінарного стягнення у виді догани за прогули державного службовця без поважних причин, що були пов`язані з його відсутністю на робочому місці, котре було визначене в приміщенні за адресою: АДРЕСА_2 .

Ключові доводи скаржника стосуються покликань на те, що відповідач наказом від 7 червня 2019 року №126 «Про визначення робочого місця ОСОБА_1 » фактично здійснив не визначення робочого місця, а переведення його без згоди в іншу місцевість, а також зміну істотної умови державної служби.

Скаржник стверджує, що його невихід на робоче місце у місті Кривому Розі у зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що зміна робочого місця позивача не була переведенням у розумінні статті 41 Закону України «Про державну службу» і тому не потребувала його згоди.

Також суди вважали, що зміна робочого місця державного службовця в межах однієї і тієї ж посади конкретного державного органу без зміни спеціальності, кваліфікації, посади, посадових обов`язків, розміру заробітної плати, пільг, переваг, соціально-побутового забезпечення - не веде до зміни істотних умов державної служби і не потребує згоди працівника.

Також суди зробили висновок про те, що у законодавстві не міститься жодних норм щодо переміщення робочого місця державного службовця до іншого населеного пункту у випадку, коли до сфери обслуговування державного органу належить декілька адміністративних територіальних одиниць.

Тому суди обох інстанцій погодилися з відповідачем й констатували наявність у позивача прогулу без поважних причин.

Отже, передумовою виникнення цього спору є різна інтерпретація сторонами факту й наслідків переміщення робочого місця позивача із міста Нікополь у місто Кривий Ріг.

Враховуючи аргументи сторін та висновки судів попередніх інстанцій у цій справі, Верховний Суд має відповісти на такі питання:

(1) чи є переведенням державного службовця переміщення його робочого місця до іншого населеного пункту у випадку, коли до сфери обслуговування державного органу належить декілька адміністративних територіальних одиниць;

(2) чи веде до зміни істотних умов державної служби, що потребує згоди працівника, переміщення робочого місця державного службовця до іншого населеного пункту у випадку, коли до сфери обслуговування державного органу належить декілька адміністративних територіальних одиниць.

З огляду на викладені норми й приписи законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, Верховний Суд звертає увагу на таке.

Такі заходи як переведення на іншу роботу (посаду) та зміна істотних умов служби мають принципові відмінності, а їхнє застосування є наслідком різних за змістом та юридичними наслідками організаційних змін у діяльності установи (пункт 69 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 лютого 2021 року у справі №813/1229/17).

Так, предметом регулювання статті 41 Закону України «Про державну службу» є умови та підстави переведення державних службовців із займаних ними посад на інші рівнозначні або нижчі вакантні посади у тому ж самому чи іншому державному органі.

Згідно вказаної статті Закону таке переведення державного службовця може здійснюватися як в межах тієї ж самої місцевості, так і в інший населений пункт. Однак передумовою для переведення державного службовця має бути наявність вакантної посади (рівнозначної або нижчої).

Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідач не переводив позивача на вакантну посаду у місто Кривий Ріг, а здійснив зміну (переміщення) робочого місця державного службовця шляхом визначення його місцеперебування в іншому населеному пункті.

Відтак правильним є висновок судів попередній інстанцій про те, що переведення державного службовця у розумінні статті 41 Закону України «Про державну службу» не відбувалося, а тому її норми до спірних правовідносин не застосовуються.

Той факт, що до сфери обслуговування державного органу належить декілька адміністративних територіальних одиниць, на цей висновок не впливає і винятків з нього не робить.

Водночас суди зробили висновок про те, що зміна робочого місця державного службовця в межах однієї і тієї ж посади конкретного державного органу без зміни спеціальності, кваліфікації, посади, посадових обов`язків, розміру заробітної плати, пільг, переваг, соціально-побутового забезпечення, не веде до зміни істотних умов державної служби і не потребує згоди працівника.

З цим висновком Верховний Суд не може погодитися з огляду на таке.

Відповідно до частини третьої статті 43 Закону України «Про державну службу» зміною істотних умов державної служби вважається зміна: належності посади державної служби до певної категорії посад; основних посадових обов`язків; умов (системи та розмірів) оплати праці або соціально-побутового забезпечення; режиму служби, встановлення або скасування неповного робочого часу; місця розташування державного органу (в разі його переміщення до іншого населеного пункту).

Зміна істотних умов служби передбачає зміну умов проходження служби на конкретній посаді державної служби, яку обіймає державний службовець, та нерозривно з нею пов`язана. Після настання цих змін та надання відповідної згоди він буде обіймати фактично ту ж посаду, проте із відповідними змінами (зокрема, розширення або звуження кола посадових обов`язків, зменшення окладу, переміщення посади в інший структурний підрозділ державного органу).

Аналіз положень абзацу другого частини четвертої статті 43 Закону України «Про державну службу» дає підстави для висновку, що в разі зміни істотних умов служби переведення державного службовця на іншу посаду не відбувається. Переведення може мати місце у випадку, коли державний службовець не бажає продовжувати службу на відповідній посаді після змін істотних умов і погоджується на пропозицію суб`єкта призначення обійняти іншу посаду.

Вказаний висновок викладений у пунктах 74-75 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 лютого 2021 року у справі №813/1229/17.

Загалом місцезнаходження робочого місця працівника є істотною умовою державної служби у випадку його переміщення в інший населений пункт, що імпліцитно (не виражено) закладено у пункті 5 частини 3 статті 43 Закону України «Про державну службу», у якому йде мова про таку істотну умову державної служби як переміщення державного органу до іншого населеного пункту.

У цьому пункті закону по своїй суті особлива увага розташуванню робочих місць державних службовців приділяється з тих причин, що держава дбає про їхні інтереси не лише у разі зміни статусу посади, обов`язків, оплати праці, режиму служби, а й у випадку переміщення робочого місця до іншої місцевості.

Тому роботодавець вправі змінювати розташування робочого місця державного службовця без його згоди лише у межах тієї ж місцевості. У такому випадку зміни істотних умов праці не відбувається.

Водночас переміщення робочого місця до іншого населеного пункту тягне за собою зміну істотних умов державної служби, позаяк ставить перед працівником низку завдань з організації подальшого місця проживання, побуту, добирання до нового місця роботи та загалом тягне за собою додаткове фінансове навантаження з цього приводу.

У такому випадку застосування процедури зміни істотних умов праці здатне забезпечити дотримання необхідного балансу між приватними й публічними інтересами сторін. Адже з одного боку ця процедура є гарантією дотримання професійних і трудових прав державного службовця, що надає йому необхідний час для розв`язання подібних питань і прийняття рішення щодо подальшого проходження державної служби. З іншого боку ця процедура забезпечує роботодавцю належне вирішення кадрових й організаційних питань у законний та прозорий спосіб, не ставлячи їхнє розв`язання у залежність від волі працівника і не здійснюючи посягання на його права й інтереси.

У цій справі суди встановили, що до прийняття відповідачем наказу від 7 червня 2019 року №126 «Про визначення робочого місця ОСОБА_1 » позивач працював у місті Нікополь.

Суд зауважує, що вказаний наказ прийнятий у п`ятницю. Цим наказом робоче місце за посадою позивача було переміщене до міста Кривого Рогу і приступити до роботи на нововизначеному місці праці позивач мав з 10 червня 2019 року, тобто з понеділка.

З указаним наказом позивач ознайомився якраз в той день, 10 червня 2019 року.

Також у цій справі багато важить і той факт, що відстань між цими населеними пунктами становить більше 100 км.

Зважаючи на викладене Верховний Суд погоджується з доводами позивача про те, що у цьому випадку місце розташування робочого місця було істотною умовою проходження державної служби за його посадою.

Також з огляду на наведене Суд вважає, що згідно із законодавством, чинним на момент виникнення спору, зміну робочого місця державного службовця хоча б і в межах однієї і тієї ж посади конкретного державного органу без зміни спеціальності, кваліфікації, посади, посадових обов`язків, розміру заробітної плати, пільг, переваг, соціально-побутового забезпечення, але з переміщенням цього робочого місця до іншого населеного пункту, необхідно вважати зміною істотних умов державної служби.

Зміна цієї істотної умови праці повинна була здійснюватися з дотримання гарантій і процедури, встановлених Законом України «Про державну службу» й нормами законодавства про працю у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Водночас той факт, що до сфери обслуговування державного органу належить декілька адміністративних територіальних одиниць, на цей висновок не впливає і винятків з нього не робить.

Так, ні профільний закон про державну службу, ні загальні норми трудового законодавства не містять положень або приписів, за якими подібний факт міг би бути передумовою для будь-яких винятків із процедури зміни істотних умов державної служби для окремих категорій службовців.

До цього ж, розрізнення у ставленні до державних службовців на підставі такого факту призвело б до неприпустимої дискримінації частини громадян України. Адже у такому випадку ті громадяни, які працюють у державному органі, сфера обслуговування якого поширюється на декілька адміністративних територіальних одиниць, були б без чітких правових підстав позбавлені гарантій, що встановлені всім іншим державним службовцям без винятків.

Суди першої та апеляційної інстанцій цього не врахували й допустили неправильне тлумачення закону і не застосували закон, який підлягав застосуванню до спірних правовідносин.

Водночас варто відзначити, що одним із правових наслідків вказаних помилок стало фактичне виведення з-під ефективного судового контролю правовідносин щодо переміщення робочого місця державного службовця до іншого населеного пункту.

Так, суди попередніх інстанцій із-за помилкового тлумачення й застосування норм матеріального права зробили висновок про неврегульованість цього питання у національному законодавстві, чим по суті відмовили у вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти законодавства, яке регулює спірні відносини. Однак це є неприпустимим.

Адже подібний підхід атакує такі стрижневі елементи верховенства права як правова визначеність, заборона свавілля та поважання людських прав і загалом робить прийнятною ситуацію, коли роботодавець може щодня без будь-яких обмежень визначати нове місце розташування робочого місця працівника у різних населених пунктах регіону обслуговування і після цього накладати на нього дисциплінарні стягнення за невихід на роботу. Подібна ситуація є далекою від панування права у суспільстві та поважання людської гідності.

У цьому контексті також необхідно зауважити й практику відповідача, яка існувала напередодні виникнення спору. Так, наказом від 21 вересня 2018 року №208 відповідач визначив робоче місце позивача у місті Кривий Ріг з 1 грудня 2018 року та 27 вересня 2018 року повідомив останнього про зміну істотних умов праці. Наведене є свідченням обізнаності відповідача з трудовими гарантіями прав державного службовця під час переміщення його робочого місця до іншого населеного пункту.

Тому узагальнюючи викладене Суд погоджується з доводами скаржника про те, що через наказ відповідача від 7 червня 2019 року №126 «Про визначення робочого місця ОСОБА_1 » відбулася зміна істотних умов державної служби.

Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідач не вважав цей наказ зміною істотних умов державної служби позивача, а відтак не повідомляв йому про зміну цих умов у строк не пізніше як за 60 календарних днів до їх зміни та належним чином не з`ясовував його згоди на продовження роботи в нових умовах.

З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що у зв`язку з незаконною зміною істотної умови державної служби не можна вважати прогулом без поважних причин невихід позивача на роботу з 10 червня 2019 року на робоче місце у місті Кривому Розі, що виключає підстави для його притягнення до дисциплінарної відповідальності за прогул та свідчить про протиправність оскаржуваного наказу про оголошення йому догани.

Враховуючи наведені положення законодавства і обставини справи Верховний Суд констатує, що суди першої й апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову.

Ключові доводи касаційної скарги спростовують висновки судів попередніх інстанцій і приймаються Верховним Судом як обґрунтовані.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Частинами першою - третьою статті 351 КАС України передбачено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті з помилковим застосуванням норм матеріального права і повинні бути скасовані з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

V. СУДОВІ ВИТРАТИ

За подання позовної заяви, апеляційної і касаційної скарг позивач сплатив судовий збір у загальному розмірі: 2305,20 грн (768,40 + 1536,80).

Частиною першою статті 139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати у розмірі: 2305,20 грн.

Керуючись статями 139, 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 9 грудня 2019 року і постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 7 липня 2020 року скасувати та ухвалити нову постанову.

Позов ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області про визнання протиправним і скасування наказу задовольнити.

Визнати протиправним і скасувати наказ Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області №163-д від 19 вересня 2019 року «Про накладення дисциплінарного стягнення на ОСОБА_1 ».

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області (49107, місто Дніпро, вулиця Казакова, будинок 3, ідентифікаційний код юридичної особи: 39788766) суму судового збору у розмірі 2305 (дві тисячі триста п`ять) грн 20 коп.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

……………………………

…………………………….

…………………………….

Н.М. Мартинюк

Л.О. Єресько

А.В. Жук,

Судді Верховного Суду