ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 листопада 2021 року м. Київ № 640/17620/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Гарника К.Ю., суддів: Пащенка К.С., Іщука І.О., за участю секретаря судового засідання Основи О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1

до Кабінету Міністрів України,

Державного агентства України з управління зоною відчуження

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору

Прем`єр-міністр України Шмигаль Денис Анатолійович,

Міністр захисту довкілля та природних ресурсів України Абрамовський Роман Романович,

Виконуючий обов`язки Генерального директора Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» Артимюк Олександр Олександрович

про визнання незаконними та скасування розпорядження та наказу, зобов`язання вчинити дії

за участю представників сторін:

позивача - Русака М.М.

від відповідача 1 та від третьої особи 1 - Лісовенка О.О.

від відповідача 2 - Горбача О.С.

від третьої особи 2 - Жиделяєвої Ю.Г.

від третьої особи 3 - не з`явився

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Кабінету Міністрів України (далі по тексту - відповідач 1), адреса: 01008, місто Київ, вулиця Грушевського, будинок 12/2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Прем`єр-міністр України Шмигаль Денис Анатолійович (далі по тексту - третя особа 1), адреса: 01008, місто Київ, вулиця Грушевського, будинок 12/2, Міністр захисту та природних ресурсів України Абрамовський Роман Романович (далі по тексту - третя особа 2), адреса: 03035, місто Київ, вулиця Митрополита Василя Липківського, будинок 35, Виконуючий обов`язки Генерального директора Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» Артимюк Олександр Олександрович (далі по тексту - третя особа 3), адреса: 07270, Київська область, місто Чорнобиль, вулиця Кірова, будинок 52, в якій позивач просить суд:

- визнати незаконним і скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 21 травня 2021 року №493-р «Про погодження призначення ОСОБА_2 виконувачем обов`язки генерального директора Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами»;

- визнати незаконним та скасувати наказ Державного агентства з управління зоною відчуження України від 08 лютого 2021 року №15-ос «Про призначення виконуючим обов`язки генерального директора ДСП «ЦППРВ»;

- зобов`язати Кабінет Міністрів України провести призначення на посаду генерального директора Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» відповідно до діючих законів України та нормативно-правових актів.

В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 травня 2021 року №493-р ОСОБА_2 погоджено призначити виконуючим обов`язки генерального директора Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами».

На переконання позивача, таке розпорядження Кабінету Міністрів України є незаконним та таким, що порушує його права та права інших осіб на безпечне для життя і здоров`я довкілля, оскільки, як вказує позивач, ОСОБА_2 не володіє достатніми знаннями та досвідом, щоб займати цю посаду. Більш того, позивач стверджує, що оскаржуваним розпорядженням порушуються його права, оскільки в ньому не зазначено термін, на який погоджено призначити ОСОБА_2 виконуючим обов`язки генерального директора Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами».

Вказані вище обставини стали підставою для звернення позивача до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог позивача, представник відповідача 1 у відзиві на позовну заяву послався на те, що видаючи оскаржуване позивачем розпорядження, Кабінет Міністрів України діяв у порядок, спосіб та в межах наданих Уряду повноважень. Також представник відповідача 1 послався на відсутність порушеного права позивача в даному випадку.

З огляду на вищевикладене, представник відповідача 1 просив відмовити у задоволенні позовних вимог позивача.

Не погоджуючись з доводами, викладеними у відзиві на позовну заяву, позивачем подано суду відповідь на відзив на позовну заяву, в якій останній послався на аналогічні обставини тим, що викладені у позовній заяві.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача 2 у відзиві на позовну заяву послався на відсутність порушеного права позивача в межах спірних правовідносин, а також на те, що погодження та призначення ОСОБА_2 відбулось з дотриманням вимог законодавства.

Крім того, представник відповідача 2 у відзиві на позовну заяву зазначив й про те, що наказом ДАЗВ від 16 вересня 2021 року №147-ос ОСОБА_2 звільнено від виконання обов`язків генерального директора Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» та з 17 вересня 2021 року тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора підприємства є Бабіч Віталій Вікторович.

Позивачем подано відповідь на відзив на позовну заяву відповідача 2, в якій останній зазначив аналогічні обставини тим, на які посилається при обгрунтуванні заявлених ним позовних вимог.

Не погоджуючись з твердженнями позивача, викладеними у відповіді на відзив на позовну заяву, представник відповідача 2 у своїх запереченнях послався на аналогічні обставини тим, що вже були викладені ним у відзиві на позовну заяву.

Представник третьої особи 2 у письмових поясненнях на позовну заяву послався на відсутність порушеного права позивача в межах спірних правовідносин, а також на те, що погодження кандидатури ОСОБА_2 на посаду виконуючого обов`язки генерального директора Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» відбулось з дотриманням вимог законодавства.

Треті особи 1 та 3 письмових пояснень на позовну заяву не надали.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 липня 2021 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 серпня 2021 року до участі у справі у якості другого відповідача залучено Державне агентство України з управління зоною відчуження.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 вересня 2021 року закрито підготовче засідання та призначено справу до судового розгляду по суті в складі колегії суддів.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 листопада 2021 року у задоволенні клопотання представника Державного агентства України з управління зоною відчуження про закриття провадження у справі відмовлено.

В судовому засіданні 10 листопада 2021 року позивач підтримав заявлені ним позовні вимоги та просив їх задовольнити, надавши суду аналогічні пояснення тим, що викладені у позовній заяві та відповідях на відзиви на позовну заяву відповідачів. Представники відповідачів, третьої особи 1 та третьої особи 2 позовні вимоги не визнали та просили у їх задоволенні відмовити, з підстав викладених у відзивах на позовну заяву та письмових поясненнях на позовну заяву. Третя особа 3 в судове засідання не з`явився з невідомих суду причин.

Заслухавши пояснення позивача, представників відповідачів, третіх осіб 2 та 3, дослідивши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи наказом Державного агентства України з управління зоною відчуження від 08 лютого 2021 року №15-ОС з 10 лютого 2021 року ОСОБА_2 призначено виконуючим обов`язки генерального директора Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» до призначення керівника підприємства в установленому законодавством порядку та наказом від 24 лютого 2021 року №36-21 останньому надано допуск до виконання особливих робіт на ядерних установках з ядерними матеріалами, радіоактивними відходами, іншими джерелами іонізуючого випромінювання першої категорії.

15 лютого 2021 року за вхідним №6493/0/1-21 до Кабінету Міністрів України від Міністерства захисту довкілля та природніх ресурсів України надійшли матеріали щодо погодження кандидатури ОСОБА_2 на призначення виконуючим обов`язки генерального директора Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами».

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 травня 2021 року №493-р було погоджено вказану вище пропозицію Міністерства захисту довкілля та природніх ресурсів України.

На підставі вказаного розпорядження Кабінету Міністрів України наказом Державного агентства України з управління зоною відчуження від 25 травня 2021 року №52-ОС ОСОБА_2 призначено з 25 травня 2021 року виконуючим обов`язки генерального директора Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» до призначення керівника підприємства в установленому законодавством порядку та визнано таким, що втратив чинність наказ від 08 лютого 2021 року №15-ОС «Про призначення виконуючим обов`язки генерального директора Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами».

Незгода позивача з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 травня 2021 року №493-р та з наказом Державного агентства України з управління зоною відчуження від 08 лютого 2021 року №15-ОС стали підставою для звернення останнього до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Так, повноваження Кабінету Міністрів України у спірних правовідносинах регламентовано Конституцією України, Законом України "Про Кабінет Міністрів України" від 27 лютого 2014 року №794-VIІ, який діяв на момент прийняття оскаржуваного розпорядження, Регламентом Кабінету Міністрів України, затвердженим постановою КМУ від 18 липня 2007 року № 950 (надалі - Регламент №950) та іншими нормативно-правовими актами.

Статтею 113 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади та у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 року № 794-VIІ Діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.

Згідно з положеннями статті 4 вказаного Закону Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Приписами статті 117 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.

Відповідно до частини 1 статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 року № 794-VIІ Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Частиною 3 цієї ж статті встановлено, що Акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.

При цьому, згідно з 19 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України індивідуальним актом є акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

При цьому, слід наголосити, що здійснюючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту, а суд, вирішуючи спір, зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Більш того, щоб позивачу був наданий судовий захист, суд має встановити наявність порушеного права. При чому обов`язок щодо доказування факту наявності порушеного права покладається саме на позивача.

Суд також звертає увагу, що право на звернення до адміністративного суду з позовом не завжди співпадає з правом на судовий захист, яке закріплено у статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України. Саме по собі звернення до адміністративного суду ще не означає, що суд зобов`язаний надати такий захист. Адже для того, щоб було надано судовий захист суд повинен встановити, що позивач дійсно має право, свободу та інтерес, про захист яких він просить і це право, свобода чи інтерес порушені у сфері публічно-правових відносин.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

При цьому, суд зазначає, що оскаржуване рішення, дія або бездіяльність суб`єкта владних повноважень повинні бути такими, що породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки позивача.

Тобто, кожна особа (позивач) має право звернутися за захистом свого порушеного права, порушення якого допущено особою, до якої заявлено позов. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Однак, гіпотетичний інтерес не охоплюється судовим захистом. Наведені вище положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявник вважає начебто певні положення норм законодавства чи певного акту впливають на їх правове становище. Через світоглядні переконання особа може виражати свої думки до такого факту як прийняття певного акту, однак, цього явно недостатньо щоб вимагати в судовому порядку його скасування.

Суд зауважує, що позивачем не доведено, щодо на нього поширюється дія розпорядження Кабінету Міністрів України від 21 травня 2021 року №493-р.

Більш того, на переконання колегії суддів, прийняття вказаного індивідуального акта не впливає на права, свободи та інтереси позивача, оскільки він взагалі не стосується його прав, як помилково вважає позивач.

Наведене в сукупності свідчить, що позивачем не доведено, а судом не встановлено порушення прав останнього саме прийняттям оскаржуваного розпорядження Кабінету Міністрів України від 21 травня 2021 року №493-р, а тому, з огляду на відсутність в даному випадку обов`язкової складової права для звернення до суду із позовом - наявність порушеного права саме цієї особи у спірних правовідносинах, оскільки таке право не може бути уявним, або заявленим на майбутнє, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині, що пред`явлена до Кабінету Міністрів України.

Щодо оскарження наказу Державного агентства України з управління зоною відчуження від 08 лютого 2021 року №15-ОС, колегія суддів також зазначає, що позивач не довів, а суд не встановив, яким саме чином вказаний наказ впливає на права, свободи та інтереси позивача, оскільки він взагалі не стосується прав останнього, як і оскаржуване розпорядження Кабінету Міністрів України від 21 травня 2021 року №493-р.

Більш того, слід ще раз зазначити, що наказом Державного агентства України з управління зоною відчуження від 25 травня 2021 року №52-ОС, який позивачем не оскаржується, визнано таким, що втратив чинність наказ від 08 лютого 2021 року №15-ОС, а наказом від 16 вересня 2021 року №147-ос ОСОБА_2 з 16 вересня 2021 року звільнено від виконання обов`язків генерального директора Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» на підставі пункту 2 статті 36 Кодексу законів про працю України та визнано таким, що втратив чинність наказ від 25 травня 2021 року №52-ос «Про призначення виконуючим обов`язки генерального директора ДСП «ЦППРВ», що, відповідно, свідчить про те, що оскаржуваний позивачем наказ від 08 лютого 2021 року №15-ОС втратив чинність ще до звернення позивача до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Колегія суддів вважає за необхідне також наголосити, що надаючи правову оцінку належності обраного позивачами способу захисту, слід зважати на його ефективність. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Тобто, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення саме порушеного права.

Зважаючи на встановлені обставини та з урахуванням наявних в матеріалах справи доказів, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем не доведено, а судом не встановлено порушення прав та охоронюваних інтересів позивача в межах спірних правовідносин, а тому дійшла висновку про необгрунтованість заявлених позовних вимог та відсутність правових підстав для їх задоволення.

Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На думку суду , позивачем не підтверджено достатніми та належними доказами факту порушення його прав в межах спірних правовідносин, в той час як відповідачем доведено правомірність своїх дій під час прийняття оскаржуваних постанов з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, у суду відсутні правові підстави для задоволення адміністративного позову.

Зважаючи, що у задоволенні позову позивача, відмовлено, а іншими учасниками справи судові витрати не понесені, судові витрати не підлягають розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

На підставі вище викладеного, керуючись статтями 72-77, 139, 241-245, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.

Головуючий суддя К.Ю. Гарник

Судді: К.С. Пащенко

І.О. Іщук

Повний текст рішення суду виготовлений 23 листопада 2021 року.