Справа № 522/20810/19

Провадження № 2/522/2953/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2021 року Приморський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого судді - Домусчі Л.В.,

при секретарі судового засідання - Лисенко А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного університету «Одеська політехніка», третя особа ОСОБА_2 , про стягнення компенсації за порушення майнових авторських прав та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 , 06.12.2019 року звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до Одеського національного політехнічного університету та просив стягнути з відповідача компенсацію за порушення майнових авторських прав у розмірі 250 380,00 грн., а також зобов`язати відповідача здійснити публікацію у пресі інформації про допущене ним порушення авторських прав.

В обґрунтування своїх вимог позивачем зазначено, що на веб-сайті Одеського національного політехнічного університету 15 грудня 2016 р. було розміщено два навчальні посібники: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 "Інформаційна безпека інформаційної інфраструктури. Реагування на атаки", а також ОСОБА_2 , ОСОБА_1 "Державна експертиза інформаційної захищеності інформаційного простору". Ці твори є відтворенням раніше створених оригінальних творів, а саме ОСОБА_1 , ОСОБА_3 "Технічна експлуатація систем захисту інформації телекомунікаційних мереж загального користування. Частина 4. Інформаційна безпека комунікаційних мереж та послуг. Реагування на атаки" та ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 "Програми та методики державної експертизи інформаційної захищеності телекомунікацій".

Позивач посилається на те, що є співавтором зазначених оригінальних творів, що тексти контрафактних творів співпадають з текстами оригінальних творів, окрім відомостей про авторів, титульних аркушів та декількох речень у вступі, де в контрафактних творах були видалені відомості про справжніх авторів оригінальних творів. Вказує, що письмового договору про надання дозволу на використання оригінальних творів з відповідачем не укладав, отже, відповідач здійснив незаконне відтворення та розповсюдження творів, співавтором яких є позивач, а також плагіат в частині зазначення співавтором контрафактних творів третьої особи по справі - ОСОБА_2 . Посилається на те, що наявність контрафактних навчальних посібників була необхідна відповідачу для проходження процедури акредитації однієї з навчальних спеціальностей.

З урахуванням того, що порушення майнових авторських прав мали місце у 2016 році, позивач просить застосувати до спірних правовідносин положення пункту г частини 2 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» у редакції, що діяла до прийняття Закону № 2415-VIII від 15.05.2018 р., та стягнути мінімальну компенсацію за незаконне відтворення, незаконне розповсюдження та вчинення плагіату щодо кожного з двох творів по 10 мінімальних заробітних плат за кожне з цих правопорушень, а всього 60 мінімальних заробітних плат, які позивач обрахував на момент звернення до суду з позовом у розмірі 250 380,00 грн.. Також відповідач просить зобов`язати відповідача здійснити публікацію у пресі інформації, передбаченої пунктом д частини 2 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Ухвалою суду від 19.12.2019 року справу було прийнято до розгляду у порядку загального позовного провадження та призначено до розгляду в підготовчому засіданні на 03.02.2020 року.

Відповідачем 21.01.2020 року (т. 2, а.с.01-04) до суду було подано відзив на позовну заяву, з якого вбачається що відповідач не погоджується з вимогами, вказує на те, що відповідно до своїх посадових обов`язків позивач, як доцент однієї з кафедр Одеського національного політехнічного університету, був зобов`язаний розробляти навчально-методичні матеріали з дисциплін кафедри, отже - спірні твори є творами службовими. Крім того, позивачу було відомо про відтворення та розповсюдження спірних творів, оскільки позивач особисто представляв їх на засіданні кафедри 05 жовтня 2016 р. та включав їх до своїх звітів про виконання індивідуального плану. Крім того, позивач самостійно включив прізвище ОСОБА_2 до спірних творів у якості їх співавтора, про що відповідачу нічого не було відомо.

У підготовчому засіданні 03.02.2020 р. суд протокольною ухвалою залучив до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_2 .

До суду 25.02.2020 р. надійшла відповідь позивача на відзив (а.с.53-61, т.2), а 11.03.2020 р. заперечення відповідача на відповідь на відзив (а.с.66-72, т.2), в яких сторони наполягали на своїх доводах, наведених у позові та відзиві на нього.

До суду 12.03.2020 р. надійшли пояснення третьої особи ОСОБА_2 (а.с.73-83, т.2), в яких вона посилається на те, що при юридичній кваліфікації спірних правовідносин пріоритет слід надати нормі ст. 16 Закону України «Про авторське право і суміжні права», відповідно до якої (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем. Отже, відповідач мав право на використання спірних творів без згоди позивача. Вказує, що ОСОБА_1 зазначив у якості співавторів спірних творів ОСОБА_2 без її відома, оскільки мав на меті висловити подяку керівнику своєї кафедри за допомогу у складанні підручників та взагалі як свого безпосереднього керівника, яка мала стати його науковим керівником при написанні докторської дисертації.

Через неявку сторін розгляд справи 23.03.2021 року та 18.05.2021 року відкладався.

Ухвалою суду від 15.06.2020 року підготовче засідання по цивільній справі закрито, та призначено до судового розгляду по суті на 06 жовтня 2020 року.

Через неявку сторін, розгляд справи 06.10.2020 року був відкладений.

Представник відповідача 16.12.2020 р. подав суду заяву про закриття провадження у справі у зв`язку з ліквідацією відповідача як юридичної особи. Судом зазначена заява залишена без наслідків з огляду на наступне. Відповідно до Розпорядження КМУ від 19 серпня 2020 р. № 1041-р та п. 3 Наказу МОНУ від 06 жовтня 2020 р. № 1225 Одеський національний політехнічний університет, не ліквідується, а реорганізується шляхом його приєднання до новоствореної юридичної особи - Державного університету "Одеська політехніка". Згідно пункту 8 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» у разі приєднання юридичних осіб здійснюється державна реєстрація припинення юридичних осіб, що припиняються у результаті приєднання, а також державна реєстрація змін до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі, щодо правонаступництва юридичної особи, до якої приєднуються. Приєднання вважається завершеним з дати державної реєстрації змін до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі, щодо правонаступництва юридичної особи, до якої приєднуються.

Розгляд справи 16.12.2020 року був відкладений на 23.03.2021 року з метою з`ясування обставин щодо можливих правонаступників відповідача.

Представником позивача 17.03.2021 року до суду було подано клопотання, згідно якого вбачається, що згідно наказу Міністерства освіти та науки України №1225 від 06.10.2020р. «Про утворення Державного університету «Одеська політехніка», Одеський національний політехнічний університет було реорганізовано шляхом його приєднання до новоствореної юридичної особи - Державного університету «Одеська політехніка», який згідно п.8.ё1. є правонаступником всього майна, прав та обов`язків Одеського національного політехнічного університету , якого було залучено як правонаступника (а.с.109-130, т.2).

У судовому засіданні 23.03.2021 року був присутній представник позивача - ОСОБА_12, який позовні вимоги підтримав та просив задовольнити. Через неявку інших учасників процесу, по справі було оголошено перерву до 15.04.2021 року.

Через неявку сторін, розгляд справи 15.04.2021 року був відкладений на 03.06.2021 року.

У судовому засіданні 03.06.2021 року надали свої пояснення позивача,який зазначив, що з 2015р. він працює в Одеському національному політехнічному університеті і у нього було багато наукових праць і наукових посібників (2010р.) та прийшов час створювати нову спеціальність і він надав свої посібники тільки обновили їх дату. І протягом 2015-2017рр. не було ніяких конфліктів. Потім його спіранта виключили з аспірантури. Було перевидано 2 його посібника і потім їх вик4уористовували у роботі і студенти в бібліотеці. Він про це знав, але мовчав бо був підлеглим ОСОБА_2 . Оскільки він не надав свою згоду на їх використання то просив позов задовольнити з викладених в ньому підстав.

Також надали пояснення як свідки : ОСОБА_7 та ОСОБА_8 та по справі було оголошено перерву до 31.08.2021 року.

Також надав пояснення позивач ОСОБА_1 , зазначив, що перебуває у трудових відносинах із відповідачем з 2017 року займав посаду доцента кафедри інформатики та управління захистом інформаційних систем навчально-наукового інституту інформаційної безпеки, радіоелектроніки та телекомунікацій. Зазначив, що за час його праці ним було написано багато наукових робіт. Проте на час акредитації університету на кафедрі не було необхідного обсягу навчально-методичного матеріалу, а у нього був, та було усно погоджено з ОСОБА_2 два його посібники, вона їх перевидавала та потім використовувала в своїй роботі. Позивач це бачив, проте мовчав, а як тільки заявив про факт використання його робіт, то він вже там і не працює. При цьому домовленостей щодо написання службових робіт не було. Також він пояснив що ОСОБА_2 усно дала свою згоду на співавторство. Ці посібники були включені у ліцензійну справу також заперечував обговорення цього питання на засідання кафедри. Надання в бібліотеку для використання цих посібників здійснюється шляхом подання їх в електронному вигляді, і він їх надавав секретарю кафедри. Згодом він дізнався про те, що ОСОБА_2 зазначена як співавтор. Ці спірні твори були повністю скопійовані з його попередніх робіт, тобто все, окрім титульних сторінок

У судовому засіданні 31.08.2021 року надали пояснення як свідки : ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 ..

У судовому засіданні 31.08.2021 р. представник відповідача звернувся до суду з клопотанням про залучення до матеріалів справи письмових доказів, яке судом було відхилено на підставі ч. 8 ст. 83 ЦПК України з огляду не те, що представник відповідача не обґрунтував неможливість подання цих доказів у встановлений процесуальним законом строк з причин, що не залежали від відповідача.

В судовому засіданні третя особа просила відмовити у задоволенні позову та пояснила що вона не є соавтором цих спірних посібників і про це вона дізналася з запиту адвоката позивача також пояснила що вона за 2017р. навчальну програму підписувала, проте не перечитувала її уважно. Це у них таке вперше. Є витяг с засідання кафедри, де вони були рекомендовані до видання в електронному вигляді. З 2017р. у них підписано окремий договір на предмет перевірки плагіату., ку4ди вони відсилають всі роботи, вони залучають окремих спеціалістів. А з 2016р. ніхто не знав що вона є співавтором посібників разом з позивачем, на що вона не давала згоду. І ці твори в 2016р.не підпали під перевірку. Спростовувала необхідність використання робіт позивача задля створення нової спеціальності, оскільки нова спеціальність в університеті було створено 01.09.2015р., а ліцензування проводилось ще того. Також вона ніколи не викладала ці дисципліни і не має ніякої особистої зацікавленості. Позивач це здійснив сам за особистим бажанням.

По справі було оголошено перерву до 04.11.2021 року.

У судовому засіданні 04.11.2021 року були присутні: представник позивача - ОСОБА_12 , який позовні вимоги підтримав та просив задовольнити; представник відповідача - Ковальова К.М. , яка заперечувала та просила відмовити із урахуванням пояснень, викладених у відзиві; також був присутній представник третьої особи - ОСОБА_14 , який заперечував проти позову та просив відмовити.

Суд, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши та проаналізувавши матеріали справи, приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Так, згідно зі статтею 54 Конституції України кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Перелік об`єктів авторського права закріплений у статті 433 ЦК України та статті 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Відповідно до частини першої статті 437 ЦК України та статті 11 Закону України «Про авторське право і суміжні права» авторське право виникає з моменту створення твору. Для виникнення і здійснення авторського права не вимагається реєстрація твору чи будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також виконання будь-яких інших формальностей.

Згідно з нормами статей 440, 441 ЦК України та статті 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права» до майнових прав автора належить виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами, а саме: дозволяти або забороняти, зокрема розповсюдження творів шляхом продажу, відчуження іншим способом, а також подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є співавтором літературного письмового твору наукового характеру "Технічна експлуатація систем захисту інформації телекомунікаційних мереж загального користування. Частина 4. Інформаційна безпека комунікаційних мереж та послуг. Реагування на атаки", опублікованого у 2008 р. у співавторстві з ОСОБА_3 , а також співавтором літературного письмового твору наукового характеру "Програми та методики державної експертизи інформаційної захищеності телекомунікацій", опублікованого у 2013 р. у співавторстві з із ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Відповідно до ст. 11 Закону України «Про авторське право і суміжні права» за відсутності доказів іншого автором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства).

Інші учасники справі презумпцію авторства позивача не спростовували. Згідно ч. 1 ст. 13 Закону України «Про авторське право і суміжні права» у разі порушення спільного авторського права кожен співавтор може доводити своє право в судовому порядку.

Відповідно до наданого позивачем висновку експертного комп`ютерно-технічного дослідження № 9351 від 22.08.2019 р. (т.1, а.с.43-47) на веб-сайті, що належить Одеському національному політехнічному університету (реорганізовано шляхом приєднання до новоствореної юридичної особи - Державного університету "Одеська політехніка"), за вказаними у дослідженні гіперпосиланнями містяться два твори, роздруківка яких наведена у додатках Б та В до експертного дослідження. З наданих позивачем порівняльних таблиць вбачається, що тексти творів, наведених у додатках Б та В до експертного дослідження ( ОСОБА_2 , ОСОБА_1 "Інформаційна безпека інформаційної інфраструктури. Реагування на атаки"; ОСОБА_2 , ОСОБА_1 "Державна експертиза інформаційної захищеності інформаційного простору"), є відтворенням оригінальних творів, співавтором яких є позивач ( ОСОБА_1 , ОСОБА_3 "Технічна експлуатація систем захисту інформації телекомунікаційних мереж загального користування. Частина 4. Інформаційна безпека комунікаційних мереж та послуг. Реагування на атаки"; ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 "Програми та методики державної експертизи інформаційної захищеності телекомунікацій"), крім відомостей про авторів (замість ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 зазначена ОСОБА_2 ), титульних аркушів з вихідними даними та наведеної у вступі оригінальних творів інформації про справжніх авторів оригінальних творів.

Відповідач цих висновків експертного дослідження на спростовував, натомість надав суду довідку від 17.01.2020 р. (т. 2, а.с.38) про те, що твори з відповідними назвами були зареєстровані у відповідача 15.12.2016 р. та видалені 04.09.2019 р. Це узгоджується з наданою позивачем копією листа відповідача від 24.07.2019 р. про те, що викладення в базу даних відповідних повнотекстових електронних документів було здійснено 15.12.2016 р. (т.1, а.с.22). Третя особа посилалася на те, що оригінальні та контрафактні твори мають різну кількість сторінок (т.2, а.с.76). Разом з тим конкретних доказів щодо розбіжностей у текстах цих творів, а також щодо авторства цих розбіжностей суду не надала.

З іншого боку, як вбачається з матеріалів справи, відповідач та третя особа не заперечують, що ОСОБА_2 не є співавтором творів, що були розміщені на належному відповідачу веб-сайті під назвами ОСОБА_2 , ОСОБА_1 "Інформаційна безпека інформаційної інфраструктури. Реагування на атаки"; ОСОБА_2 , ОСОБА_1 "Державна експертиза інформаційної захищеності інформаційного простору". При цьому суд також враховує пояснення ОСОБА_2 , надані нею у засіданні 31.08.2021 року, з приводу того, що вона не давала своєї згоди на співавторство позивача та не має відношення до їх написання; до вказаних творів ніякої особистої зацікавленості не має. Посилалась на те, що залучення її як співавтора було зроблено з метою підняття статусу цих посібників; посилалась на те, що видавництво цих посібників на кафедрі робилось позивачем за його власним бажанням.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України «Про авторське право і суміжні права» співавторами є особи, спільною творчою працею яких створено твір. За таких обставин суд вважає доведеною відсутність творчої участі ОСОБА_2 у створенні спірних творів та про спростування презумпції її авторства (співавторства) щодо цих творів.

Надаючи оцінку доводам відповідача та третьої особи стосовно того, що спірні твори мають правовий режим службових творів суд зазначає наступне.

Згідно ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» та ст. 16 цього Закону (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) службовий твір - твір, створений автором у порядку виконання службових обов`язків відповідно до службового завдання чи трудового договору (контракту) між ним і роботодавцем. За створення і використання службового твору автору належить авторська винагорода, розмір та порядок виплати якої встановлюються трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем.

Верховний Суд України у п. 25 постанови Пленуму від 04.06.2010 р. № 5 «Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав» зазначив, що виплата працівникові заробітної плати не є тотожною виплаті авторської винагороди за створений службовий твір, оскільки заробітна плата - це винагорода за виконану роботу залежно від певних умов, а авторська винагорода - це всі види винагород або компенсацій, що виплачуються авторам за використання їх творів. У разі, коли між сторонами не досягнуто згоди щодо розміру авторської винагороди, суди при обчисленні такої винагороди мають керуватися положеннями постанови Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003рокуN 72 (72-2003-п) "Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об`єктів авторського права і суміжних прав".

Відповідач не надав доказів виконання ним зазначених вище вимог, що пред`являються законодавством до службових творів.

Так, позивач до моменту створення спірних творів (у 2016 р.) працював у Одеському національному політехнічному університеті з перервами: з 01.10.2014 р. по 31.07.2015 р. (т.2, а.с.9), з 03.09.2015 р. по 29.07.2016 р. (т. 2, а.с.68), з 01.09.2016 р. (т.2, а.с.69). Відповідач копій трудових договорів з позивачем не надав. Так само у матеріалах справи відсутній і будь-який розпорядчий документ, акт приймання-передачі тощо, який би підтверджував надання позивачу службового завдання на створення спірних творів, а також дату надання такого завдання, узгодження такої дати з періодами існування трудових правовідносин між позивачем та відповідачем. Протокол засідання кафедри від 05.10.2016 р., на який посилається відповідач (т 2, а.с.5), також не містить відомостей про спірні твори саме як про службові твори.

Допитані у судових засіданнях свідки ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 надали суду суперечливі покази щодо самого факту обговорення на кафедрі спірних творів. Але ніхто зі свідків не вказував на те, що спірні твори були результатом виконання конкретного службового завдання роботодавця. Індивідуальний план роботи викладача в розділі на 2016/2017 навчальний рік (т. 2, а.с.25) не містить завдання на створення саме спірних творів. Не надав відповідач і докази виплати авторської винагороди позивачу саме за створення спірних творів.

При цьому суд критично ставиться до посилання відповідача на п. 2.4. посадової інструкції доцента кафедри, яка була затверджена 30 березня 2016 р. (т.2, а.с.11-12), оскільки безпосередньо цей документ підпису позивача не містить, а аркуш ознайомлення (т.2, а.с.15) підписаний позивачем поряд з іншими особами ще до затвердження цієї посадової інструкції. Причому, в аркуші ознайомлення не зазначається, за ознайомлення з яким саме документом в ньому проставлені підписи. Крім того, встановлення загального обов`язку своєчасно розробляти навчально-методичні матеріали ще не свідчить, що позивачу було надано конкретне службове завдання створити індивідуально-визначені твори.

Нормою ст. 16 Закону України «Про авторське право і суміжні права» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) було передбачено, що виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем. В той же час згідно ч. 2 ст. 429 ЦК майнові права інтелектуальної власності на об`єкт, створений у зв`язку з виконанням трудового договору (контракту), належать працівникові, який створив цей об`єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено цим Кодексом або договором.

Верховний Суд України в п. 24 постанови Пленуму від 04.06.2010 р. № 5 «Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав» зазначив, що майнові права на об`єкт авторського права і (або) суміжних прав, створений у зв`язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об`єкт, та юридичній або фізичній особі, де або в якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором (частина друга статті 429 ЦК). Так само і у правовому висновку Верховного Суду України, наведеному у Постанові від 16 грудня 2015 року № 6-2023цс15, зазначається, що згідно з частиною другою статті 4 ЦК України основним актом цивільного законодавства України є цей Кодекс. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо суб`єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов`язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. З огляду на те, що в процесі прийняття спеціального закону - Закону України «Про житлово-комунальні послуги» зміни до ЦК України Верховною Радою України не розглядалися та не приймалися, стосовно спірних правовідносин норми спеціального закону не можуть конкурувати з нормами основного акта цивільного законодавства.

Отже, за відсутності трудового договору, майнові права інтелектуальної власності на об`єкт, створений у зв`язку з виконанням трудового договору (контракту), належать працівникові, який створив цей об`єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно. А відповідно до ст. 428 ЦК України право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам спільно, може здійснюватися за договором між ними. У разі відсутності такого договору право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам, здійснюється спільно. До майнових прав інтелектуальної власності на твір належить право на використання твору (ч. 1 ст. 440 ЦК України, ст. 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). А згідно ст. 441 ЦК України використанням твору є, зокрема, його: опублікування (випуск у світ); відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі тощо. Використанням твору є також інші дії, встановлені законом.

Таким чином, за відсутності трудового або іншого договору опублікування, відтворення або інші способи використання твору здійснюється працівником та роботодавцем спільно. Втім, наполягаючи на тому, що спірні твори є службовими, відповідач не довів належними та допустимими доказами того, що відтворення та розповсюдження спірних творів вчинялося ним спільно з позивачем. Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_11 пояснив, що зазвичай автори творів безпосередньо звертаються до лабораторії інформаційних технологій із заявою про публікацію творів. Але хто саме звертався із заявою про опублікування саме спірних творів, свідок вказати не зміг. У листі відповідача (т.1, а.с.22) також зазначається, що з плином часу встановити особу, яка розміщувала відповідні файли, не представляється можливим. За приписом ст. 83 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За визначеннями, наведеними у ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» відтворення - виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми в будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп`ютер. А примірником твору є копія твору, виконана у будь-якій матеріальній формі. Розповсюдження об`єктів авторського права і (або) суміжних прав - будь-яка дія, за допомогою якої об`єкти авторського права і (або) суміжних прав безпосередньо чи опосередковано пропонуються публіці, в тому числі доведення цих об`єктів до відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до цих об`єктів з будь-якого місця і в будь-який час за власним вибором. Відповідач зазначає (т. 1, а.с.22), що не може бути встановлено кількість осіб, які отримали доступ до навчальних матеріалів на сервері бібліотеки відповідача, але не заперечує, що публіка може здійснити доступ до цих об`єктів з будь-якого місця і в будь-який час за власним вибором. Також у ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» зазначено, що власник веб-сайту - особа, яка є володільцем облікового запису та встановлює порядок і умови використання веб-сайту. За відсутності доказів іншого власником веб-сайту вважається реєстрант відповідного доменного імені, за яким здійснюється доступ до веб-сайту, і (або) отримувач послуг хостингу.

Отже, суд доходить висновку, що саме відповідач, як власник веб-сайту, здійснив як відтворення, так і розповсюдження спірних творів без згоди позивача. Причому, закон вимагає надання такої згоди у певній формі. Так, за приписами ст.ст.32, 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права» автору та іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами на підставі авторського договору. Використання твору будь-якою особою допускається виключно на основі авторського договору, за винятком випадків, передбачених статтями 21-25 цього Закону. Договори про передачу прав на використання творів укладаються у письмовій формі. В усній формі може укладатися договір про використання (опублікування) твору в періодичних виданнях (газетах, журналах тощо). Відповідач не надав суду цивільно-правових або трудових договорів з позивачем стосовно спірних творів. Протокол засідання кафедри від 05.10.2016 р., на який посилається відповідач (т. 2, а.с.5), ознак авторського договору не містить. Отже, відповідач здійснив як відтворення, так і розповсюдження спірних творів з порушенням вимог Закону України «Про авторське право і суміжні права», тобто з порушенням майнових авторських прав позивача.

Як зазначається у п. 43 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04.06.2010 р. № 5 «Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав», під контрафактними примірниками твору, фонограми, відеограми, програм організацій мовлення розуміються примірники об`єктів авторського права і (або) суміжних прав, які виготовлені, відтворені, опубліковані і (або) розповсюджені з порушенням авторського права і (або) суміжних прав (особистих немайнових і (або) майнових). Отже, спірні твори слід кваліфікувати як контрафактні.

У п. 12 зазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України від 04.06.2010 р. № 5 вказується на те, що відповідач, який заперечує проти позову, зобов`язаний довести виконання вимог Закону N 3792-XII (3792-12 ) при використанні ним об`єкту авторського права і (або) суміжних прав, а також спростувати передбачену цивільним законодавством презумпцію винного завдання шкоди (статті 614 та 1166 ЦК). З матеріалів справи, зокрема, звітів позивача, вбачається, що позивач знав про використання відповідачем контрафактних творів, але не вживав ніяких заходів щодо цих фактів. Разом з тим, це не звільняє відповідача від необхідності дотримання вимог Закону N 3792-XII ( 3792-12 ) «Про авторське право і суміжні права». Адже, відповідно до ч. 3 ст. 205 ЦК України, лише у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. З матеріалів справи також вбачається, що відтворення та розповсюдження творів здійснювалося за участі різних структурних підрозділів відповідача (лабораторії інформаційних технологій (т.2, а.с.38), бібліотеки ОНПУ (т.1, а.с.19), кафедри (т.2, а.с.7), а тому не могло бути пов`язане тільки з власними діями позивача та здійснюватися поза контролем відповідача.

Майнова відповідальність за порушення авторського права і (або) суміжних прав настає за наявності певних, установлених законом, умов: факту протиправної поведінки особи (наприклад, вчинення дій, передбачених статтями 50, 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права»; шкоди, завданої суб`єкту авторського права і (або) суміжних прав; причинно-наслідкового зв`язку між завданою шкодою та протиправною поведінкою особи; вини особи, яка завдала шкоди. Позивач повинен довести факт наявності у нього авторського права і (або) суміжних прав, факт порушення його права відповідачем або загрозу такому порушенню, розмір шкоди (за винятком вимоги виплати компенсації), якщо вона завдана, та причинно-наслідковий зв`язок між завданою шкодою і діями відповідача. При цьому суду слід виходити із наявності матеріально-правової презумпції авторства (частина 1 статті 435 ЦК України, стаття 11 Закону). Зокрема, первинним суб`єктом, якому належить авторське право, є автор твору. За відсутності доказів іншого автором твору вважається особа, зазначена, як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства). Відповідач, який заперечує проти позову, зобов`язаний довести виконання вимог Закону України «Про авторське право та суміжні права» при використанні ним об`єкту авторського права і (або) суміжних прав, а також спростувати передбачену цивільним законодавством презумпцію винного завдання шкоди (статті 614 та 1166 ЦК України).

Таким чином, суд доходить висновку, що відповідач вчинив порушення авторського права, передбачене пунктом а ч. 1 ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права», тобто порушення майнових авторських прав позивача, що виразилося у відтворенні та розповсюдженні відповідачем контрафактних примірників творів, співавтором яких є позивач.

Відповідно до норми пункту г частини 2 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» у редакції, що діяла на момент вчинення правопорушення до прийняття Закону № 2415-VIII від 15.05.2018 р., суд має право постановити рішення чи ухвалу про виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу. У п. 43 зазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України від 04.06.2010 р. № 5 зазначається, що компенсація підлягає виплаті у разі доведення факту порушення майнових прав суб`єкта авторського права і (або) суміжних прав, а не розміру заподіяних збитків. Таким чином, для задоволення вимоги про виплату компенсації достатньо наявності доказів вчинення особою дій, які визнаються порушенням авторського права і (або) суміжних прав.

Розмір компенсації визначається судом виходячи з позовних вимог, однак не може бути меншим від 10 мінімальних заробітних плат, які встановлені законом на час ухвалення рішення у справі. Позивач не скористався своїм правом на збільшення позовних вимог у зв`язку із збільшенням розміру мінімальної заробітної плати на час ухвалення рішення у справі.

За таких обставин з відповідача слід стягнути як за відтворення, так і за розповсюдження кожного з двох контрафактних творів компенсацію у розмірі 40 мінімальних заробітних плат виходячи з її розміру, визначеного позивачем у позові (4 173,00 грн.), а саме - у розмірі 166 920,00 грн.

У задоволені позовної вимоги про стягнення компенсації за допущений відповідачем плагіат слід відмовити з огляду на наступне.

За визначенням, наведеним у ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права» плагіат - оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору. В свою чергу, згідно ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права», опублікування твору, фонограми, відеограми - випуск в обіг за згодою автора чи іншого суб`єкта авторського права і (або) суміжних прав виготовлених поліграфічними, електронними чи іншими способами примірників твору, фонограми, відеограми у кількості, здатній задовольнити, з урахуванням характеру твору, фонограми чи відеограми, розумні потреби публіки, шляхом їх продажу, здавання в майновий найм, побутового чи комерційного прокату, надання доступу до них через електронні системи інформації таким чином, що будь-яка особа може його отримати з будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором або передачі права власності на них чи володіння ними іншими способами.

Позивач та третя особа не заперечують того, що ОСОБА_2 не є співавтором контрафактних творів. При цьому суд відхиляє доводи третьої особи ОСОБА_2 стосовно того, що вона не знала і не могла знати про зазначення її в якості співавтора контрафактних творів, оскільки її особистий підпис міститься під Інформацією про наукову діяльність за січень-грудень 2016 року (т.1, а.с.25-40), Робочою навчальною програмою дисципліни «Програмно-технічні засоби захисту інформації» (т.2, а.с.16-21), в яких контрафактні твори зазначені за її співавторством. Так само і на відповідача покладається обов`язок, передбачений ч. 6 ст. 69 Закону України «Про вищу освіту» в редакції Закону № 2145-VIII від 05.09.2017 р., який набрав чинності 28.09.2017 р., відповідно до якої заклади вищої освіти та наукові установи здійснюють заходи із запобігання академічному плагіату - оприлюдненню (частково або повністю) наукових (творчих) результатів, отриманих іншими особами, як результатів власного дослідження (творчості). Втім, ані відповідач, ані ОСОБА_2 як посадова особа відповідача - завідувачка кафедри не вчиняли дій щодо запобіганню плагіату аж до отримання листа від представника позивача (т.2, а.с.7).

Але, незважаючи на наведене, суд не може залишити поза увагою, що у судовому засіданні 31.08.2021 р. позивач надав суду особисті пояснення, з яких випливає, що саме він зазначив ОСОБА_2 в якості співавтора контрафактних творів. У п. 43 зазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України від 04.06.2010 р. № 5 зазначається, що при визначені компенсації за порушення авторського права слід враховувати загальні засади цивільного законодавства, встановлені статтею 3 ЦК, зокрема справедливість, добросовісність та розумність. Тому, встановивши факт вчинення плагіату за волею позивача, суд, виходячи з засад розумності та справедливості, доходить висновку про необхідність не призначати компенсацію за це правопорушення з урахуванням наведених вище обставин справи. З цих же підстав підлягає відхиленню і позовна вимога про опублікування у пресі відповідної інформації.

Пропорційно задоволеним позовним вимогам підлягає і розподіл судових витрат по оплаті судового збору у розмірі 1652, 51 грн.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; ст. 41, 54 Конституції України; ст. ст. 15-16, 22, 433, 435, 437, 440, 441, 445 ЦК України; Законом України «Про авторське право і суміжні права»; Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік»; ст.ст.2, 4, 10-13, 43, 49, 51, 64, 76, 81, 82, 89, 95, 133, 141, 210, 223, 247, 258-259, 263-265, 268, 354 ЦПК України; суд -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Державного університету «Одеська політехніка», третя особа ОСОБА_2 , про стягнення компенсації за порушення майнових авторських прав та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Стягнути із Державного університету «Одеська політехніка» (код ЄДРПОУ 02071045, місцезнаходження м. Одеса, пр-т Шевченка, буд. 1, м. Одеса) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання АДРЕСА_1 ) компенсацію за порушення майнових авторських прав у розмірі 166 920, 00 грн. (сто шістдесят шість тисяч дев`ятсот двадцять гривень 00 копійок).

Стягнути із Державного університету «Одеська політехніка» (код ЄДРПОУ 02071045, місцезнаходження м. Одеса, пр-т Шевченка, буд. 1, м. Одеса) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 1652, 51 грн. (одна тисяча шістсот п`ятдесят дві гривень 51 копійок).

В іншій частині позову відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1 ст. 354 ЦПК України.

Повний текст рішення суду виготовлено 15.11.2021 року.

Суддя: Домусчі Л.В.