ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 480/2175/19

адміністративне провадження № К/9901/10131/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Жука А.В.,

суддів: Єресько Л.О., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні як суд касаційної інстанції адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2019 року (у складі головуючого судді - Осіпової О.О.) та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2020 року (у складі колегії: Головуючого судді: Бенедик А.П., суддів: Гуцала М.І. , Донець Л.О.) у справі №480/2175/19,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. До Сумського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області (далі - відповідач), в якому просила:

визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області №101-ОС від 15 травня 2019 року «Про звільнення ОСОБА_1 » (далі - оскаржуваний наказ);

поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління пенсійного забезпечення військовослужбовців та деяких інших категорій громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області;

стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 10 890 (десять тисяч вісімсот дев`яносто гривень) 33 коп.

2. В обґрунтування адміністративного позову позивач вказувала на порушення відповідачем встановленої процедури звільнення позивача з посади, так як в порушення вимог статтей 40, 49-2 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) та статті 87 Закону України «Про державну службу» відповідач не запропонував позивачу вакантну посаду, роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

3. ОСОБА_1 зазначала, що відповідно до змісту попередження про наступне вивільнення від 07.03.2019 відповідач нібито запропонував позивачу для переведення наявні рівнозначні або нижчі вакантні посади відповідно до її кваліфікації. Проте, додатком до попередження про наступне вивільнення надано не перелік вакантних посад, а витяг зі штатного розпису головного управління, який не містив інформації щодо наявних в ньому вакантних посад. З огляду на це, 11.03.2019 позивачем направлено службову записку, в якій просила надати їй перелік наявних рівнозначних або нижчих вакантних посад відповідно до своєї кваліфікації станом на 11.03.2019 року. Однак, того ж числа службовою запискою відповідач знову надав позивачу не перелік вакантних посад на дату попередження її про наступне вивільнення, а той самий витяг зі штатного розпису на 2019 рік, з яким вона була ознайомлена 07.03.2019 року, відповідно до змісту якого не можливо встановити наявність або відсутність рівнозначних або нижчих вакантних посад.

4. Також позивач вказувала, що незважаючи на вимоги частини 3 статті 43 КЗпП України, первинна профспілкова організація відповідача розглянула питання про надання згоди на розірвання трудового договору із нею, не повідомивши її про дату, час та місце проведення відповідного засідання. Зокрема, в якості підставі винесення спірного наказу управлінням зазначено лист-погодження первинної профспілкової організації від 07 травня 2019 року №06-ПС. Проте позивач не отримувала повідомлення про проведення засідання первинної профспілкової організації на вказану дату, що позбавило її можливості бути на ньому присутньою, ознайомитись із наданими відповідачем матеріалами, та, як наслідок, захистити свої трудові права.

5. На підставі викладеного ОСОБА_1 вважала оскаржуваний наказ незаконним та необґрунтованим, а тому підлягала поновленню на посаді зі стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

6. Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2020 року у справі №480/2175/19 адміністративний позов задоволено:

визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області №101-ОС від 15.05.2019 про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління пенсійного забезпечення військовослужбовців та деяких інших категорій громадян;

поновлено позивача на посаді начальника управління пенсійного забезпечення військовослужбовців та деяких інших категорій громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області;

стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 42986 грн. 02 коп. з відрахуванням установлених законом податків та інших обов`язкових платежів;

звернуто до негайного виконання рішення в частині поновлення позивача на посаді начальника управління пенсійного забезпечення військовослужбовців та деяких інших категорій громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області та в частині стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 10016 грн. 16 коп. з відрахуванням установлених законом податків та інших обов`язкових платежів.

7. Суди попередніх інстанцій у оскаржуваних судових рішеннях вказували, що звільнення позивача відбулось з порушенням чинного законодавства, а тому оскаржуваний наказ є протиправним та підлягає скасуванню, та враховуючи незаконне звільнення, заявлені позивачем вимоги щодо поновлення на посаді та нарахування середнього заробітку за час вимушеного прогулу є обґрунтованими.

8. Так, зазначалось, що відповідачем не було належним чином запропоновано працівнику наявні вакантні посади, що відповідали його освіті, кваліфікації, досвіду, а доказів неможливості надання позивачу переліку рівноцінних вакантних посад відповідно до її кваліфікації та належних доказів відмови працівника продовжувати трудові відносини відповідачем до суду не подано; відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не доведено наявності встановлених законом підстав для звільнення позивача з посади.

9. Приймаючи до уваги те, що суб`єктом владних повноважень не доведено належними та допустимими доказами факт правомірності припинення перебування позивача на службі, а оскаржуваний наказ прийнятий без врахування всіх обставин і підстав звільнення, з порушенням діючого законодавства, без дотримання принципу пропорційності, що має на меті досягнення балансу між публічним інтересом та індивідуальним інтересом особи, а також між цілями та засобами їх досягнення, суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог щодо про скасування наказу про звільнення позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву на неї

10. Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, Головне управління Пенсійного фонду України в Сумській області звернулось із касаційною скаргою до Верховного суду, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2019 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2020 року у справі №480/2175/19.

11. Підставою касаційного оскарження касатор вказує пункт 3 частини 4 статті 328 КАС України, а саме відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.

12. В обґрунтування касаційної скарги відповідач зазначає, що судами попередніх інстанцій надано неправильне тлумачення статті 87 Закону України «Про державну службу» (далі Закон № 889-VIIІ) та статті 49-2 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) так як позивачу було запропоновано наявні рівнозначні посади, які відповідали кваліфікації та освіті ОСОБА_1 , а суди попередніх інстанцій не спростували доказів та аргументів відповідача про це, і задовольняючи позовні вимоги посилались лише на черговість пропонувати спочатку рівнозначні посади, а потім нижчі.

13. Касатор вважає, що такі висновки судів не ґрунтуються на нормах чинного законодавства, та прийняті у зв`язку з неправильними тлумаченнями статті 87 Закону № 889-VIIІ та статті 49-2 КЗпП України, так як вказані положення не передбачають першочерговості пропонувати тільки рівнозначні посади та заборони пропонувати поряд з рівнозначними і інші наявні посади, які працівник може обіймати; жодним нормативно-правовим актом не передбачено у якій формі має бути доведено до працівника пропозиція наявних вакантних посад, а лише свідчить про порушення судами першої та апеляційної інстанції положень статті 246 та 322 КАС України.

14. Також, твердження судів попередніх інстанцій про те, що звернення ОСОБА_1 із службовою запискою, в якій вона просила повідомити їй про наявні рівнозначні або нижчі вакантні посади є свідченням того, що вона висловила волевиявлення продовжувати працювати в органі Пенсійного фонду України, касатор вважає таким, що не відповідає чинному законодавству, так як протягом двох місяців з дня попередження позивач не надала згоди на переведення на жодну із запропонованих посад, будь-яких заяв на переведення також не було надано; чинним законодавством не передбачено, що службова записка з проханням надати перелік наявних посад є згодою на переведення та підміняє собою заяву про надання згоди на переведення.

15. Окрім зазначеного, касатор стверджує, що суди дійшли хибних висновків про те, що доказів відмови працівника продовжувати трудові відносини відповідачем до суду не подано, так як не надано жодної оцінки аргументів відповідача щодо наявності акту про відмову від запропонованих посад та відсутність згоди на переведення як доказу відмови позивача продовжувати трудові відносини.

16. Касатор також вважає, що судами першої та апеляційної інстанції помилково застосовано положення статті 42 КЗпП України так як дана стаття мала б місце для застосування, якщо відповідач не мав можливості запропонувати позивачу вакантні посади у зв`язку із їх відсутністю та позивачці було запропоновано інші посади, волевиявлення на заняття яких вона не висловила, водночас переважне право надається особам на підставі статті 42 КЗпП України при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації поряд з іншими працівниками, які також підлягають скороченню

17. Крім того, як на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, касатор вказує те, що судом першої інстанції в порушення вимог статтей 244-246 КАС України, а судом апеляційної інстанції - вимог статті 322 КАС України, не було надано мотивованої оцінки кожному аргументу, наведеного відповідачем щодо відсутності підстав для задоволення позову, норми права, які застосував суд та мотиви їх застосування.

18. До Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оскаржуваний наказ є протиправним та підлягає скасуванню, вважає, що оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права, на підставі системного аналізу наданих сторонами доказів, ґрунтуючись на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, належності, допустимості та достовірності кожного доказу, з огляду на що касаційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.

19. Окрім того, позивач у вказаному відзиві заявила про розмір витрат, які будуть сплачені нею у зв`язку із розглядом даної адміністративної справи у Верховному Суді, докази понесення яких будуть надані у порядку, визначеному частиною 7 статті 139 КАС України.

ІІ. РУХ АДМІНІСТРАТИВНОЇ СПРАВИ В СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

20. Касаційна скарга Головного управління Пенсійного фонду України до Верховного Суду надійшла 08 квітня 2020 року.

21. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.04.2020 визначено склад суду: Головуючий суддя - Жук А.В., судді:, Дашутін І.В, Мельник-Томенко Ж.М.

22. Ухвалою Верховного Суду від 27.04.2020 відкрито касаційне провадження за скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2019 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2020 року у справі №480/2175/19.

23. Розпорядженням Заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 19.10.2021 № 1951/0/78-21 призначено повторний автоматизований розподіл, у зв`язку зі зміною спеціалізації та веденням до іншої судової палати судді Дашутіна І.В., який входить до складу постійної колегії суддів.

24. Протоколом повторного автоматизованого розподілу справ між суддями від 19.10.2021 визначено новий склад суду: суддя-доповідач Жук А.В., судді: Єресько Л.О., Мельник-Томенко Ж.М.

25. Ухвалою судді Верховного Суду від 03.11.2021 дану адміністративну справу призначено до попереднього розгляду у суді касаційної інстанції за наявними у справі матеріалами.

ІІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

26. Судами попередніх інстанцій встановлено, що Наказом начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області Зленко Т.В. №52-ОС від 30 вересня 2015 року ОСОБА_1 з 01.10.2015 призначено на посаду начальника управління пенсійного забезпечення військовослужбовців та деяких інших категорій громадян, як таку, що пройшла стажування на цій посаді, в порядку переведення з управління Пенсійного фонду України в Сумському районі.

27. Відповідно до наказу Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області №101-ос від 15 травня 2019 року позивача звільнено з займаної посади у зв`язку із реорганізацією державного органу згідно з пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу», в якому в якості підстав звільнення вказано: наказ Головного управління від 06.03.2019 №15 «Про введення в дію штатного розпису на 2019 рік» та лист-погодження первинної профспілкової організації Головного управління ПФУ в Сумській області від 07.05.2019 №06-ПС.

IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

28. Конституція України.

28.1. Стаття 43 Конституції України. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров`я роботах забороняється.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

29. Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП України).

29.1. Стаття 42 КЗпП України. При скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: сімейним - при наявності двох і більше утриманців; особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби;

Працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

29.2. Частини 1-3 статті 49-2 КЗпП України. Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

30. Закон України «Про державну службу» (далі - Закон №889-VIII)

30.1. Пункт 4 частини 1 статті 83 Закону №889-VIII. Державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону).

30.2. Пункт 1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VIIІ. Підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

30.3. Частина 3 статті 87 Закону № 889-VIIІ. Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення має право поворотного прийняття на службу за його заявою, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.

V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

31. Дане касаційне провадження, відкрито на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України, з огляду на відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

32. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

33. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

34. Перевіривши за матеріалами справи доводи касаційної скарги та правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Верховного Суду виходить з наступного.

35. Статтею 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

36. Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

37. Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначені Законом України "Про державну службу".

38. Виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України, Верховний Суд зазначає, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

39. Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини 3 статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

40. Верховний Суд неодноразово висловлював свою позицію щодо необхідності пропозиції саме усіх вакантних посад, наявних в державному органі чи органі місцевого самоврядування, зокрема, у постановах: від 19.07.2018 у справі №822/2595/16, від 11.10.2018 у справі №826/22101/15, від 07.02.2018 у справі № 813/8766/13, від 28.02.2019 у справі № 819/1121/17

41. Водночас, згідно з правовою позицією Верховного Суду України, висловленої у постанові від 01.04.2015 у справі №6-40цс15, власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто, вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

42. Вказана позиція також підтримана в постанові Верховного Суду від 11.07.2018 у справі №816/1232/17.

43. Також, Верховний Суд України в постановах від 17.10.2011 (справа №21-237а11), від 28.10.2014 (справа №21-484а14), від 19.01.2016 (справа №810/1783/13-а) неодноразово висловлював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

44. У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України Про практику розгляду судами трудових спорів від 6 листопада 1992 року №9 роз`яснено, що розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями.

45. Таким чином, аналізуючи зміст вищенаведеного, можна дійти висновку, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці роботодавець повинен також враховувати переважне право працівника на залишення на роботі.

46. Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30.09.2019 року по справі №826/25248/15 (адміністративне провадження №К/9901/7798/18), від 26.09.2019 року по справі №806/405/17 (адміністративне провадження №К/9901/22320/18).

47. Отже, лише виконання роботодавцем всіх у сукупності вищезазначених гарантій реалізації працівником права на працю є підставою для правомірного звільнення.

48. Судами попередніх інстанцій було встановлено, що з копії витягу штатного розпису на 2019 рік, доданого до попередження про вивільнення, вбачається, що позивачу пропонувалися не тільки посади, пов`язані з її освітою та кваліфікацією та досвідом роботи, а посади, які взагалі не відповідають її професії та спеціальності - в управлінні інформаційних систем та електронних реєстрів, юридичному управлінні, відділі по роботі з персоналом, відділі господарського обслуговування та матеріально-технічного забезпечення, в якому, серед іншого, значилися посади водіїв автотранспортних засобів, тощо.

49. 11 березня 2019 року позивачем подано службову записку до головного спеціаліста відділу персоналу організаційно-інформаційної роботи ГУ ПФУ в Сумській області, в якій вона просила надати перелік наявних вакантних посад або нижчих вакантних посад відповідної до її кваліфікації станом на цю дату.

50. Проте, службовою запискою від 11.03.2019 позивачу знову надано копію витягу зі штатного розпису головного управління на 2019 рік, в якому були вказані всі посади, а не лише ті, що відповідали її кваліфікації.

51. Враховуючи наведене, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшли висновків, з якими погоджується Верховний Суд, що в даному випадку позивач не відмовлялася від роботи, а навпаки висловила волевиявлення продовжувати працювати в органі Пенсійного фонду України, звернувшись з проханням уточнити перелік можливих посад, а належних доказів відмови працівника продовжувати трудові відносини відповідачем до суду не подано.

52. Враховуючи обставини даної адміністративної справи, колегія суддів вважає, що відповідачем не в повній мірі виконано вимоги чинного законодавства, зокрема статті 49-2 КЗпП України та погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що, відповідачем не було належним чином запропоновано працівнику наявні вакантні посади, що відповідали його освіті, кваліфікації, досвіду тощо.

53. Верховний Суд вважає, що не зазначення у витягу із штатного розпису, які саме посади є вакантними та які саме відповідають кваліфікаційно-освітнім особливостям, в даному випадку, позивача, фактично унеможливлює особу здійснити правильний вибір посади із переліку, що пропонувались.

54. Водночас, враховуючи, що позивач зверталась із службовою запискою про надання вичерпної інформації про наявність саме вакантних посад, а не всіх фактично наявних згідно штатного розпису, а також те, що позивач не підписалась в акті про відмову від пропонованих посад, свідчить не про відмову від подальшого проходження державної служби, а навпаки - про подальшу реалізації гарантованого Конституцією права на працю.

55. Зазначені вище та інші встановленні обставини справи в сукупності спростовують доводи касаційної скарги Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області, а відтак Верховний Суд погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що суб`єктом владних повноважень не доведено належними та допустимими доказами факт правомірності припинення перебування позивача на службі, а оскаржуваний наказ прийнятий без врахування всіх обставин і підстав звільнення, з порушенням діючого законодавства, без дотримання принципу пропорційності, що має на меті досягнення балансу між публічним інтересом та індивідуальним інтересом особи, а також між цілями та засобами їх досягнення, що свідчить про обґрунтованість заявлених позовних вимог щодо скасування наказу про звільнення позивача, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

56. Посилання касатора на те, що судом першої інстанції в порушення вимог статей 244-246 КАС України, а судом апеляційної інстанції - вимог статті 322 КАС України не було надано мотивованої оцінки кожному аргументу, наведеного відповідачем щодо відсутності підстав для задоволення позову, норм права, які застосував суд та мотиви їх застосування, Верховний Суд відхиляє, так як в силу вимог частини 2 статті 351 КАС України не може бути підставою для скасування судових рішень порушення норм процесуального права, якщо це не призвело до ухвалення незаконного рішення.

57. Підсумовуючи вищенаведене, оцінивши доводи касаційної скарги та обставини справи, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, вважає, що оскаржувані рішення ухвалені при правильному застосуванні норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, а тому касаційна скарга не підлягає задоволенню.

58. Відповідно до частин першої - третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

59. Згідно статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

60. З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області залишити без задоволення.

2. Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2019 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2020 року у справі №480/2175/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.

СуддіА.В. Жук Л.О. Єресько Ж.М. Мельник-Томенко