печерський районний суд міста києва

Справа № 757/45247/21-к

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2021 року слідчий суддя Печерського районного суду м. Києва ОСОБА_1

при секретарі судового засідання ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві судове провадження за скаргою ОСОБА_3 на бездіяльність Генерального прокурора України, яка полягає у нездійсненні процесуальних дій щодо розгляду клопотання поданого в межах кримінального провадження №42021000000000497 від 05.03.2021 та про зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

20.08.2021 у провадження Печерського районного суду м. Києва надійшла скарга ОСОБА_3 , яка того ж дня передана слідчому судді ОСОБА_1 , на бездіяльність Генерального прокурора України, яка полягає у нездійсненні процесуальних дій щодо розгляду клопотання про вирішення спору про підслідність у межах досудового розслідування у кримінальному провадженні №42021000000000497 від 05.03.2021 та про зобов`язання вчинити дії.

Мотивуючи подану скаргу, заявник вказує, що слідчими Державного бюро розслідувань здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні №42021000000000497 від 05.03.2021 із порушенням правил підслідності, встановлених ст. 216 КПК України, у зв`язку з чим безпосередньо підозрюваний звернувся до Генерального прокурора України з клопотанням про доручення здійснення досудового розслідування іншому органу в порядку вирішення спору про підслідність, на підставі статті 220 КПК України, проте у визначений строк заявник не був повідомлений про результати розгляду такого клопотання.

В судове засідання ОСОБА_3 не з`явився, про місце і час судового розгляду повідомлений належним чином, подав до суду заяву про розгляд скарги у його відсутність, вимоги підтримав в повному обсязі та просив її задовольнити.

Прокурор у судове засідання не з`явився, про місце і час судового розгляду повідомлений належним чином, заяв, клопотань до суду не подано.

Згідно норми ч. 4 ст. 107 КПК України, фіксація за допомогою технічних засобів під час розгляду скарги слідчим суддею не здійснювалась.

Частиною 3 ст. 306 КПК України передбачено, що відсутність слідчого чи прокурора не є перешкодою для розгляду скарги.

У відповідності до положень ст. 26 КПК України, сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та спосіб, передбачених цим Кодексом.

Зважаючи на ці положення закону та враховуючи принцип диспозитивності, суд визнав можливим прийняти рішення по суті скарги у відсутність осіб, які не з`явилися, на підставі наданих доказів.

Вивчивши скаргу, дослідивши матеріали справи, слідчий суддя за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінивши кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення, приходить до наступного висновку.

Інститут оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого чи прокурора є одним з елементів судового контролю за стадією досудового розслідування кримінальних проваджень.

Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2 КПК України).

Статтею 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини визначено, що кожен, чиї права та свободи, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.

Вказана норма знайшла своє втілення і в національному законодавстві, як на конституційному рівні, а саме в ст. 55 Конституції України, так і на рівні кримінального процесуального Закону, в статті в 24 КПК України, якою законодавцем кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Так, порядок оскарження рішень, дій, бездіяльності слідчого, прокурора під час досудового розслідування чітко визначено та регламентовано Главою 26 КПК України.

Вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого, дізнавача або прокурора, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування, визначений ч. 1 ст. 303 КПК України, п. 1 якої передбачено, що на досудовому провадженні може бути оскаржено, серед іншого, бездіяльність слідчого, дізнавача, прокурора , яка полягає у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов`язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк, заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, володільцем тимчасово вилученого майна, іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування.

Таким чином, на досудовому провадженні може бути оскаржена бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у нездійснені інших процесуальних дій, які він зобов`язаний вчинити у визначений КПК України строк, зокрема такий строк визначений ст.220 КПК України.

Завданням суду, слідчого судді при виконанні функцій судового контролю є встановлення факту, чи дійсно права і свободи людини було порушено або вони порушуються; чи було створено або створюються перешкоди для їх реалізації; чи має місце інше ущемлення прав і свобод; які перешкоди він зобов`язаний поновити або усунути для їх реалізації.

Зі змісту скарги та долучених на її обґрунтування документів вбачається, що другим відділом Управління з досудового розслідування кримінальних правопорушень, вчинених працівниками правоохоронних органів та суддями Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань (далі ГСУ ДБР) здійснюється досудове розслідування, а другим відділом процесуального керівництва Першого управління організації і процесуального керівництва у кримінальних провадженнях органів Державного бюро розслідувань Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням органів Державного бюро розслідувань та нагляду за його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Офісу Генерального прокурора процесуальне керівництво у кримінальному провадженні №42021000000000497 від 05.03.2021 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.3 ст. 368 КК України.

15.06.2021 у даному кримінальному провадженні, ОСОБА_3 повідомлено про підозру за ч. 3 ст. 368 КК України, відповідно до якої ОСОБА_3 , займаючи посаду заступника начальника відділу митного оформлення №1 митного поста «Ліски» Київської митниці Держмитслужби, діючи за попередньою змовою із головним державним інспектором відділу оперативного реагування №1 управління запобігання та протидії контрабанді та порушення митних правил Київської митниці Держмитслужби ОСОБА_4 , отримували від заступника директора ТОВ «АВ Логистик» ОСОБА_5 неправомірну вигоду в значному розмірі для себе за безперешкодне митне оформлення контейнерів із товарами за митними деклараціями ТОВ «АВ Логистик».

При цьому, посилаючись на вимоги ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» №3781-ХІІ від 23.12.1993 (із змінами), орган досудового розслідування стверджує, що ОСОБА_3 на час вчинення кримінального правопорушення являвся працівником правоохоронного органу.

Так, ч. 4 ст. 216 КПК України встановлено, що слідчі органів державного бюро розслідувань здійснюють досудове розслідування кримінальних правопорушень:

1) вчинених Президентом України, повноваження якого припинено, Прем`єр-міністром України, членом Кабінету Міністрів України, першим заступником та заступником міністра, членом Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольного комітету України, Головою Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Головою Фонду державного майна України, його першим заступником та заступником, членом Центральної виборчої комісії, народним депутатом України, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Директором Національного антикорупційного бюро України, Генеральним прокурором, його першим заступником та заступником, Головою Національного банку України, його першим заступником та заступником, Головою Національного агентства з питань запобігання корупції, його заступником, Секретарем Ради національної безпеки і оборони України, його першим заступником та заступником, Постійним Представником Президента України в Автономній Республіці Крим, його першим заступником та заступником, радником або помічником Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем`єр-міністра України, суддею, працівником правоохоронного органу, особою, посада якої належить до категорії "А", крім випадків, коли досудове розслідування цих кримінальних правопорушень віднесено до підслідності Національного антикорупційного бюро України згідно з частиною п`ятою цієї статті;

2) вчинених службовими особами Національного антикорупційного бюро України, заступником Генерального прокурора - керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури або іншими прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, крім випадків, коли досудове розслідування цих кримінальних правопорушень віднесено до підслідності детективів підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України згідно з частиною п`ятою цієї статті;

3) проти встановленого порядку несення військової служби (військові кримінальні правопорушення), крім кримінальних правопорушень, передбачених статтею 422 Кримінального кодексу України.

Разом з тим, зі змісту клопотання, направленого на ім`я Генерального прокурора засобами поштового зв`язку в порядку ст. 220 КПК України вбачається, що ОСОБА_3 станом на час вчинення інкримінованих кримінальних правопорушень в силу вимог ч. 4 ст. 216 КПК України не підпадає під перелік осіб, визначених п. 1-3 ч. 4 ст. 216 КПК України, оскільки в Митному кодексі України, норми якого є спеціальними порівняно із загальними нормами, не визначено статус митної служби та митних органів як правоохоронних органів, посадові особи митних органів також статусу працівників правоохоронних органів за нормами Митного кодексу України не мають.

Оцінюючи доводи органу досудового розслідування щодо віднесення митних органів до правоохоронних виключно на підставі Закону України «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів», заявник вважає його необґрунтованим, оскільки не враховано, що завдання зазначеного Закону це створення та регламентація особливих заходів державного захисту до посадових осіб від перешкоджання виконанню покладених на них законом обов`язків і здійсненню наданих прав, а так само від посягань на життя, здоров`я, житло і майно зазначених осіб та їх близьких родичів у зв`язку із службовою діяльністю цих осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим кодексом. Згідно з частинами 3, 4 ст. 3 КК України злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим кодексом, а застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Поняття «працівник правоохоронного органу» необхідно визначати відповідно до розуміння ознак цього суб`єкта злочину лише за змістом його застосування у Кримінальному кодексі України. Із системного аналізу положень КК України вбачається, що в ньому розмежовано поняття «працівник правоохоронного органу» та службова особа державного органу, якими є посадові особи митниці.

Зокрема, ст. 364 Кримінального кодексу України, яка поширюється на працівників митниць як службових осіб державного орган та ст. 365 КК України - містить ті самі діяння, які вчиняються працівниками правоохоронних органів, однак зазначена стаття не використовується до посадових осіб митних органів оскільки у розумінні закону останні до категорії правоохоронних не належать, що свідчить про неможливість ототожнення посадових осіб митниці та працівників правоохоронного органу у розумінні кримінального процесуального законодавства.

До аналогічних висновків прийшов Конституційний суд України у своєму рішенні від 18.04.2012 у справі №10-рп/2012 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення положення ч. 3 ст. 364 КК України (справа щодо застосування кваліфікуючої ознаки «працівник правоохоронного органу» до працівника державної виконавчої служби).

Митні органи для цілей застосування Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» згадувались лише у редакції цього Закону, яка діяла до 02.12.2012.

Однак, відповідно до Закону України від 04.07.2013 №406-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» (далі Закон №406) у Законі України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» були внесені зміни, а саме: у п. 1 ч. 1 ст. 2 слова «митні органи» виключити, а слова «органи державної податкової служби» замінити словами «органи доходів і зборів»;

Таким чином, з 04.07.2013 законодавець виключив з переліку правоохоронних органів митні органи, залишивши лише органи доходів і зборів (податковий орган).

Дане підтверджується і внесенням змін Законом №406 у ряд інших нормативно-правових актів, зокрема у Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність» у ч. 5 ст. 7 слова «податкової міліції Державної податкової служби України» замінено словами «органів доходів і зборів», а слова «Державної митної служби України» виключено.

Остаточно, на підставі Закону України від 14.01.2020 №440-IX «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи», який набрав чинності 13.08.2020, митні органи взагалі відмежовано окремо від органів доходів та зборів.

Таким чином, станом на 05.03.2021, коли розпочато досудове розслідування відносно ОСОБА_3 , працівники митних органів не є працівниками органів доходів і зборів та не є працівниками правоохоронних органів навіть у розумінні Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів».

Для підтвердження власних доводів, ОСОБА_3 надав відповіді, отримані на його запити на публічну інформацію до Верховної Ради України, Міністерства юстиції України, Державної митної служби України, а також висновок науково-правової експертизи Ради науково-правових експертиз при Інституті держави і права імені В.М. Корецького НАН України, які разом у сукупності дають обґрунтовані підстави стверджувати, що Державна митна служба України не є правоохоронних органом, а її посадові особи/працівники не є працівниками правоохоронного органу.

Верховна Рада України переадресувала звернення ОСОБА_3 до Броварського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, який листом від 02.09.2021 №01-36/270 на підставі аналізу статей 4, 5, 491, 507, 546, 547, 558 Митного кодексу України прийшов до висновку, що положення ч. 2 ст. 491, ч. 3 ст. 507, ст. 558 Митного кодексу України свідчать про те, що митні органи не належать до системи правоохоронних органів.

Листом №68836/ПІ-П-3814/7.3.5 Міністерство юстиції України по суті питання проаналізувало вимоги ст. 1, ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», п. 16 ч. 1 ст. 1, абз.1 ч. 2 ст. 12 Закону «Про національну безпеку України», на підставі чого також прийшло до висновку, що поняття митні органи, яке міститься у п. 34-1 ч. 1 ст. 4 Митного кодексу України не співвідноситься із поняттям правоохоронного органу.

Державна митна служба України листом від 30.08.2021 №10/10-01/10/352 підтримала доводи скаржника, наведені у скарзі від 25.08.2021, про те, що поняття правоохоронні органи, яке наведене у Законі України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» вживається виключно для цілей цього Закону.

Висновком науково-правової експертизи на запит адвоката ОСОБА_7 щодо доктринального тлумачення термінів «правоохоронні органи» та визначення статусу Державної митної служби України та її працівників/службовців від 02.09.2021 було вказано, що законодавство України прямо не передбачає можливість віднесення інших державних органів до переліку правоохоронних, які мають відповідні ознаки, але безпосередньо у такому переліку не вказані. Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», окрім чітко перелічених у даному Законі правоохоронних відомств, законодавець відносить до них також й інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції. Перелік правоохоронних органів, вказаних в ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» не є вичерпним.

Відповідно до вказаного висновку в чинному законодавстві України відсутні положення, які б визначали можливість визначення статусу конкретного державного органу як правоохоронного виключно за вказаними ознаками.

Лише безпосереднє визначення у відповідних нормативних актах, які визначають повноваження та порядок діяльності державного органу, правоохоронного статусу такого органу є єдиним беззаперечним доказом правоохоронного статусу такого органу.

Повноваження, завдання та функції Держмитслужби визначені спеціальним законодавством України, зокрема: Митним кодексом України, Положенням про Державну митну службу №227.

Прямої вказівки в спеціальному законодавстві про те, що Держмитслужба України має статус правоохоронного органу не міститься.

Конституційний Суд України чітко розмежував працівників правоохоронних органів та працівників виконавчої служби, діяльність якої на момент розгляду справи Конституційним судом України встановлювалось спеціальним положенням, яке визначало її як центральний орган виконавчої влади, але не як правоохоронний орган.

Визначаючи поняття «працівник правоохоронного органу», слід виходити не лише з того, виконує чи не виконує конкретний орган правоохоронну функцію, а й із комплексного аналізу норм Кримінального кодексу України (інших нормативно-правових актів), рішень Конституційного Суду України та положень нормативно-правових актів, які регулюють правовий статус конкретного органу, де міститься вказівка, зокрема, про здійснення цими органами правоохоронної функції.

Держмитслужба України визначена спеціальним законодавством виключно як орган виконавчої влади, але не як правоохоронний орган.

Держмитслужба України здійснює правоохоронні функції та в своїх повноваженнях втілює державний примус. Це підтверджується та випливає із здійснюваних нею повноважень, закріплених в Положенні №227 та Митному кодексі, зокрема: проведення перевірок, конфіскація майна.

Держмитслужба України наділена правоохоронними функціями, які уповноважена застосовувати у митній сфері та сферах, визначених спеціальним законодавством.

Зважаючи на відсутність у спеціальному законодавстві, яке регулює діяльність даного органу, прямих норм, які чітко визначають статус Держмитслужби як правоохоронного органу, статус такого органу не може чітко визначатись як правоохоронний.

В розумінні абз. 1 п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду й правоохоронних органів», Держмитслужба України не відноситься до переліку правоохоронних органів.

Статус правоохоронного органу надається державою державним органам шляхом прямої вказівки про це у відповідному законодавстві.

Законодавство України не містить норм, які б надавали Держмитслужбі України статус правоохоронного органу.

Натомість, митні органи відповідно до п. 34-1 ч. 1 ст. 4 Митного кодексу України це центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну митну політику, митниці та митні пости.

Викладене дає підстави вважати, що в ході здійснення інкримінованого злочину, підозрюваний ОСОБА_3 не є працівником правоохоронного органу, що виключає можливість застосування до вказаних правовідносин положення ч. 4 ст. 216 КПК України.

Згідно зі ст. 24 КПК України кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Відповідно до ч. 5 ст. 21 Закону України від 02.06.2016 №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК України, завданням слідчого судді є здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні. Способи такого контролю обмежені визначеною кримінальним процесуальним законом процедурою.

Таким чином, законодавець чітко визначив роль слідчого судді у системі кримінального судочинства: забезпечити, аби правоохоронні органи під час здійснення наданих їм повноважень не порушували права, свободи і інтереси особи.

Верховний Суд в ухвалі від 06.03.2018 у справі №243/6674/17-к (провадження №51-499км17) зазначив, що кримінальне процесуальне законодавство за своєю суттю складає корпус положень, які обмежують свободу дій держави при розслідувані злочинів. Сенс кримінального процесуального законодавства у демократичній країні полягає в тому, щоб збалансувати цей легітимний інтерес у розслідуванні злочинів з іншими - не менш важливими - цінностями і інтересами суспільства: захистом від надмірного втручання держави в приватну сферу, захистом від свавілля, цінністю особистої свободи, запобіганню приниженню гідності, цінністю сімейних зв`язків, свободою підприємницької діяльності тощо.

Саме на судову систему покладено обов`язок забезпечення дотримання визначеного законом балансу між потребами розслідування і іншими суспільними цінностями.

Статтею 220 КПК України передбачено, що клопотання сторони захисту, потерпілого і його представника чи законного представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, про виконання будь-яких процесуальних дій слідчий, прокурор зобов`язані розглянути в строк не більше трьох днів з моменту подання і задовольнити їх за наявності відповідних підстав. Про результати розгляду клопотання повідомляється особа, яка заявила клопотання. Про повну або часткову відмову в задоволені клопотання виноситься вмотивована постанова, копія якої вручається особі, яка заявила клопотання, а у разі неможливості вручення з об`єктивних причин надсилається їй.

16.08.2021 ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку до Генерального прокурора направив клопотання, в порядку статті 220 КПК України, про вирішення спору про підслідність в межах здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні №42021000000000497 від 05.03.2021 та доручення здійснення досудового розслідування іншому органу досудового розслідування, яку отримано уповноваженою особою 17.08.2021.

01.09.2021 на адресу скаржника засобами поштового зв`язку надійшла постанова від 20.08.2021 про відмову в задоволенні клопотання про визначення підслідності у кримінальному провадженні №42021000000000497 від 05.03.2021 року за слідчими органів Національної поліції, яка винесена прокурором відділу Офісу Генерального прокурора ОСОБА_8 , який безпосередньо здійснює процесуальне керівництво зазначеним кримінальним провадженням.

Як зазначено у постанові Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 04.04.2019 (справа №370/2316/18, провадження №51 - 9929 км 18), за змістом кримінального процесуального закону загальні засади кримінального провадження спрямовані на забезпечення законності кримінальної процесуальної діяльності та дотримання прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у такому провадженні, та не суперечать вимозі імперативності.

Верховний Суд України у постанові від 16.03.2017 у справі №671/463/15-к зазначає, що порядок, встановлений КПК (процесуальний порядок, форма, процедура), - це певна послідовність (кроки) прийняття кримінальних процесуальних рішень і здійснення кримінальних процесуальних дій.

На підставі ч. 5 ст. 218 КПК України спори про підслідність вирішує керівник органу прокуратури вищого рівня.

Відповідно до ч. 3 ст. 17 Закону України «Про прокуратуру» прокурором вищого рівня для прокурора Офісу Генерального прокурора є Генеральний прокурор чи його перший заступник або заступник відповідно до розподілу обов`язків.

Відтак, враховуючи вимоги КПК України належним суб`єктом вирішення спору про підслідність є саме особи, визначені положенням ст. 17 Закону України «Про прокуратуру».

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (п. 1) визнано обов`язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

У п. 134 Рішення ЄСПЛ у справі «Генадій Науменко проти України», п. 168 рішення у справі «Айдин проти Туречинни», п. 75 «Афанасьев проти України», п. 207 рішення у справі «Nada проти Швейцарії» та багатьох інших рішеннях ЄСПЛ встановлено, що засіб правового захисту відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Право на ефективний засіб правового захисту») повинен бути ефективним на практиці, як і в теорії, у тому сенсі, що користуванню засобами захисту не повинно чинитися перешкод діями або бездіяльністю органів влади держави.

Частиною 1 ст. 303 КПК України передбачено можливість оскарження під час досудового розслідування рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора, в тому числі бездіяльність, яка полягає у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов`язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк.

Рішенням ЄСПЛ від 19.04.1993 у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому, такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

З огляду на викладене слідчий суддя приходить до висновку про обґрунтованість вимог скарги та наявності підстав для зобов`язання Генерального прокурора, з урахуванням доводів, викладених скаржником, розглянути клопотання скаржника від 16.08.2021 про визначення підслідності, надавши обгрунтовану відповідь на доводи, та за наявності підстав у відповідності з положеннями ст. 216 КПК України визначити підслідність у кримінальному провадженні №42021000000000497 від 05.03.2021 за відповідним підрозділом слідчих органів Національної поліції та передати йому справу для проведення досудового розслідування.

У зв`язку із чим, слідчий суддя приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення вимог скарги в частині визнання протиправною бездіяльності щодо нерозгляду клопотання скаржника, однак, аналізуючи постанову від 20.08.2021, встановлено, що Офісом Генерального прокурора не було враховано вимог чинного законодавства України щодо статусу посадових осіб Державної митної служби України.

Разом з тим, слідчий суддя вважає, що у задоволенні вимог скарги у частині визнання бездіяльності протиправною слід відмовити, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 307 КПК України, ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування може бути про: скасування рішення слідчого чи прокурора; скасування повідомлення про підозру; зобов`язання припинити дію; зобов`язання вчинити певну дію та відмову у задоволенні скарги.

На підставі викладеного та керуючись статтями 22, 24, 42, 36, 40, 46, 216, 303, 306, 307, 309 КПК України, слідчий суддя,

УХВАЛИВ:

Скаргу задовольнити частково.

Зобов`язати Генерального прокурора розглянути клопотання сторони захисту від 16.08.2021 про визначення підслідності, з урахуванням положень ст. 216 КПК України визначити підслідність у кримінальному провадженні №42021000000000497 від 05.03.2021 за відповідним підрозділом слідчих органів Національної поліції та передати йому справу для проведення досудового розслідування.

В задоволені решти вимог скарги відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Слідчий суддя ОСОБА_1