ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2021 р.Справа № 820/477/16Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Бартош Н.С.,

Суддів: Григорова А.М. , Подобайло З.Г. ,

за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківський регіональний фонд фінансування будівництва" на рішення Харківського окружного адміністративного суду (головуючий суддя І інстанції: Єгупенко В.В.) від 01.03.2021 року (повний текст складено 01.03.21 року) по справі № 820/477/16

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківський регіональний фонд фінансування будівництва"

до Головного управління ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України

про скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ТОВ "Харківський регіональний фонд фінансування будівництва", звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просив скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Дзержинському районі м. Харкова Головного управління ДФС у Харківській області від 30.09.2015 року №0000162205 та №0000182205.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що контролюючий орган протиправно та безпідставно зазначив про порушення Товариством з обмеженою відповідальністю "Харківський регіональний фонд фінансування будівництва" п. 138.1 ст. 138, п.п. 140.1.2 п. 140.1 ст. 140, п.п.39.4.2 п.39.4 ст. 39 Податкового кодексу України, тоді як позивач вказаних порушень законодавства не допускав. За таких підстав позивач стверджує, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення є такими, що суперечать ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки за відсутності визначених законом підстав покладають на платника податків додатковий обов`язок по оплаті грошових зобов`язань на користь Державного бюджету України.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 02.03.2016 року, яка залишена без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.05.2016 року, адміністративний позов задоволено: скасовано податкові повідомлення-рішення податкового органу від 30.09.2015 року № 0000162205 та № 0000182205.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13.08.2020 постанову Харківського окружного адміністративного суду від 02.03.2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.05.2016 року у справі № 820/477/16 скасовано. Справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

13.11.2020 до суду надійшла заява позивача про збільшення позовних вимог, в якій він просив зобов`язати відповідача, Головне управління ДПС у Харківській області, надати позивачу затверджену методику обчислення розміру роялті, на яку вони весь час спираються, з посиланням на норми чинного законодавства та визначити критерії, такі. як «великий розмір роялті», «нормальний розмір роялті», «замалий розмір роялті», за яким можна або не можна відносити витрати на роялті у господарській діяльності.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 01.03.2021 року по справі № 820/477/16 в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Позивач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому наполягає на законності рішення суду першої інстанції, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

В судовому засіданні представник відповідача проти задоволення апеляційної скарги заперечував, просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимог.

Відповідно до ч. 5 ст. 353 КАС України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов`язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що податковим органом проведено планову документальну виїзну перевірку підприємства позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2012 року по 31.12.2014 року, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2012 року по 31.12.2014 року, за результатами якої складено акт № 630/20-30-22-01/34017001 від 14.09.2015 року.

Висновками акта встановлено наступні порушення: п.138.1. ст. 138, пп. 140.1.2 п. 140.1 ст. 140 Податкового Кодексу України, в результаті чого підприємством занижено податок на прибуток на загальну суму 24292780,00 грн; п. 3.5 глави 3 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 15.12.2004 року № 637 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 13.01.2005 року за № 40/10320; пп. 39.4.2 п. 39.4 ст. 39 Податкового кодексу України щодо неподання в установлений законом термін до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику, звіту про контрольовані операції за 2014 рік.

На підставі висновків акту перевірки податковим органом 30.09.2015 року винесено податкові повідомлення-рішення:

№ 0000162205, яким визначено грошове зобов`язання з податку на прибуток у розмірі 30365975,00 грн (в т.ч. основний платіж - 24292780,00 грн., штрафні (фінансові) санкції - 6073195,00 грн);

№ 0000182205, яким визначено грошове зобов`язання за платежем адміністративні штрафи та інші санкції на загальну суму 365400,00 грн.

Не погодившись з винесеними контролюючим органом податковими повідомленнями-рішеннями, позивач звернувся до суду першої інстанції із вищевказаними позовними вимогами.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції дійшов до висновку, що позивач не довів обставин, які б свідчили про порушення відповідачами його прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Судовим розглядом встановлено, що між позивачем (Ліцензіат) та ТОВ «КУА Траст Центр», як керуючим активами ЗНВПІФ «Інвест центр 1» (Ліцензіар), укладено договір № РО-1103 від 01.03.2011 року. За умовами договору Ліцензіар надає ліцензіату на строк дії Договору на платній основі невиключну ліцензію на право користування знаком для позначення товарів та послуг, для яких знак зареєстрований.

За користування знаком для товарів і послуг Ліцензіат сплачує Ліцензіару винагороду - роялті. Розмір та строки сплати винагороди визначається сторонами в акті встановлення розміру винагороди. Акт встановлення розміру роялті складається за домовленістю сторін, але не рідше одного разу в квартал. В разі необхідності складення акту, зацікавлена сторона звертається до іншої сторони з пропозицією складення акту. Інша сторона повинна надати відповідь щодо акту протягом 10 (десяти) днів з моменту отримання повідомлення про складення акту.

В перевіреному періоді, на виконання умов договору № РО-1103 від 01.03.2011 року, позивачем, на підставі актів встановлення розміру винагороди, було перераховано на користь ТОВ «КУА Траст Центр», як керуючому активами ЗНВПІФ «Інвест центр 1», роялті на загальну суму 127985300,00 грн. та судом першої інстанції встановлено, що розмір роялті, згідно вказаного договору, погоджений сторонами актами про встановлення розміру роялті.

У вступній частині договору зазначено, що Ліцензіар володіє виключним правом володіння, розпорядження та використання товарного знаку, що охороняється свідоцтвом № 64927.

Судом також встановлено, що на підставі вказаного договору та актів встановлення розміру роялті у період, що перевірявся, ТОВ «ХРФФБ» за даними податкового обліку було віднесено до складу витрат нараховану суму винагороди на користь ТОВ «КУА Траст Центр», як керуючого активами ЗНВПІФ «Інвестиційний Центр 1» у загальному розмірі 127130922,00 грн., у т.ч. за 2012 рік у сумі 33873300,00 грн., за 2013 рік у сумі 39930000,00 грн., за 2014 рік у сумі 53537122,00 грн.

Відповідно до пп. 14.1.225 п. 14.1 ст. 14 ПК України (тут і далі в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) роялті - будь-який платіж, отриманий як винагорода за користування або за надання права на користування будь-яким авторським та суміжним правом на літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи комп`ютерні програми, інші записи на носіях інформації, відео- або аудіокасети, кінематографічні фільми або плівки для радіо- чи телевізійного мовлення, передачі (програми) організацій мовлення, будь-яким патентом, зареєстрованим знаком на товари і послуги чи торгівельною маркою, дизайном, секретним кресленням, моделлю, формулою, процесом, правом на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау).

У разі якщо понесені товариством витрати підпадають під визначення роялті, то суми роялті, які платник податку на прибуток підприємства нараховує у звітному періоді, враховуються при визначенні об`єкта оподаткування відповідно до вимог пп. 140.1.2 п. 140.1 ст. 140 Кодексу.

Так, згідно з абз. 1 пп. 140.1.2 п. 140.1 ст. 140 ПК України витрати (крім тих, що підлягають амортизації), пов`язані з науково-технічним забезпеченням господарської діяльності, на винахідництво і раціоналізацію господарських процесів, проведення дослідно-експериментальних та конструкторських робіт, виготовлення та дослідження моделей і зразків, пов`язаних з основною діяльністю платника податку, витрати з нарахування роялті та придбання нематеріальних активів (крім тих, що підлягають амортизації) для їх використання в господарській діяльності платника податку включаються до складу витрат такого платника у повному обсязі.

При цьому, згідно з абз. 2 пп. 140.1.2 п. 140.1 ст. 140 ПК України до складу витрат платника податку на прибуток не включаються нарахування роялті у звітному періоді на користь нерезидента (крім нарахувань на користь постійного представництва нерезидента, яке підлягає оподаткуванню згідно з пунктом 160.8, нарахувань, що здійснюються суб`єктами господарювання у сфері телебачення і радіомовлення відповідно до Закону України "Про телебачення і радіомовлення", та нарахувань за надання права на користування авторським, суміжним правом на кінематографічні фільми іноземного виробництва, музичні та літературні твори) в обсязі, що перевищує 4 відсотки доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) (за вирахуванням податку на додану вартість та акцизного податку) за рік, що передує звітному, а також у випадках, якщо виконується будь-яка з умов, передбачених цим підпунктом Кодексу.

Витрати, які враховуються для визначення об`єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II Кодексу (п. 138.2 ст. 138 Кодексу).

Відповідно до п. 138.5 ст. 138 Кодексу інші витрати визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були здійснені, згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку.

Наказом Міністерства фінансів України від 31.12.1999 р. № 318 затверджено Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 "Витрати", відповідно до п. 29 якого До складу інших витрат включаються витрати, які виникають під час діяльності (крім фінансових витрат), але не пов`язані безпосередньо з виробництвом та/або реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг). До таких витрат належать, зокрема, інші витрати діяльності.

Враховуючи викладене, суд зазначає, що витрати платника податку на прибуток з нарахування роялті, згідно законодавства, яке було чинним у період з 2012-2014 р.р., включаються до складу витрат такого платника у повному обсязі згідно з пп. 140.1.2 п. 140.1 ст. 140 ПК України в тому звітному періоді, в якому фактично відбулося отримання таких прав (збільшення зобов`язання), тобто у періоді, в якому було підписано акт приймання-передачі ліцензійних прав.

Суд також зазначає, що ліцeнзійний дoгoвіp нa викopиcтaння тopгoвeльнoї мapки є документом, який визнaчaє yмoви, нa якиx влacник виключнoгo пpaвa нa викopиcтaння тopгoвeльнoї мapки пepeдaє пpaвo нa викopиcтaння такої тopгoвoї мapки тpeтій ocoбі aбo кoмпaнії.

Таким чином, ліцeнзійний дoгoвіp нa викopиcтaння тopгoвeльнoї мapки, цe yгoдa, дe вкaзaнo yпpoдoвж якoгo пepіoдy, нa підcтaві якиx вимoг і зa якy плaтy ліцeнзіaт мoжe кopиcтyвaтиcя кoнкpeтнoю тopгoвeльнoю мapкoю.

Нeвиключнa ліцeнзія - це тип ліцeнзійнoгo дoгoвopy нa викopиcтaння тopгoвoї мapки, яким пepeдбaчeнa мoжливіcть нaдaння ліцeнзії іншим учасникам pинкy як y дaнoмy peгіoні, тaк і зa йoгo мeжaми, а рoялті є фopмою oплaти зa oтpимaння пpaвa нa викopиcтaння тopгoвeльнoї мapки, якa пoлягaє в peгyляpниx відpaxyвaнняx ліцeнзіaтa нa кopиcть ліцeнзіapa. При цьому, приписами чинного законодавства не визначено, конкретно визначеної схеми (порядку, методики) нapaxyвaння poялті за користування знаком для товарів і послуг. Разом з тим, суд вважає, що розмір роялті може визначатися (але не виключно) y вигляді: відcoткa від тoвapooбігy пpoдyкції під кoнкpeтним тoвapним знaкoм; y вигляді фікcoвaнoї плaти; y вигляді відcoткa від нaцінки нa пpoдyкт; у вигляді визначення ставок роялті, виходячи з показників економічної діяльності підприємства, тощо.

Відповідно до ст. 6 ЦК України, сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Згідно зі ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі ст. 617 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 623 ЦК України, ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 1109 ЦК України, за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об`єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону. У ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об`єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об`єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об`єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір.

Зі змісту договору від 01.03.2011 р. № РО-1103 (п. 2.2 розділу ІІ) вбачається, що сторони фактично погодили розмір плати за використання об`єкта права інтелектуальної власності, а саме - розмір визначається сторонами в актах встановлення розміру роялті. На підтвердження факту визначення розміру роялті, позивачем надавалися акти встановлення розміру роялті (а.с. 152-187, т. 1), в яких визначений конкретний розмір роялті (за кожний місяць окремо) та строки їх сплати.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити, якщо інше не передбачено окремими законодавчими актами України: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Суд зазначає, що вказані вище акти встановлення розміру роялті хоча і не відносяться до видів первинних документів, але містять всі необхідні реквізити, які необхідні для надання документу ознаки первинного, у відповідності до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Посилання суду першої інстанції на те, що акти до вказаного договору не підтверджують підставу визначення суми винагороди, а також на те, що які числові показники впливають на розмір винагороди, які чинники впливали на те, що розмір винагороди за використання одного і того ж знаку за різні місяці варіюється від 1900000 грн. до 8300000 грн., суд апеляційної інстанції вважає помилковими, оскільки умовами договору від 01.03.2011 р. № РО-1103 (п. 2.2 розділу ІІ) фактично визначено ціну договору, яка визначається сторонами в актах встановлення розміру роялті за кожний місяць періоду, що перевірявся, а варіювання розміру роялті у різні місяці року може свідчити лише про те, що розмір роялті визначався від отриманого підприємством позивача валового доходу у період з 2012-2014 років.

Суму роялті, сплачену позивачем на користь ТОВ «КУА Траст Центр», як керуючого активами ЗНВПІФ «Інвестиційний Центр 1», встановлено висновком акту перевірки та матеріалами справи. На підтвердження обрахування щомісячного платежу позивач посилається на Математичне моделювання процесу розрахунку вартості роялті за використання інтелектуальної власності, розробленим ТОВ «КУА Траст Центр» та узгодженим ТОВ «ХРФФБ», яким визначено універсальну економіко-математичну модель для розрахунку сум роялті по ліцензійному договору між ліцензіаром та ліцензіатом, в ході використання ліцензіатом об`єкта інтелектуальної власності (а.с. 145-250, т. 3).

В свою чергу, відповідачем не доведено невідповідність фінансових умов ліцензійного договору загальноприйнятим правилам ведення господарської діяльності.

Щодо посилання податкового органу в акті перевірки на те, що до перевірки не надано первинні документи, які б підтверджували формування розміру винагороди, суд зазначає, що відповідачем не вказано (не конкретизовано), які саме документи (крім тих, що були надані платником) мало надати підприємство позивача та якими нормами законодавства визначений їх перелік та обов`язок їх формування.

Що стосується посилання суду першої інстанції на те, що позивачем не надано доказів на підтвердження прямого або опосередкованого причинно-наслідкового зв`язку між початком використання знаку у господарській діяльності та зростанням доходу, що саме його використання мало вплив на доходи підприємства, як і не надано доказів на підтвердження суми виплачених роялті з отриманими доходами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Під господарською діяльністю в Господарському кодексі України розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. (ст. 3 ГК України).

Згідно із пп. 14.1.231 п. 14.1 ст. 14 ПК України розумна економічна причина (ділова мета) - це причина, яка може бути наявна лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті господарської діяльності.

За ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відповідність господарської операції діловій меті, про що може свідчити і економічна обґрунтованість витрат на її здійснення, є необхідною умовою для реалізації платником податків права на отримання податкових преференцій, оскільки їх встановлення законодавцем має на меті стимулювання ділової активності учасників торгівельного обороту, що, у свою чергу, передбачає здійснення господарських операцій, що є об`єктом оподаткування, з метою досягнення економічного ефекту (ділової мети), а не тільки з метою отримання податкової вигоди. Відсутність економічної доцільності господарських операцій, окрім як здійснення їх з метою отримання податкової вигоди у вигляді витрат та/або податкового кредиту, є підставою для зменшення в податковому обліку платника податків сум витрат та/або податкового кредиту.

Завідома для платника податків відсутність розумної економічної причини щодо певних витрат при здійсненні господарської операції, як правило, виключає підстави для збільшення у податковому обліку витрат та/або податкового кредиту, оскільки таке у більшості своїй свідчить про відсутність ділової мети у такої господарської операції, як притаманної риси господарської діяльності.

Таким чином, право на формування податкових вигод виникає у платника податків за наявності сукупності обставин та підстав, однією із яких є ділова мета.

Суд зазначає, що видами діяльності підприємства позивача за КВЕД є: [64.30] - Трасти, фонди та подібні фінансові суб`єкти; [64.99] - Надання інших фінансових послуг (крім страхування та пенсійного забезпечення), н.в.і.у.; [66.19] - Інша допоміжна діяльність у сфері фінансових послуг, крім страхування та пенсійного забезпечення; [68.10] - Купівля та продаж власного нерухомого майна; [41.10] - Організація будівництва будівель.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що податковому органу та суду першої інстанції надавались копії фінансового звіту форми Ф-2 та декларації з доходу підприємства за 2012-2014 роки, які свідчать про зростання доходів підприємства позивача після використання торгового знаку (використання цього знаку на бланках підприємства, ділових документах, печатці, на офіційному веб-сайті, тощо). При цьому, суд зазначає, що використання позивачем торгового знаку здійснювалося з метою виокремлення його як суб`єкта господарської діяльності серед інших учасників господарських відносин, які надають подібні послуги (здійснення діяльності із залучення коштів фізичних та юридичних осіб для фінансування будівництва об`єктів житлової та нежитлової нерухомості), рекламі цього суб`єкта (в тому числі і у мережі Інтернет), тощо.

Що стосується посилання суду першої інстанції на те, що власником свідоцтва на право користування товарним знаком, право на використання якого було предметом договору від 01.03.2011 № РО-ПОЗ, є ТОВ «КУА Траст Центр», як юридична особа, облік результатів діяльності якої здійснюється окремо від обліку результатів діяльності пайового фонду, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності в Україні набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Згідно Закону України «Про інститути спільного інвестування» № 5080-VI від 05.07.2012 р. (із змінами та доповненнями), пайовий фонд - сукупність активів, що належать учасникам такого фонду на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються нею окремо від результатів її господарської діяльності» (ч. 1 ст. 41).

Кошти спільного інвестування - кошти, внесені засновниками корпоративного фонду, кошти та у випадках, передбачених цим Законом, інші активи, залучені від учасників інституту спільного інвестування, доходи від здійснення операцій з активами інституту спільного інвестування, доходи, нараховані за активами інституту спільного інвестування, та інші доходи від діяльності інституту спільного інвестування (відсотки за позиками, орендні (лізингові) платежі, роялті тощо).» (п. 11.ч. 1 ст. 1 Закону);

Активи, в тому числі права інтелектуальної власності, що купують за рахунок пайового інвестиційного фонду, стають часткою його активів.

Судом встановлено, що право власності на знак для товарів та послуг, включаючи майнові та немайнові права, які випливають із Свідоцтва України № 64927 від 17.07.2006 р., ЗНВПІФ «Інвест центр 1» отримав внаслідок укладення договору купівлі-продажу цього права 25.06.2010 р. між попереднім власником знаку ТОВ «Профбудальянс» та ТОВ «КУА ТРАСТ ЦЕНТР», як керуючого активами цього венчурного фонду.

У зв`язку з цим, суд зазначає, що право власності на товарний знак перейшло до активів саме ЗНВПІФ «Інвест центр 1», який перебуває під керуванням (управлінням правами майном) компанії управління активами ТОВ «КУА ТРАСТ ЦЕНТР». Оскільки Фонд є сукупністю активів, які, в свою чергу, є власністю інвесторів, укладаючи договори за рахунок активів пайового фонду, компанія з управління активами діє від свого імені, але в інтересах пайового фонду з обов`язковим зазначенням у таких договорах реквізитів фонду (ч. 2 ст. 43 Закону).

Судовим розглядом встановлено, що саме таким чином укладався договір купівлі-продажу товарного знаку (КУА, як керуюча активами Фонду) і саме таким чином визначено право власності на товарний знак в рішенні Господарського суду по справі № 38/210-10 від 08.09.2010 р. (КУА, як керуюча активами Фонду), а також саме таким чином сплачується роялті (КУА, як керуючої активами Фонду).

Що стосується посилання суду на те, що пайовий фонд не є особою, його не внесено до Державного реєстру, і тому власником свідоцтва на товарний знак є саме ТОВ «КУА Траст Центр», а позивач сплачує роялті ТОВ «КУА Траст Центр», суд апеляційної інстанції зазначає, що закритий недиверсифікований венчурний пайовий інвестиційний фонд «Інвестиційний центр 1» дійсно не є особою, яка наділена дієздатністю і саме тому всі дії з її активами виконує ТОВ «КУА Траст Центр». В свою чергу, підприємство позивача сплачує роялті через ТОВ «КУА Траст Центр» на окремий рахунок саме інвестиційного фонду, а не на рахунок компанії з управління активами цього фонду .

Що стосується не встановлення факту припинення договору № 02/08 від 03.08.2006 р., судом апеляційної інстанції встановлено, що цей договір припинив свою дію автоматично, оскільки Ліцензіар за цим Договором (ТОВ «Профбудальянс») втратив право на отримання ліцензійних платежів за використання торговельної марки внаслідок її продажу ЗНВПІФ «Інвест центр 1», від імені та в інтересах якого діяло ТОВ «КУА Траст Центр», оскільки згідно ст. 607 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється неможливістю його виконання.

Посилання суду першої інстанції на те, що дострокове розірвання договору його умовами не передбачено є помилковим, оскільки такий договір вважається припиненим в силу приписів ст. 607 ЦК України.

Що стосується посилання на те, що ЗНВПІФ «Інвест центр 1» не є юридичною особою та не може бути власником свідоцтва на право користування товарним знаком відповідно до вимог Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», суд апеляційної інстанції зазначає, що 25.06.2010 р. ЗНВПІФ «Інвест центр 1» набуло право власності на торговельну марку за участі КУА «Траст Центр», ліцензійні платежі стали надходити до активів ЗНВПІФ «Інвест центр 1», оскільки цей торговий знак було продано первісним власником (ТОВ «Профбудальянс») на користь ЗНВПІФ «Інвест центр 1», від імені та в інтересах якого виступало ТОВ «КУА Траст Центр», і саме це було зазначено у договорі купівлі-продажу.

Разом з тим, до державного реєстру в якості власника було внесено ТОВ «КУА Траст Центр», оскільки відсутня технічна можливість внести до реєстру особу, яка не є юридичною особою (як венчурний фонд). У зв`язку з цим, право власності ЗНВПІФ «Інвест центр 1» на торговий знак було встановлено в судовому порядку.

Що стосується посилання на те, що відносно правового статусу ЗНВПІФ «Інвест центр 1» до суду не надано жодного юридичного документу, або іншого належного доказу про створення та існування такого суб`єкту, його статус, взаємовідносини з ТОВ «КУА «Траст Центр», судовим розглядом встановлено, що ЗНВПІФ «Інвест центр 1» є Закритим недиверсифікованим венчурним пайовим інвестиційним фондом, який внесено до Єдиного державного реєстру інститутів спільного інвестування (ЄДРІСІ) (а.с. 174, т. 2).

При цьому, суд зазначає, що венчурний інвестиційний фонд - це корпоративний або пайовий недиверсифікований інвестиційний фонд, активи якого більше, ніж на 50 % складаються з корпоративних прав і цінних паперів, які не котируються на фондових біржах, здійснює виключно приватне розміщення емітованих ним цінних паперів. За порядком здійснення діяльності закритий інвестиційний фонд - якщо фонд або його компанія з управління активами не беруть на себе зобов`язання щодо викупу цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або його компанією з управління активами) до моменту припинення цього фонду. Закритий інвестиційний фонд створюється на визначений час і здійснює викуп своїх інвестиційних сертифікатів після закінчення терміну своєї діяльності. За структурою активів недиверсифікований ІСІ це інвестиційні фонди, структура активів яких не відповідає спеціальним вимогам. При цьому, пайовий інвестиційний фонд (ПІФ) - це інвестиційний фонд, активи якого належать інвесторам на правах спільної часткової власності, та перебувають в управлінні компанії з управління активами (КУА) і враховуються окремо від результатів її господарської діяльності.

Що стосується посилання суду першої інстанції на те, що щодо судового рішення Господарського суду Харківської області від 08.09.2010 р. по справі № 38/210-10, яким визнано за ТОВ «КУА «Траст Центр» що діє в інтересах та за рахунок ЗНВПІФ "Інвестиційний центр 1" (код 233212), право власності на торгівельну марку (знак для товарів і послуг), включаючи майнові та немайнові права, які випливають із Свідоцтва України № 64927 від 17.07.2006 року, але у вказаній справі № 38/210-10 ЗНВПІФ «Інвест центр 1» не є учасником справи, суд апеляційної інстанції зазначає, що ЗНВПІФ «Інвест центр 1», дійсно, не є юридичною особою, але ця особа може набувати цивільних прав та обов`язків через управляючу компанію. При цьому, вказане вище судове рішення від 08.09.2010 р. фактично стосується права власності на торговий знак саме ЗНВПІФ «Інвест центр 1», активи якого на момент його ухвалення перебували в управлінні ТОВ «КУА «Траст Центр». Також суд зазначає, що ЗНВПІФ «Інвест центр 1» не може бути учасником судової справи, оскільки не є юридичною особою . В той же час, він може бути власником такого активу, як знак для товарів та послуг.

Що стосується посилання на те, що висновки про те, що власником свідоцтва № 64927 від 17.07.2006 на право користування торговим знаком є ЗНВПІФ «Інвест центр 1», що суперечить висновку суду по справі № 38/210-10, який визнав саме за ТОВ «КУА «Траст Центр», що діє в інтересах та за рахунок закритого недиверсифікованого венчурною пайового інвестиційного фонду «Інвестиційний центр 1» (код 233212) право власності на торговий знак (знак для товарів і послуг), включаючи майнові та немайнові права, які випливають із Свідоцтва України № 64927 від «17» липня 2006 року, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Для того, щоб пайовий інвестиційний фонд набував майнові або немайнові права не вимагається рішення будь-якого суду, оскільки ці права він набуває за Законом України «Про інститути спільного інвестування», де зазначено, що кошти спільного інвестування - кошти, внесені засновниками корпоративного фонду, кошти та у випадках, передбачених цим Законом, інші активи, залучені від учасників інституту спільного інвестування, доходи від здійснення операцій з активами інституту спільного інвестування, доходи, нараховані за активами інституту спільного інвестування, та інші доходи від діяльності інституту спільного інвестування (відсотки за позиками, орендні (лізингові) платежі, роялті тощо).(п. 11 .ч. 1 ст. 1 Закону)

Відповідно до ч. 1 ст. 41 цього Закону, пайовий фонд - сукупність активів, що належать учасникам такого фонду на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються нею окремо від результатів її господарської діяльності.

Згідно з ч. 2 ст. 43 Закону України «Про інститути спільного інвестування», укладаючи договори за рахунок активів пайового фонду, компанія з управління активами діє від свого імені в інтересах пайового фонду з обов`язковим зазначенням у таких договорах реквізитів фонду.

Відповідно до ч. 1 ст. 48 Закону України «Про інститути спільного інвестування» активи інституту спільного інвестування можуть складатися з цінних паперів, коштів, у тому числі в іноземній валюті, банківських металів та інших активів, передбачених законодавством.

Положеннями ч. 1 ст. 177 ЦК України визначено, що об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Відповідно до ч. 1 ст. 495 ЦК України майновими правами інтелектуальної власності на торговельну марку є: 1) право на використання торговельної марки; 2) виключне право дозволяти використання торговельної марки; 3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Таким чином, фактичним власником немайнових прав є не ТОВ «КУА «Траст Центр» (хоча так і зазначено у відповідному свідоцтві), а ЗНВПІФ «Інвестиційний центр 1», оскільки у судовому рішенні зазначено позивачем ТОВ «КУА Траст Центр», який виступав від імені та в інтересах ЗНВПІФ «Інвестиційний центр 1».

Також при вирішенні спірних правовідносин суд враховує те, що якщо норма закону припускає неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, то діє презумпція правомірності рішень платника податку (пп. 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 ПК України).

У разі коли норми ПК України суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків (п. 56.21 ст. 56 ПК України).

Положеннями ч. 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Оскільки на підставі вказаного вище договору та актів встановлення розміру роялті у період, що перевірявся, ТОВ «ХРФФБ» за даними податкового обліку було віднесено до складу витрат нараховану суму винагороди на користь ТОВ «КУА Траст Центр», як керуючого активами ЗНВПІФ «Інвестиційний Центр 1» у загальному розмірі 127130922,00 грн., у т.ч. за 2012 рік у сумі 33873300,00 грн., за 2013 рік у сумі 39930000,00 грн., за 2014 рік у сумі 53537122,00 грн. та відповідачем не доведено, що визначена сторонами сума роялті є не підтвердженою документально, суд дійшов до висновку, що винесене контролюючим органом податкове повідомлення-рішення № 0000162205, яким визначено грошове зобов`язання з податку на прибуток у розмірі 30365975,00 грн (в т.ч. основний платіж - 24292780,00 грн., штрафні (фінансові) санкції - 6073195,00 грн) є неправомірним та підлягає скасуванню, оскільки висновки акту перевірки в цій частині не підтверджують факту порушення позивачем вимог податкового законодавства.

Що стосується посилань контролюючого органу в акті перевірки № 630/20-30-22-05/34017001 від 14.09.2015 р. на порушення позивачем пп. 39.4.2 п. 39.4 ст. 39 Податкового кодексу України, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до пп. 39.2.1 п. 39.2 ст. 39 ПК України (тут і далі в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), для цілей цього Кодексу контрольованими операціями є: господарські операції з придбання (продажу) товарів (робіт, послуг), що здійснюються платниками податків з пов`язаними особами - резидентами, які: сплачують податок на прибуток підприємств та/або податок на додану вартість за іншою ставкою, ніж базова (основна), що встановлена відповідно до цього Кодексу, станом на початок податкового (звітного) року.

Згідно з пп. 39.4.2 п. 39.4 ст. 39 ПК України, платники податків (крім Національного банку України), які протягом звітного періоду здійснювали контрольовані операції, зобов`язані подавати звіт про контрольовані операції центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, до 1 травня року, наступного за звітним, засобами електронного зв`язку в електронній формі з дотриманням вимог закону щодо електронного документообігу та електронного цифрового підпису.

Положеннями пп. 14.1.159 п. 14.1 ст. 14 ПК України визначено поняття пов`язані особи. Так, пов`язані особи - юридичні та/або фізичні особи, відносини між якими можуть впливати на умови або економічні результати їх діяльності чи діяльності осіб, яких вони представляють.

При визнанні осіб пов`язаними враховується вплив, який може здійснюватися через володіння однією особою корпоративними правами інших осіб відповідно до укладених між ними договорів або за наявності іншої можливості однієї особи впливати на рішення, що приймаються іншими особами. При цьому такий вплив враховується незалежно від того, чи здійснюється він особою безпосередньо і самостійно або спільно з пов`язаними особами, що визнаються такими відповідно до цього підпункту.

Пов`язаними особами для цілей трансфертного ціноутворення визнаються:

а) юридичні особи - у разі якщо одна з таких осіб безпосередньо та/або опосередковано (через пов`язаних осіб) володіє корпоративними правами юридичної особи у розмірі 20 і більше відсотків;

б) фізична та юридична особа - у разі якщо фізична особа безпосередньо та/або опосередковано (через пов`язаних осіб) володіє корпоративними правами іншої юридичної особи у розмірі 20 і більше відсотків;

в) юридичні особи - у разі якщо одна і та сама особа безпосередньо та/або опосередковано володіє корпоративними правами таких юридичних осіб і розмір частки корпоративних прав у кожній юридичній особі становить 20 і більше відсотків;

г) юридична особа і особа, що має повноваження на призначення (обрання) одноособового виконавчого органу такої юридичної особи або на призначення (обрання) 50 і більше відсотків складу її колегіального виконавчого органу або наглядової ради;

ґ) юридичні особи, одноособові виконавчі органи яких призначені (обрані) за рішенням однієї і тієї самої особи (власника або уповноваженого ним органу);

д) юридичні особи, в яких 50 і більше відсотків складу колегіального виконавчого органу або наглядової ради призначено (обрано) за рішенням однієї і тієї самої особи (власника або уповноваженого ним органу);

е) юридичні особи, в яких 50 і більше відсотків складу колегіального виконавчого органу та/або наглядової ради становлять одні й ті самі фізичні особи;

є) юридична особа та фізична особа - у разі здійснення фізичною особою повноважень одноособового виконавчого органу такої юридичної особи;

ж) юридичні особи, в яких повноваження одноособового виконавчого органу здійснює одна й та сама особа;

з) фізичні особи: чоловік (дружина), батьки (у тому числі усиновлювачі), діти (повнолітні, малолітні/неповнолітні, у тому числі усиновлені), повнорідні та неповнорідні брати і сестри, опікун, піклувальник, дитина, над якою встановлено опіку чи піклування.

Враховуючи наведені вище приписи ПК України, колегія суддів дійшла до висновку, що господарські операції вчинені позивачем, не є за своєю природою контрольованими, у зв`язку із тим, що ЗНВПІФ "Інвест центр 1" та ТОВ "Харківський регіональний фонд фінансування будівництва" не можуть бути пов`язаними особами, оскільки ЗНВПІФ "Інвест центр 1" не є ані юридичною, ані фізичною особою, як про це прямо вказано в пп. 14.1.159 п. 14.1 ст. 14 ПК України.

У зв`язку з цим, суд дійшов висновку, що винесене контролюючим органом податкове повідомленні-рішення № 0000182205, яким визначено грошове зобов`язання за платежем адміністративні штрафи та інші санкції на загальну суму 365400,00 грн. також є неправомірним, а тому підлягає скасуванню.

Судом першої інстанції при вирішенні спірних правовідносин не було враховано вищенаведені обставини, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Що стосується вимоги позивача про зобов`язання відповідача надати позивачу затверджену методику обчислення розміру роялті, на яку вони весь час спираються, з посиланням на норми чинного законодавства та визначити критерії, такі. як «великий розмір роялті», «нормальний розмір роялті», «замалий розмір роялті», за яким можна або не можна відносити витрати на роялті у господарській діяльності, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до статті 13 Конвенції захисту прав людини кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У цій статті гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

В абзаці десятому пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

З матеріалів справи судом встановлено, що підставою для звернення позивача до суду першої інстанції слугувала його фактична незгода з висновками контролюючого органу про порушенням позивачем вимог податкового законодавства, які викладені в акті № 630/20-30-22-01/34017001 від 14.09.2015 року, на підставі якого, відповідачем прийняті податкові повідомлення-рішення № 0000162205, яким визначено грошове зобов`язання з податку на прибуток у розмірі 30365975,00 грн (в т.ч. основний платіж - 24292780,00 грн., штрафні (фінансові) санкції - 6073195,00 грн) та № 0000182205, яким визначено грошове зобов`язання за платежем адміністративні штрафи та інші санкції на загальну суму 365400,00 грн.

Таким чином, суд вважає, що належним способом захисту прав та інтересів позивача у цій справі є скасування вказаних вище податкових повідомлень-рішень. При цьому, позивач не вказує, на підставі яких норм права податковий орган зобов`язаний мати у наявності та надавати платнику податків таку методику.

У зв`язку з цим, вимоги позивача в цій частині задоволенню не підлягають.

Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 326, 327 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківський регіональний фонд фінансування будівництва" задовольнити частково.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.03.2021 по справі №820/477/16 скасувати та прийняти нове судове рішення, яким позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківський регіональний фонд фінансування будівництва" задовольнити частково.

Скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Дзержинському районі м. Харкова Головного управління ДФС у Харківській області від 30.09.2015 року № 0000162205 та № 0000182205.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя (підпис)Н.С. БартошСудді(підпис) (підпис) А.М. Григоров З.Г. Подобайло Повний текст постанови складено 30.09.2021 року