ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Гриціва М. І., Князєва В. С.на постанову від 9 вересня 2020 року у справі № 826/16317/16 (провадження № 11-499апп19)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридичне бюро «Алєксєєв, Боярчуков та партнери» (далі - ТОВ «ЮБ «Алєксєєв, Боярчуков та партнери») до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» Коваленка Олександра Володимировича (далі - уповноважена особа Фонду, Фонд, ПАТ «Фідобанк», Банк відповідно), третя особа - Фонд, про визнання протиправними дій.
У жовтні 2016 року ТОВ «ЮБ «Алєксєєв, Боярчуков та партнери» звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправним та скасувати рішення уповноваженої особи Фонду щодо віднесення до категорії нікчемних угод договору купівлі-продажу нежилого приміщення від 18 травня 2016 року № 459, укладеного між ПАТ «Фідобанк» і ТОВ «ЮБ «Алєксєєв, Боярчуков та партнери», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко І. Л. (далі - договір № 459).
Пізніше ТОВ «ЮБ «Алєксєєв, Боярчуков та партнери» змінило свої позовні вимоги та просило суд визнати протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо віднесення до категорії нікчемних угод договору № 459.
Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 20 січня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2017 року, позов задовольнив.
Велика Палата Верховного Суду постановою від 9 вересня 2020 року касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду задовольнила частково. Скасувала постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 січня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2017 року і закрила провадження у справі.
На думку суддів Великої Палати Верховного Суду, сам факт віднесення Фондом правочину до категорії нікчемних не може вважатися порушенням прав іншої сторони правочину. Рішення про віднесення угод до категорії нікчемних не може бути оскаржене, оскільки воно не порушує прав і законних інтересів іншої сторони правочину. Нікчемний правочин є нікчемним відповідно до закону, а не рішення. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) та частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2002 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 4452-VI)) незалежно від того, чи була проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів Банку і ухвалено відповідне рішення.
Отже, видання такого внутрішнього рішення Банку не породжуєнегативнихправовихнаслідків для другої сторонниправочину, яка вважає його дійсним. Рішення Банку не може встановлюватиобов`язки для іншої сторони договору. Для застосуваннянаслідківнікчемностіправочину Банк повинен звертатися до суду, і тільки в разіухваленнявідповідногорішення судом та набуття ним законної сили для сторонниправочинуможутьнаступатинегативнінаслідки, зокрема,витребування майна, отриманого ТОВ «ЮБ «Алєксєєв, Боярчуков та партнери»внаслідокнікчемногоправочину (на думку Фонду).
Скасовуючи рішення адміністративних судів першої та апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що спір у справі не підвідомчий ні адміністративним, ні господарським судам, оскільки вимога позивача не є правильно обраним способом захисту своїх прав, бо дії чи рішення уповноваженої особи Фонду щодо віднесення правочину до категорії нікчемних не порушують прав і законних інтересів іншої сторони правочину.
За таких обставин більшість суддів Великої Палати Верховного Суду дійшли висновку, що спір у цій справі не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції.
Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.
Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Із цим висновком ми погоджуємося з огляду на таке.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Акти, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 надав конституційне тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України. Так, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
Конституційний Суд України зазначив, що КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
Крім того, Конституційний Суд України в Рішенні від 25 листопада 1997 року
№ 6-зп сформулював правову позицію, за якою удосконалення законодавства в контексті статті 55 Конституції України має бути поступовою тенденцією, спрямованою на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень (пункт 2 мотивувальної частини). Ця правова позиція кореспондується з положеннями статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо ефективного засобу юридичного захисту від порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження.
На час винесення постанови Великою Палатою Верховного Суду чинним є КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII). Здійснюючи перевірку застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права, потрібно з`ясувати, чи дотримано судами положень КАС, які були чинними на момент винесення рішення у справі.
Статтею 6 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. За частиною третьою цієї статті у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень належить перевіряти, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); … 6) розсудливо; … 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За змістом частини першої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій.
Вичерпний перелік публічно-правових справ, на які не поширюється юрисдикція адміністративних судів, визначено в частині третій цієї статті КАС.
Крім того, необхідно врахувати правове регулювання юрисдикції адміністративних судів, передбачене КАС у редакції Закону № 2147-VIII.
Так, згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС у редакції Закону № 2147-VIII юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Публічно-правовий спір - спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (частина друга статті 4 КАС у редакції Закону
№ 2147-VIII).
З аналізу наведених норм права вбачається, що КАСрегламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Не поширюють свою дію ці положення на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.
При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин.
В обсязі конкретних обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин обмежується встановленням реальної правової природи спірних правовідносин, з`ясуванням статусу Фонду, мети його створення, завдань, поставлених перед ним, повноважень та обов`язків Фонду та його уповноважених осіб, функцій, які на нього покладаються, порядку здійснення контролю за його діяльністю.
Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Суспільні відносини регулюються обов`язковими до виконання нормативно-правовими актами, які видаються органами законодавчої та виконавчої влади, у межах наданих їм повноважень.
Верховна Рада України, реалізуючи законодавчу функцію, визначила Фонд та Національний банк України особливими суб`єктами, які мають повноваження у сфері регулювання банківської діяльності, гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
Спеціальними законами у цій сфері є Закон № 4452-VI та Закон України від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки та банківську діяльність».
Системний аналіз зазначених законів дає підстави стверджувати, що законодавцем закріплено за Фондом нормотворчу та регулятивну функцію у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку та їх ліквідацію. Фонд також уповноважений здійснювати функції нагляду та перевірки банків та має право на застосування примусу (у тому числі шляхом накладення адміністративних санкцій), що переконливо свідчить про наявність у Фонду владних та управлінських повноважень.
За правилами частини сьомої статті 3 Закону № 4452-VI органи державної влади та Національний банк України не мають права втручатись у діяльність Фонду щодо реалізації законодавчо закріплених за ним функцій та повноважень.
Статтею 1 Закону № 4452-VI встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв`язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та Національного банку України.
Згідно з частинами першою, другою статті 3 цього Закону Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права.
У межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами (частини перша, друга статі 6 Закону № 4452-VI).
Отже, законодавець наділив Фонд виключними повноваженнями у сфері забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, при реалізації яких Фонд виконує функції державного управління, а тому спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами КАС.
У зазначеній справі (за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду на рішення адміністративних судів першої та апеляційної інстанцій) спір виник через те, що уповноважена особа Фонду на підставі частин першої та другої статті 38 Закону № 4452-VI, за результатами перевірки правочинів (договорів, операцій) за вкладними операціями на предмет виявлення правочинів, які є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті, віднесла до нікчемних правочинів договір № 459, укладений між ПАТ «Фідобанк» і ТОВ «ЮБ «Алєксєєв, Боярчуков та партнери».
Згідно з частиною другою статті 38 Закону № 4452-VI Фонд протягом дії тимчасової адміністрації зобов`язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Частина третя цієї статті містить перелік підстав, за яких правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними.
Відповідно до пунктів 1, 3 розділу ІІ «Процедура прийняття уповноваженою особою Фонду рішення про фіксацію виявленого факту нікчемності правочинів (у тому числі договорів)» Інструкції про порядок виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, а також дій Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у разі їх виявлення затвердженої рішенням виконавчої дирекції Фонду від 26 травня 2016 року № 826 (далі - Інструкція) протягом трьох робочих днів з дати запровадження Фондом тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду розпочинає перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації у банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними. Уповноважена особа Фонду своїм розпорядчим документом створює комісію для здійснення перевірки документів, пов`язаних із вчиненням правочинів (укладенням договорів), метою якої є виявлення фактів нікчемності таких правочинів (укладених договорів), виявлення фактів шахрайства та інших протиправних дій зі сторони працівників банку або інших осіб стосовно банку (далі - Комісія).
За наслідками проведення перевірки Комісією складаються та подаються на розгляд уповноваженій особі Фонду пропозиції та висновки, які оформлюються відповідним актом (актами) перевірки (абзац перший пункту 7 розділу ІІ Інструкції).
Абзацами першим, третім пункту 8 розділу ІІ Інструкції встановлено, що уповноважена особа Фонду протягом двох робочих днів з дня подання відповідного акта перевірки розглядає пропозиції й висновки, викладені в ньому, та в разі згоди з висновками готує та підписує відповідний розпорядчий документ і вчиняє інші необхідні дії. Про прийняте рішення уповноважена особа Фонду повідомляє протягом одного робочого дня Фонд, сторони виявленого нікчемного правочину (договору) та в разі потреби - правоохоронні органи.
Фактично позивачем оскаржено рішення комісії з перевірки правочинів, договорів за господарською діяльністю, призначеної уповноваженою особою Фонду, оформлене протоколом від 25 липня 2016 року.
Підставою таких позовних вимог має бути частина перша статті 54 Закону
№ 4452-VI, якою передбачено, що рішення, які приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.
На нашу думку, дії та рішення уповноваженої особи Фонду при виконанні вимог частини другої статті 38 Закону № 4452-VI вчиняються на виконання функцій та завдань Фонду та належать до його компетенції як суб`єкта владних повноважень.
Так, основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. На виконання свого основного завдання Фонд у порядку, передбаченому цим Законом, здійснює низку функцій, зокрема здійснює процедуру виведення неплатоспроможних банків з ринку, зокрема, шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків(частини перша та друга статті 4 Закону № 4452-VI).
Тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом (стаття 2 Закону № 4452-VI).
Особливості запровадження процедури тимчасової адміністрації, права та обов`язки Фонду та уповноваженої особи Фонду на період запровадження тимчасової адміністрації банку передбачено розділом VII Закону № 4452-VI.
З положень статей 34-43 Закону № 4452-VI вбачається, що на Фонд під час проведення процедури тимчасової адміністрації банку покладається ряд обов`язків, які належать йому як суб`єкту владних повноважень, а не як суб`єкту господарювання чи його керівним органам, зокрема: обов`язок розпочати процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку у строк, визначений даним Законом; обов`язок здійснити заходи щодо збереження активів банку, запобігання втрати майна та збитків банку; обов`язок затвердити план врегулювання (рішення Фонду, що визначає спосіб, економічне обґрунтування, строки та умови виведення неплатоспроможного банку з ринку).
Отже, під час виконання зазначених обов`язків у межах процедури тимчасової адміністрації Фонд чи уповноважена особа Фонду здійснює владні управлінські повноваження на виконання законодавчо закріплених завдань та функцій.
Після запровадження процедури тимчасової адміністрації банку на Фонд покладено обов`язок вжити заходи щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та збитків банку, передбачені статтею 38 Закону № 4452-VI.
З аналізу положень частин першої, другої статті 38 Закону № 4452-VI вбачається, що обов`язок Фонду щодо збереження активів банку реалізується шляхом забезпечення проведення Фондом протягом дії тимчасової адміністрації перевірки правочинів на предмет виявлення правочинів, що є нікчемними.
Вказана норма стосується правочинів, однією із сторін якого є банк, щодо якого запроваджено тимчасову адміністрацію, тобто свідчить про те, що законодавець передбачив спеціальні норми, які покликані встановити нікчемні правочини, мета яких суперечить майновим інтересам банку. Ці норми мають пріоритет над загальними нормами цивільного законодавства щодо нікчемності правочинів.
Отже, обов`язки Фонду, визначені у статті 38 Закону № 4452-VI, стосуються реалізації законодавчо закріплених функцій та повноважень Фонду та виконуються з метою збереження активів банку, запобігання втрати майна та збитків банку при проведенні процедури виведення з ринку неплатоспроможного банку під час тимчасової адміністрації. У таких правовідносинах Фонд діє як суб`єкт владних повноважень,адже реалізація цієї функції Фонду має публічний (за сферою реалізації) та владний характер (за методом впливу).
Таким чином, Фонд при виконанні обов`язку, передбаченого статтею 38 Закону № 4452-VI, діє як суб`єкт владних повноважень у розумінні КАС.
Відповідно до частини десятої статті 38 Закону № 4452-VI усі або частина повноважень Фонду, визначених цією статтею, можуть бути делеговані Фондом уповноваженій особі Фонду.
Уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку (пункт 17 статті 2 Закону № 4452-VI).
Абзацом другим частини третьої статті 34 Закону № 4452-VI передбачено, що всі або частина повноважень Фонду, визначені цим Законом, можуть бути делеговані одній або кільком уповноваженим особам Фонду. У разі делегування повноважень кільком уповноваженим особам Фонд зазначає обсяг повноважень кожної з них. Здійснення повноважень органів управління банку може бути делеговано тільки одній уповноваженій особі.
Тобто делегування повноважень Фонду є правом, а не обов`язком Фонду, а обсяг делегованих повноважень у кожному конкретному випадку може бути різним.
Оскільки обов`язок Фонду, визначений статтею 38 Закону № 4452-VI, віднесений до компетенції Фонду як суб`єкта владних повноважень при реалізації публічно-владних управлінських функцій, то виконання цього обов`язку уповноваженою особою Фонду при делегуванні їй таких повноважень свідчить про те, що вона діє як посадова особа, а не як керівник банку. Той факт, що Фонд делегує частину повноважень уповноваженій особі Фонду, не змінює владний та управлінський характер таких функцій, а також не змінює їх суті та змісту. Отже, в цьому випадку має місце публічний і владний характер діяльності самої уповноваженої особи Фонду.
Таким чином, спір, предметом якого є перевірка законності дій чи рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владно-управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави на відповідність законам України та іншим нормативно-правовим актам, підлягає вирішенню за правилами адміністративного судочинства.
Крім того, Фонд чи уповноважена особа Фонду не були сторонами договору № 459, укладеного позивачем і Банком, а відповідно між позивачем та Фондом чи його уповноваженою особою не виникло інших правовідносин, ніж ті, що випливають з оскаржуваного рішення, який за своєю юридичною природою є рішенням суб`єкта владних повноважень, винесеним на підставі та у спосіб, визначені Законом № 4452-VI.
Отже, обсяг та зміст конкретних обставин цієї справи та їх нормативне регулювання дають підстави вважати, що незгода з рішенням Фонду про віднесення правочину до переліку нікчемних, підстави визнання яких встановлені законом, спричиняють публічно-правовий спір, пов`язаний зі здійсненням владних управлінських функцій, що підпадає під юрисдикцію адміністративних судів.
Правовідносини, які складаюся між зацікавленими особами та уповноваженою особою Фонду стосовно зазначених та подібних їм обставин, є публічними, за яких ця особа на підставі регулятивного акта реалізує владні управлінські повноваження (функції), однією з яких, зокрема, і є її обов`язок прийняти рішення про віднесення правочину (договору) до нікчемних на підставі закону.
На наше переконання, саме за правилами адміністративного судочинства особа, яка оскаржує дії Фонду чи її уповноваженої особи, вправі (за наявності для цього підстав та з дотриманням процедури розгляду) вимагати визнання протиправним дій чи рішення уповноваженої особи Фонду щодо віднесення правочину до нікчемних, у разі коли таке рішення прийнято не на підставі закону, який містить перелік підстав, за яких правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними (частина третя статті 38 Закону № 4452-VI).
Оскільки позовні вимоги в цій справі стосуються оскарження рішення, яке є актом (рішенням) суб`єкта владних повноважень, то відповідачем у такій справі має бути Фонд або уповноважена особа Фонду, якій делеговані відповідні повноваження, а не Банк.
ПАТ «Фідобанк» не порушував права та інтереси позивача та не видавав спірне рішення щодо віднесення договору № 459 до нікчемних правочинів, оскільки це виключно повноваження Фонду як суб`єкта владних повноважень.
Крім того, не можемо погодитись із висновком Великої Палати Верховного Суду про те, що рішення (накази) про нікчемність правочинів не можуть встановлювати обов`язки для контрагентів банку, тому сам факт ухвалення рішення про нікчемність правочину не може вважатися порушенням прав іншої сторони правочину.
Так, відповідно до пункту 4 частини другої статті 37 Закону № 4452-VI Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду (у разі делегування їй повноважень) має право повідомляти сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.
З положень статей 37, 38 Закону № 4452-VI вбачається, що Фонд або його уповноважена особа наділені повноваженнями щодо виявлення ознак, які свідчать про нікчемність правочинів, тобто мають право здійснити юридичну кваліфікацію таких правочинів стосовно їх нікчемності, прийняти відповідне рішення і повідомити про це сторони правочину, а також вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності правочинів.
Такі повноваження мають характер публічно-владних, оскільки під час їх реалізації в односторонньому порядку виражається воля суб`єкта владних повноважень - Фонду або його уповноваженої особи, а їх реалізації зумовлює правові наслідки для банку, його контрагентів чи вкладників незалежно від їх волі чи бажання.
Таким чином, оскільки в силу вимог статті 38 Закону № 4452-VI Фонд зобов`язаний у межах заходів щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втратам майна та збитків банку протягом дії тимчасової адміністрації здійснити не тільки перевірку правочинів на предмет виявлення нікчемних правочинів, але і вчинити дії щодо застосування наслідків нікчемності правочинів, таке рішення Фонду або уповноваженої особи впливає на права іншої сторони.
Зважаючи на те, що у відносинах, які виникають при виконанні обов`язку, передбаченого статтею 38 Закону № 4452-VI, Фонд або його уповноважена особа здійснюють публічно-владні управлінські функції і за змістом статті 4 КАС він є суб`єктом владних повноважень, - цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
За таких обставин вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була перевірити справу з точки зору дотримання адміністративними судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права та ухвалити відповідне рішення.
Судді Великої Палати
Верховного Суду: О. Б. Прокопенко
М. І. Гриців
В. С. Князєв
