ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
іменем України
27 вересня 2021 року м. Чернігів
Унікальний номер справи № 741/580/20
Головуючий у першій інстанції - Киреєв О. В.
Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1278/21
Чернігівський апеляційний суду складі:
головуючої - судді Шитченко Н.В.,
суддів Висоцької Н.В., Мамонової О.Є.,
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Носівського районного суду Чернігівської області від 28 травня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину нерухомого майна,
місце ухвалення судового рішення - м. Носівка,
час проголошення рішення - 16 год 38 хв.,
дата складення повного тексту рішення суду першої інстанції - 07 червня 2021 року.
У С Т А Н О В И В:
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , в якому з урахуванням уточнених вимог, просила визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .
У мотивування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначала, що вона та ОСОБА_2 до реєстрації шлюбу протягом одного року проживали однією сім`єю в гуртожитку Носівського цукрового заводу, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто перебували у фактичних шлюбних відносинах. 21 березня 2003 року на ім`я ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , і того ж дня - 21 березня 2003 року на ім`я позивачки було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки розміром 0,19 га, яка розташована за цією ж адресою та призначена для ведення особистого підсобного господарства і будівництва та обслуговування жилого будинку. Відповідач не визнає право ОСОБА_1 на 1/2 частину зазначеного житлового будинку, що зумовило звернення з даним позовом.
Рішенням від 28 травня 2021 року Носівський районний суд Чернігівської області відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину нерухомого майна.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до реєстрації шлюбу проживали разом, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто перебували у фактичних шлюбних відносинах. У період спільного проживання без реєстрації шлюбу сторони придбали будинок за належні обом кошти, зароблені спільною працею, в якому через місяць жили разом як подружжя.
Указувала, що хоча спірний будинок оформлено на ім`я відповідача, але садиба є спільним майном, оскільки придбана у результаті спільної трудової участі. Вважала, що районний суд не надав належної оцінки тому, що з 2000 по 2005 роки позивачка працювала у ТОВ «Носівський цукровий завод», що підтверджує ступінь її трудової участі в придбанні будинку, її батьки також допомагали грошовими коштами на його придбання. В цей період відповідач не працював і коштів на придбання будинку відповідно не мав, а запис у його трудовій книжці про роботу у Вірменії спростовується записами у паспорті, які підтверджують, що він перебував в Україні і був зареєстрований за тією ж адресою, що і позивачка.
Наполягає на тому, що ОСОБА_2 не надав жодних доказів на підтвердження джерела походження коштів, за які було придбано спірний будинок. Відповідач ввів районний суд в оману, зазначаючи, що спірний будинок був придбаний за його власні кошти, оскільки таких коштів у нього не могло бути через відсутність постійної роботи в Україні.
У наданому відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , вважаючи рішення суду законним і обрунтованим, просив апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Доводи відзиву зводяться до того, що відповідач заперечує проти проживання з ОСОБА_1 однією сім`єю до реєстрації шлюбу, зазначаючи, що такі обставини не підтвердили і свідки, допитані у суді першої інстанції. Указує на те, що в ході розгляду справи № 741/615/18 за заявою ОСОБА_1 про видачу обмежувального напису, остання у судовому засіданні підтверджувала, що спірний будинок придбано за особисті кошти відповідача, проте при вирішенні даного спору її позиція щодо джерела походження коштів є протилежною. Наголошує на тому, що і земельна ділянка, і будинок АДРЕСА_1 придбані за його особисті кошти, але земельну ділянку оформлено на ім`я ОСОБА_1 через відсутність у нього, як іноземця, права на придбання земельної ділянки у власність на території України.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду без змін, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 щодо визнання спірного житлового будинку спільною сумісною власністю та визнання за нею права власності на 1/2 його частину, суд першої інстанції виходив з безпідставності заявлених вимог, зазначивши, що стороною позивача не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що житловий будинок АДРЕСА_1 набутий сторонами внаслідок їх спільної праці.
Суд констатував, що позивачка не заявляла вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю з відповідачем, як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, в період придбання спірного житлового будинку, а отже відсутні підстави, передбачені ст. 74 СК України, для висновку про те, що він належить сторонам на праві спільної сумісної власності.
З таким висновком районного суду погоджується апеляційний суд, оскільки він ґрунтується на матеріалах справи та відповідає вимогам чинного законодавства.
У справі встановлено, що 21 березня 2003 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Носівського районного нотаріального округу Чернігівської області Рекухою Л.І. та зареєстровано в реєстрі за № 515 (а.с. 28).
Того ж дня, 21 березня 2003 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки розміром 0,19 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення: для ведення особистого підсобного господарства і будівництва та обслуговування жилого будинку. Договір посвідчено приватним нотаріусом Носівського районного нотаріального округу Чернігівської області Рекухою Л.І. та зареєстровано в реєстрі за № 517 (а.с. 27).
08 квітня 2003 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб, який рішенням Носівського районного суду Чернігівської області від 13 вересня 2017 року було розірвано (а.с. 22, 67).
Від шлюбу сторони мають спільного сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 24).
Звернувшись з позовом про визнання права власності на 1/2 частину нерухомого майна, ОСОБА_1 указувала на те, що з квітня 2002 року, тобто протягом року до реєстрації шлюбу (08 квітня 2003 року), проживала разом з ОСОБА_2 , сторони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто перебували у фактичних шлюбних відносинах, а тому житловий будинок АДРЕСА_1 належить їм на праві спільної сумісної власності.
Частинами 1, 3 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Приписами ч. 2 ст. 43 ЦПК України встановлено, що учасники справи, крім іншого, зобов`язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи та подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79, 80 ЦПК України).
Згідно приписів ч. 1, 5-7 ст. 81, ч. 1 ст. 89 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно з роз`ясненнями, викладених у пунктах 9, 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» № 161 від 12 червня 1998 року (у редакції, чинній на момент придбання спірної квартири) вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об`єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеної при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.
Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна й робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, вклади до кредитних установ; паєнагромадження в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами.
Судам слід мати на увазі, що правила статей 22, 28, 29 КпШС не застосовують до спорів про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Такі спори мають вирішуватися згідно з п. 1 ст. 17 Закону України «Про власність», відповідних норм Цивільного кодексу України і з урахуванням роз`яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в п. 5 постанови від 22 рудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».
Пунктом 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» № 20 від 22 рудня 1995 (у редакції, чинній на момент придбання спірного будинку) роз`яснено, що, розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону «Про власність», ст. 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України); майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім`ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 17, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону «Про власність»); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передані при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім`ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).
Відповідно до ст. 17 Закону «Про власність» (у редакції, чинній на момент придбання спірного будинку) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
Згідно із частиною першою статті 24 Кодексу про шлюб та сім`ю України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (аналогічні положення містять пункти 1, 2 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України).
Суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 1 січня 2004 року особами, які проживали однією сім`єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці. Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю.
Тільки в разі встановлення цих фактів та обставин положення частини першої статті 24 Кодексу про шлюб та сім`ю України, частини першої статті 17 Закону України від 7 лютого 1991 року № 697-ХІІ «Про власність» вважається правильно застосованим із дотриманням рекомендацій, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» та від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».
Указаний правовий висновок висловлений Верховним Судом України у постанові від 11 березня 2015 року № 6-211цс14 та підтверджений постановою Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 523/19685/14-ц.
Отже, розглядаючи позови про визнання спільною власністю майно, набуте до 01 січня 2004 року особами, які не перебували у зареєстрованому шлюбі, суди повинні виходити з того, що таке майно є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбано внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їх спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.
Суд першої інстанції, проаналізувавши вищенаведені норми та перевіривши обставини справи у сукупності, дійшов обгрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 , усупереч вимогам ст. 12, 81 ЦПК України, не надала належних та допустимих доказів на підтвердження набуття сторонами житлового будинку АДРЕСА_1 внаслідок їх спільної праці.
Оскільки до набрання чинності Сімейним кодексом України, тобто до 01 січня 2004 року, правовий інститут проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу не існував, придбання особами майна за спільні кошти мало доводитись на підставі відповідних письмових доказів, що засвічували б наявність спільних коштів та витрат, тощо. Матеріали даної справи належних доказів на підтвердження придбання спірного будинку саме за спільні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не містять і доводи апеляційної скарги цих висновків суду не спростовують.
На думку апеляційного суду, лише показання свідків в суді першої інстанції за відсутності інших належних доказів не підтверджують обставини набуття права власності на спірне майно за рахунок саме спільної праці сторін унаслідок одержання спільних або особистих доходів, які було об`єднано ними для набуття спільного майна. Колегія суддів не вважає належним доказом щодо обставин набуття будинку показання свідка ОСОБА_5 , відносно того, що завдаток його колишньому власнику предавався батьком позивачки, оскільки свідок є матір`ю останньої, зацікавлена у вирішенні спору на користь доньки, і ці її пояснення не підтверджується наявними у справі письмовими доказами.
Колегія суддів ураховує, що згідно з п. 2 договору купівлі-продажу від 21 березня 2003 року, продаж житлового будинку АДРЕСА_1 вчинено за суму 7 000 грн, які продавець ( ОСОБА_3 ) одержав повністю. У даному договорі покупцем зазначений ОСОБА_2 , договір є чинним та неоспореним, належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження доводів щодо придбання будинку внаслідок спільної праці ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суду не надано. При цьому, в ході розгляду іншої справи за участю сторін позивачка не заперечувала, що відповідач мав власні кошти на час придбання будинку, про що свідчить роздруківка технічного запису судового засідання у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 про видачу обмежувального припису (т. 1 а.с. 136-145).
Посилання позивачки на те, що у період з 2000 по 2005 роки вона працювала у ТОВ «Носівський цукровий завод», а відповідач не працював, а отже коштів на придбання будинку не мав, апеляційний суд відхиляє, як необрунтовані, оскільки такі доводи самі по собі за відсутності інших доказів беззаперечно не підтверджують заявлених вимог.
Факт роботи батьків ОСОБА_1 у період набуття відповідачем спірного будинку не свідчить про те, що вони брали участь грошовими коштами у придбанні нерухомості. Батьки позивачки участі і справі не брали, вимог з приводу предмету спору не заявляли.
Апеляційний суд вважає, що посилання позивачки на одночасне - 21 березня 2003 року укладення правочинів щодо купівлі будинку на ім`я ОСОБА_2 та земельної ділянки на її ім`я за адресою: АДРЕСА_1 , правового значення для вирішення спору не має, оскільки така обставина не підтведжує джерело походження коштів на придбання спірного будинку. Крім цього, в ході судового розгляду залишились неспростованими твердження відповідача про те, що право власності на земельну ділянку оформлено на ім`я ОСОБА_1 через те, що законодавство України забороняє придбання землі у власність іноземним громадянам, яким являється відповідач.
Колегія суддів не вважає слушними доводи позивачки про те, що відповідачем не надано належних доказів на підтвердження придбання будинку за особисті кошти і не під час спільного проживання сторін, оскільки ОСОБА_1 не спростовано презумпцію правомірності правочину, в якому покупцем спірної квартири був визначений відповідач. Отже, саме позивачка, звертаючись з даним позовом, мала довести факт придбання спірного майна внаслідок спільної праці сторін, що, у свою чергу, могло бути підставою для визнання майна спільною сумісною власністю і визнання за ОСОБА_1 права власноті на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .
Ураховуючи наведене вище, апеляційний суд вважає, що, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку відповідно до вимог статей 12, 81, 89 ЦПК України, дійшов правильного висновку про недоведенність позивачкою обставин, на які вона посилалася, як підстави для задоволення заявлених вимог, і обґрунтовано відмовив ОСОБА_1 у визнанні за нею права власності на 1/2 частину будинку.
З урахуванням викладеного вище у сукупності, апеляційний суд приходить висновку про те, що доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на відповідних положеннях законодавства, рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування відсутні.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, -
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Носівського районного суду Чернігівської області від 28 травня 2021 року без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає.
Повний текст постанови складено 27 вересня 2021 року.
Головуюча: Судді:
