Постанова
Іменем України
28 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 676/196/20
провадження № 61-18836св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - заступник керівника Кам`янець-Подільської окружної прокуратури в інтересах держави,
відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, ОСОБА_1 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Форк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Зарус-Інвест», Товариство з обмеженою відповідальністю «Агро-Еко-Граунд»,
третя особа - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Зарус-Інвест» на рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 21 травня 2021 року у складі судді Швець О. Д. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Ярмолюка О. І., Купельського А. В., Янчук Т. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог, відзивів на позовну заяву і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У грудні 2019 року заступник керівника Кам`янець-Подільської окружної прокуратури в інтересах держави звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області (далі - ГУ Держгеокадастру), ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Форк» (далі - ТОВ «Форк»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Зарус-Інвест» (далі - ТОВ «Зарус-Інвест»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Агро-Еко-Граунд» (далі - ТОВ «Агро-Еко-Граунд»), третя особа - ОСОБА_2 , про визнання недійсним наказу та витребування земельної ділянки, посилаючись на те, що наказом ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2017 року № 22-20876-СГ було затверджено проєкт землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2,0 га, кадастровий номер 6822484100:02:003:0417, розташовану за межами населених пунктів Китайгородської (Колодіївської) сільської ради Кам`янець-Подільського району Хмельницької області та призначену для ведення особистого селянського господарства. На підставі цього наказу 22 жовтня 2017 року державним реєстратором зареєстровано право власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. За договором купівлі-продажу від 02 листопада 2017 року ОСОБА_1 продав спірну земельну ділянку ТОВ «Форк», яке включило її до складу об`єднаної земельної ділянки площею 88,00 га, кадастровий номер 6822484100:02:003:0531. 14 грудня 2017 року ТОВ «Форк» продало об`єднану земельну ділянку ОСОБА_2 , який 03 січня 2018 року здійснив її поділ на дві земельні ділянки площею по 44,00 га кожна, кадастрові номери; 6822484100:02:003:0532; 6822484100:02:003:0533. В подальшому ОСОБА_2 передав ці ділянки до статутного капіталу ТОВ «Зарус-Інвест», і державним реєстратором було зареєстровано право власності ТОВ «Зарус-Інвест» на земельні ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (записи про право власності від 17 березня 2018 року № 25292692 та № 25293043). За договорами оренди землі від 20 березня 2018 року ТОВ «Зарус-Інвест» передало земельні ділянки з кадастровими номерами 6822484100:02:003:0532, 6822484100:02:003:0533 в оренду ТОВ «Агро-Еко-Граунд», речове право якого було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 21 березня 2018 року за № 25374393 та № 25374304. Вищевказаний наказ ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2017 року № 22-20876-СГ є незаконним, так як відповідно до наказу Головного управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Київській області від 09 серпня 2017 року № 10-14325/15-17-СГ ОСОБА_1 набув у порядку приватизації право власності на земельну ділянку площею 2,0000 га, кадастровий номер 3224980800:01:004:0378, для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населених пунктів Великогуляківської сільської ради Фастівського району Київської області. Тобто ОСОБА_1 використав своє право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та не міг набути таке право повторно. ТОВ «Форк» придбало спірну земельну ділянку в особи, яка не мала права на її отримання та відчуження, після чого включило цю ділянку до складу іншої земельної ділянки, а ТОВ «Зарус-Інвест» неправомірно набуло від ОСОБА_2 роз`єднані земельні ділянки та передало їх в оренду ТОВ «Агро-Еко-Граунд». Отже, спірна земельна ділянка вибула із власності держави поза її волею та може бути витребувана в ТОВ «Зарус-Інвест» і ТОВ «Агро-Еко-Граунд» як добросовісних набувачів. Враховуючи викладене, заступник керівника Кам`янець-Подільської окружної прокуратури просив: визнати недійсним наказ ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2017 року № 22-20876-СГ про надання земельної ділянки площею 2,0000 га, кадастровий номер 6822484100:02:003:0417, у власність ОСОБА_1 ; витребувати в ТОВ «Зарус-Інвест» і ТОВ «Агро-Еко-Граунд» на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру земельну ділянку площею 2,0000 га з кадастровим номером 6822484100:02:003:0417, в координатах, межах та конфігурації, що була передана у власність ОСОБА_1 .
ГУ Держгеокадастру подало відзив на позов, в якому зазначило, що при зверненні до нього із заявою про надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності площею 2,0 га ОСОБА_1 не повідомив управління, що він вже скористався своїм правом на безоплатну приватизацію земельної ділянки. За таких обставин, оскільки ОСОБА_1 незаконно набув право власності на земельну ділянку площею 2,0 га, кадастровий номер 6822484100:02:003:0417, а в подальшому вказана земельна ділянка перейшла у власність ТОВ «Зарус-Інвест» та в користування ТОВ «Агро-Еко-Граунд», то ця земельна ділянка має бути витребувана в ТОВ «Зарус-Інвест» та ТОВ «Агро-Еко-Граунд» на користь держави.
У відзиві на позовну заяву ТОВ «Зарус-Інвест» заперечило проти позову та просило відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що прокурор не обґрунтував підстави для звернення з позовом до суду, так як захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор фактично звернувся до суду з позовом на захист прав та інтересів ГУ Держгеокадастру, яке є юридичною особою з відповідною процесуальною дієздатністю щодо захисту прав та охоронюваних законом інтересів держави в судовому порядку. Тому ГУ Держгеокадастру мало право самостійно звернутися до суду. Із змісту позовних вимог вбачається, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 6822484100:02:003:0417, яку отримав у власність ОСОБА_1 , в подальшому була об`єднана з іншою земельною ділянкою та утворено земельну ділянку з кадастровим номером 6825287800:04:002:0531, з яких було створено дві окремі ділянки (кадастрові номери 6822484100:02:003:0532 та 6822484100:02:003:0533). Тобто земельна ділянка з кадастровим номером 6822484100:02:003:0417 припинена як об`єкт цивільного права, і такий кадастровий номер було скасовано. Тому підстави для витребування спірної земельної ділянки у ТОВ «Зарус-Інвест» відсутні. Крім того, витребування земельної ділянки є непропорційним втручанням в його право на мирне володіння майном та, відповідно, порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Рішенням Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 21 травня 2021 року позов задоволено. Визнано недійсним наказ ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2017 року № 22-20876-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 ділянку загальною площею 2 га, кадастровий номер 6822484100:02:003:0417, для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, що знаходиться за межами населених пунктів Китайгородської (Колодіївської) сільської ради Кам`янець-Подільського району Хмельницької області. Витребувано в ТОВ «Зарус-Інвест» і ТОВ «Агро-Еко-Граунд» на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру земельну ділянку з кадастровим номером 6822484100:02:003:0417 загальною площею 2 га, що знаходиться за межами населених пунктів Китайгородської (Колодіївської) сільської ради Кам`янець-Подільського району Хмельницької області, в координатах, межах та конфігурації, що була передана ОСОБА_1 згідно з наказом ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2017 року № 22-20876-СГ. Повернуто Хмельницькій обласній прокуратурі 3 842 грн надмірно сплачених судових витрат. Стягнуто з ГУ Держгеокадастру, ОСОБА_1 , ТОВ «Форк», ТОВ «Зарус-Інвест», ТОВ «Агро-Еко-Граунд» на користь прокуратури Хмельницької області по 768,40 грн на відшкодування витрат зі сплати судового збору.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 повторно використав право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, а тому оспорюваний наказ ГУ Держгеокадастру не відповідає вимогам закону. Оскільки спірна земельна ділянка незаконно вибула з володіння держави, а ТОВ «Форк» придбало її в особи, яка не мала права на її отримання та відчуження, після чого включило цю ділянку до складу іншої земельної ділянки та продало об`єднану земельну ділянку ОСОБА_2 , і ТОВ «Зарус-Інвест», у свою чергу, неправомірно набуло від ОСОБА_2 роз`єднані земельні ділянки та передало їх в оренду ТОВ «Агро-Еко-Граунд», то спірна земельна ділянка підлягає витребуванню у ТОВ «Зарус-Інвест» та ТОВ «Агро-Еко-Граунд» на користь держави. Вказана земельна ділянка вибула з володіння держави внаслідок порушення закону не лише набувачем земельної ділянки, а й органом, уповноваженим від імені держави розпоряджатися цією земельною ділянкою, - ГУ Держгеокадастру. Скасування оспорюваного наказу не узгоджується з інтересами ГУ Держгеокадастру і воно не наділене повноваженнями самостійно скасувати наказ, звернутися до суду з позовом за його скасуванням. За таких обставин, оскільки має місце порушення інтересів держави, то позовні вимоги прокурора є обґрунтованими.
Постановою Хмельницького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ТОВ «Зарус-Інвест» залишено без задоволення, а рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 21 травня 2021 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
18 листопада 2021 року ТОВ «Зарус-Інвест» подало засобами поштового зв`язку касаційну скаргу на рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 21 травня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині витребування в ТОВ «Зарус-Інвест» і ТОВ «Агро-Еко-Граунд» на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру земельної ділянки з кадастровим номером 6822484100:02:003:0417 загальною площею 2 га, що знаходиться за межами населених пунктів Китайгородської (Колодіївської) сільської ради Кам`янець-Подільського району Хмельницької області, та в частині стягнення витрат зі сплати судового збору і ухвалити у вказаних частинах нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні зазначених вимог.
Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та мотивована тим, що суди не перевірили підстав представництва прокурором інтересів держави і правомірності підписання позовної заяви заступником керівника Кам`янець-Подільської окружної прокуратури, а також не врахували відповідних правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 листопада 2020 року у справі № 910/21377/17, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року у справі № 819/198/17, від 27 травня 2020 року у справі № 819/478/17. Задовольняючи позовні вимоги про витребування спірної земельної ділянки в ТОВ «Зарус-Інвест» і ТОВ «Агро-Еко-Граунд» на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру, суди не врахували правових висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, щодо необхідності доведення позивачем свого права власності на майно, що перебуває у володінні відповідача, та не взяли до уваги ненадання прокурором доказів належності спірної земельної ділянки до державної власності. Крім того, суди не звернули уваги на те, що ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 березня 2018 року у справі № 686/4632/18 в межах кримінального провадження № 42017240000000195 було накладено арешт, зокрема на земельні ділянки з кадастровими номерами 6822484100:02:003:0532 та 6822484100:02:003:0533, до складу яких увійшла спірна земельна ділянка. Таким чином, за наявності чинного та нескасованого арешту на земельну ділянку, накладеного у кримінальному провадженні, яке на час розгляду справи є незавершеним, висновок судів щодо правомірності заявлених вимог про витребування земельної ділянки суперечать правовим висновкам щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 335/12096/15-ц, від 23 травня 2018 року у справі № 569/4374/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц, від 05 жовтня 2021 року у справі № 910/18647/19, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 червня 2019 року у справі № 914/1671/17. З огляду на те, що спірна земельна ділянка припинена як об`єкт цивільного права внаслідок її включення до складу іншої земельної ділянки та подальшого поділу земельних ділянок, а відповідний кадастровий номер спірної земельної ділянки було скасовано та відомості про цю ділянку відсутні в Державному земельному кадастрі та Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, позивач не зможе виконати рішення суду про витребування земельної ділянки, що свідчить про обрання неналежного та неефективного способу захисту. При цьому суди не врахували правових висновків, наведених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 про те, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. ТОВ «Форк», ТОВ «Зарус-Інвест» і ТОВ «Агро-Еко-Граунд» є добросовісними набувачами спірної земельної, не знали та не могли знати про неправомірне набуття ОСОБА_2 права власності на неї. Тому позбавлення ТОВ «Зарус-Інвест» права власності на спірну земельну ділянку є незаконним втручанням у мирне володіння майном та порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
У січні 2022 року заступник керівника Кам`янець-Подільської окружної прокуратури подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. В позовній заяві прокурор належним чином, відповідно до вимог чинного законодавства, зокрема частини четвертої статті 56 ЦПК України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави, зазначив, у чому полягає порушення таких інтересів, а також - про відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, що узгоджується з правовими висновками, наведеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц. В касаційній скарзі ТОВ «Зарус-Інвест»безпідставно ототожнило правовий статус особи, яка представляє конкретну юридичну особу, та прокурора, який здійснює представництво інтересів держави відповідно до статті 131-1 Конституції України. Позовна заява підписана заступником керівника Кам`янець-Подільської окружної прокуратури відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про прокуратуру», який є спеціальним законом та надає заступнику керівника окружної прокуратури право подання позовної заяви. Приписи статей 387 і 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) допускають витребування власником земельних ділянок, які були поділені та/або об`єднані. В пункті 56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц зроблено правовий висновок про те, що формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб. Тому в цій справі суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що спірна земельна ділянка може бути витребувана в ТОВ «Зарус-Інвест» як добросовісного набувача. Доводи касаційної скарги про неможливість витребування земельної ділянки до вирішення питання про скасування арешту на неї є безпідставними, так як накладення арешту не перешкоджає суду дослідити обставини справи, дати оцінку обґрунтованості позовних вимог та вирішити спір по суті.При цьому наведені заявником в касаційній скарзі правові висновки Верховного Суду не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, так як їх зроблено за інших фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи. Звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання додержання законності передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної форми власності, яке було здійснено з грубим порушенням вимог чинного законодавства. Крім того, суспільний інтерес, який полягає в забезпеченні рівних можливостей всіх громадян використати своє право на землю, явно переважає приватний інтерес ОСОБА_1 у неправомірному отриманні спірної земельної ділянки. Свідомо порушуючи закон, ОСОБА_1 , протиправно набув право власності на ділянку та в подальшому відчужив її. Тому аргументи ТОВ «Зарус-Інвест» про те, що позбавлення його права власності на спірну земельну ділянку є незаконним втручанням в мирне володіння майном та прямим порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не заслуговують на увагу.
У січні 2022 року ГУ Держгеокадастру також подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому підтримало її та просило задовольнити, посилаючись на те, що після об`єднання та поділу земельних ділянок спірна ділянка перестала існувати як об`єкт цивільних прав, і законодавством не передбачено витребування земельної ділянки, яка існувала до об`єднання та поділу. При цьому суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2017 року № 22-20876-СГ, так як цей наказ суперечить положенням частини четвертої статті 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області.
30 грудня 2021 року справа № 676/196/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1, абзацу 1 пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За змістом касаційної скарги рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 21 травня 2021 року та постанова Хмельницького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року в частині визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2017 року № 22-20876-СГ не оскаржуються, тому в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядаються.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 09 серпня 2017 року № 10-14325/15-17сг було затверджено документацію із землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2,0 га, кадастровий номер 322980800:01:004:0378, для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населених пунктів Великогуляківської сільської ради Фастівського району Київської області.
Наказом ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2017 року № 22-20876-СГ було затверджено проєкт землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2,0 га, кадастровий номер 6822484100:02:003:0417, розташовану за межами населених пунктів Китайгородської (Колодіївської) сільської ради Кам`янець-Подільського району Хмельницької області та призначену для ведення особистого селянського господарства.
На підставі наказу ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2017 року № 22-20876-СГ 22 жовтня 2017 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 2,0 га, кадастровий номер 6822484100:02:003:0417.
За договором купівлі-продажу від 02 листопада 2017 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нотари О. І., ОСОБА_1 продав спірну земельну ділянку ТОВ «Форк».
В подальшому ТОВ «Форк» об`єднало земельну ділянку площею 2,0 га, кадастровий номер 6822484100:02:003:0417, з іншими земельними ділянками, внаслідок чого було створено об`єкт речового права - земельну ділянку площею 88,00 га, кадастровий номер 6825287800:04:002:0531, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 21 грудня 2019 року № 194247422.
07 листопада 2017 року Комунальне підприємство «Подільський реєстраційний центр» Сахновецької сільської ради Старокостянтинівського району Хмельницької області зареєструвало в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності ТОВ «Форк» на новоутворену земельну ділянку.
За договором купівлі-продажу від 14 грудня 2017 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зимою Н. Ф., ТОВ «Форк» відчужило земельну ділянку площею 88,00 га, кадастровий номер 6825287800:04:002:0531, ОСОБА_2 , який 03 січня 2018 року здійснив її поділ на дві земельні ділянки площею по 44,00 га кожна з кадастровими номерами 6822484100:02:003:0532 та 6822484100:02:003:0533.
17 березня 2018 року ОСОБА_2 передав вищевказані земельні ділянки до статутного капіталу ТОВ «Зарус-Інвест».
20 березня 2018 року між ТОВ «Зарус-Інвест» та ТОВ «Агро-Еко-Граунд» було укладено договори оренди землі, за умовами яких ТОВ «Зарус-Інвест» передало ТОВ «Агро-Еко-Граунд» у платне користування строком на 7 років земельні ділянки з кадастровими номерами 6822484100:02:003:0532 та 6822484100:02:003:0533.
21 березня 2018 року Комунальне підприємство «Подільський реєстраційний центр» Сахновецької сільської ради Старокостянтинівського району Хмельницької області зареєструвало право оренди земельних ділянок за ТОВ «Агро-Еко-Граунд».
Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Частинами першою, другою статті 78 ЗК України визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Відповідно до статті 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
Частиною першою статті 81 ЗК України передбачено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Відповідно до пункту «а» частини третьої статті 22 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
Згідно з пунктом «в» частини третьої, частиною четвертою статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
За змістом пункту «б» частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства в розмірі не більше 2,0 га.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, погодження проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118, 186-1 ЗК України.
Звертаючись до суду з цим позовом на підставі частини першої статті 388 ЦК України, заступник керівника Кам`янець-Подільської окружної прокуратури в інтересах держави просив витребувати в ТОВ «Зарус-Інвест» і ТОВ «Агро-Еко-Граунд» на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру земельну ділянку площею 2,0 га з кадастровим номером 6822484100:02:003:0417, в координатах, межах та конфігурації, що була передана у власність ОСОБА_1 , оскільки це майно вибуло з володіння держави поза її волею.
Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним в постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.
Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках(частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).
Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Такі правові висновки наведені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).
В пункті 200 постанови від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду нагадала її попередній висновок про те, що з огляду на приписи статей 387 і 388 ЦК України на можливість витребування власником земельних ділянок не впливає їхній поділ та/або об`єднання. Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18, пункт 56)).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Встановивши, що ОСОБА_1 використав своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства та незаконно набув у власність земельну ділянку площею 2,0 га, кадастровий номер 6822484100:02:003:0417, розташовану за межами населених пунктів Китайгородської (Колодіївської) сільської ради Кам`янець-Подільського району Хмельницької області, призначену для ведення особистого селянського господарства, яка в подальшому перейшла у власність ТОВ «Зарус-Інвест» та у користування ТОВ «Агро-Еко-Граунд», суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог заступника керівника Кам`янець-Подільської окружної прокуратури та витребування в ТОВ «Зарус-Інвест» і ТОВ «Агро-Еко-Граунд» на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру спірної земельної ділянки в координатах, межах та конфігурації, що була передана ОСОБА_1 згідно з наказом ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2017 року № 22-20876-СГ.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Аргументи касаційної скарги ТОВ «Зарус-Інвест» про те, що суди не перевірили підстав представництва прокурором інтересів держави і правомірності підписання позовної заяви заступником керівника Кам`янець-Подільської окружної прокуратури, а також не врахували відповідних правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 листопада 2020 року у справі № 910/21377/17, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року у справі № 819/198/17, від 27 травня 2020 року у справі № 819/478/17, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що на прокуратуру покладаються функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом та главою 12 розділу III ЦПК України.
Згідно з положеннями частин третьої та четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції. Представництво інтересів держави у суді у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави здійснюється прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а у визначених законом випадках - прокурорами Офісу Генерального прокурора в порядку та на підставах, визначених ЦПК України. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії. У разі відсутності суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина або представництва інтересів держави у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб`єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.
Відповідно до частин третьої-п`ятої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.
Отже, винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування наведених правових норм є поняття «інтерес держави».
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.
Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.
Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.
У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.
Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді має наслідком залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті.
Якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для залишення позову без розгляду.
Такі правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 листопада 2020 року у справі № 910/21377/17, на які послався заявник в касаційній скарзі.
У вищевказаній постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду уточнила свої висновки, зроблені в постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі № 913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18, у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18, вказавши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
В позовній заяві, поданій в цій справі, заступник керівника Кам`янець-Подільської окружної прокуратури зазначив, що ГУ Держгеокадастру як орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, незаконно відчужило земельну ділянку державної власності. При цьому ГУ Держгеокадастру не вжило заходів до виявлення та усунення вказаного порушення закону, а відповідно до приписів Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) не вправі здійснювати заходи державного контролю (нагляду), які у подальшому можуть бути підставою для звернення до суду з позовом, і самостійно скасувати наказ, на підставі якого особа набула право власності на земельну ділянку.
Тобто позивач належним чином обґрунтував підстави для представництва ним інтересів держави і подав позов з дотриманням вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру», частини четвертої статті 56 ЦПК України, а висновки суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відповідають правовим висновкам, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 листопада 2020 року у справі № 910/21377/17.
Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про прокуратуру» право подання позовної заяви (заяви, подання) в порядку цивільного, адміністративного, господарського судочинства надається Генеральному прокурору, його першому заступнику та заступникам, керівникам обласних та окружних прокуратур, їх першим заступникам та заступникам, прокурорам Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.
У справі № 819/198/17 прокуратура Тернопільської області звернулася до суду з позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про скасування постанови головного державного виконавця відділу примусового виконання Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 02 лютого 2017 року у виконавчому провадженні № 52876084, якою на боржника у виконавчому провадженні - прокуратуру накладено штраф за повторне невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк судового рішення. У вказаній справі постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року касаційну скаргу прокурора Тернопільської області Матієка Тараса Васильовича було задоволено частково, скасовано вступну та резолютивну частину постанови Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року, постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 липня 2017 року, і залишено позовну заяву без розгляду з тих підстав, що позов було подано на захист прав, свобод та інтересів прокуратури як самостійного позивача у статусі юридичної особи, а не на виконання прокуратурою функції щодо представництва інтересів громадянина або держави в суді. Тому частина перша статті 24 Закону України «Про прокуратуру» не підлягала застосуванню до спірних правовідносин.
У справі № 819/478/17 прокуратура Тернопільської області звернулася до суду з позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправною бездіяльність головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, яка полягала в незакінченні виконавчого провадження № 52876084 та зобов`язання відповідача закінчити вказане виконавче провадження. За змістом постанови від 27 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду погодився з висновками судів попередніх інстанцій про залишення позовної заяви без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України у зв`язку з тим, що позовну заяву підписано особою, яка не мала права її підписувати. При цьому Верховний Суд послався на правовий висновок, викладений в судовому рішенні у справі № 819/198/17 та виходив з того, що Законом України «Про прокуратуру» не передбачено можливості керівника регіональної прокуратури делегувати повноваження щодо представництва такої прокуратури у взаємовідносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями, окрім випадків, передбачених частиною третьою статті 11 цього Закону.
Тобто правові висновки, викладені Верховним Судом в постановах від 25 вересня 2019 року у справі № 819/198/17 та від 27 травня 2020 року у справі № 819/478/17, на які послався заявник в касаційній скарзі, стосуються обставин, за яких позовна заява була подана на захист прав, свобод та інтересів прокуратури як самостійного позивача у статусі юридичної особи і учасника відповідних відносин, а не на виконання прокуратурою функції щодо представництва інтересів громадянина або держави в суді. Тому доводи касаційної скарги про те, що суди не перевірили правомірності підписання позовної заяви заступником керівника Кам`янець-Подільської окружної прокуратури і не врахували правових висновків, викладених в зазначених постановах Верховного Суду є безпідставними.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, на яку послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що порядок вилучення земельних ділянок визначає стаття 149 ЗК України, за приписами якої земельні ділянки, надані у постійне користування, зокрема, із земель державної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за згодою землекористувачів за рішеннями Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій відповідно до їх повноважень. Частина шоста статті 149 ЗК України встановлює, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті. Відповідно до частини п`ятої статті 149 ЗК України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті. А згідно з останньою Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 ЗК України. Отже, згідно з наведеними приписами вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні Державного підприємства «Миколаївське лісове господарство», і передання у приватну власність такої ділянки належало до повноважень Миколаївської обласної державної адміністрації.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, на яку послався заявник в касаційній скарзі, наведено правовий висновок про те, що відповідно до статті 387 ЦК України та частини третьої статті 10 ЦПК України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача, при цьому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним. Об`єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову. Предметом позову у вказаній справі було визнання недійсними договорів купівлі-продажу майнових прав, визнання за позивачем права власності на квартири, витребування з чужого незаконного володіння на користь позивача квартири, зобов`язання відповідачів не чинити позивачеві перешкоди у користуванні квартирами та виселення відповідачів з квартир.
У справі, яка переглядається, на відміну від вищенаведених справ № 488/6211/14-ц та № 522/1029/18, предметом спору є земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства. Отже, висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданих постановах Верховного Суду, на які послався заявник в касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах № 488/6211/14-ц та № 522/1029/18.
Доводи касаційної скарги про ненадання прокурором доказів належності спірної земельної ділянки до державної власності не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Згідно з частиною другою статті 84 ЗК України право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.
Частиною четвертою статті 122 ЗК України передбачено, що центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Крім того, згідно з підпунктом 50 пункту 4 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15, Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених ЗК України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальні органи.
Виключну належність спірної земельної ділянки до державної власності, сфери управління державних органів (ГУ Держгеокадастру) також чітко визначено підпунктом «г» пункту 4 розділу II Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» від 06 вересня 2012 року № 5245-VI.
З огляду на те, що земельну ділянку з кадастровим номером 6822484100:02:003:0417 площею 2,0 га передано у власність ОСОБА_1 на підставі наказу ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2017 року № 22-20876-СГ відповідно до частини четвертої статті 122 ЗК України та в порядку, передбаченому статтею 118 ЗК України, доводи касаційної скарги ТОВ «Зарус-Інвест» щодо недоведеності прокурором приналежності спірної земельної ділянки до земель державної власності є безпідставними та необґрунтованими.
В пунктах 83-87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц викладено такі висновки: Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19) та багатьох інших. При цьому відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див., зокрема, пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)). Як зазначено вище, задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18). Отже, ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Тому позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача суперечить позовній вимозі про витребування нерухомого майна. Виходячи з цього в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності слід відмовити. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис, як зазначено вище, вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову.
Враховуючи викладене, з огляду на положення статей 387 та 388 ЦК України суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо можливості витребування власником (державою) земельних ділянок, які були поділені та/або об`єднані, а формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик, не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 червня 2019 року у справі № 914/1671/17, на яку послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що чинним Господарським процесуальним кодексом України не передбачено можливості скасування арештів на майно, накладених в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України, оскільки скасування арешту майна, яке застосовано в межах кримінального провадження, здійснюється лише в порядку, визначеному Кримінальним процесуальним кодексом України. Так, за наявності кримінального провадження власник чи інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності у загальному порядку. Після підтвердження цього права зазначена особа, як і титульний власник майна, у тому числі й особа, яка не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов`язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому статтями 174, 539 Кримінального процесуального кодексу України, до суду, що наклав арешт чи ухвалив вирок. При цьому, згідно з пунктом 9 розділу XI «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України, питання про зняття арешту з майна, накладеного під час дізнання або досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, вирішується в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
Подібні правові висновки щодо процесуального порядку розгляду вимог про зняття арешту, накладеного в межах кримінального провадження, наведено також в постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 335/12096/15-ц, від 23 травня 2018 року у справі № 569/4374/16-ц, на які послався заявник в касаційній скарзі.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц, на яку послався заявник в касаційній скарзі, зроблено правовий висновок у спорі щодо визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію права власності на земельну ділянку, скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, визнання права власності на земельну ділянку з посиланням на наявність у позивача договору дарування земельної ділянки, і зазначено, що реєстрація права власності у період, коли на майно накладено арешт, не відповідає вимогам закону. Так, на час реєстрації позивачем права власності на земельну ділянку у квітні 2013 року вже існував акт опису й арешту майна, складений державним виконавцем державної виконавчої служби, відповідно до якого на спірну земельну ділянку було накладено арешт. Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна. Отже, під час дії арешту жодних дій ні власник, ні особи, які вважають себе власниками, без дозволу державної виконавчої служби не можуть вчиняти щодо арештованого майна, а мають оскаржити вказані дії державної виконавчої служби чи постанову про накладення арешту у разі незгоди із нею.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 жовтня 2021 року у справі № 910/18647/19, на яку послався заявник в касаційній скарзі, наведено правовий висновок у спорі щодо визнання недійсними результатів електронних торгів, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування земельної ділянки і зазначено, що речові докази відповідно до частини другої статті 84 Кримінального процесуального кодексу України є процесуальним джерелом доказів у кримінальному провадженні. При цьому їх зберігання є однією з гарантій реалізації завдань кримінального провадження, передбачених статтею 2 Кримінального процесуального кодексу України, та умовою дотримання прав осіб, права яких, у тому числі й майнові, було обмежено щодо речей чи майна, яке визнано речовим доказом у кримінальному провадженні і на яке ухвалою слідчого судді уже накладено арешт.
У справі, яка переглядається, предметом спору є витребування земельної ділянки площею 2,0 га з кадастровим номером 6822484100:02:003:0417 в координатах, межах та конфігурації, що була передана у власність ОСОБА_1 на підставі незаконного наказу ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2017 року № 22-20876-СГ, і матеріали справи не містять доказів накладення арешту саме на вказану земельну ділянку. Тому посилання заявника в касаційній скарзі на те, що ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 березня 2018 року у справі № 686/4632/18 в межах кримінального провадження № 42017240000000195 було накладено арешт на земельні ділянки, зокрема з кадастровими номерами 6822484100:02:003:0532 та 6822484100:02:003:0533, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. При цьому наведені заявником в касаційній скарзі правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 335/12096/15-ц, від 23 травня 2018 року у справі № 569/4374/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц, від 05 жовтня 2021 року у справі № 910/18647/19, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 червня 2019 року у справі № 914/1671/17, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, так як їх зроблено за інших фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи.
Посилання ТОВ «Зарус-Інвест» на неприпустимість витребування майна з володіння добросовісного набувача, оскільки позбавлення його права власності на спірну земельну ділянку є незаконним втручанням у мирне володіння майном та прямим порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, також не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель сільськогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність вибуття цієї земельної ділянки з власності держави становить пропорційне втручання у право власності ТОВ «Зарус-Інвест» з дотриманням рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства) та інтересами особи, яка зазнала такого втручання.
Висновки судів попередніх інстанцій по суті спору в цій справі узгоджуються з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 10 грудня 2021 року у справі № 924/454/20. Спірні правовідносини у зазначеній справі є подібними до правовідносин в цій справи, так як в ній предметом судового розгляду було витребування у ТОВ «Зарус-Інвест» та ТОВ «Агро-Еко-Граунд» на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру земельної ділянки, кадастровий номер 6822455800:04:002:0093, загальною площею 2,0 га, розташованої за межами населених пунктів Староушицької селищної ради Кам`янець-Подільського району Хмельницької області, в координатах, межах та конфігурації, що була передана фізичній особі відповідно до наказу ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2017 року № 22-20678-СГ.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389, пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тобто є необґрунтованими.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог заступника керівника Кам`янець-Подільської окружної прокуратури в інтересах держави до ГУ Держгеокадастру, ОСОБА_1 , ТОВ «Форк», ТОВ «Зарус-Інвест», ТОВ «Агро-Еко-Граунд», третя особа - ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки, відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Щодо клопотання ТОВ «Зарус-Інвест» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Разом з касаційною скаргою ТОВ «Зарус-Інвест» подало клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 403 ЦПК України, посилаючись на те, що ця справа містить виключну правову проблему, пов`язану з тлумаченням та застосуванням статті 387 ЦК України; статей 13, 14 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», статті 791 ЗК України, статті 27 Закону України «Про Державний земельний кадастр» щодо правових підстав для застосування способу захисту у формі витребування нерухомого майна - земельної ділянки, норм щодо віндикації, якщо на час звернення до суду з позовом земельна ділянка, яку просять витребувати, не існує як об`єкт цивільного права через її поділ та/або об`єднання, статей 170 - 174 Кримінального процесуального кодексу України та статті 26 Закону Україні «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» щодо правових підстав для витребування нерухомого майна, на яке накладено арешт у кримінальному провадженні. Тому передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.
Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.
Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.
У клопотанні ТОВ «Зарус-Інвест» не зазначено обставин, що по-різному тлумачаться судом касаційної інстанції у справах з подібних правовідносин, які б свідчили про те, що передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Наразі сформована єдина правозастосовча практика щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. Правові висновки щодо такого застосування викладені у вищезгаданих постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10 грудня 2021 року у справі № 924/454/20.
Отже, наведені заявником аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в розумінні приписів частини п`ятої статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему. Тому підстави для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи згідно зі статтею 403 ЦПК України відсутні. Враховуючи викладене, в задоволенні вищевказаного клопотання необхідно відмовити.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Відмовити в задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Зарус-Інвест» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Зарус-Інвест» залишити без задоволення.
Рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 21 травня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року в частині вирішення позовних вимог заступника керівника Кам`янець-Подільської окружної прокуратури в інтересах держави до Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Форк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Зарус-Інвест», Товариства з обмеженою відповідальністю «Агро-Еко-Граунд», третя особа - ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук
