Постанова
Іменем України
29 липня 2021 року
м. Київ
справа № 640/14618/18
провадження № 61-402св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Крата В. І., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - Харківський міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області,
особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_4 ,
розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду міста Харкова від 04 червня 2019 року в складі судді Муратової С. О. та на постанову Харківського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року в складі колегії суддів Піддубного Р.М., Котелевець А. В., Тичкової О. Ю.,
ВСТАНОВИВ :
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання розірвання шлюбу недійсним з підстав фіктивності та встановлення факту постійного проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Позов мотивував тим, що 30 грудня 1995 року між ним та ОСОБА_5 було укладено шлюб, який 12 квітня 2011 року розірвано органом РАЦС за заявою подружжя. Вказує, що розірвання шлюбу є фіктивним, оскільки вчинено з метою отримання субсидій на оплату житлово-комунальних послуг, сторони не мали наміру припинити шлюбні відносини та продовжували проживати однією сім`єю.
На підтвердження факту продовження шлюбних відносин позивач послався на те, що в 2013 році ОСОБА_5 набула право власності на ѕ частини житлового будинку АДРЕСА_1 , однак зареєстрував своє місце проживання за вказаною адресою саме позивач. При цьому, зазначеним будинком подружжя користувалося як дачею, а фактично спільно проживали в квартирі АДРЕСА_2 , співвласниками якої вони були.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.
З урахуванням уточнених у грудні 2018 року позовних вимог, пред`явлених до спадкоємців ОСОБА_5 (її сестер), ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним розірвання шлюбу між ним та ОСОБА_5 , зареєстроване 12 квітня 2011 року Київським відділом реєстрації актів цивільного стану Харківського міського управління юстиції (актовий запис № 182), та встановити факт його постійного проживання разом із спадкодавцем ОСОБА_5 на час відкриття спадщини.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Київського районного суду міста Харкова від 04 червня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.
Суд виходив із того, що обґрунтовуючи фіктивність розірвання шлюбу, позивач не довів, що він та ОСОБА_5 не мали на меті припинити шлюбні відносини та продовжували проживати однією сім`єю, що передбачає спільний бюджет, ведення спільного господарства та наявність взаємних прав і обов`язків.
Доводи позивача про те, що розірвання шлюбу обумовлене бажанням подружжя оформити субсидії, суд першої інстанції відхилив із посиланням на те, що шлюб розірвано в 2011 році, а субсидії призначено шість років потому.
Суд також урахував, що позивач за життя ОСОБА_5 не порушував питання про визнання розірвання шлюбу фіктивним, а подружжя протягом шести років не висловило бажання офіційно відновити шлюбні відносини.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Харківського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Київського районного суду міста Харкова від 04 червня 2019 року - без змін; апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 закрито.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позивач не довів факт свого проживання разом із ОСОБА_5 однією сім`єю після розірвання шлюбу та відсутність у них наміру припинити шлюбні відносини.
Закриваючи апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 , який є співвласником квартири АДРЕСА_2 , суд виходив із того, що речові права на вказану квартиру не є предметом спору в справі, що переглядається, а ОСОБА_4 не є спадкоємцем ОСОБА_5 , тому рішенням суду першої інстанції не вирішувалося питання про його права, свободи інтереси та(або) обов`язки.
Аргументи учасників справи
28 грудня 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення та просив їх скасувати як такі, що прийняті з порушенням норм матеріального й процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.
У касаційній скарзі позивач наполягає на тому, що розірвання його шлюбу з ОСОБА_5 було фіктивним, подружжя продовжувало проживати однією сім`єю, вести спільне господарство та бути пов`язаним спільним бюджетом, доказом чого є придбання в 2013 році садового будинку, право власності на який було оформлено за ОСОБА_5 із реєстрацією місця проживання ОСОБА_1 .
Позивач також не погоджується з висновком апеляційного суду про те, що рішенням суду першої інстанції не вирішувалося питання про права, свободи інтереси та(або) обов`язки ОСОБА_4 , оскільки суд не врахував, що ОСОБА_4 є співвласником квартири АДРЕСА_2 . Крім того, вважає, що ОСОБА_4 міг повідомити суду обставини щодо дійсної правової природи розірвання шлюбу позивача з ОСОБА_5 (його фіктивності).
У квітні 2020 року до Верховного Суду від ОСОБА_3 надійшов підписаний представником відзив, в якому відповідачка просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін, а також стягнути з позивача витрати, понесені на правничу допомогу та витрати на відправлення поштової кореспонденції іншим учасникам справи.
Посилалася на те, що суди зробили правильний висновок про недоведення позивачем фіктивності розірвання його шлюбу, укладеного з ОСОБА_5 .
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження в справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 30 грудня 1995 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 уклали шлюб, який зареєстровано Київським відділом реєстрації актів громадянського стану міста Харкова.
Відповідно до свідоцтва про право власності від 17 лютого 1995 року, виданого Харківським міським центром приватизації державного житлового фонду, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 належало на праві власності по Ѕ частині квартири АДРЕСА_2 .
За договором купівлі-продажу № Н 36-8189 від 23 лютого 1998 року ОСОБА_6 продав, а ОСОБА_1 та неповнолітній ОСОБА_4 , 1982 року народження, придбали в рівних частках належну йому частку в праві спільної часткової власності на вказану квартиру.
12 квітня 2011 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 розірвано Київським відділом реєстрації актів цивільного стану Харківського міського управління юстиції, про що у книзі реєстрації розірвання шлюбів зроблено актовий запис № 182.
21 листопада 2013 року ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_5 уклали договір дарування, за умовами якого ОСОБА_5 набула право власності на ѕ частини житлового будинку АДРЕСА_1 .
У січні 2017 року ОСОБА_5 отримала повідомлення про призначення субсидії на оплату житлово-комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_2 .
У січні 2017 року ОСОБА_1 отримав повідомлення про призначення субсидії на оплату житлово-комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.
Суди встановили, що в період з 25 березня 1998 року по 18 грудня 2013 року міце проживання ОСОБА_1 було зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 ; з 25 грудня 2013 року по 06 лютого 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 ; з 06 лютого 2018 року - за адресою: АДРЕСА_2 .
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом.
За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
За правилом статті 108 СК України за заявою заінтересованої особи розірвання шлюбу, здійснене відповідно до положень статті 106 цього Кодексу, може бути визнане судом фіктивним, якщо буде встановлено, що жінка та чоловік продовжували проживати однією сім`єю і не мали наміру припинити шлюбні відносини. На підставі рішення суду актовий запис про розірвання шлюбу та свідоцтво про розірвання шлюбу анулюються органом державної реєстрації актів цивільного стану.
Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 травня 2020 року в справі № 461/6692/16-ц (провадження № 61-46020св18) зроблено висновок, що «розірвання шлюбу може бути визнане фіктивним за таких умов: розірвання шлюбу повинно бути здійснене відповідно до положень статті 106 СК України, тобто органом державної реєстрації актів цивільного стану; жінка та чоловік після розірвання шлюбу продовжували проживати однією сім`єю; на момент розірвання шлюбу вони не мали на меті припинення шлюбних відносин. При цьому для визнання розірвання шлюбу фіктивним є необхідною наявність не лише факту спільного проживання, а і фактів, які підтверджують існування в обох з подружжя внутрішньої волі до підтримання подальших шлюбних відносин та її виявлення у вигляді активних дій. Такими активними діями є: 1) дії, спрямовані на реалізацію функцій сім`ї та мети шлюбних відносин (наприклад, репродуктивної функції); 2) подальше активне ведення спільного господарства, подальша спільна праця, спрямована на забезпечення фінансової стабільності союзу чоловіка та жінки та збільшення їх спільного капіталу. […] Встановивши фактичні обставини справи, дослідивши всі наявні у справі докази в їх сукупності та надавши їм належну оцінку, правильно застосувавши наведені вище положення СК України, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач не довела наявності умов, за яких розірвання шлюбу можливо визнати фіктивним, зокрема, позивач не довела, що дії колишнього подружжя після розірвання шлюбу були спрямовані на реалізацію функцій сім`ї та мети шлюбних відносин та не надала доказів, що колишнє подружжя не мало наміру припиняти шлюбні відносини. При цьому суд правильно врахував, що за життя ОСОБА_6 жоден із колишнього подружжя не порушував питання про фіктивність розірвання шлюбу».
У справі, що переглядається, суди встановили, що позивач не довів факт проживання з ОСОБА_5 однією сім`єю після розірвання шлюбу, а реєстрація ОСОБА_1 у будинку, право власності на який було зареєстроване за ОСОБА_5 , сама по собі не свідчить про підтримання вказаними особами шлюбних відносин після розірвання шлюбу.
Суд першої інстанції обґрунтовано відхилив доводи позивача, який мотивував фіктивність шлюбу необхідністю оформлення субсидій, оскільки для визнання шлюбу фіктивним подружжя саме в момент розірвання шлюбу не повинне мати на меті припинення шлюбних відносин. При цьому суди вірно врахували, що шлюб розірвано в 2011 році, а субсидії оформлено в січні 2017 року.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частини перша, п`ята, шоста, сьома статті 81 ЦПК України).
Згідно частини першої статті 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1 та 2 частини першої статті 264 ЦПК України).
Установивши, що ОСОБА_1 не довів наявності умов, за яких розірвання шлюбу можливо визнати фіктивним, зокрема, що дії колишнього подружжя після розірвання шлюбу були спрямовані на реалізацію функцій сім`ї та мети шлюбних відносин, ведення ними спільного господарства та спільної праці, та прийнявши до уваги, що протягом шести років після розірвання шлюбу за життя ОСОБА_5 жоден із подружжя не оспорював чинність розірвання шлюбу, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про відмову в позові ОСОБА_1 .
Доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм процесуального права в частині закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 не приймаються колегією суддів з наступних мотивів.
У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Постановою Харківського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року з-поміж іншого закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 , який не реалізував своє право на подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка ОСОБА_4 свідчить про його повну згоду з оскарженим судовим рішенням в частині закриття апеляційного провадження.
Аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_1 не навів переконливих доводів того, яким чином оскаржене судове рішення в частині закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 порушує його права та інтереси за умови, що ОСОБА_4 не оскаржив постанову апеляційного суду, тобто погодився з судовим рішенням.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення ухвалені без дотримання норм матеріального або процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених частиною третьою статті 401 ЦПК України підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень в оскарженій частині- без змін.
Висновки щодо судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати.
У відзиві на касаційну скаргу відповідачка заявила клопотання про покладення на позивача судових витрат, понесених ОСОБА_3 у зв`язку з оплатою витрат на правничу допомогу в розмірі 7 556,80 грн, та витрат, пов`язаних із поштовим відправленням кореспонденції на адреси інших учасників справи, на підтвердження чого подала договір про надання правової допомоги від 23 березня 2020 року, копію ордеру, підписаний акт виконаних робіт та детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом за договором про надання правничої допомоги, копію квитанції від 23 березня 2020 року про оплату послуг з надання правничої допомоги в розмірі 7 556,80 грн та накладні АТ «УкрПошта» про здійснення поштових відправлень.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина друга статті 141 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2020 року у справі № 143/173/19 (провадження № 61-16088св19) зроблено висновок, що: «згідно з частинами п`ятою, шостою статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідних клопотань про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката відповідач не заявляв та відповідних доказів не подавав, розмір витрат на правничу допомог не спростував. Тому є правильними висновки суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, що у зв`язку із задоволенням позову понесені ОСОБА_1 витрати на правову допомогу підлягають стягненню з відповідача».
Оскільки в задоволенні касаційної скарги відмовлено, а відповідач понесла витрати на правничу допомогу в суді касаційної інстанції, при цьому позивач не надав своїх заперечень щодо заяви ОСОБА_3 про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, а понесені відповідачем витрати підтверджуються наданими суду касаційної інстанції документами, то на ОСОБА_1 покладаються судові витрати, понесені ОСОБА_3 , в загальному розмірі 7 694,20 грн.
Керуючись статтями 141, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ :
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду міста Харкова від 04 червня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати, пов`язані з розглядом справи в суді касаційної інстанції, в розмірі 7 694,20 грн.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: Н. О. Антоненко
В. І. Крат
М. М. Русинчук
