open
Про систему
  • Друкувати
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
  • Шукати у документі
  • Друкувати
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
emblem
Це рішення містить правові висновки Справа № «SHOYGO проти України»
Це рішення містить правові висновки

Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 30 вересня 2021 року

у справі «SHOYGO проти України»

за заявою № 29662/13

Щодо недотримання прав особи при здійсненні провадження, пов’язаного з її депортацією

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що його тримання під вартою порушило його права, що він не має ефективного засобу правового захисту, за допомогою якого можна було б оскаржити його законність та відсутність права на компенсацію, що підлягає виконанню.

Заявник народився у 1985 році в Республіці Саха (Якутія) у Російській Федерації, у родині оленярів. Його народження належним чином не зареєстровано. За його словами, після смерті матері в 1998 році він покинув свій будинок і, не отримавши жодних документів, що посвідчують особу, став волоцюгою, нібито нелегально подорожуючи Росією та Україною. Оскільки у відповідний час у нього не було документів, що посвідчують особу, він не міг довести своє громадянство. 1 листопада 2011 року українська прикордонна служба затримала Заявника при спробі перетину кордону з України до Республіки Молдова. 4 листопада 2011 року окружний адміністративний суд Одеси за клопотанням прикордонників наказав його вислати з України, а також утримувати під вартою на строк до дванадцяти місяців до висилки. За його словами, Заявник пропустив граничний термін для оскарження, оскільки він був неписьменним та не мав юридичних представників, проте його апеляційну скаргу було врешті-решт прийнято, і 16 жовтня 2012 року Одеський апеляційний адміністративний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін. У своїх рішеннях національні суди зазначили, що Заявник заявляв, що є громадянином Росії, але не має документів, що посвідчують особу. Заявника утримували у пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, у Чернігівській області. 25 вересня 2012 року адміністрація даного пункту звернулася до посольства Росії для отримання документів для Заявника як громадянина Росії на тій підставі, що він нібито набув російського громадянства як радянський громадянин, який постійно проживав у Росії станом на 6 лютого 1992 (згідно з розділом 13 Закону про громадянство Російської Федерації 1991 року). 27 вересня 2012 року Заявник також попросив почесного консула Росії допомогти йому у отриманні документів, що стосуються його російського громадянства. 1 листопада 2012 року Заявника звільнили з центру. 10 грудня 2012 року Вищий адміністративний суд відхилив апеляційну скаргу Заявника, оскільки Заявник не сплатив необхідний судовий збір. 20 грудня 2012 року Посольство відповіло Заявнику, що на підставі інформації, наданої Заявником та доступної Посольству, неможливо визначити, чи є Заявник громадянином Росії. Згодом Заявник отримав дозвіл на тимчасове проживання в Україні та документи, що посвідчують його як громадянина Росії.

Правове обґрунтування: відповідні принципи прецедентної практики Суду щодо пунктів 1 та 4 статті 5 Конвенції можна знайти у справах Khamroev та інші проти України (№ 41651/10, §85, 15 вересня 2016 року) та Abdulkhakov проти Росії (№14743/11, §§210-18, 2 жовтня 2012 року) відповідно. Суд у ряді справ встановив, що в українському законодавстві не існує примусового права на компенсацію у ситуаціях, коли Суд визнає порушення статті 5 (див. Корбан проти України, №26744/16, §§201 та 202, 4 липня 2019 року з подальшими посиланнями).

Висновки: влада, очевидно, зіткнулася зі значною проблемою в організації висилки Заявника, оскільки у нього не було документів, що посвідчують особу. Однак не було надано жодних пояснень, чому владі, яка знала про твердження Заявника щодо його громадянства Росії з самого затримання, знадобилося майже одинадцять місяців, щоб зв’язатися з посольством Російської Федерації. Цих міркувань достатньо для того, щоб Суд дійшов висновку, що влада не здійснювала провадження щодо депортації Заявника з належною старанністю. Уряд не стверджував, що у відповідний час, до реформи 2017 року, у національному законодавстві існувала будь-яка процедура, яка дозволяла б переглядати законність тримання під вартою на підставах, які виникли як розвиток подій у справі про висилку. Цих міркувань достатньо, щоб Суд дійшов висновку про порушення пункту 4 статті 5 Конвенції. З огляду на ці висновки, немає необхідності окремо розглядати решту аргументів заявника відповідно до цих положень. Суд у ряді справ встановив, що в українському законодавстві не існує примусового права на компенсацію у ситуаціях, коли Суд визнає порушення статті 5. Суд не бачить підстав для іншого висновку у цій справі.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.п.1, 4, 5 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: право на свободу та особисту недоторканність, дозвіл на тимчасове проживання, громадянство, висилка, тримання під вартою, ефективний засіб правового захисту

Друкувати PDF DOCX
Копіювати скопійовано
Надіслати
Шукати у документі
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати

Навчальні відео: Як користуватись системою

скопійовано Копіювати
Шукати у розділу
Шукати у документі

Пошук по тексту

Знайдено: