Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 31 травня 2016 року

у справі«GANKIN та інші проти Росії»

за заявами № 24301/06, 1454/08, 11670/10 та 12938/12

Щодо обов’язку суду пересвідчитись у наявності доказів отримання судового виклику стороною в разі розгляду справи за її відсутності

Фабула справи: заявники скаржилися на те, що їх право на справедливий судовий розгляд було порушено через нездатність національних судів забезпечити їх участь в апеляційному розгляді у цивільному процесі, сторонами якого вони були.

У травні 2006 року перший заявник подав цивільний позов, в якому вимагав стягнути надлишок сплачених сум за надання послуг. 3 жовтня 2007 року суд першої інстанції розглянув справу у присутності першого заявника та залишив позов без задоволення. Перший заявник подав апеляцію. Уряд заявив, що 9 листопада 2007 року судову повістку було надіслано першому заявнику поштою. Заявник не отримав її. 29 листопада 2007 року суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення суду першої інстанції за відсутності першого заявника, не вирішуючи питання про те, чи був він повідомлений.

Правове обґрунтування: цивільний процесуальний кодекс не обмежує вибір судів певним способом повідомлення, якщо передбачено підтвердження отримання. Це означає, що незалежно від того, який із способів повідомлення буде обрано сторонам, національні суди, як правило, мають володіти доказами, що підтверджують отримання повідомлення адресатом (див. Земляченко проти Росії, №23866/06, п.22, 22 січня 2013 року; Зеленков проти Росії, №29992/05, §25, 18 квітня 2013 року). Ці докази повинні дозволити національним судам з'ясувати, чи судові повістки надійшли до сторін достатньо заздалегідь, і, якщо це не так, відкласти слухання. Суд визнав порушення статті 6 Конвенції у багатьох російських справах, де національні суди не перевіряли, чи було отримано доказ отримання, і обмежилися загальним зауваженням про те, що сторона була «належним чином повідомлена», без підтвердження будь-якими доказами отримання (див. Воробйов проти Росії, №15722/05, §23, 9 жовтня 2012 року). Зі свого боку, учасники судового процесу мають відповідне зобов’язання надавати актуальну контактну інформацію та вказувати на будь-які зміни, які могли статися в ході провадження. На відміну від кримінальних справ, національні суди не можуть бути притягнені до відповідальності за те, що вони не відстежили відсутніх учасників цивільного процесу (див. Sevillano González проти Іспанії, №41776/98, 2 лютого 1999 року), за умови, що такі сторони знали про цивільний позов, поданий проти них. Якщо сторона заявила про те, що надає перевагу способу повідомлення, який не передбачає матеріальних доказів одержання, суд не зможе встановити, чи належним чином вона була повідомлена. Тому від національних судів очікується, що вони з’ясують, чи сторона, що бере участь у судовому засіданні, чітко погодилася на цей конкретний засіб повідомлення та чи були враховані будь-які оновлення контактної інформації. Їх висновки з цього приводу дозволять Суду встановити, чи була відсутність чи затримка в отриманні повідомлення пов'язана з недостатньою ретельністю учасника справи. Національні суди повинні виявити будь-які дефекти повідомлення до початку розгляду справи по суті. Аналіз, який Суд очікує знайти у національних рішеннях, повинен виходити за межі посилання на надсилання судових повісток та повинен максимально використовувати наявні докази, щоб з'ясувати, чи дійсно відсутній учасник справи був достатньо поінформований про майбутнє слухання заздалегідь (див. Грязнов проти Росії, №19673/03, §50, 12 червня 2012 року). Відповідь на це питання дозволить судам визначити, чи слід відкласти слухання до належного повідомлення. Суди не можуть дійти висновку про те, що відсутня сторона відмовилася від права на особисту присутність, не з’ясувавши, чи їй було відомо про існування цього права, а отже, і про судове засідання, про яке йдеться. Нарешті, Суд повторює, що щоразу, коли національні суди розглядають питання своєчасного повідомлення про судовий процес, від них очікується, що вони надаватимуть особливого значення праву ефективно представляти свої інтереси в суді. У світлі вищесказаного Суд вважає, що незалежно від обраного способу спілкування національний суд зобов’язаний на основі наявних доказів з’ясувати, чи належним чином сторонам була надана інформація про майбутнє слухання.

Висновки: усі заявники скаржилися на їх відсутність в апеляційному судовому засіданні у цивільному процесі, стороною якого вони були. Російський цивільно-процесуальний кодекс, сформульований на момент настання обставин, передбачав усні слухання в апеляційних судах, і сфера розгляду апеляційними судами не обмежувалась питаннями права, а й поширювалася на фактичні питання. З огляду на широку сферу розгляду апеляційного суду, гарантії справедливого судового розгляду, закріплені у статті 6 Конвенції були такими ж важливими в апеляційному провадженні, як і в судах першої інстанції. Однак, щоб ці гарантії набули практичного ефекту, як того вимагає Конвенція, а не залишалися теоретичним чи ілюзорним правом, заявники повинні були бути повідомлені про слухання таким чином, щоб дати їм можливість бути присутнім на ньому, як тільки вони вирішили скористатися правом з'являтися на слухання, встановлені національним законодавством. Не маючи жодних доказів належного повідомлення, Суд приймає твердження заявників про те, що вони не знали про дату та час розгляду апеляційної скарги, і що це заважало їм бути присутніми, якщо вони цього хотіли. Неспроможність національного суду визначити, чи отримав заявник своєчасно повістку та, якщо він цього не зробив, чи слід відкласти слухання, само по собі є несумісним із справжньою повагою до принципу справедливого судового розгляду. Беручи до уваги встановлену прецедентну практику та обставини справ, Суд вважає, що, переходячи до розгляду скарг по суті, не намагаючись з’ясувати, чи були заявники принаймні обізнані про дату та час слухання, національні суди позбавили їх можливості ефективно представляти свої інтереси в судовому провадженні та не виконали своїх обов’язків поважати принцип справедливого судового розгляду, закріплений у статті 6 Конвенції.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, забезпечення участі в цивільному процесі