Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 31 травня 2016 року

у справі «Любченко проти України»

за заявою № 34640/05

Щодо відсутності провокації злочину та допустимості доказів, отриманих в результаті негласних слідчих дій

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що його засудження базувалося на незаконно отриманих доказах, зібраних в результаті провокації та що органи влади розпорядились речовими доказами до судового розгляду кримінальної справи, за допомогою яких він міг би довести свою невинуватість.

Рішенням від 19 лютого 2002 року К. був засуджений до трьох з половиною років позбавлення волі з відстрочкою виконання покарання на два роки. У червні-вересні 2003 року К. не з'явився до співробітника служби пробації для його реєстрації, нібито через госпіталізацію. 6 листопада 2003 року Заявник, службовець з питань пробації, представляв інспекцію у судовому провадженні щодо заміни умовного терміну К. тюремним ув’язненням через невиконання останнім вимог про випробування. Суд відклав провадження до 19 листопада 2003 року, попросивши К. подати документи, що підтверджують його госпіталізацію. 13 листопада 2003 року К. подав заяву до прокуратури, в якій стверджував, що після судового засідання Заявник викликав його до себе в кабінет і повідомив, що він може вирішити справу на користь К. за 200 доларів США. К. підписав вищезазначену заяву та підтвердив, що йому відомо, що завідомо повідомляти неправдиву інформацію про злочин є кримінальним злочином. Того ж дня було розпочато попереднє розслідування, були позначені дві банкноти на 100 доларів США, надані К., спеціальною люмінесцентною рідиною і які К. потім поклав у кишеню. Ця дія була задокументована в протоколі застосування спеціальних хімічних речовин і була підписана учасниками та двома свідками. Згідно з подальшими показами деяких з присутніх, К. також одягав диктофон. Близько 15 години того ж дня К. увійшов до кабінету Заявника і повернувся через кілька хвилин, вказавши детективам та прокурору, що він передав банкноти Заявнику, після чого вони також увійшли до кабінету Заявника. Згідно з протоколом огляду місця злочину працівники поліції перевірили руки Заявника спеціальним пристроєм і виявили сліди люміфору на правій руці. Вони заглянули у відкритий сейф і знайшли дві позначені банкноти всередині. Заявника було заарештовано та пред’явлено обвинувачення у вимаганні та отриманні хабара. 16 листопада 2003 року Заявника було звільнено. 21 січня 2004 року суд першої інстанції передав справу до прокуратури для подальшого розслідування. Суд постановив, що під час подальшого розслідування банкноти, які були використані для отримання хабара, повинні перевірятись на наявність відбитків пальців Заявника, а також аудіозапис підкупу та документи, що підтверджують законність проведення цієї дії. Суд апеляційної інстанції скасував дане рішення. Рішенням від 9 березня 2005 року суд виправдав Заявника. За результатами апеляційного та касаційного оскарження Заявника було визнано винним та засуджено до одного року позбавлення волі з конфіскацією майна. Суд зазначив, що вину Заявника було доведено послідовними показаннями К., який не мав підстав для висування неправдивих звинувачень, крім того, було достатньо прямих та непрямих доказів того, що Заявник не лише отримав хабар, але й вимагав його. Заявника було звільнено з в'язниці 2 травня 2006 року.

Правове обґрунтування: хоча стаття 6 гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює жодних норм щодо допустимості доказів, що, таким чином, в першу чергу є предметом регулювання відповідно до національного законодавства (див. Schenk проти Швейцарії, 12 липня 1988 року, §§ 45-46, Серія A №140). Суд не визначає, чи можуть бути прийняті певні докази, чи справді заявник був винним чи ні (див. Khan проти Сполученого Королівства, №35394/97, §34, ЄСПЛ 2000 ‑ V). З огляду на всі обставини, Суд не переконаний, що ситуація, що розглядається, підпадає під категорію "справ про провокацію" (див. Ramanauskas проти Литви, №74420/01, § 62 до 74, ЄСПЛ 2008 року). Фундаментальним аспектом права на справедливий судовий розгляд є те, що кримінальне провадження, включаючи елементи такого провадження, що стосуються процедури, має бути змагальним і що між стороною обвинувачення та стороною захисту має бути рівність сторін. Право на змагальний судовий розгляд означає, що у кримінальній справі як стороні обвинувачення, так і захисту слід надавати можливість пізнавати та коментувати подані зауваження та докази, представлені іншою стороною. Крім того, пункт 1 статті 6 вимагає, щоб органи обвинувачення розкривали стороні захисту всі речові докази, якими вони володіють за або проти обвинуваченого. Нерозголошення стороні захисту речових доказів, що містять такі дані, які могли б дозволити обвинуваченому звільнитись або зменшити покарання, означало б відмову від засобів, необхідних для підготовки захисту (див. Leas проти Естонії, №59577/08, §§77 та 81, 6 березня 2012 року з подальшими посиланнями).

Висновки: А. Використання негласних слідчих заходів та отриманих доказів

Як Заявник стверджував, докази, використані в ході розслідування, були отримані незаконно і суди не повинні були використовувати їх для його засудження. Уряд стверджував, що використання спеціальних слідчих заходів (включаючи негласні слідчі дії) не може само по собі порушувати право на справедливий судовий розгляд, але визнав, що їх використання повинно бути чітко визначеним. Прокурор попередив К., що свідоме повідомлення неправдивої інформації про злочин є кримінальним злочином, і він підтвердив свою обізнаність, підписавши заяву. До застосування спеціальних слідчих заходів правоохоронні органи мали обґрунтовані підстави підозрювати, що Заявник мав намір вчинити злочин. Національні суди ретельно вивчили правові підстави для застосування спеціальних слідчих заходів, достовірність заяв К. та допустимість отриманих доказів. У цій справі національні суди не дійшли згоди щодо того, чи були докази отримані законно та чи достатньо їх для забезпечення обґрунтованості засудження Заявника. Незважаючи на те, що суд першої інстанції дійшов висновку, що зібрані докази були незаконно отримані і не дали безсумнівних результатів, а також необхідність подальшого розслідування для встановлення вини Заявника, вищі суди не погодились і скасували рішення суду першої інстанції, постановивши, що використання спеціальних хімічних речовин було законним та що зібраних доказів було достатньо для засудження Заявника. Слід зазначити, що Заявник мав широкі можливості оскаржити прийнятність та надійність доказів в апеляційному та касаційному судах, і що його аргументи з цього приводу, які були прийняті судом першої інстанції, були належним чином розглянуті вищими судами. Суд нагадує, що національні суди в принципі мають кращу можливість оцінювати надійність показань свідків та точність матеріалів розслідування, а також їх формальну відповідність національному законодавству. За таких обставин, Суд не вбачає підстав для оскарження рішення національних судів про допуск як доказів матеріалів, отриманих в результаті негласної слідчої дії.

Б. “Провокація” вчинення правопорушення

Хоча Заявник висловлював свої скарги, використовуючи термін "провокація", схоже, що по суті він скаржився на "підставлення". Справді, Заявник ніколи фактично не визнавав вини. Навпаки, як на національному рівні, так і перед Судом, він заперечував, що обговорював цю тему з К., і постійно стверджував, що правоохоронці та К. поклали гроші в сейф та підробили докази, щоб засудити його за правопорушення, пов’язане з корупцією. Отже, ця справа суттєво відрізняється від справ, розглянутих Судом раніше стосовно ймовірної провокації заявників органами влади, які примусили їх до вчинення правопорушень, які не були б вчинені в іншому випадку. Таким чином, посилання Заявника на судову практику, що стосується ймовірної провокації, є помилковою. У будь-якому випадку Суд зазначає, що ні в матеріалах справи, ні в твердженнях сторін не випливає, що К. працював чи співпрацював із правоохоронними органами до таємної операції 13 листопада 2003 року, і що згідно з висновками національного суду, до цієї дати вже було скоєно злочин у вимаганні хабара. Поліція залучилася лише в той момент, коли К. повідомив їх про злочин. Хоча роль К. у таємній операції можна порівняти з "поліцейським агентом", національні суди встановили, що він став "агентом" лише після того, як Заявник вимагав хабара.

C. Стверджувана відсутність надання доказів

Нарешті, Заявник стверджував, що органи влади не забезпечили наявність доказів, а саме двох банкнот та аудіозапису, які він міг використати для захисту. Уряд стверджував, посилаючись на висновки апеляційного суду, що слідчі органи не втратили банкноти, використані під час операції, а, натомість, повернули їх К., враховуючи те, що існувала достатня кількість доказів, що підтверджують одержання Заявником хабара та додаткова ідентифікація відбитків пальців не була необхідна. Далі вони зазначили, що немає доказів того, що отримання хабара було записано на аудіо. Суд не може погодитися з урядом, що з огляду на наявність інших доказів слідчі органи могли вільно розпоряджатися банкнотами як непотрібними речовими доказами. Однак у цій справі національні суди ретельно вивчили питання банкнот, і ключовим аргументом, на думку Суду, була низька ймовірність виявлення відбитків пальців на банкнотах і, отже, висновок про відсутність відбитків пальців не може бути доказом того, що Заявник не торкався банкнот. Отже, Суд вважає, що за конкретних обставин даної справи неможливість влади забезпечити наявність банкнот не порушила справедливості провадження в цілому. Переходячи до питання аудіозапису, Суд зазначає, що в матеріалах справи та заявах сторін міститься суперечлива інформація щодо того, чи був К. оснащений диктофоном чи ні. Однак немає інформації про те, чи дійсно диктофон, якщо він існував, використовувався під час операції, а отже, чи існував коли-небудь аудіозапис. Слідчі органи постійно заперечували існування будь-якого такого запису, і не було доказів протилежного. Апеляційний суд також зазначив, що не було інформації про існування аудіозапису операції. Суд вважає, що якби було встановлено існування такого запису, Заявником було б законним прагнути представити такий доказ, незалежно від його корисності для обвинувачення. Однак це було не так, і за відсутності будь-яких вказівок на протилежне, Суд визнає, що аудіозапису операції не існувало.

Констатовані порушення: заява визнана неприйнятною.

Ключові слова: вимагання та отримання хабара, речові докази, право на справедливий судовий розгляд, змагальність сторін