Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 08 квітня 2021 року

у справі «VAVŘIČKA та інші проти Чеської Республіки»

за заявою № 47621/13

Щодо правомірності притягнення до відповідальності батьків через невиконання обов’язків щодо вакцинації своїх дітей

Фабула справи: Заявники скаржились на те, що було накладено свавільний штраф на першого заявника та відмовлено в допуску дітей заявників до дошкільного закладу через невиконання батьками обов'язків щодо вакцинації своїх дітей відповідно до встановленого графіка вакцинації.

У Чеській Республіці Закон про охорону громадського здоров’я (далі - „Закон про ОГЗ”) вимагає від усіх постійних мешканців а також всіх іноземців, яким дозволено проживати в країні на постійній основі, пройти низку планових щеплень. Щодо дітей віком до п’ятнадцяти років, то їх законні представники несуть відповідальність за виконання цього обов’язку. Законом про ОГЗ передбачено, що дошкільні заклади, такі як ті, кого стосується ця справа, можуть приймати лише дітей, які отримали необхідні щеплення або які отримали сертифікат набуття імунітету іншими способами або підтвердження неможливості пройти щеплення за станом здоров'я. Подібне положення міститься також в Законі про освіту. Вартість щеплення покривається державним медичним страхуванням. Вакцини, включені до переліку конкретних варіантів вакцин для регулярної імунізації, який щороку публікується Міністерством, є безкоштовними. В той же час можна використовувати інші вакцини, якщо вони схвалені компетентним органом, але держава не покриває їх вартість. Відповідно до розділу 29 (1) (f) та (2) Закону про незначні правопорушення, особа, яка порушує заборону або не виконує обов'язок, передбачений або накладений з метою запобігання інфекційним захворюванням, вчиняє незначне правопорушення, яке карається штрафом до 10000 чеських крон (CZK) (наразі еквівалент майже 400 євро) .

18 грудня 2003 року Центр профілактики та боротьби з хворобами визнав Заявника винним у скоєнні правопорушення за невиконання наказу про забезпечення явки його двох дітей у віці чотирнадцяти та тринадцяти років до закладу охорони здоров’я з метою вакцинації проти поліомієліту, гепатиту В та правця. Він був оштрафований на 3000 крон і зобов'язаний сплатити 500 крон на покриття витрат (тобто еквівалент приблизно 110 євро на той час). Заявник оскаржив це рішення на адміністративному рівні, в судах і, зрештою, в Конституційному суді. Він стверджував, що ці норми суперечать його основним правам і свободам, зокрема, праву відмовити в медичному втручанні та праву дотримуватися та виявляти свої релігійні та етичні переконання. Він виступив проти того, що він назвав безвідповідальним експериментуванням зі здоров'ям людини, підкреслив фактичні та потенційні побічні ефекти вакцин і аргументував, що в його випадку не виникає ризику для здоров'я населення. Вимоги першого заявника були залишені без задоволення остаточним рішенням Конституційного суду від 24 січня 2013 року.

Правове обґрунтування: у своїй судовій практиці Суд встановив, що обов’язкова вакцинація як мимовільне медичне втручання являє собою втручання у право на повагу до приватного життя у значенні статті 8 Конвенції (див. Соломахін проти України, №24429/03, п.33, 15 березня 2012 року, з подальшими посиланнями). Застосовувані принципи можуть бути узагальнені наступним чином (див. Dubská та Krejzová проти Чеської Республіки, № 28859/11 та 28473/12, 15 листопада 2016 року, §§ 174-8, з подальшими посиланнями):

1. втручання вважатиметься "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення законної мети, якщо воно відповідає "нагальній соціальній потребі", і, зокрема, якщо причини, наведені національними органами влади для його обґрунтування, є "актуальними та достатніми "і якщо це пропорційно законній меті, що переслідується”;
2. система Конвенції відіграє принципово допоміжну роль. Національна влада має пряму демократичну легітимацію, що стосується захисту прав людини, і, через їхній прямий і постійний контакт із життєво важливими питаннями своїх країн, вони в принципі мають кращі можливості, ніж міжнародний суд, для оцінки місцевих потреб та умов;
3. отже, насамперед відповідальність національних органів влади полягає у проведенні первинної оцінки щодо того, де справедливий баланс полягає у оцінці необхідності втручання у суспільні інтереси і права людей відповідно до статті 8 Конвенції. Відповідно, приймаючи законодавство, яке має на меті досягти рівноваги між конкуруючими інтересами, державам в принципі має бути дозволено визначити засоби, які, на їх думку, найкраще підходять для досягнення мети узгодження цих інтересів;
4. ця оцінка національної влади залишається предметом перегляду Судом, який робить остаточну оцінку щодо того, чи є втручання у конкретну справу "необхідним", оскільки цей термін слід розуміти у значенні статті 8 Конвенції;
5. певна свобода розсуду, в принципі, надається національним органам влади щодо цієї оцінки; її широта залежить від ряду факторів, продиктованих конкретним випадком. Там, де йдеться про особливо важливий аспект існування чи ідентичності особи, межа, дозволена державі, також буде обмежена. Якщо у Договірних Сторін Конвенції немає консенсусу щодо відносної важливості інтересу або щодо найкращих засобів його захисту, особливо там, де справа порушує делікатні моральні чи етичні проблеми, поле буде ширшим.

Питання політики охорони здоров’я в принципі перебувають у межах свободи розсуду національних органів влади, котрі найкраще піддаються оцінці пріоритетів, використання ресурсів та соціальних потреб (див. Hristozov та інші проти Болгарії, № 47039/11 та 358/12, §119, ЄСПЛ 2012 (витяги), з подальшими посиланнями). Поле свободи розсуду держави-відповідача, як правило, буде широким, якщо йому потрібно досягти балансу між конкуруючими приватними та державними інтересами або правами Конвенції (див. Evans проти Сполученого Королівства, № 6339/05, § 77, ЄСПЛ 2007-I, з подальшими посиланнями).

Висновок: втручання, що розглядається, відповідало закону у значенні другого абзацу статті 8 Конвенції. Метою відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозний ризик для здоров'я. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинований і, отже, перебуває у стані вразливості, спираючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям охорони здоров'я та захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8. Між Договірними Сторонами існує загальний консенсус, який наполегливо підтримується спеціалізованими міжнародними органами, щодо того, що вакцинація є одним з найбільш успішних та економічно ефективних заходів охорони здоров'я, і ​​що кожна держава повинна прагнути досягти максимально високого рівня вакцинації серед населення. Визнавши важливість, як правило, вакцинації в дитинстві як ключового заходу політики в галузі охорони здоров'я, слід далі розглянути, чи можна сказати, що вибір чеського законодавчого органу, який робить вакцинацію дітей обов'язковою, відповідає нагальній соціальній потребі. Суд посилається на експертні матеріали, подані урядом-відповідачем, які містять твердий висновок відповідних медичних органів Чеської Республіки, що вакцинація дітей повинна залишатися предметом юридичного обов'язку в цій країні та підкреслюючи ризик для окремих осіб та охорони здоров’я, до якого могло б призвести можливе зниження рівня вакцинації, якби це стало просто рекомендованою процедурою. Занепокоєння щодо ризику, пов'язаного зі зменшенням охоплення вакцинацією, також висловили уряди, що вступили в справу, з акцентом на важливості забезпечення імунізації дітей проти хвороб, про які йде мова, з раннього віку. Подібні занепокоєння також виникали на європейському та міжнародному рівнях. З огляду на ці подання та чітку позицію, зайняту експертними органами у цьому питанні, можна сказати, що в Чеській Республіці штраф за відмову від вакцинації є відповіддю вітчизняних органів влади на нагальну соціальну потребу в захисті особистості та охорони здоров'я від хвороб, про які йдеться, та для захисту від будь-якої тенденції до зниження рівня вакцинації серед дітей.

Предмет справи обов'язково порушує питання найкращих інтересів дітей. У цьому відношенні заявники стверджували, що в першу чергу батьки повинні визначити, як слід забезпечувати та захищати найкращі інтереси дитини, і що втручання держави може бути прийняте лише в крайньому випадку в крайніх обставинах. Уряд стверджував, що в контексті охорони здоров'я найвищий інтерес дитини забезпечується наявністю належного рівня здоров'я. У практиці Суду добре встановлено, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси мають першорядне значення. Це відображає широкий консенсус з цього питання, виражений, зокрема, у статті 3 Конвенції ООН про права дитини. З цього випливає, що держави зобов'язані ставити найкращі інтереси дитини, а також інтереси дітей як групу, в центр усіх рішень, що впливають на їхнє здоров'я та розвиток. Що стосується імунізації, метою повинен бути захист кожної дитини від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається завдяки тому, що діти отримують повний графік щеплень у свої ранні роки. Ті, кому неможливо призначити таке лікування, опосередковано захищені від заразних хвороб, доки в їх громаді підтримується необхідний рівень охоплення вакцинацією, тобто їх захист походить від колективного імунітету. Таким чином, коли дотримуються думки, що політики добровільної вакцинації недостатньо для досягнення та підтримання колективного імунітету, або колективний імунітет не має значення через природу захворювання (наприклад, правця), національні органи влади можуть обґрунтовано запровадити політику обов’язкової вакцинації з метою досягнення належного рівня захисту від серйозних захворювань. Суд розуміє, що політика охорони здоров'я держави-відповідача ґрунтується на таких міркуваннях, у світлі яких можна сказати, що вони відповідають найкращим інтересам дітей, які є його центром. Отже, Суд визнає, що вибір законодавства Чехії щодо застосування обов’язкового підходу до вакцинації підтверджується відповідними та достатніми причинами. Цей висновок поширюється на конкретні втручання, на які скаржились заявники, оскільки адміністративна санкція, накладена на пана Вавржичку, та недопущення дітей заявників до дошкільних навчальних закладів випливали безпосередньо із застосування законодавчої бази. Нарешті, Суд повинен оцінити пропорційність втручань, на які скаржаться, у світлі переслідуваної мети. Хоча чеська модель підтримує обов'язкову вакцинацію, це не є абсолютним обов'язком. Звільнення від неї дозволяється, зокрема, щодо дітей, які мають постійне протипоказання до вакцинації. Жоден із заявників ні в національному провадженні, ні перед цим Судом не посилався на фактичне протипоказання щодо будь-якого щеплення, на яке були спрямовані їхні заперечення. Незважаючи на те, що вакцинація є юридичним обов'язком держави-відповідача, дотримання цієї вимоги не може бути безпосередньо забезпечено, в тому сенсі, що не існує положень, що дозволяють примусово проводити вакцинацію. У Чеській Республіці санкцію можна розглядати як відносно помірну, що складається з адміністративного штрафу, який може бути призначений лише один раз. Що стосується дітей заявників, Суд розцінив їх недопуск до дошкільного закладу як "втручання" у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції. Заявники сприймали це як форму санкції чи покарання щодо них. Однак Суд розглядає наслідки, чітко передбачені первинним законодавством, недотримання загального юридичного обов'язку, покликаного охороняти, зокрема, здоров'я маленьких дітей, як по суті захисного, а не карального характеру.

Суд зазначає процесуальні гарантії, передбачені національним законодавством. Як показує хід національного провадження, поданого заявниками, вони мали в своєму розпорядженні як адміністративні скарги, так і судові засоби захисту в адміністративних судах і, зрештою, в Конституційному суді. Тому для них було відкрито можливість оспорювати наслідки невиконання ними обов'язку щодо вакцинації.

Переходячи до спротиву заявників політиці обов’язкової вакцинації дітей, Суд зазначає, що в основі їх скарги лежить подвійне заперечення. По-перше, вони критикували інституційні заходи, що існують у Чеській Республіці в цій галузі, стверджуючи, що дискреційне право, надане органам охорони здоров’я, було надмірним, а також існували конфлікти інтересів та дефіцит прозорості та публічних дебатів. Що стосується цілісності процесу вироблення політики, Суд зазначає, що у відповідь на вимогу заявників щодо конфлікту інтересів Уряд пояснив процедуру, яку застосовував НІЦ, згідно відповідних європейських та міжнародних стандартів. У світлі викладених у ньому елементів Суд вважає, що заявники недостатньо обґрунтували свої твердження про те, що вітчизняна система забруднена конфліктами інтересів, або їх припущення, що позиція щодо вакцинації, прийнята відповідними чеськими експертними органами, або ВООЗ, скомпрометована фінансовою підтримкою фармацевтичних корпорацій. На додаток до своїх подань щодо інституційних аспектів вітчизняної системи, заявники також ставлять під сумнів ефективність та безпеку щеплень, висловлюючи глибоке занепокоєння з приводу потенційних несприятливих наслідків для здоров'я, у тому числі в довгостроковій перспективі. Суд зазначає, перш за все, пояснення уряду про те, що за національної системи певна свобода дій передбачена щодо вибору вакцини, хоча лише стандартні вакцини є безкоштовними, а вартість інших продуктів покладається на батьків. Також допускається певна свобода щодо графіка вакцинації, якщо дитина повністю імунізована до відповідного віку. Щодо ефективності вакцинації, Суд ще раз посилається на загальний консенсус щодо життєво важливого значення цього засобу захисту населення від хвороб, які можуть мати серйозні наслідки для здоров'я людей, і що у разі серйозних спалахів може спричинити порушення життєдіяльності суспільства. Що стосується безпеки, то не заперечується, що, хоча цілком безпечна для переважної більшості реципієнтів, у рідкісних випадках вакцинація може виявитись шкідливою для людини, завдаючи серйозної та тривалої шкоди її здоров’ю. Під час усного слухання у цій справі Уряд зазначив, що із приблизно 100 000 дітей, щорічно вакцинованих у Чеській Республіці (що становить 300 000 щеплень), кількість випадків серйозної, потенційно пожиттєвої шкоди для здоров'я становила п'ять або шість. З огляду на цей дуже рідкісний, але, безсумнівно, дуже серйозний ризик для здоров'я людини, було наголошено на важливості вжити необхідних запобіжних заходів перед вакцинацією. Очевидно, це стосується перевірки в кожному окремому випадку можливих протипоказань. Це також стосується контролю за безпекою використовуваних вакцин. У кожному з цих аспектів Суд не бачить підстав ставити під сумнів адекватність національної системи. Вакцинація проводиться медичними працівниками лише в тому випадку, якщо немає протипоказань, які попередньо перевіряються в рамках звичайного протоколу. Безпека використовуваних вакцин залишається під постійним контролем компетентних органів.

Суд визнає, що виключення дітей заявників із дошкільного навчального закладу означало втрату важливої ​​можливості для цих маленьких дітей розвивати свою особистість та починати набувати важливих соціальних та навчальних навичок у формуючому педагогічному середовищі. Однак це було прямим наслідком вибору їх батьками відмови виконувати законний обов'язок, метою якого є захист здоров'я, зокрема у цій віковій групі. Як заявляли уряд-відповідач та деякі уряди, що приєдналися та спиралися на масштабні наукові дані, раннє дитинство є оптимальним часом для вакцинації. Більше того, можливість відвідування дошкільних закладів дітей, яким неможливо зробити щеплення за медичними показаннями, залежить від дуже високого рівня вакцинації серед інших дітей проти заразних хвороб. Суд вважає, що не можна розглядати як непропорційне втручання держави вимагати від тих, для кого вакцинація представляє віддалений ризик для здоров'я, прийняти цей загально використовуваний захисний захід як юридичний обов'язок та в ім'я соціальної солідарності заради невеликої кількості вразливих дітей, які не можуть скористатися вакцинацією. Для чеського законодавчого органу було законно зробити такий вибір, який повністю знаходить обгрунтування інтересам захисту здоров'я населення. Заходи, на які скаржились заявники, оцінені в контексті національної системи, мають розумне співвідношення пропорційності до законних цілей, що переслідуються державою-відповідачем через обов'язок вакцинації. Суд дійшов висновку, що влада не перевищила свободу розсуду, і тому оскаржувані заходи можна розглядати як "необхідні в демократичному суспільстві".

Констатовані порушення: відсутність порушення права на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: право на повагу до приватного і сімейного життя, планові щеплення, захист здоров'я населення, найвищий інтерес дитини, добровільна вакцинація