Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 липня 2017 року

у справі «Морейра Феррейра проти Португалії (№2)»

за заявою № 19867/12

Щодо обов’язку суду надати в рішенні однозначну відповідь на аргументи сторони провадження

Фабула справи: Заявниця скаржилась на те, що Верховний суд відхилив її заяву про перегляд кримінального вироку, винесеного щодо неї. Вона стверджувала, що рішення Верховного суду означало "відмову у правосудді", оскільки цей суд неправильно тлумачив і застосовував відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу та висновки рішення Суду 2011 року, тим самим позбавляючи її права на перегляд вироку, яким вона була засуджена.

Після сварки з іншими особами Заявниця щодо Заявниці було порушено кримінальне провадження в процесі розслідування якого був наданий висновок експерта, в якому зазначалось, що вона мала обмежені інтелектуальні та пізнавальні здібності, але повинна нести кримінальну відповідальність за свої вчинки. У рішенні від 23 березня 2007 року суд відхилив аргументи захисту щодо звільнення від кримінальної відповідальності через психічні розлади та засудив її до штрафу в розмірі 640 євро (EUR) за погрозу та образу, зі стягненням шкоди на користь потерпілих. Після апеляційного оскарження сума накладеного штрафа була зменшена, в тому числі відмовлено в повторній оцінці фактів, оскільки Заявниця не змогла оскаржити обґрунтованість оцінки, проведеної судом першої інстанції. 15 квітня 2008 року Заявниця подала заяву до Суду, в якій скаржилася, що суд апеляційної інстанції особисто не заслухав її і що це порушує пункт 1 статті 6 Конвенції. У рішенні від 5 липня 2011 року Суд визнав прийнятною скаргу на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції та визнав порушення цього положення. 18 жовтня 2011 року Заявниця подала заяву про перегляд справи до Верховного суду. Вона заявила, що рішення суду апеляційної інстанції від 19 грудня 2007 року було несумісним з рішенням Суду від 5 липня 2011 року. У рішенні від 21 березня 2012 року Верховний суд відмовив у перегляді справи та постановив, що хоча порушення процесу, зафіксоване Європейським судом, могло вплинути на вирок Заявниці, воно було недостатньо серйозним, щоб засудження вважалося несумісним із рішенням Суду.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що у своєму рішенні у справі Бочан проти України (№ 2) (№22251/08, ЄСПЛ 22015) він розглядав у світлі статті 6 Конвенції проблему несправедливості, спричинену аргументацією, прийнятою національними судами. У справах, пов’язаних із втручанням у права, передбачені Конвенцією, Суд прагне встановити, чи є причини, передбачені рішеннями, винесеними національними судами, автоматичними чи стереотипними (див. Парадізо і Кампанеллі проти Італії, №25358/12, §210, ЄСПЛ 2017). Щоб вимоги справедливого судового розгляду були задоволені, суспільство, і перш за все обвинувачений, повинні мати змогу зрозуміти винесений вирок (див. Лермітт проти Бельгії, № 34238/09, §§ 66 та 67, ЄСПЛ 2016 року).

Висновки: відповідно до усталеної практики Суду, що відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, рішення судів повинні адекватно вказувати причини, на яких вони ґрунтуються. Ступінь застосування цього обов'язку мотивувати може змінюватися залежно від характеру рішення і повинен визначатися з урахуванням обставин справи. Не вимагаючи детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий скаржником, це зобов’язання передбачає, що сторони судового провадження можуть розраховувати на отримання конкретної та однозначної відповіді на аргументи, які є вирішальними для результату цих проваджень

Конвенція не гарантує права на відновлення провадження у справі або на будь-які інші види засобів правового захисту, за допомогою яких остаточні судові рішення можуть бути скасовані або переглянуті, а також відсутністю єдиного підходу у держав-членів щодо оперативних процедур будь-яких існуючих механізмів відновлення. Більше того, Суд повторює, що встановлення порушення статті 6 Конвенції, як правило, не створює тривалої ситуації та не накладає на державу-відповідач постійного процесуального зобов'язання. Беручи до уваги принцип субсидіарності та формулювання рішення Суду від 2011 року, Суд вважає, що відмова Верховного суду у відновленні провадження за поданням Заявниці не була довільною. Рішення Верховного суду від 21 березня 2012 року достатньо вказує на підстави, на яких воно ґрунтувалося. Ці підстави потрапляють у поле свободи розсуду національних органів влади та не спотворюють висновків рішення Суду.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (ч.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, право на перегляд вироку, звільнення від кримінальної відповідальності, відновлення провадження