Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 жовтня 2015 року

у справі «Л.М. та інші проти Росії»[1]

за заявами №№ 40081/14, 40088/14, 40127/14

Щодо порядку та допустимого терміну тримання під вартою особи, ув’язненої в зв’язку з вирішенням питання про висилку з країни

Фабула справи: Заявники скаржилися на те, що їх висилка в Сирію, якщо вона буде здійснена, призведе до порушення їх права на життя і заборони катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводженню та що

вони не мають у своєму розпорядженні ефективних засобів судового захисту щодо цих порушень.

Заявники є громадянами Сирії або постійно проживали в Сирії. На момент подачі скарг вони перебували в центрі тимчасового утримання іноземних громадян. Заявник Л.М. приїхав до Росії 9 лютого 2013 року, він - палестинець без громадянства, який постійно проживав в Сирії. У момент затримання у нього не було дійсного документа, що посвідчує особу, виданого будь-якою державою. 14 і 15 квітня 2014 року заявники були затримані поліцією і співробітниками міграційної служби на фабриці з пошиття одягу. 15 і 16 квітня 2014 року суд розглянув адміністративні справи заявників, визнав їх винними в скоєнні адміністративних правопорушень (порушення імміграційних правил і роботі без отримання відповідного дозволу) і постановив, що вони повинні заплатити штрафи і повинні бути вислані в Сирію. Заявники повідомили в суді, що в разі повернення до Сирії їхнє життя буде піддане небезпеці; вони посилалися на інформацію про триваючий масштабний військовий конфлікт в цій країні. Суд вважав, що ці заяви носять загальний характер і не підтверджуються відповідними доказами. Суд апеляційної інстанції після перегляду рішення залишив його в силі і постановив, що в очікуванні висилки вони повинні перебувати в центрі тимчасового утримання іноземних громадян. Адвокат, яка представляла інтереси заявників у Суді, подала апеляції щодо всіх трьох заявників, детально охарактеризувавши загальну ситуацію в Сирії і небезпеку повернення туди, процитувавши відповідні доповіді про цю країну, складені УВКБ ООН і ФМС, і приклавши їх. В апеляційних скаргах також вказувалося про те, що заявники просили притулку в Росії; таким чином, їх висилка суперечила б відповідному законодавству. Апеляції були відхилені і розпорядження про висилку набрали законної сили. Заявники декілька разів подавали клопотання про надання їм статусу біженців та тимчасового притулку, але через деякий час надавали заяви з проханням не розглядати їх.

Уряд вважав, що оскільки наказ про висилку залишався чинним, але лише тимчасово зупинений шляхом застосування тимчасових заходів Судом, органи влади все ще мали законні підстави затримувати заявників до вислання. Незаконне проживання заявників у Росії обґрунтовувало тримання під вартою як захід забезпечення виконання наказу національного суду; відповідні положення Кодексу про адміністративні правопорушення не дозволяють застосовувати інший запобіжний захід і що, отже, не було підстав для звільнення заявників, поки наказ про видворення залишався чинним. Уряд дотримувався думки, що хоча не було встановлено обмеження строку тримання заявників під вартою, максимальний строк примусового виконання адміністративного стягнення становив два роки.

Правове обґрунтування: скарга заявників стосується періоду з 15 по 16 квітня 2014 року, коли окружний суд постановив їх затримати з метою адміністративного вислання з Росії до теперішнього часу. Оскільки адміністративна висилка є формою "депортації" у значенні пункту 1 (f) статті 5 Конвенції, це положення застосовується у цій справі. Будь-яке позбавлення волі відповідно до другої частини статті 5 § 1 (f) буде виправданим лише доти, доки триває процедура депортації чи екстрадиції. Якщо таке провадження не буде здійснюватися з належною ретельністю, затримання перестане бути допустимим відповідно до пункту 1 (f) статті 5 (див. А. та інші проти Сполученого Королівства [ВП], №3455/05, п.170, ЄСПЛ 2009, з подальшими посиланнями). Позбавлення волі відповідно до пункту 1 (f) статті 5 Конвенції повинно відповідати матеріальним та процесуальним нормам національного законодавства. Однак відповідність національному законодавству недостатня: пункт 1 статті 5 вимагає, крім того, щоб будь-яке позбавлення відповідало меті захисту особи від свавілля. Поняття "свавілля" у пункті 1 статті 5 розповсюджується за межі невідповідності національному законодавству, так що позбавлення волі може бути законним з точки зору внутрішнього законодавства, але все одно довільним і, отже, суперечити Конвенції. Щоб уникнути зазначення свавільного характеру, затримання відповідно до пункту 1 (f) статті 5 повинно здійснюватися добросовісно; воно повинно бути тісно пов'язане з підставами затримання, на які посилається уряд, місце та умови затримання повинні бути відповідними, а тривалість затримання не повинна перевищувати обґрунтовано необхідної для переслідуваної мети (див. Сааді проти Сполученого Королівства [ВП], № 13229/03, § 74, ЄСПЛ 2008 року; Рустамов проти Росії, №11209/10, §150, 3 липня 2012 року, з подальшими посиланнями).

Висновки: первісне рішення про утримання заявників під вартою відповідає букві національного законодавства. У апеляційних скаргах заявники чітко вказали, посилаючись на відповідні російські джерела, що не має можливості висилки їх до Сирії. 27 травня 2014 року суд апеляційної інстанції залишив рішення про їх висилку та затримання без змін, не враховуючи аргументів щодо відсутності можливості висилки. Відповідно, не можна стверджувати, що після 27 травня 2014 року заявники були особами, «проти яких вживались дії з метою депортації або екстрадиції”. Отже, їх затримання, здійснене після цієї дати, не було допустимим в розумінні права на свободу, встановленого у пункті 1 (f) статті 5 Конвенції.

Максимальне покарання у вигляді позбавлення волі за адміністративне правопорушення згідно з чинним Кодексом про адміністративні правопорушення становить тридцять днів, і тримання під вартою з метою висилки не повинно мати каральний характер і повинно супроводжуватися відповідними гарантіями. У цій справі "запобіжний" захід був набагато важчим, ніж "каральний", що не є нормальним.

Констатовані порушення: примусове повернення заявників до Сирії призведе до порушення права на життя (ст.2 Конвенції) та заборони катування (ст.3 Конвенції), порушено право на свободу та особисту недоторканність (пункт 1 (f) ст.5 Конвенції).

Ключові слова: примусове повернення, право на життя, заборона катування, право на свободу та особисту недоторканність, статус біженця, надання тимчасового притулку, екстрадиція, депортація