Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 23 лютого 2016 року

у справі «Мозер проти Республіки Молдова і Росії»[1]

за заявою № 11138/10

Щодо порушень прав ув’язненого в разі відмови надати побачення з батьками та священником

Фабула справи: Заявник скаржився, що був заарештований і позбавлений свободи незаконно створеними міліцією і судами; що він був відсутній на деяких судових засіданнях щодо його досудового тримання під вартою; що не мав ефективних засобів правового захисту стосовно своїх скарг. Заявник скаржився на відсутність медичної допомоги, необхідної у його стані, і на нелюдські умови утримання його під вартою; що без жодних видимих причин він не міг бачитись зі своїми батьками протягом дуже тривалого часу, а під час тих побачень, які зрештою були дозволені, їм не дозволяли розмовляти своєю рідною мовою. Йому також не дозволяли зустрічатися зі своїм пастором.

Заявник – громадянин Молдови і представник німецької етнічної меншини, який мешкав в “Придністровській Молдавській Республіці” (далі - “ПМР”). 24 листопада 2008 року Заявника заарештували за підозрою у шахрайстві проти комерційного товариства, у якому він працював, та іншої компанії, що належить до тієї ж групи. Заявника просили зізнатися у злочині, який він стверджував, що не скоїв. Він підписав різні зізнання, нібито внаслідок погроз щодо нього та його родичів. 26 листопада 2008 року Заявника було взято під варту. Застосування даного запобіжного заходу неодноразово продовжувалося. З листопада 2008 року до травня 2009 року Заявникові не дозволяли мати побачення з батьками, незважаючи на неодноразові прохання. Перше дозволене побачення відбулося через шість місяців після арешту Заявника, 4 травня 2009 року. 9 грудня 2009 року суддя «Тираспольського народного суду» відмовив у наданні наступного побачення, оскільки розгляд справи ще тривав. Інший запит на побачення було відхилено 15 лютого 2010 року. 16 лютого 2010 року було дозволено побачення, але Заявник і його мати мали розмовляти один з одним у присутності тюремного охоронця. Їм не дозволялося говорити рідною мовою (німецькою мовою) і вони були змушені говорити російською або ризикували, що охоронець припинить побачення. У червні та вересні 2009 року пастор з Норвегії спробував відвідати Заявника на його прохання, щоб відправити для нього релігійні ритуали, включно зі «сповідуванням і наданням йому таїнств». Йому було відмовлено у доступі до Заявника. Нарешті, пастору було дозволено побачити Заявника 1 лютого 2010 року. Як заявив Заявник і не оскаржували уряди, охоронець залишався в кімнаті протягом усього побачення. 1 липня 2010 року Заявника було визнано винним і призначено покарання у вигляді семи років позбавлення волі, з відстрочкою виконання покарання у п’ять років та конфіскацією коштів. У невстановлений день, невдовзі після 1 липня 2010 року, Заявник переїхав на лікування до Кишинева. У 2011 році він переїхав до Швейцарії. Остаточним рішенням від 15 лютого 2013 року той же суд скасував відстрочку виконання покарання через те, що Заявник не з’являвся до органів пробації, і постановив, що позбавлення волі має відбуватися повністю.

Правове обґрунтування: тримання під вартою, як і будь-яка інша міра позбавлення особи свободи, тягне за собою невід’ємне обмеження приватного і сімейного життя. Проте, важливою частиною права ув’язненого на повагу до його сімейного життя є те, щоб влада дозволяла йому або, якщо необхідно, допомагала йому підтримувати контакти з близькими родичами (див. Мессіна проти Італії (№ 2), №25498/94, §§61-62, ЄСПЛ 2000‑X; Лавентс проти Латвії, №58442/00, §139, 28 листопада 2002; і Хорошенко проти Росії [ВП], № 41418/04, §106, ЄСПЛ 2015). У той же час Суд визнає, що деякі заходи контролю за контактами в’язнів із зовнішнім світом є необхідними і самі по собі не є несумісними з Конвенцією (див. Хорошенко, цит. вище, §123). Відмова влади надати ув’язненому дозвіл на зустріч зі священиком становить втручання у реалізацію прав, гарантованих статтею 9 Конвенції (див. наприклад, Полторацький проти України, № 38812/97, § 167, ЄСПЛ 2003‑V).

Висновки: Уряди-відповідачі не надали жодного пояснення, чому було необхідно відокремити Заявника від його сім’ї протягом такого значного періоду часу. Тому не було доведено, що втручання переслідувало законну мету або було пропорційним цій меті, як це вимагається статтею 8 § 2 Конвенції. Так само Суд вважає в принципі неприйнятним, щоб тюремний охоронець був присутнім під час сімейних побачень. Зрозуміло, що охоронець був там спеціально для того, щоб стежити за тим, що сім’я обговорювала, особливо враховуючи те, що побачення мало бути перерване, якби вони не говорили мовою, яку він розумів. Знову ж таки, не було надано жодного пояснення, чому за цими побаченнями так ретельно стежили. Незалежно від того, чи існує правова підстава для втручання в права Заявника, обмеження побачень з батьками не відповідає іншим умовам, викладеним у статті 8 § 2 Конвенції.

Відмова влади надати ув’язненому дозвіл на зустріч зі священиком становить втручання у реалізацію прав, гарантованих статтею 9 Конвенції.

Обидва Уряди-відповідачі не зробили жодних подань щодо цього питання. Суд не бачить підстав сумніватися в описі фактів, наданих Заявником і пастором, і визнає, що було втручання в його право на свободу віросповідання. Не зрозуміло, чи існувала правова підстава для відмови у побаченнях, і не було наведено жодних причин для обґрунтування відмови. Суд вважає, що не було доведено, що втручання у право Заявника переслідувало законну мету або було пропорційним цій меті, як це вимагається статтею 9 § 2 Конвенції.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (ст.5 Конвенції), право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції), свобода думки, совісті і релігії (ст.9 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції). Постановлено, що факти, на які скаржиться Заявник, підпадають під юрисдикцію Росії згідно ст.1 Конвенції.

Ключові слова: заборона катування, право на свободу та особисту недоторканність, право на повагу до приватного і сімейного життя, свобода думки, совісті і релігії, право на ефективний засіб юридичного захисту