Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 17 жовтня 2017 року

у справі «Навальні проти Росії»

за заявою № 101/15

Щодо неприпустимості свавільного тлумачення судом норм права на шкоду обвинуваченому

Фабула справи: Заявники скаржились за статтею 7 Конвенції на те, що вони були засуджені у кримінальному провадженні за дії, які на той час були законними. Вони стверджували, що влада розширила тлумачення кримінального закону, що застосовується у їх справі, такими широкими та неоднозначними поняттями, що воно не відповідає вимогам передбачуваності.

Перший заявник, О.Н., є політичним активістом, лідером опозиції, борцем з корупцією та популярним блогером. Він живе в Москві. Другий заявник, О.Н., є братом першого заявника; він підприємець і колишній співробітник Федерального державного унітарного підприємства "Пошта Росії". В даний час він відбуває три з половиною роки покарання у виправній колонії в Орловській області. Заявники були засуджені за спільне комерційне шахрайство та відмивання грошей. Перераховуючи конкретні дії, які їм приписуються, у вироку зазначено, що обидва заявники створили компанію з наміром використовувати її для фіктивної комерційної діяльності; що другий заявник скористався інсайдерською інформацією та переконав двох клієнтів Російської пошти - MПK та Івс Роше Восток - скористатися послугами компанії; що тим самим він ввів в оману цих клієнтів щодо цінової політики компанії та її відносин з Поштою Росії, позбавивши їх свободи вибору постачальників послуг; що він просував послуги своєї компанії, знаючи, що йому доведеться передавати окремі завдання на субпідряд інших компаній; і що компанія зберігла різницю між виплатами, які вона отримала від своїх клієнтів, і ціною, яку вона заплатила своїм субпідрядникам. Суди дійшли висновку, що остання маржа становила суму, викрадену заявниками у MПK та Івс Роше Восток через компанію, і класифікували її як доходи від злочинної діяльності; отже, використання цих надходжень для оплати оренди офісу компанії, юридичних послуг, дивідендів заявникам та переказів афілійованим компаніям становило відмивання грошей. Спочатку звинувачення у шахрайстві були сформульовані згідно зі статтею 159 Кримінального кодексу ("Шахрайство"), і заявники були звинувачені та засуджені за цими звинуваченнями в першій інстанції. У своєму рішенні суд першої інстанції перекваліфікував правопорушення як комерційне шахрайство (стаття 159.4 Кодексу), і ця кваліфікація підтримувалась апеляційною інстанцією. Стаття 159.4 діяла на той час, але була скасована. Вона визначала "комерційне шахрайство" як шахрайство, вчинене у сукупності із навмисним невиконанням договірних зобов'язань у комерційній сфері. Відповідно до статті 159, "шахрайство" - це "крадіжка чужого майна або набуття права на чуже майно шляхом обману або зловживання довірою". Суди назвали дії заявників "крадіжкою", а не "набуттям права на чуже майно".

Правове обґрунтування: гарантія, закріплена у статті 7 Конвенції, є важливим елементом верховенства права. Її слід тлумачити та застосовувати, як випливає з його мети та мети, таким чином, щоб забезпечити ефективні гарантії проти свавільного переслідування, засудження та покарання (див. Скоппола проти Італії (№ 2) [ВП], № 10249/03, §92, 17 вересня 2009 року, Хухтамякі проти Фінляндії, №54468/09, §41, 6 березня 2012 року). Стаття 7 Конвенції не обмежується забороною застосовувати кримінальне законодавство із зворотною силою на шкоду обвинуваченому. Вона також втілює в цілому принцип, згідно з яким лише закон може визначити злочин і передбачити покарання, і принцип, згідно з яким кримінальне законодавство не повинно широко розглядатися на шкоду обвинуваченому, наприклад за аналогією. З цих принципів випливає, що правопорушення має бути чітко визначене в законі. Ця вимога виконується в тому випадку, коли особа може дізнатися з формулювання відповідного положення та, якщо потрібно, за сприяння тлумачення його судами, які дії та бездіяльність призведуть до притягнення його до кримінальної відповідальності. У будь-якій системі права, включаючи кримінальне, яким би чітко не було складено правове положення, є неминучий елемент судового тлумачення. Завжди знадобиться з'ясувати сумнівні моменти та пристосуватись до мінливих обставин. Дійсно, у державах Конвенції поступовий розвиток кримінального законодавства шляхом вироблення судових норм є міцно укоріненою та необхідною частиною правової традиції (див. Дель Ріо Прада проти Іспанії, №42750/09, §§91-93, ЄСПЛ 2013 року). Статтю 7 Конвенції не можна трактувати як заборону поступового уточнення норм кримінальної відповідальності шляхом судового тлумачення від справи до справи, за умови, що наслідки, що виникають, відповідають суті злочину і можуть бути обґрунтовано передбачені (див. Рохлен проти Чехії, №59552/08, п.51, ЄСПЛ 2015). Суд не ставить під сумнів тлумачення та застосування національного законодавства національними судами, якщо тільки не було явного недотримання чи свавілля при застосуванні цього закону (див.Компанія “Кола Ест” та інші проти Франції, №37971/97, §43, ЄСПЛ 2002-III; Корбелі проти Угорщини, №9174/02, пп.73-95, ЄСПЛ 2008; та Ліівік проти Естонії, №12157/05, §101, 25 червня 2009 року).

Висновки: при визначенні кримінального обвинувачення проти заявників злочин, передбачений статтею 159.4 Кримінального кодексу, який діяв на момент їх засудження, широко і непередбачувано тлумачився на їх шкоду. Не можна сказати, що таке тлумачення являло собою розвиток подій, що відповідає суті злочину.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (ст.6 Конвенції), принципу ніякого покарання без закону (ст.7 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, комерційне шахрайство, відмивання грошей, зворотна дія закону, ніякого покарання без закону