Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 07 листопада 2013 року

у справі «Бопаєва та інші проти Росії»

за заявою № 40799/06

Щодо неприпустимості допущення перешкоджання здійсненню правосуддя шляхом змови співробітників правоохоронних органів

Фабула справи: родичі заявників зникли після незаконного затримання агентами Держави і що влада в зв'язку з цим не провели ефективне розслідування; що вони зазнали душевні страждання внаслідок цих подій; що не мали ефективних засобів юридичного захисту щодо даних порушень.

Десять заявників по цій скарзі є трьома окремими сім'ями. По одній людині з кожної сім'ї були затримані 17 квітня 2000 року, утримувалися в підвальному приміщенні Відділу внутрішніх справ Жовтневого району міста Грозний, Чеченської Республіки (далі - РВВС). Троє людей згодом зникли, і заявники проводили їх розшук спільно.

У квітні 2000 року Л.Д. та її сім'я жили в Урус-Мартані, Чечня. 17 квітня 2000 року Л.Д., яка на той час була вагітна, разом з родичкою Ф.О. поїхала в Грозний, щоб перевірити свою квартиру. Ф.О. підтвердила, що між 11 і 12 годинами цього дня вона бачила Л.Д. у дворі п'ятиповерхового будинку, де розташовувалася її квартира. РВВС розташовувалося на прилеглій вулиці. За словами заявників, невстановлена ​​жінка бачила, що Л.Д. і її сусіда Ш.Х. заарештували співробітники міліції у дворі РВВС і що вони одягли їм на голови мішки. Жінка повідомила про це батькові Л.Д. на наступний день, коли він приїхав в Грозний розшукати свою дочку. Інші свідки бачили двох чоловіків і жінку, чиї голови були покриті тканиною, і що їх забрали до РВВС в той же день. Заявники не мали ніяких звісток про Л.Д. з 17 квітня 2000 року. Хоча самі заявники не були очевидцями затримання, вони знайшли свідків, які підтвердили, що троє їхніх родичів були доставлені в приміщення РВВС в день їх «зникнення». Слідчі органи визнали як факт версію подій, викладену заявниками, і вжили заходів, щоб перевірити, чи брали правоохоронні органи участь у викраденнях. Відповідно до поданих документів, розслідування розглядало версію викрадення, вчиненого співробітниками міліції, як єдине правдоподібне пояснення цієї події. Крім того, в період з липня 2002 року по березень 2007 року ці події розглядалися як один з елементів в системі аналогічних випадків незаконного затримання, жорстокого поводження і зникнень, які відбулися в 2000 році в РВВС.

Уряд не заперечував істотних фактів, як вони були представлені заявниками, але стверджував, що внутрішнім розслідуванням не було отримано доказів, достатніх за відсутності спростування, що агенти держави причетні до викрадення.

Правове обґрунтування: ряд принципів був розроблений Судом, коли він стикався з проблемою встановлення фактів, щодо яких у сторін були розбіжності (див. Ель-Масрі проти “Колишньої Югославської Республіки Македонія”, №39630/09, §§151-153 13 грудня 2012 року). Посилаючись на вищевказані принципи, Суд прийшов до висновку, що твердження заявників, достатнє за відсутності спростування, щодо випадків викрадень, скоєних військовослужбовцями, підпадає під контроль влади, і тому на Уряд переходить тягар доведення шляхом розкриття документів, які знаходяться в його винятковому володінні, або шляхом подання задовільного та переконливого пояснення того, як відбулися події, що розглядаються (див. Азієви проти Росії, №7626/01, §74, 20 березня 2008 року; Утсаєва та інші проти Росії, №29133/03, §160, 29 травня 2008 року) Якщо Уряд не спростував цю презумпцію, то це тягне за собою визнання порушення статті 2 Конвенції в її матеріальної частини. І, навпаки, коли заявникам не вдалося представити докази, достатні за відсутності спростування (prima facie), тоді тягар доведення не може бути скасовано (див. Товсултанова проти Росії, №26974/06, §§77-81, 17 червня 2010 року; Мовсаєви проти Росії, №20303/07, §76, 14 червня 2011 року). Беручи до уваги численні справи про зникнення людей на території Чечні і Інгушетії, розглянуті Судом раніше, він робить висновок, що в умовах конфлікту, якщо когось затримують невстановлені агенти держави, а потім факт затримання не визнається, то це можна розглядати як загрозливу для життя ситуацію (див. Базоркіна проти Росії, №69481/01, 27 липня 2006 року; Iмакаєва проти Росії, №615/02, ЄСПЛ 2006-XIII). Обов'язок держави полягає в тому, щоб забезпечити всіма наявними засобами адекватну реакцію - на судовому або несудовому рівні - так, щоб встановити належним чином законодавчі та адміністративні межі з метою гарантії захисту права на життя, і запобігти будь-яким порушенням цього права і карати за них (див. Заволока проти Латвії, №58447/00, §34, 7 липня 2009).

Висновки: заявники зробили твердження, достатні за відсутності спростування, що зниклих людей в останній раз бачили в руках агентів держави. Уряд посилався на незавершеність розслідування кримінальної справи і відсутність доказів смерті родичів заявників. Однак Суд вважає цей аргумент недостатнім, щоб звільнити його від тягаря доведення в разі, коли є презумпція доказування, що зниклого безвісти в останній раз бачили під контролем агентів держави. Родичі заявників повинні вважатися померлими після невизнаного затримання співробітниками держави. Відповідальність за їх ймовірну смерть покладено на державу-відповідача.

Матеріали, подані Урядом у вересні 2009 року у даній справі, не продемонстрували ніякого прогресу у встановленні фактів і притягнення до відповідальності осіб, винних, очевидно, в цілій серії тяжких порушень прав людини. Це шокує, так як зазначені дії були скоєні групою співробітників міліції. Затримки з проведенням допитів осіб, які, ймовірно, вчинили злочин, були настільки тривалими, що навіть вони є серйозною перешкодою ефективності розслідування. В даному випадку пройшло багато років перш, ніж ключові особи, зазначені свідками, які вимагали їхнього допиту, були допитані, що значно збільшило ризик змови. Такий ризик - перешкоджання здійсненню правосуддя шляхом змови - посилюється в ситуації ієрархічної підпорядкованості і громадської служби, наприклад, серед поліцейських. Незважаючи на правдоподібність скарг, що стосуються причетності кількох співробітників міліції, в тому числі високопоставлених офіцерів, до серйозних злочинів, документи, розглянуті Судом, свідчать про те, що ніяких кроків не було зроблено, щоб звільнити їх із займаних посад у ході розслідування і, таким чином, обмежити - хоча б потенційно - їх здатність чинити тиск на інших осіб, які брали участь в розслідуванні. Суд вражений тим фактом, що, незважаючи на цілком обґрунтовані підозри в тому, що відбулися серйозні злочини, слідчі органи обмежилися тільки тим, що взяли у співробітників РВВС пояснення, що вони не були обізнані про факти жорстокого поводження і зникнень. Така поведінка різко контрастує з обов’язком пильності, який покладено на правоохоронні органи в тих випадках, коли заявлено про злочини, що посягають на такі основні цінності демократичного суспільства, як право на життя і заборону тортур. Слідство не запропонувало ніякої іншої версії подій і не встановило долю зниклих осіб. У зв'язку з цим воно було не в змозі дотримуватися очевидної лінії розслідування в такій мірі, що це негативним чином позначилося на здатності слідства встановити обставини справи і відповідальних осіб.

Владою не було проведено ефективне кримінальне розслідування обставин зникнення та смерті трьох родичів заявників.

Констатовані порушення: право на життя (ст.2 Конвенції), заборона катування (ст.3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (ст.5 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

Ключові слова: ефективний засіб юридичного захисту, заборона катування, право на свободу та особисту недоторканність, незаконне затримання, душевні страждання, визнання померлим